28 вересня 2009 р. № 9/39-92
Вищий господарський суд України у складі колегії суддів:
ГоловуючогоШевчук С.Р. (доповідач)
СуддівВладимиренко С.В.
Демидової А.М.
розглянувши касаційну скаргу Приватного підприємця ОСОБА_1
на рішеннягосподарського суду Волинської області від 12.06.2009р.
у справі №9/39-92
за позовомПриватного підприємця ОСОБА_1
доПриватної фірми "Скорпіон-Сервіс"
провизнання недійсним п.6.2 угоди від 24.06.2008р.
В судовому засіданні взяли участь представники:
- позивача: не з?явились
- відповідача: Редько П.П. дов. №376 від 01.06.2009р.
В березні 2009 року Приватний підприємець ОСОБА_1 звернувся до господарського суду Волинської області з позовом про визнання п. 6.2 угоди від 24.06.2008р. недійсним.
Рішенням господарського суду Волинської області від 12.06.2009р. (суддя Соломка Л.І.) в задоволенні позову відмовлено.
Не погоджуючись з прийнятим у справі рішенням, позивач звернувся до Вищого господарського суду України з касаційною скаргою, в якій, посилаючись на неправильне застосування норм матеріального та процесуального права, просить його скасувати та прийняти нове рішення про задоволення позову.
У відзиві на касаційну скаргу відповідач повністю заперечує підстави скасування рішення та просить суд касаційної інстанції оскаржуваний судовий акт залишити без змін, а касаційну скаргу -без задоволення.
Позивач не реалізував процесуальне право на участь у судовому засіданні суду касаційної інстанції, хоча про час та місце його проведення був повідомлений належним чином.
Розпорядженням Голови Вищого господарського суду України від 28.09.2009р. змінено колегію суддів та призначено колегію суддів у складі: головуючого Шевчук С.Р., суддів Владимиренко С.В., Демидової А.М.
Перевіривши доводи касаційної скарги, юридичну оцінку встановлених фактичних обставин, проаналізувавши правильність застосування господарським судом норм матеріального та процесуального права, колегія суддів Вищого господарського суду України вважає, що касаційна скарга не підлягає задоволенню виходячи з наступного.
Попередніми судовими інстанціями встановлено, що 24.06.2008р. між сторонами укладено угоду про надання в користування торгових площ, за умовами якої відповідач надає, а позивач приймає в платне строкове користування торгову площу 15 кв.м. на торговому ряду пішохідно-торгової зони ринку відповідача між вул. Кравчука та вул. Карпенка-Карого, місце НОМЕР_1 для встановлення тимчасової споруди і здійснення торговельної діяльності з метою зберігання та продажу промислового товару.
Згідно п. 6.1 угоди вона вступає в дію з 01.06.2008р. та укладається до 31.12.2008р.
При цьому, у пункті 6.2 угоди сторони визначили, що кожна із сторін може відмовитись від угоди про надання в користування торгових площ в будь-який час, письмово попередивши другу сторону за один місяць.
Позивач звернувся до суду з позовом про визнання пункту 6.2 угоди недійсним, оскільки він суперечить ч. 1 ст. 291 ГК України, яка встановлює заборону односторонньої відмови від договору.
В силу ч.1 ст.207 ГК України господарське зобов'язання, що не відповідає вимогам закону, або вчинено з метою, яка завідомо суперечить інтересам держави і суспільства, або укладено учасниками господарських відносин з порушенням хоча б одним з них господарської компетенції (спеціальної правосуб'єктності), може бути на вимогу однієї із сторін, або відповідного органу державної влади визнано судом недійсним повністю або в частині.
Втім, вирішуючи спір про визнання угоди або її частини недійсною, господарський суд має встановити наявність тих обставин, з якими закон пов'язує визнання угоди (її частини) недійсною і настання відповідних наслідків, а саме: відповідність змісту угоди вимогам закону, додержання встановленої форми угоди; правоздатність сторін за угодою; у чому конкретно полягає неправомірність дій сторони тощо.
Загальні підстави визнання недійсними угод і настання відповідних наслідків встановлені статтями 215, 216 ЦК України.
