15 вересня 2016 року м. Київ
Колегія суддів судової палати з цивільних справ Апеляційного суду м. Києва в складі: головуючого: Соколової В.В.
суддів: Борисової О.В., Ратнікової В.М.
при секретарі: Дука В.В.
розглянувши у відкритому судовому засіданні в м. Києві апеляційну скаргу ОСОБА_1 на рішення Шевченківського районного суду м. Києва від 02.06.2016 у справі за позовом ОСОБА_1 до ОСОБА_2, треті особи: ОСОБА_3, приватний нотаріус Київського міського нотаріального округу ОСОБА_4 та ОСОБА_5 про визнання недійсними довіреності, договору дарування та договору купівлі-продажу, -
Справа № 761/22529/15-ц
№ апеляційного провадження:22-ц/796/10677/2016
Головуючий у суді першої інстанції: Маліновська В.М.
Доповідач у суді апеляційної інстанції: Соколова В.В.
У серпні 2015 року позивач звернулася до суду з позовом у якому з врахуванням заяви про збільшення позовних вимог просила суд визнати недійсними:
- довіреність від 23.01.2015, посвідчену приватним нотаріусом КМНО Похитайло О.О., зареєстровану в реєстрі за № 93;
- договір дарування від 06.02.2015, посвідчений приватним нотаріусом Київського міського нотаріального округу ОСОБА_4, зареєстрований в реєстрі за № 136;
- договір купівлі-продажу квартири від 06.02.2015, посвідчений приватним нотаріусом Київського міського нотаріального округу ОСОБА_4, зареєстрований в реєстрі за № 144.
Позовні вимоги позивач обґрунтовувала тим, що квартира АДРЕСА_1 належала на праві власності їй, ОСОБА_2 та ОСОБА_9 в рівних частинах. Відповідач ОСОБА_2 тривалий час проживав та працював на території РФ, за її даними є громадянином ОСОБА_10 Федерації, проте, з невідомих позивачеві підстав, залишався зареєстрованим у ІНФОРМАЦІЯ_1. Родинних стосунків відповідач не підтримував із позивачем та їхньою матір'ю і не підтримує їх зараз із позивачем. В Україну відповідач приїхав разом із своєю співмешканкою ОСОБА_11 після того як дізнався, що позивач лежить на стаціонарному лікуванні з важким переломом обох кісток правої гомілки зі зміщенням.
Під психологічним та фізичним тиском ОСОБА_2 мати позивача - ОСОБА_9 уповноважила ОСОБА_11 на укладення договору дарування від її імені. Вказана довіреність 23.01.2015 була посвідчена приватним нотаріусом КМНО Похитайло О.О. В довіреності зазначено, що ОСОБА_12 є громадянином ОСОБА_10 Федерації і нібито проживає за адресою: ІНФОРМАЦІЯ_2. Аналогічні дані містяться і у договорі дарування на користь відповідача. Проте, ОСОБА_12 жодного дня не проживала за вказаною адресою і ніколи там зареєстрованою не була. Даних російського паспорту та адреси реєстрації не зазначено нотаріусами в жодному документі. Після того, як мати позивача та відповідача поставила свій підпис під довіреністю, на початку лютого 2015 року вона була поміщена до будинку престарілих осіб у м. Бердичів Житомирської області, де і померла 20.04.2015. На підставі викладеного, позивач вважає, що довіреність видана від імені її матері та укладений на її підставі договір дарування є недійсними.
Також під тиском і погрозами фізичної розправи ОСОБА_2 примусив і її укласти із ним договір купівлі-продажу 1/3 частин квартири АДРЕСА_2, який був посвідчений приватним нотаріусом КМНО ОСОБА_4 06.02.2015. В п. 6 вказаного договору купівлі-продажу передбачена вартість 1/3 частини, яка складає 145000,00 грн. Відповідно до п.7 Договору нібито передача грошей Покупцем здійснена до підписання вказаного договору. Між тим, п.10 Договору передбачена оціночна вартість квартири, яка склала 994140,00 грн., відповідно 1/3 частина коштує - 331 380,00 грн. Отже, вказане свідчить про те, що позивач, усвідомлюючи реальну вартість своєї частки в квартирі, продала її за ціну, що майже втричі нижче ринкової. Цей факт додатково підтверджує, що правочин не є волевиявленням позивача і складався нотаріусом поспіх в один день разом із Договором дарування між ОСОБА_11 та Відповідачем. Пунктом 14 Договору передбачено обов'язок покупця сплатити продавцеві за відчужувану частину квартири, встановлену цим договором. До того ж позивач вказує, що спірна була єдиним її житлом, а нині вона вимушена проживати в хостелі для безпритульних людей, оскільки грошових коштів за недійсним договором купівлі-продажу не отримувала, іншого житла не має і вчинила його під впливом насильства і побоювання за своє життя та здоров'я.
