04116 м.Київ, вул. Шолуденка, 1 (044) 230-06-58
"15" вересня 2016 р. Справа№ 910/7594/16
Київський апеляційний господарський суд у складі колегії суддів:
головуючого: Шапрана В.В.
суддів: Андрієнка В.В.
Буравльова С.І.
при секретарі Колеснік М.П.
за участю представників:
від позивача - Перевозник П.М.
від відповідача - Галан М.О., Іванів А.Р.
розглянувши матеріали апеляційної скарги Товариства з обмеженою відповідальністю «Електрохімпром» на рішення Господарського суду міста Києва від 28.07.2016 (суддя Маринченко Я.В.)
за позовом Товариства з обмеженою відповідальністю «Електрохімпром»
до Корпоративного недержавного пенсійного фонду Національного банку України
про визнання недійсним договору, -
Рішенням Господарського суду міста Києва від 28.07.2016 в задоволені позовних вимог відмовлено повністю.
Не погоджуючись з прийнятим рішенням, позивач звернувся з апеляційною скаргою до Київського апеляційного господарського суду, в якій зазначає, що рішення прийнято при неповному з'ясуванню обставин, що мають значення для справи, а тому просить скасувати рішення Господарського суду міста Києва від 28.07.2016 та постановити нове, яким позовні вимоги задовольнити повністю.
Відповідно до протоколу автоматизованого розподілу справи між суддями, апеляційну скаргу для розгляду було передано колегії суддів у складі: головуючий суддя: Шапран В.В., судді: Андрієнко В.В., Буравльов С.І.
Ухвалою Київського апеляційного господарського суду від 19.08.2016 апеляційну скаргу прийнято до провадження і призначено до розгляду на 15.09.2016.
Через відділ документального забезпечення до суду від представника відповідача надійшов відзив на апеляційну скаргу, в якому зазначено, що рішення суду є законним та обґрунтованим, а тому просив апеляційну скаргу залишити без задоволення, а рішення суду без змін.
В судове засідання на вказану дату з'явилися представники відповідача, позивача та надали усні пояснення стосовно предмету спору.
Апеляційний господарський суд, розглянувши доводи апеляційної скарги, заслухавши пояснення представників відповідача та позивача, дослідивши наявні матеріали справи, встановив наступне:
20.12.2011 між ТОВ «Електрохімпром» (застоводавець) та Корпоративним недержавним пенсійним фондом Національного банку України (заставодержатель) був укладений договір застави товарів в обороті, що був посвідчений приватним нотаріусом Київського міського нотаріального округу Брагіною Н.В. посвідчено та зареєстрований в реєстрі за № 5098.
Відповідно до п.2 договору у забезпечення виконання заставодавцем основного зобов'язання заставодавець передає в заставу належні йому на праві власності товари в обороті (на підтвердження чого заставодавець надає довідку про наявність на балансі ТОВ «Електрохімпром» товарів станом на 14.12.2011 року) згідно з переліком (додаток №1), що є невід'ємною частиною договору на загальну суму 5430410,88 грн.
Місцезнаходження предмету застави: 51200, Дніпропетровська область, м. Новомосковськ, вул. Спаська, буд. 7-А.
Згідно з п.4.1. договору заставодавець є належним власником предмету застави, ніяким чином не обмежений у володінні та розпорядженні предметом застави.
Пунктом 4.3. договору визначено, що на момент підписання цього договору не існує подій, що створюють загрозу належному виконанню цього договору (судові справи, майнові вимоги третіх осіб).
Відповідно до п.6 договору, за домовленістю сторін заставна вартість предмета застави становить 5430410,88 грн.
Позивач, звертаючись із даним позовом до суду, обґрунтував свої вимоги тим, що вказаний договір застави товарів в обороті має бути визнаний недійсним, оскільки не містить такої істотної умови, як індивідуалізація предмету застави, яка має бути достатньою для ідентифікації сукупності рухомих речей як предмети застави за договором.
Відповідач, заперечуючи проти заявлених вимог, мотивує це тим, що одним із способів індивідуалізації предмета застави є зазначення знаходження товарів у володінні заставодавця та в додатку № 1 до договору містяться дані про балансову вартість, вартість зносу та залишкову вартість кожного об'єкта застави окремо.
Згідно зі ст. 11 ЦК України цивільні права та обов'язки виникають із дій осіб, що передбачені актами цивільного законодавства, а також із дій осіб, що не передбачені цими актами, але за аналогією породжують цивільні права та обов'язки; підставами виникнення цивільних прав та обов'язків, зокрема, є договори та інші правочини.
