єдиний унікальний номер справи 423/3018/16-ц
номер провадження 2-о/423/148/16
30 вересня 2016 року м. Попасна
Попаснянський районний суд Луганської області у складі
головуючої - судді Лизенко І.В.,
за участі секретаря судового засідання Лугової Л.М.,
розглянувши у відкритому судовому засіданні у залі суду цивільну справу за заявою ОСОБА_1, заінтересована особа Попаснянський районний відділ державної реєстрації актів цивільного стану Головного територіального управління юстиції в Луганській області, про встановлення факту смерті особи в певний час,
Заявниця звернулася до суду з вищеназваною заявою, посилаючись на те, що 18 вересня 2016 року у місцях позбавлення волі у м.Алчевськ Луганської області помер її син ОСОБА_2. Місто Алчевськ на цей час є тимчасово окупованою територією. Лікарське свідоцтво про смерть за №617 видане «Луганським республіканським бюро судово-медичної експертизи Луганської народної республіки». Відділ ДРАЦС відмовив у реєстрації смерті, роз'яснивши, що відсутні документи про смерть, видані повноважними медичними установами України. Просила суд встановити факт смерті 18 вересня 2016 року у місті Алчевську Луганської області ОСОБА_2, який народився 19 грудня 1986 року. Встановлення факту смерті заявниці необхідно для отримання допомоги на поховання.
Заявниця у судове засідання не з'явилась, у письмовій заяві просила суд розглянути заяву за її відсутності.
Представник заінтересованої особи у судове засідання не з'явився, про причини нез'явлення не повідомив.
Суд, дослідивши письмові докази, вважає заяву такою, що підлягає задоволенню.
Згідно ст. 256 ч. 1 п. 8 ЦПК України суд розглядає справи про встановлення факту смерті особи в певний час в разі неможливості реєстрації органом державної реєстрації актів цивільного стану факту смерті.
Відповідно до ч.2 ст. 257-1 ЦПК України заява про встановлення факту смерті особи на тимчасово окупованій території України, визначеній Верховною Радою України, може бути подана родичами померлого або їхніми представниками до суду за межами такої території України.
У судовому засіданні встановлено, що заявниця є матір'ю ОСОБА_2.
Заявниця позбавлена можливості зареєструвати смерть сина у передбаченому законодавством порядку через відсутність лікарського свідоцтва про смерть, виданого повноважними медичними установами України, що підтверджується письмовими роз'ясненнями ДРАЦС.
Судом встановлено, що ОСОБА_2 помер 18 вересня 2016 року у місті Алчевську Луганської області.
Зазначене підтверджується лікарським свідоцтвом про смерть за №617, виданим «Луганським республіканським бюро судово-медичної експертизи», яке суд вважає можливим врахувати як доказ факту смерті ОСОБА_2, враховуючи вимоги міжнародно-правових актів і принципів, адже відповідно до ст.ст. 3, 8, 9 Конституції України в Україні визнається і діє принцип верховенства права, утвердження і забезпечення прав і свобод людини є головним обов'язком держави, а чинні міжнародні договори, згода на обов'язковість яких надана Верховною Радою України, є частиною національного законодавства України.
Стосовно окупованих територій у практиці Міжнародного суду ООН сформульовані так звані «намібійські винятки»: документи, видані окупаційною владою, повинні визнаватися, якщо їх невизнання веде за собою серйозні порушення або обмеження прав громадян. Так, у Консультативному висновку Міжнародного суду ООН від 21 червня 1971 року «Юридичні наслідки для держав щодо триваючої присутності Південної Африки у Намібії» зазначено, що держави - члени ООН зобов'язані визнавати незаконність і недійсність триваючої присутності Південної Африки в Намібії, але «у той час як офіційні дії, вчинені урядом Південної Африки від імені або щодо Намібії після припинення дії мандата є незаконними і недійсними, ця недійсність не може бути застосовна до таких дій як, наприклад, реєстрація народжень, смертей і шлюбів».