Після цього, 24.09.2015 відповідач здійснив відчуження незаконно отриманих часток квартир добросовісному набувачу - ОСОБА_3.
Рішенням Шевченківського районного суду м. Києва від 02.06.2016 у задоволенні позову ОСОБА_1 до ОСОБА_2, треті особи: ОСОБА_3, приватний нотаріус Київського міського нотаріального округу ОСОБА_4 та ОСОБА_5 про визнання недійсними довіреності, договору дарування та договору купівлі-продажу - відмовлено.
Не погоджуючись з рішенням суду, позивачем подано апеляційну скаргу, в якій зазначається про те, що рішення ухвалено з порушенням судом норм матеріального та процесуального права. Зокрема, позивач посилається на те, що ухвалюючи рішення, суд першої інстанції не взяв до уваги її доводи та посилання, не враховані і покази свідка. Також зазначає, що судом не було застосовано норми матеріального права, а саме положення ст.ст. 231, 232 ЦК України, що призвело до ухвалення неправомірного рішення. Вважаючи рішення суду необґрунтованим та незаконним, просить його скасувати та ухвалити нове, яким задовольнити позовні вимоги в повному обсязі.
В судове засідання позивач повторно не з'явилась. Вперше судове засідання було відкладено за клопотанням позивача про необхідність отримання правової допомоги. 14.09.2016 позивачем через канцелярію суду подана заява про відкладення розгляду справу у зв'язку з хворобою, проте жодного підтвердження вказаних обставин суду не надано. Враховуючи, що має місце повторна неявка позивача в судове засідання, відсутність представника, про якого йшла мова в попередньому клопотанні, відсутність підтвердження хвороби позивача, а також розумність строків розгляду справи, колегія судів вважає за доцільне розглянути справу за відсутності сторони позивача.
В судовому засіданні ОСОБА_3 заперечував проти доводів апеляційної скарги, просив рішення суду першої інстанції залишити без змін.
Інші учасники розгляду в судове засідання не з'явились, про час та місце розгляду справи повідомлялись в установленому законом порядку, тому, в порядку ч. 2 ст. 305 ЦПК України, їх неявка не перешкоджає розгляду справи.
Заслухавши доповідь судді, пояснення осіб які приймали участь в судовому засіданні, перевіривши законність та обґрунтованість рішення суду в межах доводів апеляційної скарги, колегія суддів вважає, що апеляційна скарга задоволенню не підлягає.
Відмовляючи у задоволенні позову, суд першої інстанції виходив з безпідставності, необґрунтованості та недоведеності позовних вимог.
Колегія суддів вважає за можливе погодитись з такими висновками суду першої інстанції, виходячи з наступного.
Відповідно до ч.1 ст. 60 ЦПК України кожна сторона зобов'язана довести ті обставини, на які вона посилається як на підставу своїх вимог і заперечень.
Статтею 16 ЦК України передбачено спосіб захисту цивільних прав та інтересів шляхом визнання правочину недійсним.
Відповідно до вимог ч. 1 ст. 215 ЦК України підставою недійсності правочину є недодержання в момент вчинення правочину стороною (сторонами) вимог, які встановлені частинами першою - третьою, п'ятою, шостою статті 203 цього Кодексу. Отже, законодавством передбачений вичерпний перелік підстав для визнання правочину недійсним.