Відповідно до ч.1 ст.203 Цивільного кодексу України зміст правочину не може суперечити цьому Кодексу, іншим актам цивільного законодавства, а також моральним засадам суспільства.
Недодержання вказаного положення в момент вчинення правочину, а також частин другої, третьої, п'ятої, шостої ст.203 Цивільного кодексу України є підставою для недійсності правочину (ст.215 Цивільного кодексу України). Недійсним є правочин, якщо його недійсність встановлена законом (нікчемний правочин). У такому разі визнання такого правочину недійсним судом не вимагається. При цьому, якщо недійсність правочину прямо не встановлена законом, але одна із сторін або інша заінтересована особа заперечує його недійсність на підставах, встановлених законом, такий правочин може бути визнаний судом недійсним (оспорюваний правочин).
Як наголошено в постанові Пленуму Вищого господарського суду України № 11 від 29.05.2013 «Про деякі питання практики розгляду справ, пов'язаних з визнанням правочинів (господарських договорів) недійсними» вирішуючи спори про визнання угод недійсними, господарський суд повинен встановити наявність тих обставин, з якими закон пов'язує визнання угод недійсними і настання відповідних наслідків, а саме: відповідність змісту угод вимогам закону; додержання встановленої форми угоди; правоздатність сторін за угодою; у чому конкретно полягає неправомірність дій сторони та інші обставини, що мають значення для правильного вирішення спору.
Таким чином, для визнання недійсним у судовому порядку правочину (господарського зобов'язання) необхідно встановити, що правочин не відповідає вимогам закону, або ж його сторонами (стороною) при укладенні було порушено господарську компетенцію.
Відповідно до Постанови Пленуму Верховного суду України № 9 від 06.11.2009 «Про судову практику розгляду цивільних справ про визнання правочинів недійсними» під час розгляду справ про визнання угоди (правочину) недійсною, господарський суд встановлює наявність тих обставин, з якими закон пов'язує визнання угод недійсними та настання відповідних наслідків, а саме: відповідність змісту угоди вимогам закону, додержання встановленої форми угоди, правоздатність сторін за угодою, у чому конкретно полягає неправомірність дій сторони та інші обставини, що мають значення для правильного вирішення спору. При цьому обставини, що мають істотне значення для вирішення спору повинні підтверджуватись сторонами належними та допустимими доказами відповідно до вимог статей 33, 34 Господарського процесуального кодексу України.
Відповідно до ч. 2 ст. 207 ЦК України правочин вважається таким, що вчинений у письмовій формі, якщо він підписаний його стороною (сторонами). Правочин, який вчиняє юридична особа, підписується особами, уповноваженими на це її установчими документами, довіреністю, законом або іншими актами цивільного законодавства.
Як зазначалось вище, між позивачем та відповідачем в грудні 2011 року був укладений договір застави товарів в обороті, як один із видів забезпечення виконання основного зобов'язання.
Додатком №1, який є невід'ємною частино договору, сторонами було чітко визначено перелік товарів в обороті (обладнання) ТОВ «Електрохімпром» які передаються в заставу, зокрема визначено: Адміністративно-побутовий комплекс; Вентиляційна система; Комплекс механічної обробки; Комплекс подрібнення МП; Комплекс промивки МП; Комплекс сушки МП; Комплекс електролізу і регенерації МП; Лабораторний комплекс; Опалювальна система; Система водопостачання; Система електропостачання; Спектрометр; Система мікрохвиль нового розкладу; система охоронно-тривожної сигналізації.
Апелянт, заперечуючи проти постановленого місцевим судом рішення, зокрема в апеляційній скарзі зазначає, що вищезазначений договір не відповідає нормам Закону України «Про заставу», оскільки не містить такої істотної умови, як індивідуалізація предмету застави, а саме: неможливо точно ідентифікувати що це за адміністративно-побутовий комплекс, де він конкретно знаходиться та чи не має за вказаною адресою ще такого ж АПК, який можна сплутати із «заставним».
Проте, колегія суддів не погоджується із такою позицією апелянта, з огляду на наступне.
Відповідно до ст.628 Цивільного кодексу України, ст.180 Господарського кодексу України зміст договору становлять умови (пункти), визначені на розсуд сторін і погоджені ними, та умови, які є обов'язковими відповідно до актів цивільного законодавства. Господарський договір вважається укладеним, якщо між сторонами у передбачених законом порядку та формі досягнуто згоди щодо усіх його істотних умов.
Істотними є умови, визнані такими за законом чи необхідні для договорів даного виду, а також умови, щодо яких на вимогу однієї із сторін повинна бути досягнута згода.
