01.11.2016
Справа № 494/872/16-ц
01.11.2016 року м. Березівка
Березівський районний суд Одеської області у складі:
судді - Римаря І.А.,
за участю секретаря - Козубенко О.О.,
розглянувши у відкритому судовому засіданні в залі суду в місті Березівка Одеської області цивільну справу за позовом ОСОБА_1 до ОСОБА_2 про визнання особи такою, що втратила право користування житловим приміщенням та за зустрічною позовною заявою ОСОБА_2 до ОСОБА_1 про встановлення факту проживання однією сім'єю без реєстрації шлюбу, визнання житлового будинку спільною сумісною власністю та визнання право власності на ? частину будинку , -
14.07.2016 року до суду надійшла позовна заява ОСОБА_1 до ОСОБА_2 про визнання особи такою, що втратила право користування житловим приміщенням.
У позовній заяві позивач зазначив, що з 2003 по 2013 рік перебував у шлюбі з ОСОБА_2, під час шлюбу вона проживала в житловому будинку за адресою: АДРЕСА_1. ОСОБА_1 зазначив, що вказаний будинок був придбаний ним на підставі договору купівлі-продажу від 22.06.2002 року. Позивач вказав, що з 16.12.2013 року рішенням Березівського районного суду шлюб між ним та ОСОБА_2 було розірвано, та з цього часу відповідач не проживає у вищевказаному будинку. ОСОБА_3 зазначив, що факт реєстрації ОСОБА_2 у вказаному будинку перешкоджає йому у реалізації свого права власності на майно. У зв'язку з вищевказаним позивач просив суд задовольнити його заяву.
23.08.2016 року через канцелярію Березівського районного суду Одеської області надійшла позовна заява (зустрічна) від відповідача ОСОБА_2 до ОСОБА_1 про встановлення факту проживання однією сім'єю без реєстрації шлюбу, визнання житлового будинку спільною сумісною власністю та визнання право власності на 1/2 частину будинку.
У зустрічній позовній заяві ОСОБА_2 зазначила, що не згодна з позовними вимогами ОСОБА_1, оскільки з 1999 року вони спільно проживали за адресою: АДРЕСА_1, так як з власник вказаного будинку дозволила користуватися ним до оформлення договору купівлі-продажу. Позивач вказала, що з грудня 1999 року з відповідачем вели спільне господарство, мали спільні кошти від ведення підсобного господарства, поліпшували умови свого проживання та побуту, зазначила що 12.09.2000 року у них народилася дочка ОСОБА_1, що свідчить про те, що в січні 2000 року вона проживала спільно з ОСОБА_1 ОСОБА_2 вказала, що 22.06.2002 року було укладено договір купівлі-продажу вказаного житлового будинку, та будинок був оформлений на ім'я ОСОБА_1, за рахунок спільних коштів зробили у будинку ремонт, та купили необхідні меблі та техніку. 29.05.2003 року ОСОБА_2 була зареєстрована у будинку за адресою: АДРЕСА_1., вказала, що 19.06.2003 року між нею та відповідачем було укладено шлюб, оскільки спільне життя між ними не склалося 16.12.2013 року їх шлюб було розірвано. Позивач за зустрічною позовною заявою зазначила, що відповідач перешкоджає їй у користуванні та розпорядженні будинком, у зв'язку з цим, просить суд визнати вищевказаний будинок спільною сумісною власністю та визнати за нею право на ? частину будинку з надвірними господарськими спорудами, а також визнати факт проживання однією сім'єю без реєстрації шлюбу з ОСОБА_1 з грудня 1999 року по 19 червня 2003 року.
Ухвалою суду від 25.08.2016 року зустрічну позовну заяву ОСОБА_2 до ОСОБА_1 про встановлення факту проживання однією сім'єю без реєстрації шлюбу, визнання житлового будинку спільною сумісною власністю та визнання право власності на ? частину будинку прийняті до спільного розгляду із первісним позовом.
У судовому засіданні ОСОБА_1 та його представник наполягали на задоволенні позовних вимог первісного позову, з підстав зазначених у ньому. Натомість заперечували у повному обсязі проти задоволення зустрічного позову ОСОБА_2.