З матеріалів справи вбачається, що згідно свідоцтва про право власності на житло від 16.02.1993, виданого Фондом комунального майна Радянського району м. Києва на підставі розпорядження (наказу) керівника органу приватизації від 15.02.1993 № 641, квартира АДРЕСА_3 належала на праві власності ОСОБА_2, ОСОБА_1 та ОСОБА_9 в рівних частинах по 1/3 кожному (а.с.17).
Відповідно до довідки про склад сім'ї (форма №3), виданої 06.02.2015 № 247 КП «Керуюча дирекція Шевченківського району» у АДРЕСА_4 зареєстровані 3 особи: ОСОБА_9, ОСОБА_1, ОСОБА_2 (а.с. 19).
Згідно з ч.1 ст. 237ЦК України представництвом є правовідношення, в якому одна сторона (представник) зобов'язана або має право вчинити правочин від імені другої сторони, яку вона представляє.
Представник може бути уповноважений на вчинення лише тих правочинів, право на вчинення яких має особа, яку він представляє (ч.1 ст. 238ЦК України).
Відповідно до ст. 239ЦК України правочин, вчинений представником, створює, змінює, припиняє цивільні права та обов'язки особи, яку він представляє.
23.01.2015 ОСОБА_9 видала довіреність, якою уповноважила ОСОБА_13 подарувати від її імені ОСОБА_2 належну їй на праві власності 1/3 частину квартири АДРЕСА_5. Вказана довіреність була посвідчена Приватним нотаріусом КМНО Похитайло О.О. та зареєстрована в реєстрі під № 93. Зі змісту вбачається довіреності нотаріус роз'яснив ОСОБА_9 положення ст.ст. 239-241, 247-250, 570-572, 635, 1000-1010 ЦК України, а зміст довіреності довірителю був зрозумілий та відповідав його внутрішній волі. При цьому у довіреності вказано дані про повіреного ОСОБА_13 із зазначенням її дати і року народження з вказівкою адреси проживання в м. Києві, а щодо довірителя, то вказано її чіткі дані, необхідні для укладення договору щодо нерухомого майна: прізвище, ім'я по батькові; номер платника податку, серія та номер паспорта, місце реєстрації (а.с.47).
Слід погодитись з твердження суду першої інстанції про те, що а ні положення Цивільного кодексу України, а ні Закон України «Про нотаріат», а також Інструкція про Порядок вчинення нотаріальних дій нотаріусами України не містять норм, які б передбачали, що при посвідчені довіреності має бути присутня особа, яка уповноважується на вчинення тих чи інших дій (повірений), як і не передбачено необхідність перевірки місця реєстрації чи фактичного проживання такої особи при видачі на її ім'я довіреності.
В довіреності чітко вказано кого уповноважила діяти від свого імені ОСОБА_14, який обсяг дій має вчинити представник і конкретно визначено майно.
06.02.2016 ОСОБА_9 (Дарувальник) в особі представника ОСОБА_11, яка діяла на підставі вказаної вище довіреності, безоплатно передала, а ОСОБА_2.(Обдарований) прийняв у власність, належну дарувальнику 1/3 частину квартири АДРЕСА_5, що підтверджується договором дарування 1/3 частини квартири, посвідченим приватним нотаріусом КМНО ОСОБА_4 (а.с.45-46). При цьому як вбачається зі змісту договору нотаріусом сторонам було роз'яснено зміст правочину, правові наслідки недійсності правочину.
Згідно ст.717 ЦК України за договором дарування одна сторона (дарувальник) передає або зобов'язується передати в майбутньому другій стороні (обдаровуваному) безоплатно майно (дарунок) у власність.
Вказаним вимогам укладений 06.02.2016 правочин відповідає.
Доводи позивача про те, що довіреність від імені її матері - ОСОБА_9 щодо дарування частини квартири відповідачу є наслідком введення покійної в оману (ст.230ЦК України), а договір дарування квартири, вчинений від її імені ОСОБА_11, вчинено з перевищенням повноважень представника, колегія суддів вважає безпідставними виходячи з наступного.
Відповідно до ст.230 ЦК України, якщо одна із сторін правочину навмисно ввела другу сторону в оману щодо обставин, які мають істотне значення ( частина перша статті 229 цього Кодексу), такий правочин визнається судом недійсним.
