Справа № 310/6979/16-ц
2-о/310/359/16
Іменем України
21 жовтня 2016 року м.Бердянськ
Бердянський міськрайонний суд Запорізької області у складі:
головуючого - судді……...ОСОБА_1,
при секретарі………………....ОСОБА_2,
за участю заявниці, розглянувши у відкритому судовому засіданні цивільну справу за заявою ОСОБА_3 про встановлення факту смерті, заінтересована особа - Центральний (до перейменування - ОСОБА_4) районний у місті Маріуполі відділ державної реєстрації актів цивільного стану Головного територіального управління юстиції у Донецькій області, -
ОСОБА_3 звернулася до суду із заявою про встановлення факту смерті ОСОБА_5, мотивуючи свої вимоги тим, що вона є дружиною ОСОБА_5, який був зареєстрований в ІНФОРМАЦІЯ_1. 19 травня 2016 року він помер, але даний факт підтверджений документами, які складені без урахування вимог чинного законодавства України. З цих підстав було відмовлено у видачі свідоцтва про смерть ОСОБА_4 районним у місті Маріуполі відділом державної реєстрації актів цивільного стану. Також заявниця зазначила, що встановлення факту смерті ОСОБА_5 їй необхідно для оформлення спадщини. Просила суд встановити факт смерті ОСОБА_5, яка настала 19 травня 2016 року в м. Торез Донецької області.
В судовому засіданні заявниця ОСОБА_3 заявлені вимоги підтримала та просила задовольнити.
Представник заінтересованої особи - Центрального (до перейменування -ОСОБА_4 - рішення Маріупольської міської ради від 08.04.2016р. № 7/6-206) районного у місті Маріуполі відділі державної реєстрації актів цивільного стану Головного територіального управління юстиції у Донецькій області - в судове засідання не з'явився, надали заяву про розгляд справи без присутності представника відділу на розсуд суду, заперечень проти заяви ОСОБА_6 не зазначили.
Допитаний в судовому засіданні як свідок ОСОБА_7 пояснив, що заявниця є його двоюрідною сестрою, а померлий ОСОБА_5 був її чоловіком, він проживав та був зареєстрований в ІНФОРМАЦІЯ_1. В останнє він бачив ОСОБА_5 наприкінці квітня 2016 року, він був дуже хворим. 19 травня йому зателефонувала заявниця і повідомила, що її чоловік помер. Він особисто був на його похороні, поховали його у м.Торезі.
Суд, вислухавши заявницю, пояснення свідка, та вивчивши матеріали справи, дослідивши надані письмові докази у сукупності, вважає, що заява підлягає задоволенню на підставі встановлених фактичних обставин справи.
Відповідно до п. 8 ч. 1 ст. 256 ЦПК України передбачено, що суд розглядає справи про встановлення факту смерті особи в певний час, у разі неможливості реєстрації органом державної реєстрації актів цивільного стану факту смерті.
Відповідно до п. 13 постанови Пленуму Верховного Суду України «Про судову практику в справах про встановлення фактів, що мають юридичне значення» № 5 від 31.03.1995 року заяви про встановлення факту смерті особи в певний час (п. 7 ст. 273 ЦПК України) приймаються до провадження суду і розглядаються за умови подання заявниками документів про відмову органів реєстрації актів громадянського стану в реєстрації події смерті. Заявник зобов'язаний обґрунтувати свою заяву посиланнями на докази, що достовірно свідчать про смерть особи у певний час і за певних обставин. При цьому слід мати на увазі, що встановлення з зазначених підстав факту смерті відрізняється від встановлення факту реєстрації смерті (яке провадиться на підставі п. 4 ст. 273 ЦПК і полягає у з'ясуванні, насамперед, обставин не самої події смерті, а її реєстрації в органах реєстрації актів громадянського стану) та від оголошення особи померлою, яке провадиться за правилами глави 35 ЦПК.
В свою чергу, вимогами частини 1 статті 17 Закону України «Про державну реєстрацію актів цивільного стану» передбачено, що державна реєстрація смерті проводиться органом державної реєстрації актів цивільного стану на підставі: 1) документа встановленої форми про смерть, виданого закладом охорони здоров'я або судово-медичною установою; 2) рішення суду про встановлення факту смерті особи в певний час або про оголошення її померлою.
