"10" жовтня 2016 р. Справа № 918/1029/15
Суддя Андрійчук О.В., розглянувши заяву ОСОБА_1 з обмеженою відповідальністю фірма "Журавлина" про виправлення помилки в наказі
у справі
за позовом ОСОБА_1 з обмеженою відповідальністю з іноземними інвестиціями "Сканія Україна"
до відповідача ОСОБА_1 з обмеженою відповідальністю фірма "Журавлина"
про розірвання договору, стягнення заборгованості та повернення орендованого майна
за зустрічним позовом ОСОБА_1 з обмеженою відповідальністю фірма "Журавлина"
до ОСОБА_1 з обмеженою відповідальністю з іноземними інвестиціями "Сканія Україна"
про спонукання до внесення змін до договору оперативного лізингу обладнання шляхом підписання додаткової угоди та про спонукання до надання оригіналів рахунків, оригіналів актів виконаних робіт, оригіналів податкових накладних,
Склад суду:
головуючий суддя Андрійчук О.В.
суддя Політика Н.А.
суддя Торчинюк В.Г.
Представники сторін судового процесу:
від позивача (стягувача): не з'явився
від відповідача (боржника, скаржника): не з'явився
У вересні 2015 року ОСОБА_1 з обмеженою відповідальністю з іноземними інвестиціями "Сканія Україна" (надалі - стягувач) звернулося до Господарського суду Рівненської області з позовом до ОСОБА_1 з обмеженою відповідальністю фірма "Журавлина" (надалі - Боржник) про розірвання договору, стягнення заборгованості та повернення орендованого майна за зустрічним позовом ОСОБА_1 з обмеженою відповідальністю фірма "Журавлина" до ОСОБА_1 з обмеженою відповідальністю з іноземними інвестиціями "Сканія Україна" про спонукання до внесення змін до договору оперативного лізингу обладнання шляхом підписання додаткової угоди та про спонукання до надання оригіналів рахунків, оригіналів актів виконаних робіт, оригіналів податкових накладних.
Рішенням Господарського суду Рівненської області від 21.12.2015 року (головуючий суддя Андрійчук О.В., суддя Павленко Є.В., суддя Політика Н.А.) , яке залишене без змін постановою Рівненського апеляційного господарського суду від 02.02.2016 року та постановою Вищого господарського суду України від 14.04.2016 року, первісний позов задоволено частково. У задоволенні зустрічної позовної заяви відмовлено.
10.02.2016 року на виконання рішення суду від 21.12.2015 року видано накази.
06.04.2016 року на адресу Господарського суду Рівненської області від боржника- Товариства з обмеженою відповідальністю фірма "Журавлина" надійшла скарга на постанову ВП № 50316349 від 25.02.2016 року та дії державного виконавця державної виконавчої служби Сарненського районного управління юстиції про відкриття виконавчого провадження №50316349.
Ухвалою суду від 31.05.2016 року (головуючий суддя Андрійчук О.В., суддя Качур А.М., суддя Політика Н.А.) скаргу ОСОБА_1 з обмеженою відповідальністю фірми "Журавлина" на дії органу ДВС відхилено, яку постановою Рівненського апеляційного господарського суду від 17.08.2016 року скасовано та прийнято нове рішення, яким визнано неправомірними дії державного виконавця державної виконавчої служби Сарненського районного відділу Головного територіального управління юстиції у Рівненській області ОСОБА_2 при винесенні постанови про відкриття виконавчого провадження від 25.02.2016 року по ВП №50316349 в частині накладення арешту на все рухоме та нерухоме майно, що належить ОСОБА_1 з обмеженою відповідальністю фірмі «Журавлина» в сумі 16 678,29 грн, та заборони здійснення відчуження будь-якого майна, яке належить ОСОБА_1 з обмеженою відповідальністю фірмі «Журавлина», в межах суми стягнення. Скасовано п.п. 4, 5 постанови про відкриття виконавчого провадження від 25.02.2016 року по виконавчому провадженню № 50316349.
Цією ж постановою стягнено з державної виконавчої служби Сарненського районного відділу Головного територіального управління юстиції у Рівненській області на користь ОСОБА_1 з обмеженою відповідальністю фірма "Журавлина" витрати по сплаті судового збору за розгляд апеляційної скарги в розмірі 698,00 грн.
01.09.2016 року на виконання постанови Рівненського апеляційного господарського суду від 17.08.2016 року господарським судом видано наказ.