Обман має місце, якщо сторона заперечує наявність обставин, які можуть перешкодити вчиненню правочину, або якщо вона замовчує їх існування.
Відповідно до роз'яснень, які дані у пункті 20 постанови Пленуму Верховного Суду України «Про судову практику розгляду цивільних справ про визнання правочинів недійсними» від 06.11.2009 № 9, правочин визнається вчиненим під впливом обману у випадку навмисного введення іншої сторони в оману щодо обставин, які впливають на вчинення правочину. На відміну від помилки, ознакою обману є умисел у діях однієї зі сторін правочину.
Наявність умислу в діях відповідача, істотність значення обставин, щодо яких особу введено в оману, і сам факт обману повинна довести особа, яка діяла під впливом обману. Обман щодо мотивів правочину не має істотного значення.
Як вбачається зі змісту оспорюваного договору дарування частки квартири, позивач ОСОБА_1 не була його стороною. До того ж за життя ОСОБА_14 не ставила питання щодо недійсності вказаних правочинів, а в матеріалах справи відсутні дані про прийняття спадщини позивачем, після смерті ОСОБА_14
Крім того, довіреність на представника ОСОБА_11 було видано ОСОБА_9 у січні 2015 і в ній чітко було зазначено про дію, яку має вчинити повірений.
При укладенні договору дарування частини квартири від 06.02.2015 повірений діяв в межах повноважень, наданих йому довірителем, а доказів того, що ОСОБА_9 була введена в оману щодо вчиненої нею довіреності від 23.01.2015 суду не надано. При цьому, посилання позивача на те, що ОСОБА_11 та відповідач проживали однією сім'єю, правового значення не мають, а посилання на перебування їх змові фактично є припущенням, оскільки відсутні докази неправомірності дій, а тому колегія суддів їх до уваги не приймає.
За наведених обставин, підстави для визнання недійсною довіреності від 23.01.2015 та договору дарування від 06.02.2015 відсутні.
Відповідно до ст. 655 ЦК України за договором купівлі-продажу одна сторона (продавець) передає або зобов'язується передати майно (товар) у власність другій стороні (покупцеві), а покупець приймає або зобов'язується прийняти майно (товар) і сплатити за нього певну грошову суму.
Договір купівлі-продажу земельної ділянки, єдиного майнового комплексу, житлового будинку (квартири) або іншого нерухомого майна укладається у письмовій формі і підлягає нотаріальному посвідченню, крім договорів купівлі-продажу майна, що перебуває в податковій заставі (ч. 1 ст. 657 ЦК України).
Відповідно до ч.ч. 1, 4 ст. 334 ЦК України право власності у набувача майна за договором виникає з моменту передання майна, якщо інше не встановлено договором або законом. Права на нерухоме майно, які підлягають державній реєстрації, виникають з дня такої реєстрації відповідно до закону.
06.02.2015 між ОСОБА_1 (продавець) та ОСОБА_2 (покупець) було укладено договір купівлі-продажу квартири, згідно з яким ОСОБА_1 передала у власність ОСОБА_2 1/3 частину АДРЕСА_6, що підтверджується договором купівлі-продажу від 06.02.2016, посвідченим приватним нотаріусом КМНО ОСОБА_4 (а.с. 7-9, 48-49).
У п.15 -17 вказаного Договору зазначено, що зміст ст. 216 ЦК України про правові наслідки недійсності правочину - ст.ст. 229, 230, 231, 233, 234, 235ЦК України про правові наслідки вчинення правочину від впливом помилки, оману, насильства, тяжкої обставини, фіктивного чи удаваного правочину нотаріусам сторонам роз'яснено, зміст і правові наслідки правочину сторонам роз'яснені. Сторони підтвердили, що вони на момент укладення правочину усвідомлюють значення своїх дій
Посилання позивача на те, що вказаний договір купівлі продажу вона підписала під впливом насильства і побоювання за своє життя та здоров'я, а тому він має бути визнаний недійсним, колегія суддів до уваги не приймає виходячи з наступного.
