Справа № 520/7946/15-ц
Провадження № 2/520/419/16
24.10.2016 року
Київський районний суд м. Одеси в складі:
головуючого - судді Калініченко Л.В.
при секретарі Єгорової Н.Ю.,
розглянувши у відкритому судовому засіданні в м. Одесі цивільну справу за позовом
ОСОБА_1
до ОСОБА_2
про визнання заповіту та договорів дарування недійсними,
та за зустрічним позовом
ОСОБА_2
до ОСОБА_1
про встановлення факту проживання однією сім'єю
чоловіка та жінки без реєстрації шлюбу,
визнання нерухомого майна спільною сумісною власністю,
визнання права власності, відшкодування моральної шкоди,
4 червня 2015 року ОСОБА_1 звернулася до Київського районного суду м. Одеси з позовом, в якому просила визнати недійсним заповіт, посвідчений 27 травня 2014 року приватним нотаріусом Одеського міського нотаріального округу ОСОБА_3, згідно з яким її син ОСОБА_4 заповів усе своє майно ОСОБА_2; визнати недійсними договори дарування земельної ділянки та житлового будинку з господарчими будівлями, посвідчених 29 травня 2014 року приватним нотаріусом Одеського міського нотаріального округу ОСОБА_3, згідно з якими ОСОБА_4 подарував ОСОБА_2 земельну ділянку площею 0,5 га та житловий будинок з господарчими будівлями та спорудами, розташований в Овідіопольському районі, с. Каролино-Бугаз, провулок Вчительський, 22-А.
У судових засіданнях позивачка посилалася на те, що є матір'ю ОСОБА_4. За час свого життя її син ОСОБА_4 набув у власність наступне майно: трьохкімнатну квартиру АДРЕСА_1, земельну ділянку та житловий будинок з господарчими будівлями та спорудами, розташовані в Овідіопольському районі, с. Каролино-Бугаз, провулок Вчительський, 22-А, та автомобілі: ОСОБА_5 державний номер НОМЕР_1, ОСОБА_6 державний номер НОМЕР_2, та ОСОБА_7 державний номер НОМЕР_3. 4 червня 2014 року її син ОСОБА_4 помер. Після його смерті їй стало відомо, що 29 квітня 2014 року був зареєстрований шлюб між ОСОБА_4 та ОСОБА_2, що 27 травня 2014 року її син нібито склав заповіт, згідно з яким заповів усе належну йому майно ОСОБА_2, 29 травня 2014 року її син ОСОБА_4 уклав договори дарування згідно з яким подарував належні йому земельну ділянку та житловий будинок з господарчими будівлями та спорудами, розташовані в Овідіопольському районі, с. Каролино-Бугаз, провулок Вчительський, 22-А, громадянці ОСОБА_2 Вона впевнена, що вищезазначені правочини повинні бути визнані судом недійсними, оскільки у зв'язку з тяжким станом здоров'я ОСОБА_4 не усвідомлював значення своїх дій та свідомо приймати рішення. У судових засіданнях позивачка стверджувала, що з 27 травня 2014 року до дня смерті постійно знаходилася зі своїм сином та здійснювала за ним догляд, оскільки він перебував у безпорадному стані, відповідачка ОСОБА_2 категорично забороняла їй викликати швидку допомогу або звертатися до інших лікарів для надання медичної допомоги ОСОБА_4
Відповідачка ОСОБА_2 позовні вимоги не визнала, та 24 лютого 2016 року звернулася з зустрічним позовом, в якому просила встановити факт її проживання однією сім'єю без реєстрації шлюбу з ОСОБА_4 у період 2004 по 29 квітня 2014 року, визнати об'єктом спільної сумісної власності квартиру АДРЕСА_2, визнати за нею право власності на 1\2 частину даної квартири, та стягнути з ОСОБА_1 моральну шкоду у розмірі 90000 гривень.
У судовому засіданні ОСОБА_2 зустрічний позов підтримала та пояснила, що з 1999 року перебувала у фактичних шлюбних відносинах з ОСОБА_4 та 20 квітня 2000 року у них народився син ОСОБА_8. 26 червня 2006 року ОСОБА_4 на підставі свідоцтва про право власності набув право власності на квартиру АДРЕСА_1. Вона вважала, що оскільки дана квартира придбана ОСОБА_4 під час перебування з нею у фактичних шлюбних відносинах, вона є об'єктом права спільної сумісної власності подружжя та на підставі ст. ст. 70, 74 СК України підлягає поділу. Також ОСОБА_2 просила стягнути з ОСОБА_1 моральну шкоду у розмірі 90000 гривень, яка їй завдана в результаті дії ОСОБА_1, а саме звернення до правоохоронних органів з заявою про притягнення мене до кримінальної відповідальності за вбивство мого чоловіка ОСОБА_4, звернення до правоохоронних органів з заявою щодо нібито вчинення мною протиправних дій стосовно ОСОБА_1, пошкодження належного мені майна, розташованого в Овідіопольському районі, с. Каролино-Бугаз, пров. Вчительский, 22-А, надсилання на мій номер телефону СМС образливого та погрожуваючого характеру.
ОСОБА_1 зустрічний позов не визнала, щодо встановлення факту сумісного проживання пояснила, що сумісне проживання її сина ОСОБА_4 та ОСОБА_2 не може розцінюватися як проживання чоловіка та жінки однією сім'єю, оскільки ОСОБА_2 ніколи не виконувала функції дружини, такі, як прибирання, готування їжи, її цікавили тільки гроші, які заробляв ОСОБА_4, та коти в фекаліях, яких є речовина, яка викликає захворювання організму, психіки та взагалі відмовляють всі органи людини. Крім того, вона вважала, що ОСОБА_2 приховувала від неї та її сина, його хворобу, що у кінцевому випадку призвело до його смерті. Щодо визнання квартири об'єктом спільної сумісної власності ОСОБА_1 також категорично заперечувала, оскільки на її думку ОСОБА_2 не надала жодної копійки на її придбання та навіть при переїзді самоусунулася від облаштування квартири. Щодо моральної шкоди взагалі вважала, що за таку поведінку ОСОБА_2 саме вона повинна сплачувати моральну шкоду.
Вислухавши пояснення ОСОБА_1 та її представника, ОСОБА_2, дослідивши матеріали справи, суд вважає первісний позов не підлягаючим задоволенню, а вимоги зустрічного позову підлягаючими частковому задоволенню.
Так у судовому засіданні встановлено, що ОСОБА_4, ІНФОРМАЦІЯ_1 є сином ОСОБА_1 та ОСОБА_9 (а.с. 14).
За час свого життя ОСОБА_4 набув у власність наступне майно: трьохкімнатну квартиру АДРЕСА_1 (на підставі свідоцтва про право власності від 26 червня 2006 року (а.с.186), земельну ділянку (на підставі державного акту на право власності на земельну ділянку серії ЯД № 972660) та житловий будинок з господарчими будівлями та спорудами (на підставі свідоцтва про право власності на нерухоме майно від 25 лютого 2013 року), розташовані в Овідіопольському районі, с. Каролино-Бугаз, провулок Вчительський, 22-А.
29 квітня 2014 року відділом державної реєстрації актів цивільного стану у Київському районі реєстраційної служби Одеського міського управління юстиції був зареєстрований шлюб між ОСОБА_4 та ОСОБА_2, про що був виконаний актовий запис № 557.
20 квітня 2001 року був народжений ОСОБА_8, батьками якого є ОСОБА_4 та ОСОБА_2 (актовий запис № 24 від 7 червня 2007 року відділу рацсу Київського районного управління юстиції м. Одеси) (а.с. 158).
