13 вересня 2016 року Чернігів Справа № 825/1447/16
Суддя Чернігівського окружного адміністративного суду Скалозуб Ю.О., за участі секретаря Мхитаряна В.Г., розглянувши у відкритому судовому засіданні в приміщенні суду справу
за позовом ОСОБА_1
до Управління Державної міграційної служби України в Чернігівській області
про скасування рішення
за участю
представників сторін:
від позивача ОСОБА_1,
ОСОБА_2, договір від 29.07.2016,
від відповідача Климіши І.О., довіреність від 14.01.2016 № Z, -
12.08.2016 ОСОБА_1 звернувся до суду з адміністративним позовом до Управління Державної міграційної служби України в Чернігівській області (далі - УДМС України в Чернігівській області), в якому просив суд визнати протиправним та скасувати рішення УДМС України в Чернігівській області від 30.05.2016 № 74/01/05-7280 про скасування дозволу на імміграцію.
Свої вимоги обґрунтовує тим, що відповідач не врахував, що при видворенні позивача, у нього в Україні залишаються дружина та неповнолітня дитина, яка є громадянкою України, які законно перебувають в Україні та залишаються без засобів до існування.
Позивач та його представник у судовому засіданні позов підтримали повністю з підстав, викладених у позовній заяві.
Представник відповідача у судовому засіданні позов не визнала та пояснила, що Управління державної міграційної служби України в Чернігівській області діяло на підставі, в межах повноважень та у спосіб, що передбачені Конституцією та законами України, а тому підстави для задоволення позову відсутні.
Розглянувши подані документи і матеріали, заслухавши пояснення сторін, з'ясувавши всі фактичні обставини, на яких ґрунтується позов, оцінивши докази, які мають юридичне значення для розгляду справи і вирішення спору по суті, суд вважає, що позов підлягає задоволенню повністю з наступних підстав.
Так, судом встановлено, що ОСОБА_1 є громадянином Узбекистану згідно паспорту НОМЕР_1 від 23.02.2011 терміном дії до 15.05.2024 виданий MMINISTRY OF INTERNAL ARFFAIRS.
21.07.2011 до сектору громадянства, імміграції та реєстрації фізичних осіб Ніжинського міського відділу Управління міністерства внутрішніх справ України в Чернігівській області надійшла заява громадянина Республіки Узбекистан ОСОБА_1 про надання дозволу на імміграцію в Україну особі та малолітнім дітям ОСОБА_3, ІНФОРМАЦІЯ_1 та ОСОБА_4. ІНФОРМАЦІЯ_2.
Підставою для надання дозволу на імміграцію позивач зазначив, що його дитина є громадянином України та на підтвердження надав копію свідоцтва про народження серії НОМЕР_2, виданого Відділом державної реєстрації актів цивільного стану Сумського міського управління юстиції у Сумській області, відповідно до якої батьком дитини є ОСОБА_1 та довідку № 279 про реєстрацію особи громадянином України, видану 19.07.2011 УГІРФО УМВС України в Чернігівській області.
За результатами розгляду вищезазначеної заяви та на підставі пункту 1 частини 3 статті 4 Закону України «Про імміграцію» від 07.06.2001 № 2491-ІІІ (далі - Закон) (в редакції із змінами від 10.04.2009), відповідно до якого дозвіл на імміграцію поза квотою імміграції надається одному з подружжя, якщо другий з подружжя, з яким він перебуває у шлюбі понад два роки, є громадянином України, дітям і батькам громадян України. УГІРФО УМВС України в Чернігівській області було прийняте рішення про надання ОСОБА_1 разом з його малолітніми дітьми дозволу на імміграцію в Україну від 10.08.2011 № 6/3743 терміном дії до 09.08.2012.
10.08.2011 на підставі дозволу на імміграцію в Україну та враховуючи вимоги частини 4 статті 11 Закону ОСОБА_1 був документований посвідкою на постійне проживання в Україні серії НОМЕР_3 терміном дії до безстроково.
16.03.2016 до УДМС України в Чернігівській області надійшов лист Управління Державної міграційної служби України в Сумській області (далі - УДМС України в Сумській області) від 04.03.2016 № 05.1/1258 щодо прийняття процесуального рішення відповідно до Закону України «Про імміграцію», додатком до якого була копія вироку Зарічного районного суду м. Суми від 11.11.2015 по справі № 592/8346/15-к.