У судовому засіданні ОСОБА_2 та її представник наполягали на задоволенні зустрічного позову, з підстав зазначених у ньому. Натомість заперечували у повному обсязі проти задоволення первісного позову ОСОБА_1.
Вислухавши пояснення ОСОБА_1, ОСОБА_2, їх представників, допитавши свідків, вивчивши матеріали справи, суд доходить наступного висновку.
Згідно ч. 1 ст. 3 Цивільно процесуального кодексу України від 18.03.2004 № 1618-IV (далі - ЦПК України) «кожна особа має право в порядку, встановленому цим Кодексом, звернутися до суду за захистом своїх порушених, невизнаних або оспорюваних прав, свобод чи інтересів».
Згідно зі ст. 10 ЦПК України обставини цивільних справ встановлюються судом за принципом змагальності. Суд, зберігаючи об'єктивність і неупередженість, створює необхідні умови для всебічного і повного дослідження обставин справи. Згідно зі ст. 11 ЦПК України суд розглядає цивільні справи в межах заявлених вимог і на підставі наданих сторонами доказів. Крім того згідно зі ст. 60 ЦПК України кожна сторона повинна довести ті обставини, на які вона посилається як на підставу своїх вимог або заперечень.
Судом встановлені наступні факти та відповідні їм правовідносини.
Як вбачається з матеріалів справи ОСОБА_1 є власником житлового будинку, що знаходиться в АДРЕСА_1, Березівського району Одеської області, який придбаний на підставі договору купівлі-продажу від 22.06.2002 року (а.с.6-9).
ОСОБА_1 та ОСОБА_2 зареєстровані за вищевказаною адресою 29.05.2003 року, про що свідчать копії паспортів з місцем реєстрації (а.с.4,48).
Судом також встановлено, що 19 червня 2003 року сторони уклали шлюб.
Щодо вимог зустрічної позовної заяви ОСОБА_2 до ОСОБА_1 про встановлення факту проживання однією сім'єю сторін без реєстрації шлюбу з грудня 1999 року по червень 2003 року, визнання житлового будинку спільною сумісною власністю, визнати за кожним право власності на ? частину вищевказаного житлового будинку, то суд вважає їх необґрунтованими та такими, що не підлягають задоволенню з наступних підстав.
За змістом статті 3 Сімейного кодексу України (далі - СК України) «сім'ю складають особи, які спільно проживають, пов'язані спільним побутом, мають взаємні права та обов'язки».
Тобто поняття сім'ї дається через формулювання її ознак, головною з яких є наявність між її членами взаємних прав та обов'язків, що зумовлені їхнім спільним проживанням.
Сім'я створюється на підставі шлюбу, кровного споріднення, усиновлення, а також на інших підставах, не заборонених законом і таких, що не суперечать моральним засадам суспільства.
Загальна декларація прав людини, проголошена Генеральною Асамблеєю ООН 10 грудня 1948 р., у частині третій статті 16 називає сім'ю природним та основним осередком суспільства. Таке ж положення міститься у статті 23 Міжнародного пакту про громадянські та політичні права 1966 р. та у статті 10 Міжнародного пакту про економічні, соціальні та культурні права 1966 року.
З урахуванням змісту Рішення Конституційного суду України від 03 червня 1999 року № 5-рп/99 (Справа № 1-8/99), «обов'язковою умовою для визнання членами сім'ї, крім власне факту спільного проживання, є ведення спільного господарства, тобто наявність спільних витрат, спільного бюджету, спільного харчування, купівлі майна для спільного користування, участі у витратах на утримання житла, його ремонт, надання взаємної допомоги, наявність усних чи письмових домовленостей про порядок користування житловим приміщенням, інших обставин, які засвідчують реальність сімейних відносин».
Таким чином, системний аналіз вищезазначених норм матеріального права свідчить про те, що центральною ознакою проживання однією сім'єю є наявність взаємних прав та обов'язків, а також систематичне ведення з ним спільного господарства, тобто прийняття участі у спільних витратах, спрямованих на забезпечення життєдіяльності сім'ї.