Статтею 12 Закону України «Про заставу» в редакції, чинній на момент укладення договору визначено, у договорі застави визначаються суть, розмір та строк виконання зобов'язання, забезпеченого заставою, опис предмета застави, а також інші умови, відносно яких за заявою однієї із сторін повинна бути досягнута угода.
Опис предмета застави в договорі застави може бути поданий у загальній формі (вказівка на вид заставленого майна тощо).
Згідно зі ст.41 Закону України «Про заставу» в редакції, чинній на момент укладання договору, договір застави товарів у обороті або в переробці повинен індивідуалізувати предмет застави шляхом зазначення знаходження товарів у володінні заставодавця чи їх розташування в певному цеху, складі, іншому приміщенні або іншим способом, достатнім для ідентифікації сукупності рухомих речей як предмета застави.
Як вбачається з матеріалів справи, сторони при укладенні спірного договору дотримались вимог чинного законодавства, зокрема додатком № 1 договору визначили перелік товарів в обороті, які було передано в заставу, також у вказаному додатку міститься інформація щодо балансової вартості, вартості зносу та залишкової вартості кожного об'єкта застави.
Також, умови договору застави містять чітку адресу, де вказано, що майно знаходиться, за адресою: 51200, Дніпропетровська область, м. Новомосковськ, вул. Спаська, буд. 7-А, та містять підтвердження того, що вказані товари є власністю застоводавця, і він ніяким чином не обмежений у володінні та розпорядженні предметом застави.
Крім того, спірний договір містить інформацію проте, що на підтвердження належності заставодавцю на праві власності вказаних у договорі товарів, останній надає довідку про наявність на балансі ТОВ «Електрохімпром» товарів станом на 14.12.2011 року.
Отже, зважаючи на специфічний вид застави, а саме застава товарів в обороті, та зважаючи на приписи ЗУ «Про заставу», які регламентують порядок укладання та виконання вказаного виду застави, сторонами при укладанні спірного договору були дотримані всі вимоги норм чинного законодавства, та договір містить всі необхідні істотні умови, що в свою чергу спростовує доводи позивача про недійсність такого договору.
Щодо зауваження апелянта, що наявні дані в додатку № 1 до договору є недостатніми щодо точно та безпомилково ідентифікувати заставне майно, оскільки його можна сплутати з іншим, наявним за вказаною адресою майном, суд апеляційної інстанції зазначає, що позивачем, ані суду першої, ані суду апеляційної інстанції не надано будь-яких належних та допустимих доказів, в розумінні норм чинного ГПК України, що за адресою: 51200, Дніпропетровська область, м. Новомосковськ, вул. Спаська, буд. 7-А, крім заставного майна, що міститься в переліку додатку № 1 до договору, а саме: Адміністративно-побутовий комплекс; Вентиляційна система; Комплекс механічної обробки; Комплекс подрібнення МП; Комплекс промивки МП; Комплекс сушки МП; Комплекс електролізу і регенерації МП; Лабораторний комплекс; Опалювальна система; Система водопостачання; Система електропостачання; Спектрометр; Система мікрохвиль нового розкладу; система охоронно-тривожної сигналізації знаходять ще такі ж ідентичні товари, з тією ж самою балансовою вартістю, кінцевою вартістю та зносом, як заставні товари, або що були зафіксовані належним чином випадки намагання відповідача звернути стягнення (при наявності достатніх на те законних підстав) на майно, що не є предметом застави за спірним договором, але абсолютно ідентичне до таких товарів.
Згідно з ч. 3 ст. 92 ЦК України якщо недійсність правочину прямо не встановлена законом, але одна із сторін або інша заінтересована особа заперечує його дійсність на підставах, встановлених законом, такий правочин може бути визнаний судом недійсним (оспорюваний правочин).
Відповідно до положень ст. 626 ЦК України договором є домовленість двох і більше сторін, спрямована на встановлення, зміну або припинення цивільних прав та обов'язків.
Частиною 1 ст. 627 ЦК України передбачено, що сторони є вільними в укладенні договору, виборі контрагента та визначенні умов договору з урахуванням вимог цього Кодексу, інших актів цивільного законодавства, звичаїв ділового обороту, вимог розумності та справедливості.
Свобода договору означає право громадян або юридичних осіб, та інших суб'єктів цивільного права вступати чи утримуватися від вступу у будь-які договірні відносини. Свобода договору проявляється також у можливості, наданій сторонам, визначати умови такого договору. Однак під час укладення договору, визначаючи його умови, сторони повинні дотримуватись нормативно-правових актів.