Відповідно до п.п. 1 п. 5 Правил державної реєстрації актів цивільного стану в Україні, затверджених Наказом МЮУ 18.10.2000 № 52/5 (у ред. Наказу МЮУ 24.12.2010 № 3307/5) передбачено, що підставою для державної реєстрації смерті є: 1) лікарське свідоцтво про смерть, форма якого затверджена наказом Міністерства охорони здоров'я України від 08.08.2006 № 545, зареєстрованим у Міністерстві юстиції України 25.10.2006 за № 1150/13024; 2) фельдшерська довідка про смерть (форма № 106-1/о), форма якої затверджена наказом Міністерства охорони здоров'я України від 08.08.2006 № 545, зареєстрованим у Міністерстві юстиції України 25.10.2006 за № 1150/13024; 3) лікарське свідоцтво про перинатальну смерть; 4) рішення суду про оголошення особи померлою; 5) рішення суду про встановлення факту смерті особи в певний час; 6) повідомлення державного архіву або органів Служби безпеки України у разі реєстрації смерті осіб, репресованих за рішенням несудових та судових органів; 7) повідомлення установи виконання покарань або слідчого ізолятора, надіслане разом з лікарським свідоцтвом про смерть.
З матеріалів справи суд встановив, що заявниця ОСОБА_3 є дружиною ОСОБА_5 (свідоцтво про одруження IVНО №400011 від 17.05.1985 року - а.с. 2).
19 травня 2016 року ОСОБА_5 помер в м. Торез Донецької області, що підтверджується довідкою про причину смерті в додатку до лікарського свідоцтва про смерть №23, виданою 20.05.2016 року Центром первинної медико-санітарної допомоги м. Торез, крім цього, ці обставини підтвердженні показами свідка ОСОБА_7
Заявниця ОСОБА_3 звернулася до ОСОБА_4 (після перейменування - Центрального) районного у місті Маріуполі Відділу державної реєстрації актів цивільного стану Головного територіального управління юстиції у Донецькій області, де їй було відмовлено у реєстрації смерті ОСОБА_3, оскільки пред'явлено документ, виданий на території, де органи державної влади України тимчасово не здійснюють свої повноваження.
Враховуючи, що надане заявницею ОСОБА_3 лікарське свідоцтво про смерть ОСОБА_5 не може бути прийнято органом державної реєстрації актів цивільного стану у якості підтвердження факту смерті ОСОБА_5, отримати свідоцтво про смерть чоловіка на бланку українського зразка у м. Торез Донецької області в період його тимчасової окупації очевидно не може, необхідно застосувати інші механізми, передбачені законами України та нормами міжнародного права, з метою захисту прав, свобод і законних інтересів заявника.
При цьому, в практиці Міжнародного суду ООН сформульовані так звані «намібійські винятки», згідно яких, якщо невизнання документів, виданих окупаційною владою, веде за собою серйозні порушення або обмеження прав громадян, такі документи повинні визнаватися.
Так, у Консультативному висновку Міжнародного суду ООН від 21 червня 1971 року «Юридичні наслідки для держав щодо триваючої присутності Південної Африки у Намібії» зазначено, що держави - члени ООН зобов'язані визнавати незаконність і недійсність триваючої присутності Південної Африки в Намібії, але «у той час як офіційні дії, вчинені урядом Південної Африки від імені або щодо Намібії після припинення дії мандата є незаконними і недійсними, ця недійсність не може бути застосовна до таких дій як, наприклад, реєстрація народжень, смертей і шлюбів».
Європейський суд з прав людини послідовно розвиває цей принцип у своїй практиці. Так, якщо у справі «Лоізіду проти Туречиини» (Loizidou v. Turkey, 18.12.1996, §45) ЄСПЛ обмежився коротким посиланням на відповідний пункт названого висновку Міжнародного суду, то у справах «Кіпр проти Туреччини» (Cyprus v. Turkey, 10.05.2001) та «Мозер проти Республіки Молдови та Росії» (Mozer v. the Republic of Moldova and Russia, 23.02.2016) він приділив значну увагу аналізу цього висновку та подальшої міжнародної практики. При цьому ЄСПЛ констатував, що «Консультативний висновок Міжнародного Суду, що розуміється в сукупності з виступами і поясненнями деяких членів суду, чітко показує, що в ситуаціях, подібних до тих, що наводяться в цій справі, зобов'язання ігнорувати, не брати до уваги дії існуючих de facto органів та інститутів [окупаційної влади] далеко від абсолютного. Для людей, що проживають на цій території, життя триває. І це життя потрібно зробити більш стерпним і захищеним фактичною владою, включаючи їх суди; і виключно в інтересах жителів цієї території дії згаданої влади, які мають відношення до сказаного вище, не можуть просто ігноруватися третіми країнами або міжнародними організаціями, особливо судами, в тому числі й цим [ЄСПЛ]. Вирішити інакше означало б зовсім позбавляти людей, що проживають на цій території, всіх їх прав щоразу, коли вони обговорюються в міжнародному контексті, що означало б позбавлення їх навіть мінімального рівня прав, які їм належать» (Cyprus v. Turkey, 10.05.2001, §96). При цьому, за логікою цього рішення, визнання актів окупаційної влади в обмеженому контексті захисту прав мешканців окупованих територій ніяким чином не легітимізує таку владу (Cyprus v. Turkey, 10.05.2001, §92). Спираючись на сформульований у цій справі підхід, ЄСПЛ у справі «Мозер проти Республіки Молдови та Росії» наголосив, що «першочерговим завданням для прав, передбачених Конвенцією, завжди має бути їх ефективна захищеність на території всіх Договірних Сторін, навіть якщо частина цієї території знаходиться під ефективним контролем іншої Договірної Сторони [тобто є окупованою]» (Mozer v. the Republic of Moldova and Russia, 23.02.2016, §142).