Так, відповідно до частин 1 та 3 ст.215 ЦК України підставою недійсності правочину є недодержання в момент вчинення правочину стороною (сторонами) вимог, які встановлені частинами першою -третьою, п'ятою та шостою статті 203 цього Кодексу, відповідно до яких, зміст правочину не може суперечити цьому Кодексу, іншим актам цивільного законодавства а також моральним засадам суспільства; особа, яка вчиняє правочин, повинна мати необхідний обсяг цивільної дієздатності; волевиявлення учасника правочину має бути вільним і відповідати його внутрішній волі; правочин має бути спрямований на реальне настання правових наслідків, що обумовлені ним; правочин, що вчиняється батьками (усиновлювачами), не може суперечити правам та інтересам їхніх малолітніх, неповнолітніх чи непрацездатних дітей.
Відмовляючи в задоволенні позовних вимог місцевий господарський суд дійшов висновку про відсутність встановлених законом підстав для визнання оспореного пункту угоди недійсним.
Колегія суддів погоджується з таким висновком суду першої інстанції з огляду на таке.
Норма ч.1 ст.291 Господарського кодексу України, яка має імперативний характер, дійсно забороняє односторонню відмову від договору.
Втім, умова пункту 6.2 угоди не протирічить даній нормі права, оскільки, в даному випадку йде мова не про односторонню відмову від договору, а має місце взаємне волевиявлення двох сторін, закріплене в оспорюваному пункті угоди, щодо встановлення певного порядку припинення їхніх правовідносин, а саме: в порядку відмови - на підставі повідомлення.
Тобто, у відступ від загального правила, визначеного ч. 1 ст. 291 ГК України, у пункті 6.2 угоди від 24.06.2008р. сторони визначили і погодили право сторони відмовитись від угоди у будь-який час, за умови попередження про це другу сторону за один місяць.
При цьому, норма ч.1 ст.291 ГК України не забороняє сторонам за взаємною згодою визначити такий порядок припинення договору і не встановлює, що така умова договору є нікчемною або недопустимою.
Статтею 627 ЦК України передбачено, що відповідно до ст.6 цього Кодексу сторони є вільними в укладенні договору, виборі контрагента та визначенні умов договору з урахуванням вимог цього Кодексу, інших актів цивільного законодавства, звичаїв ділового обороту, вимог розумності та справедливості.
Статтею 180 Господарського кодексу України також визначено, що зміст господарського договору становлять умови договору, визначені угодою його сторін, спрямованою на встановлення, зміну або припинення господарських зобов'язань, як погоджені сторонами, так і ті, що приймаються ними як обов'язкові умови договору відповідно до законодавства.
За таких обставин, колегія суддів вважає, що висновок суду першої інстанції щодо безпідставності заявлених вимог про визнання п. 6.2 угоди від 24.06.2008р. недійсним правомірний.
Між тим, судом помилково зазначено, що норма ч. 1 ст. 291 ГК України є диспозитивною, однак це не вплинуло на суть прийнятого рішення, оскільки судом вірно визначено зміст норми ч.1 ст.291 ГК України та надано правильну юридичну оцінку п.6.2 угоди, як обопільній згоді сторін на його дострокове припинення за наявності певних обставин у визначеному ними порядку - на підставі письмового повідомлення.
З огляду на викладене та враховуючи, що в силу вимог ст. 1117 ГПК України касаційна інстанція не має права встановлювати або вважати доведеними обставини, що не були встановлені у рішенні або постанові господарського суду чи відхилені ним, вирішувати питання про достовірність того чи іншого доказу, про перевагу одних доказів над іншими, збирати нові докази або додатково перевіряти їх, колегія суддів не вбачає підстав для задоволення касаційної скарги та скасування оскаржуваного судового акту.
Керуючись ст.ст. 1115, 1117, 1119, 11111 Господарського процесуального кодексу України, Вищий господарський суд України
Касаційну скаргу Приватного підприємця ОСОБА_1 залишити без задоволення, а рішення господарського суду Волинської області від 12.06.2009р. у справі №9/39-92 залишити без змін.
Головуючий Шевчук С.Р.
С у д д я Владимиренко С.В.
С у д д я Демидова А.М.