В матеріалах цивільної справи відсутні будь-які належні та допустимі докази на підтвердження того, що ОСОБА_1 та ОСОБА_2 проживали однією сім'єю з грудня 1999 року по червень 2003 року, тобто були пов'язані спільним побутом, вели спільне господарство, мали взаємні права та обов'язки, зумовлені спільним проживанням, та які притаманні сімейним відносинам, а також несли спільні витрати, спрямовані на забезпечення життєдіяльності, саме сім'ї, у прямому розумінні цього слова.
Допитана у судовому засіданні свідок ОСОБА_4 (викликана позивачем) пояснила, що є сусідкою та проживає АДРЕСА_3 пояснила, що ОСОБА_1 купив будинок за власні кошти до шлюбу. До шлюбу ОСОБА_1 проживав у матері по АДРЕСА_2. Після купівлі будинку він перейшов жити у нього. Також пояснила, що ОСОБА_2 окрім школи ніде не працювала. Щодо стосунків між ОСОБА_1 та ОСОБА_2, то вона бачила що вони то жили разом, то ні. Інколи бачила їх у матері ОСОБА_1 Щодо обставин після 2013 року повідомила, що ОСОБА_5 вже більше ніж три роки не проживає у цьому будинку. Наразі в ньому проживає ОСОБА_1 з іншою жінкою. Бачила, як до вказаного будинку приїзджала ОСОБА_2 з матір'ю та забрала якісь речі.
Допитана у судовому засіданні свідок ОСОБА_5 (викликана відповідачем) пояснила, що вона є матір'ю ОСОБА_2, та з 23 грудня 1999 року ОСОБА_2 та ОСОБА_6 почали проживати разом. До того, ОСОБА_2 проживала разом з тіткою та бабусею у селі Гуляївка Березівського району Одеської області. ОСОБА_1 забрав жити до себе ОСОБА_2 у віці 15 років. Свідок також повідомила, що на той час, вона проживала у Київській області у м. Борисполі та переїхала лише у 2005 році жити до Березівського району Одеської області. Приїздила до доньки приблизно раз на рік на тиждень та бачила, що вони разом проживають, разом ловлять рибу та продають її на базарі. Отримані кошти вони збирали для купівлі вищевказаного будинку. Жили у цьому будинку до купівлі, оскільки домовились з власником, що частинами будуть віддавати кошти за нього. Щодо обставин після 2013 року, то пояснила що вони вже не проживають разом, оскільки розлучені. Знає, що ОСОБА_1 вигнав її та не впускає у будинок, вона зверталась до правоохоронних органів з цього приводу.
Допитана у судовому засіданні ОСОБА_7 (викликана відповідачем) пояснила, що будинок купили вони разом. Перейшли до нього жити перед новим роком, в 2002-2003 році. У них є двоє дітей. ОСОБА_1 та ОСОБА_2 у матері не жили, вони лише приїжджали до неї. Займалися ловлею рибою та продавали її на базарі, за що і купили будинок.
Допитана у судовому засіданні ОСОБА_8 повідомила, що у віці 12-13 років переїхала жити до тітки ОСОБА_2 У 1999 році ОСОБА_6 забрав її жити до хати, яку домовився купити. Хата була у дуже поганому стані, з 2000 вони ловили рибу, продавали на базарі та збирали гроші для того, щоб викупити будинок. В будинку мали невеличке господарство. Після 2013 року ОСОБА_6 вигнав ОСОБА_8 з будинку та не пускав її додому. На даний час ОСОБА_8 проживає у іншій місцевості.
Допитана у судовому засіданні ОСОБА_9 (голова сільської ради) повідомила, що знає, що після закінчення школи ОСОБА_8 почала проживати разом з ОСОБА_6. ОСОБА_6 працював у колгоспі, ОСОБА_8 вела господарство, однак офіційно не працювала. До 2000 року вони проживали у будинку який придбали, але не оформили. Особисто вона до вказаного будинку не ходила, проте чула від мешканців села. Нарікань з боку ОСОБА_8 відносно дій ОСОБА_6 після розлучення, що він її вигнав з будинку до сільської ради офіційно не поступало.