Таким чином, суд вважає за можливе застосувати названі загальні принципи («Намібійські винятки»), сформульовані в рішеннях Міжнародного суду ООН та Європейського суду з прав людини, в контексті оцінки документів про смерть особи, виданих закладами, що знаходяться на окупованій території, як доказів, оскільки суд розуміє, що можливості збору доказів смерті особи на окупованій території можуть бути істотно обмеженими, у той час як встановлення цього факту має істотне значення для реалізації цілої низки прав людини, включаючи право власності (спадкування), право на повагу до приватного та сімейного життя тощо. При цьому суд виходить із того, що відомості, зазначені в лікарському свідоцтві про смерть підтверджуються показаннями свідка.
Відповідно до роз'яснень п. 18 Постанови Пленуму ВСУ № 5 від 31.03.1995 р. «Про судову практику в справах про встановлення фактів, що мають юридичне значення» (із змінами, внесеними згідно з постановою Пленуму ВСУ № 15 від 25.05.98) передбачено, що рішення суду про встановлення факту, що має юридичне значення, не замінює собою документів, що видають зазначені органи, а є лише підставою для їх одержання.
Згідно зі ст.14 ЦПК України рішення про встановлення факту, що має юридичне значення, яке набрало законної сили, є обов'язковим для органів, які реєструють такі факти або оформляють права, що виникають у зв'язку із встановленим судом фактом.
За таких обставин, заява ОСОБА_3 підлягає задоволенню, оскільки вона є громадянкою України, її відносини із померлим громадянином України ОСОБА_5 підтверджені документами, які маються в матеріалах справи.
Таким чином, заявниця не має документу, передбаченого діючим законодавством України, для реєстрації смерті свого чоловіка, що унеможливлює отримання нею свідоцтва про смерть в органах державної реєстрації актів цивільного стану України.
Встановлення факту смерті ОСОБА_5 має для ОСОБА_3 юридичне значення, так як дозволяє реалізувати свої спадкові права.
На підставі вищезазначеного та керуючись ст.ст. 3, 10, 11, 14, 209, 212, 214-215, 256, 257, 294 ЦПК України, Закону України «Про державну реєстрацію актів цивільного стану», суд -
Заяву задовольнити.
Встановити факт смерті 19 травня 2016 року громадянина України ОСОБА_5, ІНФОРМАЦІЯ_2, місце народження - м. Торез Донецької області, місце реєстрації - Україна, Донецька область, м. Торез, вул. Ізмаїльська, 32, місце смерті - Україна, Донецька область, місто Торез; причина смерті - ракова інтоксикація, множинні метастази в м'які тканини, головний мозок, печінку, меланоми шкіри черевної стінки.
Ухвалене судом рішення у справах про встановлення факту народження або смерті особи на тимчасово окупованій території України, визначеній Верховною Радою України, підлягає негайному виконанню.
Рішення у справах про встановлення факту народження або смерті особи на тимчасово окупованій території України, визначеній Верховною Радою України, може бути оскаржено в загальному порядку. Оскарження рішення не зупиняє його виконання.
Рішення суду може бути оскаржене до Апеляційного суду Запорізької області протягом десяти днів з дня його проголошення шляхом подачі апеляційної скарги через Бердянський міськрайонний суд Запорізької області, а особами, які беруть участь у справі, але не були присутні під час проголошення рішення - у той же строк після отримання його копії.
СуддяОСОБА_8