27 травня 2014 року приватним нотаріусом Одеського міського нотаріального округу ОСОБА_3, за місцем проживання ОСОБА_4, а саме в АДРЕСА_3, був посвідчений заповіт, згідно з яким ОСОБА_4 заповів усе майно громадянці ОСОБА_2
29 травня 2014 року приватним нотаріусом Одеського міського нотаріального округу ОСОБА_3, за місцем проживання ОСОБА_4, а саме в АДРЕСА_3, були посвідчені договори дарування, згідно з якими ОСОБА_4 подарував ОСОБА_2 належні йому земельну ділянку (на підставі державного акту на право власності на земельну ділянку серії ЯД № 972660) та житловий будинок з господарчими будівлями та спорудами (на підставі свідоцтва про право власності на нерухоме майно від 25 лютого 2013 року), розташовані в Овідіопольському районі, с. Каролино-Бугаз, провулок Вчительський, 22-А.
4 червня 2014 року ОСОБА_4 помер, актовий запис № 5927 від 5 червня 2014 року.
ОСОБА_1 у судовому засіданні стверджувала, що дані правочини повинні бути визнані судом недійсними, оскільки, по-перше, ні 27 травня ні 29 травня 2014 року за місцем проживання ОСОБА_4 нотаріус ОСОБА_10 не з'являлася, а тому не могла посвідчити будь-які договори, а також, що з 27 травня 2014 року у зв'язку зі станом здоров'я ОСОБА_4 перебував у стані не усвідомлення своїх дій та відповідно не міг керувати ними.
За змістом статей 15,16 ЦК України особа має право на захист свого особистого немайнового або майнового права у разі його порушення, невизнання або оспорювання, яке реалізується шляхом звернення до суду.
Способи захисту цивільних прав та інтересів визначені в ч. 2 ст. 16 ЦК України.
Відповідно до частини 1ст. 717 ЦК України за договором дарування одна сторона (дарувальник) передає або зобов'язується передати в майбутньому другій стороні (обдаровуваному) безоплатно майно (дарунок) у власність.
За правилами ч.ч. 1, 2 та 3 ст. 203 ЦК України зміст правочину не може суперечити цьому Кодексу, іншим актам цивільного законодавства, а також інтересам держави і суспільства, його моральним засадам.
Особа, яка вчиняє правочин, повинна мати необхідний обсяг цивільної дієздатності.
Волевиявлення учасника правочину має бути вільним і відповідати його внутрішньої волі.
Відповідно до ч. 1ст. 215 ЦК України підставою недійсності правочину є недодержання в момент вчинення правочину стороною (сторонами) вимог, які встановлені частинами 1-3, 5 та 6 ст. 203 цього Кодексу.
Згідно із частинами 1 та 2 ст. 225 ЦК України правочин, який дієздатна фізична особа вчинила у момент, коли вона не усвідомлювала значення своїх дій та (або) не могла керувати ними, може бути визнаний судом недійсним за позовом цієї особи, а в разі її смерті - за позовом інших осіб, чиї цивільні права або інтереси порушені.
У разі наступного визнання фізичної особи, яка вчинила правочин, недієздатною позов про визнання правочину недійсним може пред'явити її опікун.
Відповідно до положень пунктів 1, 2, та 7 постанови Пленуму Верховного Суду України N 9 від 06 листопада 2009 року "Про судову практику розгляду цивільних справ про визнання правочинів недійсними" - при розгляді справ про визнання правочинів недійсними суди залежно від предмета і підстав позову повинні застосовувати норми матеріального права, якими регулюються відповідні відносини, та на підставі цих норм вирішувати справи.
Судам необхідно враховувати, що згідно із статтями 4, 10 та 203 ЦК зміст правочину не може суперечити ЦК, іншим законам України, які приймаються відповідно до Конституції України та ЦК, міжнародним договорам, згода на обов'язковість яких надана Верховною Радою України, актам Президента України, постановам Кабінету Міністрів України, актам інших органів державної влади України, органів влади Автономної Республіки Крим у випадках і в межах, встановлених Конституцією України та законом, а також моральним засадам суспільства.
Зміст правочину не повинен суперечити положенням також інших, крім актів цивільного законодавства, нормативно-правових актів, прийнятих відповідно до Конституції України (статті1,8 Конституції України).
Відповідність чи невідповідність правочину вимогам законодавства має оцінюватися судом відповідно до законодавства, яке діяло на момент вчинення правочину.
Правочин може бути визнаний недійсним лише з підстав, визначених законом, та із застосуванням наслідків недійсності, передбачених законом.
У пункті 16 вказаної постанови Пленуму Верховний суд України зазначив, що правила ст. 225 поширюються на ті випадки, коли фізичну особу не визнано недієздатною, однак у момент вчинення правочину особа перебувала в такому стані, коли вона не могла усвідомлювати значення своїх дій та (або) не могла керувати ними (тимчасовий психічний розлад, нервове потрясіння тощо).
Для визначення наявності такого стану на момент укладення правочину суд відповідно до статті 145 ЦПК зобов'язаний призначити судово-психіатричну експертизу за клопотанням хоча б однієї зі сторін. Справи про визнання правочину недійсним із цих підстав вирішуються з урахуванням як висновку судово-психіатричної експертизи, так і інших доказів відповідно до статті 212 ЦПК.
Відповідно до ст. ст.10, 60 ЦПК України цивільне судочинство здійснюється на засадах змагальності сторін. Сторони та інші особи, які беруть участь у справі, мають рівні права щодо подання доказів, їх дослідження та доведення перед судом їх переконливості. Кожна сторона повинна довести ті обставини, на які вона посилається як на підставу своїх вимог або заперечень. Доказуванню підлягають обставини, які мають значення для ухвалення рішення у справі і щодо яких у сторін та інших осіб, які беруть участь у справі, виникає спір. Доказування не може ґрунтуватися на припущеннях.
Згідно із частинами 3, 4 ст. 212 ЦПК України суд оцінює належність, допустимість, достовірність кожного доказу окремо, а також достатність і взаємний зв'язок доказів у їх сукупності. Результати оцінки доказів суд відображає в рішенні, в якому наводить мотиви їх прийняття чи відмови у прийнятті.
Відповідно до принципів змагальності та диспозитивності цивільного процесу ОСОБА_1, була зобов'язана довести в судовому засіданні обставини, на які вона посилалася, як на підставу своїх вимог, а саме, те що на момент укладання оспорюваних правочинів (заповіт від 27 травня 2014 року, договір дарування земельної ділянки від 29 травня 2014 року та договору дарування житлового будинку з господарчими будівлями та спорудами від 29 травня 2014 року) ОСОБА_4 перебував в такому стані, коли не міг усвідомлювати значення своїх дій та не міг керувати ними.
За клопотанням ОСОБА_1 з метою дослідження загального та психічного стану здоров'я померлого ОСОБА_4 та отримання відповіді на питання щодо здатності ОСОБА_4 усвідомлювати значення своїх дій та відповідно керувати ними, ухвалою Київського районного суду м. Одеси від 25 лютого 2016 року по справі була призначена комісійна судово-медична експертиза.
Згідно з листом КУ «Одеське обласне бюро судово-медичної експертизи» від 31 серпня 2016 року, матеріали цивільної справи були повернути до Київського районного суду м. Одеси без виконання експертизи, оскільки ОСОБА_1 не здійснила оплату за проведення такої експертизи.
У судовому засіданні 24 жовтня 2016 року ОСОБА_1 не наполягала на проведенні експертизи, з посиланням на відсутність грошових коштів для оплати експертизи, крім того, вона вважала, що всі документи, які міститься в матеріалах справи безспірно доводять вірність її позиції.
Однак суд вважає, що в матеріалах справи відсутні будь-які безспірні докази у підтверджені того, що ОСОБА_4 на момент укладання оспорюваних правочинів (заповіт від 27 травня 2014 року, договір дарування земельної ділянки від 29 травня 2014 року та договору дарування житлового будинку з господарчими будівлями та спорудами від 29 травня 2014 року) з врахуванням психічного стану, а також наявними захворюваннями не міг усвідомлювати значення своїх дій та не міг керувати ними.
За загальним правилом кожна особа має право на захист свого цивільного права лише в разі його порушення, невизнання або оспорювання (частина перша статті 15 ЦК України, частина перша статті 3 ЦПК України).