26.09.2016 року через службу діловодства господарського суду від боржника - ОСОБА_1 з обмеженою відповідальністю фірми "Журавлина" надійшла заява про виправлення помилки в наказі суду від 01.09.2016 року № 918/1029/15.
Суд, розглянувши заяву, встановив таке.
Згідно із ч. 2 ст. 117 ГПК України господарський суд, який видав наказ, може за заявою стягувача або боржника виправити помилку, допущену при його оформленні або видачі, чи визнати наказ таким, що не підлягає виконанню, та стягнути на користь боржника безпідставно одержане стягувачем за наказом.
За змістом ст.ст. 116 і 117 ГПК України видавати накази мають право виключно місцеві господарські суди після набрання судовим рішенням законної сили.
Як вбачається із заяви боржника, останній просить суд виправити помилку, допущену у наказі від 01.09.2016 року, виданого на виконання постанови Рівненського апеляційного господарського суду від 17.08.2016 року, щодо розподілу судових витрат, пов'язаних із розглядом апеляційної скарги в розмірі 698,00 грн.
Вказана заява обґрунтована тим, що наказ господарського суду від 01.09.2016 року підписаний одноособово суддею Андрійчук О.В., тоді як скаргу на дії та постанову органу ДВС, що переглядалася в апеляційному порядку, розглянуто колегією суддів у складі: головуючий суддя Андрійчук О.В., суддя Качур А.М., суддя Політика Н.А., що суперечить вимогам ст.ст. 2-1, 4-6, 4-7, 117 ГПК України, ст.ст. 17, 18 Закону України "Про виконавче провадження" тощо.
Отже, заявник вважає, що наказ господарського суду від 01.09.2016 року має бути підписаний колегією суддів у такому складі: головуючий суддя Андрійчук О.В., суддя Качур А.М., суддя Політика Н.А.
Суд, дослідивши зміст наказу, встановив, що останній відповідає резолютивній частині постанови Рівненського апеляційного господарського суду від 17.08.2016 року.
Щодо кількісного складу суду, яким підписаний вказаний наказ, то слід зазначити таке.
У силу вимог ст. 124 Конституції України судові рішення ухвалюються судами іменем України і є обов'язковими до виконання на всій території України.
За приписами ч. 1 ст. 4-5 ГПК України господарські суди здійснюють правосуддя шляхом прийняття обов'язкових до виконання на усій території України рішень, ухвал, постанов. Рішення і постанови господарських судів приймаються іменем України.
Аналогічна норма закріплена у ч.ч. 1, 2 ст. 13 Закону України "Про судоустрій і статус суддів".
Виконання рішення господарського суду провадиться на підставі виданого ним наказу, який є виконавчим документом (ч. 1 ст. 116 ГПК України).
З наведеного вбачається, що наказ господарського суду, як виконавчий документ, видається судом, який прийняв рішення у конкретній справі.
У свою чергу, поняття "суд" є одним з ключових у науці, воно має декілька значень, що зумовлюється тим, де застосується це поняття - на рівні законодавства чи у побуті. Але й при застосуванні його у різних галузях правах, зміст вказаного поняття можливо визначити лише у контексті. Так, у загальній науці теорії права й конституційному праві термін "суд" є здебільшого узагальнюючим поняттям органу, наділеного повноваженням з реалізації однієї з гілок державної влади - судової. У цьому значенні суд перш за все є органом судової влади без уточнення про те, який саме це суд, де він розташований, яка його компетенції, тощо. У другому значенні суд - це конкретна судова установа, що має додаткові характеристики, що уточнюють та індивідуалізують його, а також визначають його територіальну та предметну юрисдикцію. У третьою значенні термін "суд" ідентичний процесуальному поняттю "судове засідання", тобто процесуальній формі здійснення правосуддя в судових стадіях і судових провадженнях. Четверте значення пов'язано із особами, які судять, тобто суддями, незалежно від їх кількісного складу (одноособово чи колегіально).
ГПК України не містить визначення поняття "суд". У той же час інший процесуальний закон - КАС України під поняттям "суд" розуміє суддю адміністративного суду, який розглядає і вирішує адміністративну справу одноособово, колегію суддів адміністративного суду.
Згідно з ч. 1 ст. 4-6, ч. 1 ст. 4-7 ГПК України справи у місцевих господарських судах розглядаються суддею одноособово. Будь-яку справу, що відноситься до підсудності цього суду, залежно від категорії і складності справи, може бути розглянуто колегіально у складі трьох суддів. Судове рішення приймається суддею за результатами обговорення усіх обставин справи, а якщо спір вирішується колегіально - більшістю голосів суддів. У такому ж порядку вирішуються питання, що виникають у процесі розгляду справи.
Частинами 1, 2 ст. 15 Закону України "Про судоустрій і статус суддів" передбачено, що справи в судах розглядаються суддею одноособово, а у випадках, визначених процесуальним законом, - колегією суддів, а також за участю народних засідателів і присяжних. Суддя, який розглядає справу одноособово, діє як суд.
З наведеного вбачається, що у контексті розглянутої справи під судом, який видає наказ, слід розуміти суддю при одноособову розгляді або колегію суддів при колегіальному розгляді справи.
У свою чергу, за ч. 1 ст. 117 ГПК України наказ має відповідати вимогам до виконавчого документа, встановленим Законом України "Про виконавче провадження".
Відповідно до ч. 1 ст. 18 Закону України "Про виконавче провадження" (у реакції, чинній станом на дату видачі наказу) у виконавчому документі зазначаються: 1) назва і дата видачі документа, найменування органу, прізвище та ініціали посадової особи, що його видали; 2) дата прийняття і номер рішення, згідно з яким видано документ; 3) повне найменування (для юридичних осіб) або ім'я (прізвище, власне ім'я та по батькові) (для фізичних осіб) стягувача і боржника, їх місцезнаходження (для юридичних осіб) або місце проживання чи перебування (для фізичних осіб), ідентифікаційний код суб'єкта господарської діяльності стягувача та боржника (для юридичних осіб), індивідуальний ідентифікаційний номер стягувача та боржника (для фізичних осіб - платників податків) або номер і серія паспорта стягувача та боржника для фізичних осіб - громадян України, які через свої релігійні або інші переконання відмовилися від прийняття ідентифікаційного номера, офіційно повідомили про це відповідні органи державної влади та мають відмітку в паспорті громадянина України, а також інші дані, якщо вони відомі суду чи іншому органу, що видав виконавчий документ, які ідентифікують стягувача та боржника чи можуть сприяти примусовому виконанню, зокрема, дата народження боржника та його місце роботи (для фізичних осіб), місцезнаходження майна боржника, рахунки стягувача та боржника тощо; 4) резолютивна частина рішення; 5) дата набрання законної (юридичної) сили рішенням; 6) строк пред'явлення виконавчого документа до виконання.
За загальним правилом, наказ господарського суду має відповідати резолютивній частині судового рішення.
Рішення господарського суду ухвалюється іменем України і складається із вступної, описової, мотивувальної і резолютивної частин, при цьому резолютивна частина має містити висновок про задоволення позову або про відмову в позові повністю чи частково по кожній з заявлених вимог. Висновок не може залежати від настання або ненастання якихось обставин (умовне рішення) (п. 4 ч. 1 ст. 84 ГПК України).
Рішення викладається у письмовій формі та підписується всіма суддями, які брали участь у засіданні. Рішення суду, яке містить вступну та резолютивну частини, підписується всім складом господарського суду і додається до справи (ч. 3 ст. 82, ч. 3 ст. 85 ГПК України).
Отже, підписується повне рішення або рішення, яке містить вступну та резолютивну частини, а не окрема його частина, зокрема резолютивна, тобто підпис є невід'ємною частиною рішення як такого, а не однієї з його частин.
За ч. 3 ст. 18 Закону України "Про виконавче провадження" виконавчий документ повинен бути підписаний уповноваженою посадовою особою із зазначенням її прізвища та ініціалів і скріплений печаткою. Скріплення виконавчого документа гербовою печаткою є обов'язковим у разі, якщо орган (посадова особа), який видав виконавчий документ, за законом зобов'язаний мати печатку із зображенням Державного Герба України.
Відповідно до п. 2.6.13. Інструкції з діловодства в господарських судах оригінал наказу господарського суду, підписаний суддею, засвідчується гербовою печаткою суду і видається стягувачеві під розписку або надсилається йому рекомендованим чи цінним листом після набрання судовим рішенням законної сили.
Оскільки правосуддя в суді першої інстанції, як правило здійснюється одноособово, відтак чинне законодавство орієнтоване на підписання судового наказу одним суддею, а не колегією судді.
Щодо неоднозначного підходу як на рівні чинного законодавства, так і на практиці, що склалася стосовно підписання наказу при колегіальному розгляді справи, то слід згадати принцип правової визначеності та якості законів.
Принцип правової визначеності є важливою складовою принципу верховенства права. У широкому розумінні принцип правової визначеності - сукупність вимог до організації та функціонування правової системи з метою забезпечення стабільного правового положення людини шляхом вдосконалення процесів правотворчості та правозастосування.