Європейський суд з прав людини послідовно розвиває цей принцип у своїй практиці. Так, якщо у справі «Лоізіду проти Туречиини» (Loizidou v. Turkey, 18.12.1996, §45) ЄСПЛ обмежився коротким посиланням на відповідний пункт названого висновку Міжнародного суду, то у справах «Кіпр проти Туреччини» (Cyprus v. Turkey, 10.05.2001) та «Мозер проти Республіки Молдови та Росії» (Mozer v. the Republic of Moldova and Russia, 23.02.2016) він приділив значну увагу аналізу цього висновку та подальшої міжнародної практики. При цьому ЄСПЛ констатував, що «Консультативний висновок Міжнародного Суду, що розуміється в сукупності з виступами і поясненнями деяких членів суду, чітко показує, що в ситуаціях, подібних до тих, що наводяться в цій справі, зобов'язання ігнорувати, не брати до уваги дії існуючих de facto органів та інститутів [окупаційної влади] далеко від абсолютного. Для людей, що проживають на цій території, життя триває. І це життя потрібно зробити більш стерпним і захищеним фактичною владою, включаючи їх суди; і виключно в інтересах жителів цієї території дії згаданої влади, які мають відношення до сказаного вище, не можуть просто ігноруватися третіми країнами або міжнародними організаціями, особливо судами, в тому числі й цим [ЄСПЛ]. Вирішити інакше означало б зовсім позбавляти людей, що проживають на цій території, всіх їх прав щоразу, коли вони обговорюються в міжнародному контексті, що означало б позбавлення їх навіть мінімального рівня прав, які їм належать» (Cyprus v. Turkey, 10.05.2001, §96). Спираючись на сформульований у цій справі підхід, ЄСПЛ у справі «Мозер проти Республіки Молдови та Росії» наголосив, що «першочерговим завданням для прав, передбачених Конвенцією, завжди має бути їх ефективна захищеність на території всіх Договірних Сторін, навіть якщо частина цієї території знаходиться під ефективним контролем іншої Договірної Сторони [тобто є окупованою]» (Mozer v. the Republic of Moldova and Russia, 23.02.2016, §142). При цьому, за логікою Міжнародного суду ООН і ЄСПЛ, визнання актів окупаційної влади в обмеженому контексті захисту прав мешканців окупованих територій ніяким чином не легітимізує таку владу.
Таким чином, суд вважає за можливе застосувати названі загальні принципи («Намібійські винятки»), сформульовані в рішеннях Міжнародного суду ООН та Європейського суду з прав людини, в контексті оцінки документів про смерть особи, виданих закладами, що знаходяться на окупованій території, як доказів, оскільки суд розуміє, що можливості збору доказів смерті особи на окупованій території можуть бути істотно обмеженими, у той час як встановлення цього факту має істотне значення для реалізації цілої низки прав людини, включаючи право власності (спадкування), право на повагу до приватного та сімейного життя тощо.
З огляду на викладене, суд доходить висновку про підтвердження факту смерті ОСОБА_2 18 вересня 2016 року у м.Алчевську Луганської області.
Встановлення даного факту заявниці необхідно для отримання допомоги на поховання.
На підставі викладеного, керуючись ст. ст. 212-215, 218, 256-259, 367 ЦПК України, суд
Заяву ОСОБА_1, заінтересована особа Попаснянський районний відділ державної реєстрації актів цивільного стану Головного територіального управління юстиції в Луганській області, про встановлення факту смерті особи в певний час задовольнити.
Встановити факт смерті 18 вересня 2016 року у місті Алчевську Луганської області ОСОБА_2, який народився 19 грудня 1986 року, (дані про місце народження відсутні), громадянина України, зареєстроване постійне місце проживання у ІНФОРМАЦІЯ_1, причина смерті: «Інтоксикація. СНІД з проявами туберкульозу».
Рішення підлягає негайному виконанню. Оскарження рішення не зупиняє його виконання.
Рішення може бути оскаржене до апеляційного суду Луганської області шляхом подання апеляційної скарги через Попаснянський районний суд протягом десяти днів з дня його проголошення, а для осіб, які брали участь у справі, але не були присутні у судовому засіданні - протягом десяти днів з дня отримання копії цього рішення.
Рішення суду першої інстанції набирає законної сили після закінчення строку для подання апеляційної скарги, якщо апеляційну скаргу не було подано, або у разі подання апеляційної скарги - після розгляду справи апеляційним судом, якщо рішення не скасоване.
Копію рішення негайно після проголошення видати заявниці.
Суддя І.В.Лизенко