З урахуванням цих норм правом на звернення до суду за захистом наділена особа в разі порушення, невизнання або оспорювання саме її прав, свобод чи інтересів. А також у разі звернення до суду органів і осіб, яким надано право захищати права, свободи та інтереси інших осіб або держави та суспільні інтереси (ст. ст.45,46 ЦПК України).
У абзаці 2 п. 11 постанови N 14 Пленуму "Про судове рішення у цивільній справі" від 18 грудня 2009 року Верховний Суд України роз'яснив, що, оскільки правом на звернення до суду за захистом наділена особа в разі порушення, невизнання або оспорювання саме її прав, свобод чи інтересів, а також у разі звернення до суду органів та осіб, яким надано право захищати права, свободи та інтереси інших осіб або державні та суспільні інтереси (частини перша та друга статті 3 ЦПК), то суд повинен встановити, чи були порушені, невизнані або оспорені права, свободи чи інтереси цих осіб, а якщо були, то вказати, чи є залучений у справі відповідач відповідальним за це.
Таким чином, суд повинен встановити, чи були порушені, невизнані або оспорені права, свободи та інтереси цих осіб і, залежно від встановленого, вирішити питання про задоволення позовних вимог або відмову в їх задоволенні.
Аналізуючи зазначені норми права, роз'яснення Пленуму Верховного Суду України, з'ясовуючи вказані обставини та оцінюючи належність, допустимість, достовірність наявних у справі доказів кожний окремо й у їх сукупності, суд вважає, що в судовому засіданні позивачем ОСОБА_1 не доведено належними та допустимими доказами те, що відповідачка ОСОБА_2 на момент укладання оспорюваних правочинів (договір дарування земельної ділянки від 29 травня 2014 року та договору дарування житлового будинку з господарчими будівлями та спорудами від 29 травня 2014 року), порушила права ОСОБА_1
Аналогічна правова позиція висловлена Верховним Судом України у постанові від 03 вересня 2014 року у справі N 6-84цс14, яка у відповідності до ч. 1ст. 360-1 ЦПК України є обов'язковою для всіх судів України.
Вирішуючи питання про усунення розбіжностей у застосуванні ст. 225 ЦК України Верховний Суд України у постанові від 29 лютого 2012 р. у справі N 6-9цс12 дійшов до такого правового висновку: "відповідно до ч. 1 ст. 225 ЦК України, правочин який дієздатна фізична особа вчинила в момент, коли вона не усвідомлювала значення своїх дій та (або) не могла керувати ними, може бути визнаний судом недійсним за позовом цієї особи, а в разі її смерті - за позовом інших осіб, чиї цивільні права або інтереси порушені.
Висновок про недієздатність учасника такого правочину слід робити, перш за все, на основі доказів, які свідчать про внутрішній, психічний стан особи в момент вчинення правочину. Хоча висновок експертизи в такій справі є лише одним із доказів у справі та йому слід давати належну оцінку в сукупності з іншими доказами, будь-які зовнішні обставини (показання свідків про поведінку особи тощо) мають лише побічне значення для встановлення того, чи була здатною особа в конкретний момент вчинення правочину розуміти значення своїх дій та (або) керувати ними.
Підставою для визнання правочину недійсним відповідно до ст. 225 ЦК України може бути лише абсолютна неспроможність особи в момент вчинення правочину розуміти значення своїх дій та (або) керувати ними і в основу рішення суду про недійсність правочину не може покладатися висновок експертизи, який ґрунтується на припущеннях".
Аналогічний правовий висновок висловлений Верховним Судом України у постанові від 17 вересня 2014 року у справі N 6-13цс14, який у відповідності до ч. 1 ст. 360-7 ЦПК України є обов'язковим для всіх судів України.
За таких обставин, суд дійшов висновку, що оспорювані правочини, а саме заповіт від 27 травня 2014 року, посвідчений приватним нотаріусом Одеського міського нотаріального округу ОСОБА_10, у відповідності до вимог ч. 4 ст. 207, ст. ст. 1448, 1253 ЦК України, договори дарування земельної ділянки та житлового будинку з господарчими будівлями та спорудами, посвідчені приватним нотаріусом Одеського міського нотаріального округу ОСОБА_10, у відповідності до вимог ст. ст. 717-719 ЦК України, й підстав для визнання їх недійним за ст. ст.ст. 203,215, 225 ЦК України немає, тому у відповідності до ст. ст.15,16 ЦК України право ОСОБА_1, не підлягає судовому захисту, вимоги є необґрунтованими й задоволенню не підлягають.