Суд оцінює, що опитані свідки надали суду інформацію про те, що дійсно вони бачили ОСОБА_1, який проживав з ОСОБА_2, він допомагав їй, однак вони жодним чином не підтвердили факту постійного проживання їх однією сім'єю, що вони були пов'язані спільним побутом, мали взаємні права та обов'язки. Наведені показання свідків суд оцінює критично, з яких неможливо достовірно встановити, що позивач тимчасово чи постійно проживав в будинку по АДРЕСА_1, з якого часу, характеристику відносин між ними. Більш того, суд звертає увагу на ту обставину, що свідок ОСОБА_5 взагалі лише раз на рік на тиждень до 2005 року приїжджала до с. Гуляївка Березівського району Одеської області. Тому, посилання сторін на пояснення свідків, як на доказ своїх вимог, судом не приймаються.
Також, суд звертає на ту обставину, що ОСОБА_1 з 05.08.1996 року по 29.05.2003 року був зареєстрований за адресою:АДРЕСА_2 та був членом господарства, №141, відповідно до запису по господарської книги №3. В 2003 році вибув з господарства №141 в господарство №429, де проживає і зареєстрований по теперішній час (а.с.72).
Суд оцінює, що ОСОБА_2 не надано беззаперечних доказів, які б підтверджували, що між нею та ОСОБА_1 були фактичні сімейні стосунки, а також існували взаємні права та обов'язки, зокрема, доказів про спільне придбання майна як рухомого, так і нерухомого, оплати комунальних послуг, облаштування та ведення сімейного побуту, ділової або особистої переписки, фотокарток, з яких би вбачалося, що ОСОБА_2 та ОСОБА_1 вважали себе членами сім'ї, піклувалися один про одного.
На переконання суду, лише наявність доказів в їх сукупності і взаємозв'язку, та їх достатність, які підтверджують наявність «сім'ї» є підставою для задоволення вимоги про встановлення факту проживання однією сім'єю.
Відмовляючи у задоволенні вказаної вимоги, суд виходить з того, що наданими показанням свідків не підтверджується факт спільного проживання та ведення спільного господарства, існування спільного побуту та взаємних прав і обов'язків між позивачем та відповідачем у зазначений період.
Оскільки вимога про встановлення факту проживання однією сім'єю залишена без задоволення, а тому не підлягають до задоволення похідні вимоги ОСОБА_2 про визнання вищевказаного житлового будинку спільною сумісною власністю та визнання за нею право власності на ? частини вказаного будинку, оскільки як встановлено вище, будинок придбаний у 2002 році згідно договору купівлі-продажу.
Щодо первісного позову ОСОБА_1 про визнання ОСОБА_2 такою, що втратила право користування житловим приміщенням, то суд вважає зазначити наступне:
В силу статті 379 Цивільного кодексу України зі змінами та доповненнями (далі -ЦК України) житлом фізичної особи є житловий будинок, квартира, інше приміщення призначені та придатні для постійного проживання в них.
Статтею 9 Конституції України визначено, що чинні міжнародні договори, згода на обов'язковість яких надана Верховною Радою України, є частиною національного законодавства України.
Відповідно до статті 17 Закону України «Про виконання рішень та застосування практики Європейського суду», суди застосовують при розгляді справ Європейську Конвенцію з прав людини і практику суду як джерело права.
У розумінні п. 1 ст. 6 Конвенції про захист прав людини і основоположних свобод термін ''суд, встановлений законом'' поширюється не лише на правову основу створення чи законності існування суду, але й на положення щодо його компетенції та повноважень і на дотримання таким судом певних норм, які регулюють його діяльність (рішення Європейського суду з прав людини у справах: ''Сокуренко і Стригун проти України'' від 20 липня 2006 року та ''Лавентс проти Латвії'' від 7 листопада 2002 року).
Право на житло передбачено в міжнародно-правових актах Організації Об'єднаних Націй та Ради Європи. У Загальній декларації прав людини 1948 року визначено, що кожна людина має право на житло (пункт 1 статті 25). У Міжнародному пакті про економічні, соціальні і культурні права 1966 року держави - учасниці визнали право кожного на достатній життєвий рівень, у тому числі на житло (пункт 1 статті 11).
У розумінні п. 1 ст. 8 Конвенції про захист прав людини і основоположних свобод, яка гарантує кожній особі, окрім інших прав, право на повагу до її житла, воно охоплює насамперед право займати житло, не бути виселеним чи позбавленим свого житла. Це покладає на Україну в особі її державних органів зобов'язання ''вживати розумних і адекватних заходів для захисту прав особи на житло'' (рішення у справі ''Кривіцька та Кривіцький проти України'' від 02.12.2010 року та ''Рохля проти України'' від 17.05.2011 року).
Одночасно суд зауважує, що пункт 2 ст. 8 Конвенції про захист прав людини і основоположних свобод чітко визначає підстави, за яких втручання держави у використання особою прав, зазначених у пункті 1 цієї статті, є виправданим. Таке втручання має бути передбачене законом і необхідне в демократичному суспільстві, а також здійснюватися в інтересах національної і громадської безпеки або економічного добробуту країни, для охорони порядку і запобігання злочинності, охорони здоров'я чи моралі, захисту прав і свобод інших осіб.
Згідно з пункту 10 Постанови Пленуму Верховного Суду України № 2 від 12 квітня 1985 року ''Про деякі питання, що виникли в практиці застосування судами Житлового кодексу України'' «у справах про визнання наймача або члена його сім'ї таким, що втратив право користування жилим приміщенням, необхідно з'ясовувати причини відсутності відповідача понад встановлені строки. Коли в жилому приміщенні не залишалися члени сім'ї особи, яка була відсутня, його повернення в це приміщення до часу розгляду справи в суді є істотною обставиною, але вона не може бути безспірною підставою для відмови в позові, а повинна оцінюватись у сукупності з іншими обставинами».
Відповідно до положення статті 321 ЦК України, право власності є непорушним. Ніхто не може бути протиправно позбавлений права чи обмеження у його здійсненні.
Судом встановлено, що 16 грудня 2013 року розірваний шлюб між ОСОБА_10 та ОСОБА_2 (а.с.5).
Як стверджує позивач, саме з цього часу відповідач не проживає у вказаному будинку.
Натомість відповідач стверджує, що позивач вигнав її з будинку та перешкоджає користуватись ним. ОСОБА_2 зверталась до правоохоронних органів щодо вказаних дій ОСОБА_1
У судовому засіданні ОСОБА_2 та вищевказані свідки пояснили, що відповідач дійсно з 2013 року проживає за іншою адресою з іншим чоловіком.
Водночас, суд звертає увагу на ту обставину, що у рішенні Березівського районного суду Одеської області від 16.12.2013 року про розірвання шлюбу (а.с.5) ОСОБА_2 участі у судовому засіданні не приймала, проте позов визнала. У рішенні вказано, що - спір про розподіл майна, яке являється їх спільною власністю у них не має.
Разом з тим, відповідачем надано копії висновків службових розслідувань та звернення до правоохоронних органів, починаючи лише з травня 2016 року. Обставини, які спонукали звернутись відповідача зазначено саме з проханням витребувати у позивача копії документів на житловий будинок та Державний акт на право на землю. Тобто вказане не підтверджує твердження відповідача про перешкоди у користуванні будинком ОСОБА_1
Таким чином, суд доходить висновку, що позивач, являючись власником спірного житлового будинку, позбавлений права вільно розпоряджатись своєю власністю, оскільки у спірному будинку зареєстрована ОСОБА_2, яка не проживає в ньому без поважних причин з грудня 2013 року, участі у витратах на утримання будинку не приймає, вибрались із будинку добровільно та перешкод у користуванні будинком ніхто не чинив.
Відповідно до статті 9 ЖК України «ніхто не може бути виселений із займаного жилого приміщення або обмежений у праві користування жилим приміщенням ,інакше як з підстав і в порядку, передбачених законом».
Згідно рішення Європейського суду з прав людини від 02 грудня 2010 року «Справа Кривіцька і Кривіцький проти України», у контексті Конвенції, поняття «Житло» не обмежується приміщеннями, в яких проживають на законних підставах або які були у законному порядку встановлені, а залежить від фактичних обставин, а саме існування достатніх і тривалих зв'язків з конкретним місцем. Втрата житла будь-якою особою є самою крайньою формою втручання у права на житло.