Європейський Суд в своїй судовій практиці характеризує якість закону: 1) правове положення може витримати перевірку його на якість, якщо це положення є достатньо чітким у переважній більшості справ, що їх розглядали національні органи; 2) чинні положення національного законодавства потрібно формулювати так, щоб вони були достатньо доступними, чіткими і передбачуваними у практичному застосуванні; 3) якість закону вимагає, щоб він був доступний для даної особи і вона також могла передбачити наслідки його застосування до неї та щоб закон не суперечив принципові верховенства права; 4) закон, який надає дискреційне право, має визначати межі здійснення такого права, хоча докладні правила та умови мають міститися в нормах субстантивного права. Проте надання законом виконавчій владі, чи судді нічим не обмеженого дискреційного права, суперечило б принципові верховенства права. Отже, закон має досить чітко визначати межі будь-яких таких повноважень, наданих компетентним органам, а також спосіб їх застосування, щоб забезпечувати належний захист особистості від свавільного втручання; 5) якість закону пов'язана з достатньою чіткістю встановлення ним тих чи інших обставин, на підставі яких діють державні органи; 6) жодна норма не може вважатися „законом”, якщо вона не сформульована з точністю, достатньою для того, щоб надати змогу громадянинові регулювати свою поведінку: він має бути спроможним - якщо потрібно, після відповідної консультації - передбачити такою мірою, наскільки це є розумним за даних обставин, наслідки, які можуть випливати з його дій. Ці наслідки не повинні бути передбачуваними з абсолютною певністю. У той час, як певність у праві є вельми бажаною, вона може спричиняти надмірну жорсткість, а право має йти в ногу з обставинами, що змінюються. Відповідно до цього більшість законів з необхідністю укладаються в термінах, які більшою чи меншою мірою є нечіткими, а їхнє тлумачення і застосування є питаннями практики; 7) ступінь чіткості закону, що має забезпечуватися у формулюваннях національних законів - яка в жодному випадку не може передбачити всі непередбачувані обставини, - значною мірою залежить від змісту даного документа, сфери, на яку поширюється цей закон, а також кількості та статусу тих, кому закон адресований; 8) положення закону повинні бути передбачуваними та надавати достатньо гарантій проти свавільного застосування.
При цьому будь-який національний закон, в контексті сприйняття його Європейським судом при розгляді конкретних справ, аналізується ним на предмет відповідності верховенства права, яке міститься в кожній нормі Конвенції та Протоколів до неї.
У свою чергу, у ч. 1 ст. 8 Конституції України встановлено, що в Україні визнається і діє принцип верховенства права. У Рішенні від 02.11.2004 року № 15-рп/2004 Конституційний Суд України зазначив, що верховенство права - це панування права в суспільстві. Верховенство права вимагає від держави його втілення у правотворчу та правозастосовну діяльність, зокрема у закони, які за своїм змістом мають бути проникнуті передусім ідеями соціальної справедливості, свободи, рівності тощо.
Зважаючи на викладене, можна констатувати, що чинне законодавство України не містить чіткого та однозначного підходу щодо підписання наказу господарського суду при колегіальному розгляді справи (одноособово суддею чи колегією суддів), що, у свою чергу, унеможливлює регулювання поведінки ні учасниками судового процесу, зокрема стягувачем при пред'явленні виконавчого документа до виконання, ні державним виконавцем при вирішенні питання про відкриття виконавчого провадження, відповідно, унеможливлює передбачати наслідки застосування такого законодавства. При цьому така правова невизначеність у цій справі не суперечить принципові верховенства права.
Статтею 115 ГПК України передбачено, що рішення, ухвали, постанови господарського суду, що набрали законної сили, є обов'язковими на всій території України і виконуються у порядку, встановленому Законом України "Про виконавче провадження".
Відповідно до ст. 1 Закону України “Про виконавче провадження” виконавче провадження як завершальна стадія судового провадження та примусове виконання рішень інших органів (посадових осіб) - це сукупність дій органів і посадових осіб, визначених у цьому Законі, що спрямовані на примусове виконання рішень судів та інших органів (посадових осіб), які провадяться на підставах, в межах повноважень та у спосіб, визначених цим Законом, іншими нормативно-правовими актами, прийнятими відповідно до цього Закону та інших законів, а також рішеннями, що відповідно до цього Закону підлягають примусовому виконанню (далі - рішення).