Із вищезазначеного вироку вбачається, що в 2011 році громадянин Республіки Узбекистан ОСОБА_1 звернувся до УДМС України в Сумській області із заявою про продовження строку перебування на території України надавши завідома підроблений паспортний документ.
Згідно висновку експертизи від 14.08.2015 № 67 «Відтиски печаток прикордонної служби «Харків» № 026 «Харків-пасажирський 63091», № 048 «Харків-пасажирський 63091» на 32 сторінці паспорту громадянина Республіки Узбекистан ОСОБА_1 серії НОМЕР_4 виданого 23.02.2011 терміном дії до 15.05.2024, виповнений не печаткою прикордонної служби «Харків» № 026, № 048.
В судовому засіданні ОСОБА_1 свою вину у скоєнні кримінальних правопорушень визнав повністю та надав показання, які за змістом є аналогічними, що викладені в обвинувальному акті.
Так, 11.11.2015 Зарічний районний суд м. Суми ухвалив вирок, яким визнав громадянина Республіки Узбекистан ОСОБА_1 винним у вчиненні кримінального правопорушення, передбаченого частиною 4 статті 358 Кримінального кодексу України «Підроблення документів, печаток, штампів та бланків, збут чи використання підроблених документів, печаток, штампів».
30.05.2016 начальником відділу у справах іноземців та осіб без громадянства УДМС України в Чернігівській області Шалем Г.О. складено висновок про скасування дозволу на імміграцію в Україну та посвідки на постійне проживання громадянина Республіки Узбекистан ОСОБА_1 (а.с.95-97).
Рішенням начальника УДМС України в Чернігівській області від 30.05.2016 № 74/01/05-7280 громадянину Узбекистану ОСОБА_1 та непвнолітнім дітям ОСОБА_3, ІНФОРМАЦІЯ_1 та ОСОБА_4. ІНФОРМАЦІЯ_2, на підставі пунктів 1 частини 1 статті 12 Закону України "Про імміграцію", скасовано дозвіл на імміграцію в Україну (а.с.98).
Вважаючи оскаржуване рішення протиправним та таким, що підлягає скасуванню, позивач звернувся до суду з позовом за захистом охоронюваних законом прав та інтересів.
Даючи правову оцінку обставинам вказаної справи, суд зважає на наступне.
У відповідності до статті 3 Закону України від 22.09.2011 № 3773-VI "Про правовий статус іноземців та осіб без громадянства" (далі - Закон № 3773-VI) іноземці та особи без громадянства мають ті ж права і свободи та виконують ті ж обов'язки, що і громадяни України, якщо інше не передбачено Конституцією, цим та іншими законами України, а також міжнародними договорами України.
Іноземці та особи без громадянства можуть відповідно до Закону України від 07.06.2001 № 2491-III "Про імміграцію" іммігрувати в Україну на постійне проживання (стаття 4 Закону № 3773-VI).
Згідно з частиною 1 статті 1 Закону № 2491-ІІІ імміграція - це прибуття в Україну чи залишення в Україні у встановленому законом порядку іноземців та осіб без громадянства на постійне проживання. Дозвіл на імміграцію - рішення спеціально уповноваженого центрального органу виконавчої влади з питань імміграції та підпорядкованих йому органів, що надає право іноземцям та особам без громадянства на імміграцію.
Відповідно до статті 4 Закону № 2491-ІІІ дозвіл на імміграцію надається в межах квоти імміграції.
Квота імміграції встановлюється Кабінетом Міністрів України у визначеному ним порядку по категоріях іммігрантів: батьки, чоловік (дружина) іммігранта та його неповнолітні діти (пункт 6 частини 1 статті 4 Закону № 2491-ІІІ).
У свою чергу, умови, порядок та перелік документів, необхідних для вирішення питання про надання дозволу на імміграцію, визначені статтею 9 Закону № 2491-ІІІ.
Так, заяви про надання дозволу на імміграцію подаються: 1) особами, які постійно проживають за межами України, - до дипломатичних представництв та консульських установ України за кордоном за місцем їх постійного проживання; 2) особами, які перебувають в Україні на законних підставах, - до органів спеціально уповноваженого центрального органу виконавчої влади з питань імміграції за місцем їх проживання.
Заяву про надання дозволу на імміграцію заявник подає особисто до відповідного органу державної влади. За наявності поважних причин (хвороба заявника, стихійне лихо тощо) заява може надсилатися поштою або за дорученням заявника, посвідченим нотаріально, подаватися іншою особою.
Для надання дозволу на імміграцію до заяви додаються такі документи: 1) три фотокартки; 2) копія документа, що посвідчує особу; 3) документ про місце проживання особи; 4) відомості про склад сім'ї, копія свідоцтва про шлюб (якщо особа, яка подає заяву, перебуває в шлюбі); 5) документ про те, що особа не є хворою на хронічний алкоголізм, токсикоманію, наркоманію або інфекційні захворювання, перелік яких визначено центральним органом виконавчої влади з питань охорони здоров'я.
У разі неподання особою всіх визначених цим Законом документів заява про надання дозволу на імміграцію не приймається.
З аналізу вищенаведених норм Закону № 2491-ІІІ вбачається, що для оформлення дозволу на імміграцію заявник повинен подати заяву з доданням певного пакету документів. У разі ж не надання особою повного пакету документів, заява про надання дозволу на імміграцію не приймається та дозвіл на імміграцію не видається.
Суд зазначає, що процедуру провадження за заявами про надання дозволу на імміграцію іноземцям та особам без громадянства, які іммігрують в Україну, поданнями про його скасування та виконання прийнятих рішень, а також компетенцію центральних органів виконавчої влади та підпорядкованих їм органів, які забезпечують виконання законодавства про імміграцію, визначено Порядком провадження за заявами про надання дозволу на імміграцію і поданнями про його скасування та виконання прийнятих рішень, затвердженим постановою Кабінету Міністрів України від 26.12.2002 № 1983 (далі - Порядок № 1983).
У відповідності до підпункту 2 пункту 2 цього Порядку № 1983 рішення за заявами про надання дозволу на імміграцію залежно від категорії іммігрантів приймають територіальні органи ДМС - стосовно іммігрантів, які підпадають під квоту імміграції (крім іммігрантів, стосовно яких рішення приймає ДМС), а саме: батьків, чоловіка (дружини) іммігранта та його неповнолітніх дітей.
Згідно пункту 12 Порядку № 1983 територіальні підрозділи за місцем проживання, до яких подано заяви про надання дозволу на імміграцію: формують справи, перевіряють підстави, законність перебування в Україні іммігрантів, справжність поданих документів та відповідність їх оформлення вимогам законодавства, у разі потреби погоджують це питання з органами місцевого самоврядування, у межах своєї компетенції з'ясовують питання щодо наявності чи відсутності підстав для відмови у наданні дозволу на імміграцію; надсилають у місячний термін разом з матеріалами справи інформацію про результати їх розгляду територіальним органам або підрозділам (відповідно до категорії іммігрантів). Справи, прийняття рішення за якими належить до компетенції ДМС чи територіальних органів, надсилаються територіальним органам, в інших випадках - територіальним підрозділам; здійснюють провадження за заявами про надання дозволу на імміграцію, якщо таке провадження належить до їх компетенції.
З аналізу вищевикладеного вбачається, що прийняття рішення щодо надання дозволу на імміграцію належить до компетенції відповідних державних органів, які на підставі заяви іммігранта, аналізу отриманої інформації, матеріалів справи приймають рішення про надання дозволу на імміграцію чи про відмову у наданні такого дозволу. Рішення про надання дозволу на імміграцію є підставою для отримання посвідки на постійне проживання.
Так, під час розгляду справи судом встановлено, що Управлінням у справах громадянства, імміграції та реєстрації фізичних осіб Управління Міністерства внутрішніх справ України в Чернігівській області позивачу та його неповнолітнім дітям, на підставі пункту 1 частини 3 статті 4 Закону України "Про імміграцію", надано дозвіл на імміграцію в Україну від 10.08.2011 № 6/3743 та оформлено посвідку на постійне проживання в Україні серії НОМЕР_3 (а.с.8,9).
Отже, відповідач, при прийнятті рішення про надання позивачу дозволу на імміграцію в Україні та оформленні посвідки на постійне проживання в Україні серії НОМЕР_3, проводив перевірку законності залишення на постійне проживання на території України позивача та, керуючись Законом № 2491-ІІІ, підстав для відмови у наданні дозволу на імміграцію позивача не виявив.
У свою чергу, підстави для скасування дозволу на імміграцію визначені статтею 12 Закону № 2491-III, а саме, якщо: 1) з'ясується, що його надано на підставі свідомо неправдивих відомостей, підроблених документів чи документів, що втратили чинність; 2) іммігранта засуджено в Україні до позбавлення волі на строк більше одного року і вирок суду набрав законної сили; 3) дії іммігранта становлять загрозу національній безпеці України, громадському порядку в Україні; 4) це є необхідним для охорони здоров'я, захисту прав і законних інтересів громадян України; 5) іммігрант порушив законодавство про правовий статус іноземців та осіб без громадянства; 6) в інших випадках, передбачених законами України.
Отже, Законом № 2491-III встановлений вичерпний перелік підстав для скасування дозволу на імміграцію в Україну, зі змісту якого вбачається, що підставами для скасування дозволу на імміграцію можуть бути лише винні дії іммігранта.
У свою чергу, як вбачається з матеріалів справи, підставою для скасування дозволу громадянина Республіки Узбекистан ОСОБА_1 на імміграцію в Україну було те, що заява про отримання дозволу на імміграцію була прийнята на підставі недійсних документів та в порушення пункту 10 Порядку провадження за заявами про надання дозволу на імміграцію та поданнями про його скасування та виконання прийнятих рішень, затверджених постановою Кабінету Міністрів України від 26.12.2002 № 1983, якими встановлено, що заяви про надання дозволу на імміграцію подаються до територіальних підрозділів ДМС України за місцем проживання особами, які тимчасово перебувають в Україні на законних підставах.
Тобто, підставою для скасування відповідачем дозволу на імміграцію в Україну позивача є винні дії позивача підтверджені вироком Зарічного районного суду м. Суми від 11.11.2015 по справі № 592/8346/15-к, що також не заперечується позивачем та його представником.
Таким чином, суд визнає обґрунтованість такої підстави для винесення спірного рішення від 30.05.2016 № 74/01/05-7280, як надання свідомо неправдивих відомостей, підроблених документів чи документів, що втратили чинність для винесення міграційною службою дозволу на імміграцію.
Поряд з цим, суд враховує, що у позивача в Україні народилась дитина ОСОБА_5, що підтверджується свідоцтвом про народження від 23.06.2011 серії НОМЕР_5 (а.с.11), яка є громадянином України за народженням (довідка про реєстрацію особи громадянином України від 19.07.2011 № 279 (а.с.12).
При цьому, згідно приписів частин 2, 3 статті 13 Закону № 2491-III особа, стосовно якої прийнято рішення про скасування дозволу на імміграцію, повинна виїхати з України протягом місяця з дня отримання копії цього рішення. Якщо за цей час особа не виїхала з України, вона підлягає видворенню в порядку, передбаченому законодавством України.
Відтак, вимушений виїзд громадянина Республіки Узбекистан ОСОБА_1 з території України може позбавити дитину батька, що відповідно свідчить про те, що оскаржуване позивачем рішення тягне за собою порушення, у тому числі, інтересів і неповнолітньої дитини.
У свою чергу, згідно з частиною 1 статті 3 Конвенції про права дитини Генеральної Асамблеї ООН від 20.11.1989, ратифікованої постановою Верховної Ради України від 27.02.1991 № 789-XII, в усіх діях щодо дітей, незалежно від того, здійснюються вони державними чи приватними установами, що займаються питаннями соціального забезпечення, судами, адміністративними чи законодавчими органами, першочергова увага приділяється якнайкращому забезпеченню інтересів дитини.
Охорону дитинства в Україні як стратегічний, загальнонаціональний пріоритет, з метою забезпечення реалізації прав дитини на життя, охорону здоров'я, освіту, соціальний захист та всебічний розвиток, визначено Законом України від 26.04.2001 № 2402-ІІІ "Про охорону дитинства", відповідно до статей 8, 11, 14 якого, кожна дитина має право на проживання в сім'ї разом з батьками або в сім'ї одного із них та на піклування батьків. Діти та батьки не повинні розлучатися всупереч їх волі, за випадком, коли таке розлучення необхідне в інтересах дитини і цього вимагає рішення суду, що набрало законної сили. Кожна дитина має право на рівень життя, достойний для її фізичного, інтелектуального, морального, культурного, духовного і соціального розвитку.
Вирішуючи спірні правовідносини, суд також вважає за необхідне застосувати положення статті 17 Закону України "Про виконання рішень та застосування практики Європейського суду з прав людини", якою встановлено, що суди застосовують при розгляді справ Конвенцію та практику Суду як джерело права. Згідно судової практики: "для матері/батька і дитини головним елементом сімейного життя є можливість постійного спільного проживання" (постанова по справі "МакМайкл проти Сполученого Королівства" (McMichael v. United Kingdom) від 24.02.1995 р., Series A, № 307, р. 55, § 86).
При цьому, відповідачем при винесенні 30.05.2016 висновку про скасування дозволу на імміграцію в Україні та посвідки на постійне проживання громадянина Республіки Узбекистан ОСОБА_1, та прийнятті за його результатами оскаржуваного рішення, взагалі не враховувався факт наявності у позивача неповнолітньої дитини, яка є громадянином України та перебуває на його утриманні та її законні права на проживання разом з батьком.
За таких обставин та з урахуванням того, що рішення про скасування дозволу на імміграцію в Україну громадянину Республіки Узбекистан ОСОБА_1 від 30.05.2016 № 74/01/05-7280 прийнято Управлінням Державної міграційної служби України в Чернігівській області без урахування принципу пропорційності, тобто при прийнятті рішення мала місце відсутність досягнення розумного балансу між публічними інтересами, на забезпечення яких спрямоване спірне рішення, а також інтересами позивача, а відтак позовні вимоги громадянина Республіки Узбекистан ОСОБА_1 підлягають задоволенню повністю.
Згідно з частиною 2 статті 19 Конституції України органи державної влади та органи місцевого самоврядування, їх посадові особи зобов'язані діяти лише на підставах, в межах повноважень та у спосіб, що передбачені Конституцією та законами України.
Як передбачає частина 2 статті 8 Кодексу адміністративного судочинства України суд застосовує принцип верховенства права з урахуванням судової практики Європейського Суду з прав людини.
Обов'язковою для застосування в Україні є практика Європейського суду з прав людини, яка статтею 17 Закону України "Про виконання рішень та застосування практики Європейського суду з прав людини" визнана джерелом права.
У свою чергу, судом, при вирішенні цього спору, застосовано закріплений у судовій практиці Європейського Суду з прав людини принцип "належного урядування", який передбачає, що у разі коли йдеться про питання загального інтересу, зокрема, якщо справа впливає на такі основоположні права людини, як майнові права, державні органи повинні діяти вчасно та в належний і якомога послідовніший спосіб (рішення у справах: "Беєлер проти Італії" [ВП] (Beyeler v. Italy[GC]), заява №33202/96, пункт 120, ECHR 2000-І; "Онер'їлдіз проти Туреччини" [ВП] (Oneryildiz v. Turkey [GC]), заява №48939/99, пункт 128, ECHR 2004-ХІІ; "Megadat.com S.r.l. проти Молдови" (Megadat.com S.r.l. v. Moldova), заява №21151/04, пункт 72, від 08.04.2008 і "Москаль проти Польщі" (Moskal v. Poland), заява №10373/05, пункт 51, від 15.09.2009).
Ризик будь-якої помилки державного органу повинен покладатися на саму державу, а помилки не можуть виправлятися за рахунок осіб, яких вони стосуються (рішення у справі "Пінкова та Пінк проти Чеської Республіки" (Pincovd and Pine v. the Czech Republic), пункт 58, а також рішення у справі "Ґаші проти Хорватії" (Gashiv. Croatia), заява №32457/05, пункт 40, від 13.12.2007 та у справі "Трґо проти Хорватії" (Trgo v. Croatia), заява №35298/04, пункт 67, від 11.06.2009).
Крім того, при вирішенні даної справи судом були враховані положення частини 3 статті 2, та частини 2 статті 71 Кодексу адміністративного судочинства України.
За таких обставин та з урахуванням досліджених доказів, суд дійшов висновку про наявність підстав для задоволення позовних вимог громадянина Республіки Узбекистан ОСОБА_1.
Керуючись статтями 122, 158 - 163, 167 Кодексу адміністративного судочинства України, суд, -
Позов задовольнити повністю.
Визнати протиправним та скасувати рішення Управління Державної міграційної служби України в Чернігівській області від 30.05.2016 № 74/01/05-7280 про скасування дозволу на імміграцію.
Постанова суду набирає законної сили в порядку статей 167, 186 Кодексу адміністративного судочинства України та може бути оскаржена до Київського апеляційного адміністративного суду протягом десяти днів з дня отримання її копії. Апеляційна скарга подається до адміністративного суду апеляційної інстанції через суд першої інстанції, який ухвалив оскаржуване судове рішення.
Суддя: Ю.О.Скалозуб