Отже, збереження або втрата права користування житлом за відсутності мешканцем, у будь-якому випадку прямо залежить від причин відсутності, тобто волі, намірів та свідомих дій цієї особи щодо реалізації свого права на проживання у спірному приміщенні.
Таким чином, під час судового розгляду предметом доказування є факти, які обґрунтовують заявлені вимоги чи заперечення.
Виходячи з принципу процесуальної рівності сторін і враховуючи обов'язок кожної сторони довести ті обставини, на які вона посилається, судом досліджено кожний доказ, наданий сторонами, який відповідає вимогам належності та допустимості доказів (п.27 постанови Пленуму Верховного суду України від 12.06.2009 року №2 «Про практику застосування норм цивільного процесуального законодавства при розгляді справ у суді першої інстанції»), при цьому жодна із сторін не була поставлена судом у менш сприятливе становище, порівняно з іншою стороною, на чому наголошується у практиці Європейського суду з прав людини.
Так, у п.24 рішення Європейського суду з прав людини у справі «Надточій проти України», в п.48 рішення Європейського суду з прав людини у справі «Мала проти України» та в п.23 рішення Європейського суду з прав людини у справі «Гурепка проти України №2» наголошується на принципі рівності сторін одному із складників ширшої компетенції справедливого судового розгляду, який передбачає, що кожна сторона повинна мати розумну можливість відстоювати свою позицію у справі в умовах, які не ставлять її в суттєво менш сприятливе становище, порівняно з опонентом.
При цьому, суд звертає увагу на те, що згідно з п.6 ч.1 ст.3 ЦК України, загальними засадами цивільного законодавства є справедливість, добросовісність та розумність.
При вирішенні даного спору суд враховує, що одним із проявів верховенства права є положення про те, що право не обмежується лише законодавством як однією з його форм, а включає й інші соціальні регулятори. Справедливість одна з основних засад права і є вирішальною у визначенні його як регулятора суспільних відносин, одним із загальнолюдських вимірів права. Ця позиція суду ґрунтується, в тому числі, на рішенні Конституційного Суду України від 02.11.2004 року №15-рп/2004 у справі №1-33/2004.
Водночас, суд вважає зазначити, що відповідно до принципу диспозитивності цивільного процесу підставу та предмет позову може визначити виключно позивач. Суд не вправі визначити предмет, підставу (інше) позову також у зв'язку із принципом змагальності цивільного процесу.
Ознайомившись зі змістом позовної заяви, суд встановив посилання позивача у ній на частину норм Житлового кодексу України, які не можуть бути застосовані при розгляді вказаного позову, оскільки ОСОБА_2 не є наймачем вказаного будинку, а була членом сім'ї та застосуванню підлягають лише норми Цивільного кодексу України, про що вказаного у позові, а тому позов підлягає частковому задоволенню.
Керуючись статтями 10, 11, 57, 60, 79, 88, 209, 212-215, 218 Цивільно-процесуального кодексу України , -
Позовну заяву ОСОБА_1 до ОСОБА_2 про визнання особи такою, що втратила право користування житловим приміщенням - задовольнити частково.
Визнати ОСОБА_2, ІНФОРМАЦІЯ_3 такою, що втратила право користування житловим будинком в АДРЕСА_2
Зустрічний позов ОСОБА_2 до ОСОБА_1 про встановлення факту проживання однією сім'єю без реєстрації шлюбу, визнання житлового будинку спільною сумісною власністю та визнання право власності на ? частину будинку - залишити без задоволення.
Рішення суду набирає законної сили після закінчення строку подання апеляційної скарги.
Рішення може бути оскаржене в апеляційному порядку через суд першої інстанції в 10-денний строк з дня його проголошення. Особи, які брали участь у справі, але не були присутні у судовому засіданні під час проголошення судового рішення, можуть подати апеляційну скаргу протягом 10-ти днів з дня отримання копії цього рішення.
Повний текст рішення виготовлений та підписаний 07.11.2016 року.
Суддя І.А. Римар