Виходячи з положень Цивільного кодексу України у правочині зовнішнє волевиявлення особи має відповідати його внутрішній волі. Вона має бути спрямована на досягнення відповідного юридичного наслідку, тому не можуть розглядатися як правочини ті фактичні дії особи, які не призводять безпосередньо до виникнення, зміни чи припинення цивільних прав та обов'язків. На цих підставах необхідно виділити правочини, вчинені під впливом: помилки (ст. 229 ЦК); обману (ст. 230); насильства (ст. 231); тяжкої обставини і на вкрай невигідних умовах (ст. 233), а також унаслідок зловмисної домовленості (ст. 232). Відповідно до статей 229 - 233 ЦК правочин, здійснений під впливом помилки, обману, насильства, погрози, зловмисної домовленості представником однієї сторони з іншою стороною або внаслідок збігу тяжких обставин (кабальний правочин), є оспорюваним та може бути визнаний судом недійсним.
Вимоги про визнання правочину недійсним з зазначених вище підстав можуть бути задоволені лише у випадках, якщо доведені факти обману, насильства, погрози, зловмисної домовленості представника однієї сторони з іншою стороною або збіг тяжких для сторони обставин і наявність їх безпосереднього зв'язку із волевиявленням сторони вчинити правочин на вкрай невигідних для неї умовах. Для визнання правочину недійсним, через вчинення його під впливом насильства або погрози, необхідна наявність фізичного або психічного впливу на особу з метою спонукання до укладення правочину.
Разом з цим, жодних даних, які б вказували на те, що майновий і психічний стан позивача міг вплинути на невірне сприйняття нею вчинених дій, як і даних про те, що безпосередньо її життю чи здоров'ю загрожувала небезпека чи була погроза заподіяння шкоди, що на неї вчинявся фізичний чи психологічний тиск, як і даних про те, що вона перебувала у залежному від відповідача становищі, у зв'язку з чим була вимушена продати житло на невигідних для неї умовах, судом не встановлено, а позивачем не доведено наявності підстав, передбачених ст.231, 233 ЦК України для визнання правочину - договору купівлі-продажу частини квартири від 06.02.2015 недійсним.
Посилання позивача на те, що судом першої інстанції не в повній мірі досліджені матеріали справи, що призвело до прийняття необґрунтованих висновків, які не відповідають фактичним обставинам справи, не знайшли свого підтвердження. Судом першої інстанції досліджені всі обставини справи, вислухані пояснення сторін, зокрема, позивача, допитані свідки, досліджені докази надані в ході розгляду справи, надана їм оцінка в мотивувальній частині рішення.
Відповідно до ст. 10 ЦПК України цивільне судочинство здійснюється на засадах змагальності сторін. Сторони та інші особи, які беруть участь у справі, мають рівні права щодо подання доказів, їх дослідження та доведення перед судом їх переконливості. Кожна сторона повинна довести ті обставини, на які вона посилається як на підставу своїх вимог або заперечень, крім випадків, встановлених цим Кодексом. Всупереч вказаній нормі та положенням ст. 60 ч. 1 ЦПК України стороною позивача не було надано належних і допустимих доказів на підтвердження заявлених позовних вимог. Разом з тим, апеляційна скарга переважно мотивована неповним з'ясуванням судом обставини справи в зв'язку з відсутністю доказів, що виходячи з наведених положень є обов'язком сторін у справі, зокрема позивача, а повноваження суду стосуються оцінки наданих сторонами доказів.
Отже виходячи із основних принципів цивільного процесу, зокрема, змагальності і диспозитивності, суд першої інстанції дійшов обґрунтованого висновку про недоведеність позивачем заявлених позовних вимог.
Враховуючи вищевикладене, колегія судді приходить до висновку, що рішення суду першої інстанції відповідає вимогам закону, зібраним доказам, обставинам справи і підстав для його скасування з мотивів, викладених в апеляційній скарзі, не вбачається.
Керуючись ст.ст. 303, 307, 308, 313-315, 319 ЦПК України, колегія суддів,-
Апеляційну скаргу ОСОБА_1 - відхилити.
Рішення Шевченківського районного суду м. Києва від 02.06.2016 - залишити без змін.
Ухвала набирає законної сили з моменту її проголошення та може бути оскаржена в касаційному порядку до Вищого спеціалізованого суду України з розгляду цивільних і кримінальних справ протягом двадцяти днів.
Головуючий:
Судді: