Справа № 344/3422/16-а
Провадження № 2-а/344/196/16
21 жовтня 2016 року Івано-Франківський міський суд Івано-Франківської області у складі:
головуючого - судді Мелещенко Л.В.
секретаря - Мічути Т.Б.
за участю сторін:
позивача - ОСОБА_1,
розглянувши у відкритому судовому засіданні в залі суду міста Івано-Франківськ адміністративну справу за позовом ОСОБА_1 до Відділу примусового виконання рішень Управління державної виконавчої служби Головного управління юстиції в Івано-Франківській області, третя особа, яка не заявляє самостійних вимог на предмет спору, на стороні відповідача Департамент соціальної політики виконавчого комітету Івано-Франківської міської ради про визнання дій неправомірними та скасування постанови про закінчення виконавчого провадження, -
18 березня 2016 року позивач ОСОБА_1 звернувся до суду з позовом до відповідача Відділу примусового виконання рішень Управління державної виконавчої служби Головного управління юстиції в Івано-Франківській області про визнання дій неправомірними та скасування постанови про закінчення виконавчого провадження. Обґрунтовуючи позовні вимоги, позивач зазначає, що при проведенні виконавчих дій державний виконавець прийняв 30 червня 2015 року постанову про закінчення виконавчого провадження № 46691501. Фактично державний виконавець відмовився виконувати рішення суду, мотивуючи свої дії тим, що боржник не в змозі виконати постанову суду, а у державного виконавця відсутні підстави для накладення штрафу. Такими діями державного виконавця було порушено право позивача на забезпечення виконання судового рішення у повному обсязі та у спосіб, встановлений у рішенні суду. За таких обставин позивач просить визнати неправомірними дії головного державного виконавця Відділу примусового виконання рішень Управління державної виконавчої служби Головного управління юстиції в Івано-Франківській області Гундяка Т.Д. щодо винесення постанови про закінчення виконавчого провадження та скасувати постанову про закінчення виконавчого провадження ВП № 46691501 від 30 червня 2015 року.
Ухвалою суду від 18 липня 2016 року до участі у справі в якості третьої особи, яка не заявляє самостійних вимог на предмет спору, на стороні відповідача залучено Департамент соціальної політики виконавчого комітету Івано-Франківської міської ради.
У судовому засіданні позивач позовні вимоги підтримав, просив позов задовольнити у повному обсязі.
Представник відповідача та представник третьої особи, яка не заявляє самостійних вимог на предмет спору, на стороні відповідача у судове засідання не з'явилися, про причини неявки суд не повідомили, про день та час слухання справи повідомлялися належним чином. Клопотань про відкладення розгляду справи не надходило.
Суд, заслухавши пояснення позивача, всебічно і повно з'ясувавши фактичні обставини, на яких ґрунтуються позовні вимоги та заперечення на них, об'єктивно оцінивши докази, які мають юридичне значення для розгляду справи і вирішення спору по суті, застосувавши до спірних правовідносин відповідні норми матеріального та процесуального права, встановив наступні фактичні обставини та відповідні їм правовідносини.
ОСОБА_1 є учасником ліквідації наслідків аварії на Чорнобильській АЕС 1 категорії (а.с. 8).
16 лютого 2015 року Івано-Франківським міським судом Івано-Франківської області виданий виконавчий лист по адміністративній справі № 344/4775/2013 року за позовом ОСОБА_1 до Департаменту соціальної політики виконкому Івано-Франківської міської ради про визнання дій неправомірними, стягнення недоплаченої одноразової грошової компенсації інвалідам внаслідок Чорнобильської катастрофи про зобов'язання Департаменту соціальної політики виконкому Івано-Франківської міської ради здійснити перерахунок та виплату ОСОБА_1 одноразової компенсації відповідно до статті 48 Закону України «Про статус і соціальний захист громадян, які постраждали внаслідок Чорнобильської катастрофи» з урахуванням сум виплаченої йому такої допомоги (а.с. 29).
20 лютого 2015 року позивач звернувся з заявою до Відділу примусового виконання рішень відділу державної виконавчої служби Головного управління юстиції в Івано-Франківській області про прийняття до виконання виконавчого листа №344/4775/2013 від 16 лютого 2015 року (а.с. 27-28).
02 березня 2015 року головним державним виконавцем Відділу примусового виконання рішень Управління державної виконавчої служби Головного управління юстиції в Івано-Франківській області Гундяком Т.Д. відкрито виконавче провадження (а.с.32-33).
Листом № 7118/03-02/20 від 20 березня 2015 року Департамент соціальної політики виконкому Івано-Франківської міської радиповідомив головного державного виконавця Відділу примусового виконання рішень Управління державної виконавчої служби Головного управління юстиції в Івано-Франківській області Гундяка Т.Д. про здійснення перерахунку разової грошової щорічної допомоги та про неможливість провести виплату ОСОБА_1, оскільки департаменту виділяються кошти на поточні видатки, а бюджетні призначення на забезпечення виконання судових рішень за програмами соціального захисту у державному бюджеті на 2015 рік не передбачені, відповідно видатки на зазначені цілі не затверджувалися кошторисами департаменту (а.с. 34).
Згідно листа Департаменту соціальної політики виконкому Івано-Франківської міської радиОСОБА_1 проведений розрахунок на виконання постанови Відділу державної виконавчої служби Головного Управління юстиції в Івано-Франківській області на виконавчий лист № 344/4775/2013 від 16 лютого 2015 року, відповідно до якого одноразова компенсація учаснику ліквідації наслідків аварії на Чорнобильській АЕС, який став інвалідом ІІ групи 31 липня 2012 року, виплачена 25 січня 2013 року у розмірі 94,80 грн. Перерахунок 1 147 х 15 - 94,80 = 17 110,20 грн., де мінімальна заробітна плата становить 1 147,00 грн. згідно Закону України «Про статус та соціальний захист громадян, які постраждали внаслідок Чорнобильської катастрофи» учасникам ліквідації наслідків аварії на ЧАЕС при встановленні 2 групи інвалідності виплачується різниця в компенсаціях між 3 і 2 групою у розмірі 15 мінімальних заробітних плат (а.с. 35).
30 червня 2015 року головним державним виконавцем Відділу примусового виконання рішень Управління державної виконавчої служби Головного управління юстиції в Івано-Франківській області Гундяком Т.Д. винесено постанову про закінчення виконавчого провадження з примусового виконання виконавчого листа № 344/4775/2013 від 16 лютого 2015 року (а.с. 3, 36-38).
За приписами статті 1 Закону України «Про виконавче провадження», що є чинним на час прийняття оскаржуваної постанови про закінчення виконавчого провадження, виконавче провадження як завершальна стадія судового провадження та примусове виконання рішень інших органів (посадових осіб) - це сукупність дій органів і посадових осіб, визначених у цьому Законі, що спрямовані на примусове виконання рішень судів та інших органів (посадових осіб), які провадяться на підставах, в межах повноважень та у спосіб, визначених цим Законом, іншими нормативно-правовими актами, прийнятими відповідно до цього Закону та інших законів, а також рішеннями, що відповідно до цього Закону підлягають примусовому виконанню.
Відповідно до частини першої статті 11 Закону України «Про виконавче провадження», державний виконавець зобов'язаний вживати передбачених цим Законом заходів примусового виконання рішень, неупереджено, своєчасно і в повному обсязі вчиняти виконавчі дії, а частиною другої цієї статті передбачено, що державний виконавець здійснює заходи, необхідні для своєчасного і в повному обсязі виконання рішення, зазначеного в документі на примусове виконання рішення, у спосіб та в порядку, встановленому виконавчим документом і цим Законом.
Згідно пункту 11 частини першої статті 49 Закону України «Про виконавче провадження», виконавче провадження підлягає закінченню у разі повернення виконавчого документа до суду чи іншого органу (посадової особи), який його видав, у випадку, передбаченому частиною третьою статті 75 цього Закону, тобто у разі якщо виконати рішення без участі боржника неможливо.
У статті 50 Закону України «Про виконавче провадження» встановлено, що у разі закінчення виконавчого провадження повернення виконавчого документа до суду або іншого органу (посадовій особі), який його видав, арешт, накладений на майно боржника, знімається, скасовуються інші вжиті державним виконавцем заходи примусового виконання рішення, а також провадяться інші дії, необхідні у зв'язку із завершенням виконавчого провадження. Завершене виконавче провадження не може бути розпочате знову, крім випадків, передбачених цим Законом.
Разом з тим, відповідно до статті 124 Конституції України, судові рішення ухвалюються іменем України і є обов'язковими до виконання на всій території України.
Згідно з частиною першою статті 255 Кодексу адміністративного судочинства України, постанова або ухвала суду, яка набрала законної сили, є обов'язковою для осіб, які беруть участь у справі, для їхніх правонаступників, а також для всіх органів, підприємств, установ та організацій, посадових чи службових осіб, інших фізичних осіб і підлягає виконанню на всій території України.
Відповідно до вимог частини першої статті 9 Конституції України, чинні міжнародні договори, згода на обов'язковість яких надана Верховною Радою, є частиною національного законодавства України.
Згідно статті 19 Закону України «Про міжнародні договори України», чинні міжнародні договори України, згода на обов'язковість яких надана Верховною Радою України, є частиною національного законодавства і застосовуються у порядку, передбаченому для норм національного законодавства. Якщо міжнародним договором України, який набрав чинності в установленому порядку, встановлено інші правила, ніж ті, що передбачені у відповідному акті законодавства України, то застосовуються правила міжнародного договору.
Частина перша статті 9 Кодексу адміністративного судочинства України передбачає, що суд при вирішенні справи керується принципом законності, відповідно до якого: 1) суд вирішує справи відповідно до Конституції та законів України, а також міжнародних договорів, згода на обов'язковість яких надана Верховною Радою України; 2) суд застосовує інші нормативно-правові акти, прийняті відповідним органом на підставі, у межах повноважень та у спосіб, передбачені Конституцією та законами України.
Згідно частини шостої статті 9 Кодексу адміністративного судочинства України, якщо міжнародним договором, згода на обов'язковість якого надана Верховною Радою України, встановлені інші правила, ніж ті, що встановлені законом, то застосовуються правила міжнародного договору.
Відповідно до вимог частини другої статті 8 Кодексу адміністративного судочинства України, суд застосовує принцип верховенства права з урахуванням судової практики Європейського Суду з прав людини.
Таким чином, прийнявши Закон України від 17 липня 1997 року № 475/97-ВР «Про ратифікацію Конвенції про захист прав людини і основоположних свобод 1950 року, Першого Протоколу та протоколів № 2, 4, 7 та 11 до Конвенції», Україна взяла на себе позитивні міжнародні зобов'язання згідно статті 1 Конвенції про захист прав людини і основоположних свобод гарантувати кожному, хто перебуває під її юрисдикцією, права і свободи, визначені у розділі І Конвенції, повністю визнала для себе обов'язковою і без укладення спеціальної угоди юрисдикцію Європейського суду з прав людини в усіх питаннях, що стосуються тлумачення і застосування Конвенції, які згідно вимог статті 32 Конвенції про захист прав людини і основоположних свобод належать до виключної компетенції Європейського суду з прав людини.
Рішення Європейського суду з прав людини, якими надається тлумачення та практика застосування положень Конвенції про захист прав людини і основоположних свобод, є формою прецедентного права, що розширює нормативний обсяг Конвенції, встановлюючи нові загальнообов'язкові правила та є невід'ємною частиною Конвенції як практика її застосування і тлумачення.
Статтею 17 Закону України «Про виконання рішень та застосування практики Європейського суду з прав людини» встановлено, що суди України застосовують при розгляді справ Конвенцію та практику Європейського суду з прав людини як джерело права.
Відтак, Конвенція є частиною національного законодавства України і підлягає застосуванню поряд з національним законодавством України. При цьому на законодавчому рівні діє принцип пріоритету норм міжнародного права у випадку, якщо вони суперечать нормам національного законодавства України.
Таким чином, норми Конвенції про захист прав людини і основоположних свобод повинні застосовуватися національними судами так само як внутрішнє законодавство і як норми прямої дії.
Пунктом 1 статті 6 Конвенції про захист прав людини і основоположних свобод встановлено, що кожен має право на справедливий і публічний розгляд його справи упродовж розумного строку незалежним і безстороннім судом.
У резолюції Парламентської асамблеї Ради Європи 1787 (2011) від 26 листопада 2011 року підкреслюється, що Україна повинна терміново прийняти комплексну стратегію щодо вирішення ситуації, за якої значна кількість остаточних судових рішень залишається невиконаною, а також упровадити ефективні внутрішні засоби правового захисту у відповідь на пілотне рішення у справі «Іванов проти України».
Відповідно до практики Європейського суду, виконання судових рішень розглядається як невід'ємна частина судового розгляду в розумінні статті 6 Конвенції про захист прав людини і основоположних свобод.
Європейський суд з прав людини неодноразово робив висновок, що це право стало б ілюзорним у разі, коли б правова система держави допускала, щоб остаточне, обов'язкове судове рішення залишалося невиконаним. Це призводить до ситуації, несумісної з принципом верховенства права (рішення Європейського суду з прав людини у справі «Васерман проти Росії» від 18 листопада 2004 року, «Шмалько проти України» від 20 липня 2004 року, «Сулягіч проти Боснії і Герцеговіни» від 03 листопада 2009 року, «Козачок проти України» від 07 грудня 2006 року, «Акашев проти Росії» від 12 червня 2008 року).
У рішенні Європейського суду з прав людини від 20 липня 2004 року у справі «Шмалько проти України» встановлено, що для цілей статті 6 Конвенції про захист прав людини і основоположних свобод виконання рішення, ухвалене будь-яким судом, має розцінюватися як невід'ємна частина судового розгляду. Це створює для держави обов'язок створити систему виконання рішень, яка була б ефективна як в теорії, так і на практиці і гарантувала виконання без неналежних затримок (рішення Європейського суду з прав людини від 07 червня 2005 року у справі «Фуклев проти України»).
Принцип верховенства права є одним з основоположних принципів демократичного суспільства, який є невід'ємним аспектом всіх статей Конвенції про захист прав людини і основоположних свобод, зобов'язує державу та будь-який державний орган виконувати судові розпорядження чи рішення, ухвалені проти держави (органу) (рішення Європейського суду з прав людини від 26 жовтня 2000 року у справі «Хасан і Чауш проти Болгарії»).
Держава-відповідач повинна забезпечити гарантії, передбачені Конвенцією про захист прав людини і основоположних свобод, і протиріччя між органами влади не повинні вплинути на права заявника, гарантовані даною Конвенцією (рішення Європейського суду з прав людини від 11 грудня 2008 року у справі «Антонюк проти України»).
Саме на державу покладений обов'язок дбати про те, щоб остаточні рішення, винесені проти її органів, установ чи підприємств, які перебувають у державній власності або контролюються державою, виконувалися відповідно до зазначених вище вимог Конвенції про захист прав людини і основоположних свобод. Держава несе відповідальність за виконання остаточних рішень, якщо чинники, які затримують чи перешкоджають їх повному й вчасному виконанню, перебувають у межах контролю органів влади (рішення Європейського суду з прав людини від 15 жовтня 2009 року у справі «Юрій Миколайович Іванов проти України»).
Державні органи не можуть довільно посилатись на відсутність коштів як на виправдання невиконання зобов'язань за боргом, визначеним судовим рішенням (рішення Європейського суду з прав людини від 07 травня 2002 року у справі «Бурдов проти Росії»).
Європейський суд з прав людини у справах «Кечко проти України», «Ромашов проти України», «Шевченко проти України» зауважив, що реалізація особою права, яке пов'язано з отриманням бюджетних коштів, що базується на спеціальних та чинних на час виникнення спірних правовідносин нормативно-правових актах національного законодавства, не може бути поставлена у залежність від бюджетних асигнувань, тобто посилання органами державної влади на відсутність коштів, як на причину невиконання своїх зобов'язань, є безпідставними. Європейський суд з прав людини у своїх рішеннях констатував, що не приймає аргумент Уряду щодо бюджетних асигнувань, оскільки органи державної влади не можуть посилатись на відсутність коштів як на причину невиконання своїх зобов'язань.
У відповідності зі статтею 19 Конституції України, органи державної влади та органи місцевого самоврядування, їх посадові особи зобов'язані діяти тільки на підставі, в межах повноважень та у спосіб, що передбачені Конституцією та законами України.
Головний державний виконавець Відділу примусового виконання рішень Управління державної виконавчої служби Головного управління юстиції в Івано-Франківській області Гундяк Т.Д. при прийнятті постанови про закінчення виконавчого провадження ВП № 46691501 від 30 червня 2105 року не дотримався наведених вимог законодавства, оскільки закінчення виконавчого провадження без його фактичного виконання з підстав відсутності бюджетних асигнувань не відповідає Конвенції про захист прав людини і основоположних свобод та практиці Європейського суду з прав людини, порушує принцип верховенства права.
Виходячи з норм, викладених у статті 71 Кодексу адміністративного судочинства України, за загальним правилом, що випливає з принципу змагальності, кожна сторона повинна подати докази на підтвердження обставин, на які вона посилається, або на спростування обставин, про які стверджує інша сторона. При розгляді справи щодо оскарження рішень, дій чи бездіяльності суб'єкта владних повноважень встановлена презумпція його винуватості. Презумпція винуватості покладає на суб'єкта владних повноважень обов'язок аргументовано, посилаючись на докази, довести правомірність свого рішення, дії чи бездіяльності та спростувати твердження позивача про порушення його прав, свобод чи інтересів.
Відповідачем не доведено правомірність прийнятого ним рішення.
Виходячи з вищевикладеного, суд, оцінивши докази, надані сторонами у справі, їх належність, допустимість, достовірність кожного доказу окремо і взаємний зв'язок доказів у їх сукупності, дійшов висновку, що в ході розгляду справи позивачем доведені ті обставини, на які позивач посилався як на підстави своїх позовних вимог, тому з метою поновлення порушених прав позивача слід визнати протиправними дії головного державного виконавця Відділу примусового виконання рішень Управління державної виконавчої служби Головного управління юстиції в Івано-Франківській області Гундяка Т.Д. щодо винесення 30 червня 2015 року постанови про закінчення виконавчого провадження та скасувати постанову про закінчення виконавчого провадження ВП № 46691501, винесену 30 червня 2015 року, задовольнивши позовні вимоги повністю.
На підставі вищевикладеного, керуючись статтями 6-14, 17, 18, 71, 73, 86, 128, 158-163, 167, 185, 186 Кодексу адміністративного судочинства України, суд -
Позовні вимоги ОСОБА_1 до Відділу примусового виконання рішень Управління державної виконавчої служби Головного управління юстиції в Івано-Франківській області, третя особа, яка не заявляє самостійних вимог на предмет спору, на стороні відповідача Департамент соціальної політики виконавчого комітету Івано-Франківської міської ради про визнання дій неправомірними та скасування постанови про закінчення виконавчого провадження - задовольнити у повному обсязі.
Визнати протиправними дії головного державного виконавця Відділу примусового виконання рішень Управління державної виконавчої служби Головного управління юстиції в Івано-Франківській області Гундяка Т.Д. щодо винесення 30 червня 2015 року постанови про закінчення виконавчого провадження.
Скасувати постанову про закінчення виконавчого провадження ВП № 46691501, винесену 30 червня 2015 року головним державним виконавцем Відділу примусового виконання рішень Управління державної виконавчої служби Головного управління юстиції в Івано-Франківській області Гундяком Т.Д.
Постанова може бути оскаржена до Львівського апеляційного адміністративного суду через Івано-Франківський міський суд Івано-Франківської області шляхом подання апеляційної скарги протягом десяти днів з дня проголошення постанови, а у випадку застосування частини третьої статті 160 Кодексу адміністративного судочинства України, а також прийняття постанови у письмовому провадженні апеляційна скарга подається протягом десяти днів з дня отримання постанови.
Постанова суду набирає законної сили після закінчення строку подання апеляційної скарги, якщо апеляційна скарга не була подана в строк, постанова набирає законної сили після закінчення цього строку.
Вступна та резолютивна частини постанови складені, підписані у нарадчій кімнаті та проголошені у судовому засіданні 21 жовтня 2016 року.
Повний текстом постанови складений 25 жовтня 2016 року.
Суддя Л.В. Мелещенко