Згідно з приписами ст. 9 Конституції України, ст. 19 Закону України “Про міжнародні договори України” і ст. 4 ГПК України господарські суди у процесі здійснення правосуддя мають за відповідними правилами керуватися нормами міжнародних договорів, ратифікованих законами України.
У силу вимоги ст. 17 Закону України “Про виконання рішень та застосування практики Європейського суду з прав людини” суди застосовують при розгляді справ Конвенцію та практику Суду як джерело права.
У зв'язку з ратифікацією Конвенції, протоколів до неї та прийняттям Верховною Радою України Закону України “Про виконання рішень та застосування практики Європейського суду з прав людини” господарським судам у здійсненні судочинства зі справ, віднесених до їх підвідомчості, слід застосовувати судові рішення та ухвали Суду з будь-якої справи, що перебувала в його провадженні.
У п. 43 рішення Європейського суду з прав людини від 20.07.2004 року у справі "Шмалько проти України" суд наголошує, що п. 1 ст. 6 Конвенції гарантує кожному право на звернення до суду або арбітражу з позовом стосовно будь-яких його цивільних прав та обов'язків. Таким чином, ця стаття проголошує "право на суд", одним з аспектів якого є право на доступ, тобто право подати позов з приводу цивільно-правових питань до суду. Однак це право було б ілюзорним, якби правова система держави допускала, щоб остаточне судове рішення, яке має обов'язкову силу, не виконувалося на шкоду одній зі сторін. Було б незрозуміло, якби ст. 6 детально описувала процесуальні гарантії, які надаються сторонам у спорі, а саме: справедливий, публічний і швидкий розгляд, - і, водночас, не передбачала виконання судових рішень. Якщо тлумачити ст. 6 як таку, що стосується виключно доступу до судового органу та судового провадження, то це могло б призводити до ситуацій, що суперечать принципу верховенства права, який договірні держави зобов'язалися поважати, ратифікуючи Конвенцію. Отже, для цілей ст. 6 виконання рішення, ухваленого будь-яким судом, має розцінюватися як складова частина "судового розгляду".
При цьому, Європейський суд з прав людини допускає, що “затримки у виконанні рішення можуть бути обґрунтовані за окремих обставин, проте державні органи не можуть довільно посилатись на відсутність коштів як на вибачення за невиплату боргу за рішенням, а затримки не можуть бути такими, що зводять нанівець право, що захищається п. 1 ст. 6 Конвенції” (див. § 24 рішення Європейського суду з прав людини у справі “Бакай та інші проти України” від 09.11.2004 року).
Згідно зі ст. 1 Першого протоколу до Конвенції кожна фізична або юридична особа має право мирно володіти своїм майном. Ніхто не може бути позбавлений своєї власності інакше як в інтересах суспільства і на умовах, передбачених законом і загальними принципами міжнародного права.
Відповідно до рішення Європейського суду у справі “Агрокомплекс проти України” від 06.10.2011 року існування заборгованості, яка підтверджена остаточним і обов'язковим для виконання судовим рішенням, дає особі, на користь якої таке рішення винесено, підґрунтя для “законного сподівання” на виплату такої заборгованості і становить “майно” цієї особи у значенні ст. 1 Першого протоколу (“Бурдов проти Росії” та інші справи, зазначені в цій).
Відсутність у заявника можливості домогтися виконання судового рішення, винесеного на його користь, становить втручання у право мирного володіння майном, як це передбачено п. 1 ст. 1 Першого протоколу (справа “ОСОБА_3 проти України”, рішення від 15.10.2009 року).
Враховуючи викладене, неприпустимою є ситуація, за якої формалізоване питання про підписання наказу, виданого на підставі рішення, яке набрало законної сили та має обов'язкову силу, не виконувалося на шкоду стягувачу та мало наслідком порушення його права на суд та мирне володінням майном.
При цьому суд вважає за необхідне зазначити, що підписання наказу суддями, на яких вказує заявник, є неможливим, оскільки повноваження судді Качура А.М. припинилися у зв'язку із закінчення п'ятирічного строку призначення вперше.
Враховуючи викладене, суд не вбачає підстав для задоволення заяви боржника та виправлення помилки в наказі.
За таких обставин, керуючись ст.ст. 86, 117 ГПК України, суд
У задоволенні заяви ОСОБА_1 з обмежено відповідальністю фірма "Журавлина" про виправлення помилки в наказі Господарського суду Рівненської області № 918/1029/15 від 01.09.2016 року відмовити.
Головуючий суддя Андрійчук О.В.
Судді Політика Н.А.
ОСОБА_4