Щодо зустрічних позовних вимог ОСОБА_2 суд вважає їх підлягаючими частковому задоволенню, а саме в частині встановлення факту проживання однією сім'єю без реєстрації шлюбу ОСОБА_4 та ОСОБА_11
Статями 234 та 256 Цивільного процесуального кодексу України передбачено, що справи про встановлення юридичних фактів, у тому числі про встановлення факту проживання однією сім'єю чоловіка та жінки без шлюбу, мають розглядатися у порядку окремого провадження.
Згідно із ч. 6ст. 235 ЦПК України, якщо під час розгляду справи у порядку окремого провадження виникає спір про право, який вирішується в порядку позовного провадження, суд залишає заяву без розгляду і роз'яснює заінтересованим особам, що вони мають право подати позов на загальних підставах.
ОСОБА_2 звернулася з позовом про встановлення факту проживання однією сім'єю чоловіка та жінки без шлюбу для подальшого визнання нерухомого майна об'єктом спільного майна подружжя та поділ його, про що категорично заперечує відповідачка за зустрічним позовом ОСОБА_1, тобто виник спір про право, у зв'язку з чим суд вважає, що у розумінні ст.. ст.. 15, 16 ЦК України ОСОБА_2 правильно обраний спосіб захисту порушеного права.
У судовому засіданні встановлено, що 20 квітня 2001 року був народжений ОСОБА_8, батьками якого є ОСОБА_4 та ОСОБА_2 (актовий запис № 24 від 7 червня 2007 року відділу рацсу Київського районного управління юстиції м. Одеси) (а.с. 158).
З 30 жовтня 2006 року ОСОБА_4 був зареєстрований в ІНФОРМАЦІЯ_2, що підтверджується копією паспорту (а.с.159), з 29 жовтня 2013 року за даною адресою на реєстраційний облік була поставлена і ОСОБА_2, що підтверджується копію паспорта (а.с 160).
У судових засіданнях ОСОБА_1 не заперечувала, що її син ОСОБА_4 та відповідачка ОСОБА_2 проживали сумісно приблизно з 1999 року, однак заперечувала проти встановлення факту проживання однією сім'єю жінки та чоловіка без шлюбу, оскільки вважала, що ОСОБА_2 ніколи не виконувала функції дружини, такі, як прибирання, готування їжи, її цікавили тільки гроші, які заробляв ОСОБА_4, та коти в фекаліях, яких є речовина, яка викликає захворювання організму, психіки та взагалі відмовляють всі органи людини. Крім того, вона вважала, що ОСОБА_2 приховувала від неї та її сина, його хворобу, що у кінцевому випадку призвело до його смерті.
Враховуючи вищевикладене суд вважає, що позовні вимоги ОСОБА_2 в частині встановлення факту проживання однією сім'єю ОСОБА_4 та ОСОБА_2 без реєстрації шлюбу з 1 січня 2004 року по 29 квітня 2014 року підлягають задоволенню.
ОСОБА_2 просила визнати, що квартира АДРЕСА_1, яка належала ОСОБА_4 на підставі свідоцтва про право власності, виданого Виконавчим комітетом Одеської міської ради, є об'єктом права спільної сумісної власності подружжя, та підлягає розподілу на підставі ст. 70, 74 СК України.
Відповідно до ч. 1ст. 74 СК України, якщо жінка та чоловік проживають однією сім'єю, але не перебувають у шлюбі між собою або в будь-якому іншому шлюбі, майно набуте ними за час спільного проживання, належить їм на праві спільної сумісної власності, якщо інше не встановлено договором між ними.
За приписами ч. 2ст. 3 СК України сім'ю складають особи, які спільно проживають, пов'язані спільним побутом, мають взаємні права та обов'язки.
Відповідно до Прикінцевих положень ОСОБА_12 кодексу України - кодекс набирає чинності з 1 січня 2004 року.
ОСОБА_12 кодексу України правовідносини, що мали місце до 1 січня 2004 року, не регулюють.
Суд вважає за необхідне зазначити, що у свідоцтві про право власності від 26 червня 2006 року, виданого виконавчим комітетом Одеської міської ради, підставою набуття ОСОБА_4 право власності на квартиру № 70 по вулиці Тополиній в м. Одесі, зазначений договір про сумісну діяльність по дольової участі у будівництві від 20 листопада 2003 року, № 2963\341-32, тобто даний договір укладений до реєстрації шлюбу з ОСОБА_2
ОСОБА_2 не надала та не ставила перед судом питання щодо витребування копії даного договору для можливості перевірки інформації щодо строків та розміру, внесених грошових коштів (до реєстрації шлюбу або після реєстрації шлюбу).
Відповідно до ст. 60 ЦПК України доказування не може ґрунтуватися на припущеннях.
Кодекс про шлюб та сім'ю України, зокрема статті 22, 28, 29, не застосовуються до спорів про поділ майна осіб, які живуть однією сім'єю, але не перебувають у зареєстрованому шлюбі.
При викладених обставинах суд вважає, що ОСОБА_2 не представила суду доказів, які могли свідчити про внесення грошових коштів на виконання договору про сумісну діяльність по дольової участі у будівництві від 20 листопада 2003 року, № 2963\341-32, після 1 січня 2004 року, та відповідно не має підстав для визнання спірної квартири об'єктом спільної сумісної власності подружжя.
Також ОСОБА_2 просила стягнути з ОСОБА_1 моральну шкоду у розмірі 90000 гривень, яка їй завдана в результаті дії ОСОБА_1, а саме звернення до правоохоронних органів з заявою про притягнення до кримінальної відповідальності за вбивство чоловіка ОСОБА_4, звернення до правоохоронних органів з заявою щодо нібито вчинення ОСОБА_2 протиправних дій стосовно ОСОБА_1, пошкодження належного ОСОБА_2 майна, розташованого в Овідіопольському районі, с. Каролино-Бугаз, пров. Вчительский, 22-А, надсилання на мій номер телефону СМС образливого та погрожуваючого характеру.
Стаття 23 ЦК України передбачає, що особа має право на відшкодування моральної шкоди, завданої внаслідок порушення її прав. Моральна шкода полягає у душевних стражданнях, яка яких фізична особа зазначала у зв'язку з протиправною поведінкою щодо неї самої.
На думку суду ОСОБА_2 не представила жодного доказу, які можуть розцінюватися судом, як протиправні дії, здійснені ОСОБА_1 відносно ОСОБА_2
Керуючись ст.ст. 11, 57-60, 88, 213, 212-215 ЦПК України,
У задоволенні позовних вимог ОСОБА_1 до ОСОБА_2 про визнання заповіту та договорів дарування недійсними - відмовити.
Позовні вимог ОСОБА_2 Миколавїни до ОСОБА_1 про встановлення фатку проживання однією сімєю чоловіка та жінки без реєстраццї шлюбу, визнання нерухомого майна спільною суміною власністю, визнання права власності, відшкодування моральної шкоди - задовольнити частково.
Встановити факту проживання однією сім'єю без реєстрації шлюбу ОСОБА_4, ІНФОРМАЦІЯ_3, який помер 4 червня 2014 року, та ОСОБА_2 Миколавїни, ІНФОРМАЦІЯ_4, в період з січня 2004 року по 29 квітня 2014 року.
У задоволенні іншої частини позовних вимог ОСОБА_2 до ОСОБА_1 про визанння нерухомого майна спільної сумісної влісністю, визнання права власності, відшкодуання моральної шкоди - відмовити.
Рішення може бути оскаржене в апеляційний суд Одеської області шляхом поданням до Київського районного суду м. Одеси апеляційної скарги протягом десяти днів з дня його проголошення.
Головуючий Калініченко Л. В.