Свобода договору передбачає можливість укладати не лише ті договори, які передбачені нормами чинного цивільного законодавства, а й ті, які законом не передбачені, але в такому разі такий договір не повинен суперечити законодавству. Також принцип свободи договору полягає в можливості особи вільно обирати контрагента.
Як встановлено Господарським судом міста Києва, договір застави укладалися між позивачем і відповідачем за взаємної згоди, добровільно, перебуваючи у здравому розумі та ясній пам'яті, розуміючи значення власних та попередньо ознайомившись із чинними нормами цивільного законодавства, про що безпосередньо зазначено в преамбулі до договору застави дій та за відсутності законодавчих заборон на укладення таких угод.
Крім того, колегія суддів вважає за необхідне зазначити, що між сторонами 23.12.2013 був укладений договір про внесення змін до договору застави товарів в обороті від 20.12.2011, який було посвідчено приватним нотаріусом Київського міського нотаріального округу Брагіною Н.В. та зареєстровано в реєстрі за №3226.
Зазначеним договором було збільшено суму зобов'язання за облігаціями ТОВ «Електрохімпром» серій А, В та С, що є основним зобов'язанням, яке забезпечене договором застави.
Та у вказаному договорі було зазначено про те, що інші умови договору залишаються без змін і діють у частині, що не суперечить договору про внесення змін.
Тобто, уклавши вказаний договір про внесення змін до основного договору саме в тій редакції, що є чинною на даний час, та не зазначаючи про будь-які заперечення стосовно ідентифікації предмету застави, позивач тим самим схвалив зміст та всі істотні умови спірного правочину, з урахування укладеного договору про внесення змін.
Згідно зі статтею 32 ГПК України доказами у справі є будь-які фактичні дані, на підставі яких господарський суд у визначеному законом порядку встановлює наявність чи відсутність обставин, на яких ґрунтуються вимоги і заперечення сторін, а також інші обставини, які мають значення для правильного вирішення господарського спору.
Відповідно до статті 33 ГПК України, кожна сторона повинна довести ті обставини, на які вона посилається як на підставу своїх вимог і заперечень.
Статтею 43 ГПК України встановлено, що господарський суд оцінює докази за своїм внутрішнім переконанням, що ґрунтується на всебічному, повному і об'єктивному розгляді в судовому процесі всіх обставин справи в їх сукупності, керуючись законом.
Ніякі докази не мають для господарського суду заздалегідь встановленої сили.
Зважаючи на встановлені обставини справи та враховуючи положення чинного законодавства, суд вірно дійшов висновку про відсутність правових підстав для визнання спірного договору недійсним, у зв'язку з чим у позовних вимогах обґрунтовано було відмовлено.
Крім того, відповідачем до суду першої інстанції було подано заяву про застосування позовної давності до вимог ТОВ «Електрохімппром», з урахуванням того, що спірний договір, що є предметом позову був укладений сторонами в 2011 році, в той час як позивач подав позов до місцевого суду лише в 2016 році, тобто із спливом визначеного нормами чинного ЦК України трирічного строку.
Відповідно до статті 256 Цивільного кодексу України, позовна давність - це строк, у межах якого особа може звернутися до суду з вимогою про захист свого цивільного права або інтересу.
Згідно з статтею 257 Цивільного кодексу України, загальна позовна давність встановлюється тривалістю у три роки.
Позовна давність обчислюється за загальними правилами визначення строків, встановленими статтями 253 - 255 цього Кодексу (стаття 260 Цивільного кодексу України).
Статтею 253 Цивільного кодексу України встановлено, що перебіг строку починається з наступного дня після відповідної календарної дати або настання події, з якою пов'язано його початок.
Як зазначалось вище, позивач звернувся до відповідача із позовом про визнання недійсним договору застави від 20.12.2011.
Дана позовна заява була подана до суду 22.04.2016, відповідно до відбитку штампу канцелярії Господарського суду міста Києва, тобто із пропуском встановленої загальної позовної давності.
В той же час така заява відповідача не підлягає задоволенню, з огляду на наступне.
Відповідно до ч. 2 п. 2.2 постанови Пленуму Вищого господарського суду України № 10 від 29.05.2013 р. «Про деякі питання практики застосування позовної давності у вирішенні господарських спорів» перш ніж застосовувати позовну давність, господарський суд повинен з'ясувати та зазначити в судовому рішенні, чи порушене право або охоронюваний законом інтерес позивача, за захистом якого той звернувся до суду. У разі коли такі право чи інтерес не порушені, суд відмовляє в позові з підстав його необґрунтованості. І лише якщо буде встановлено, що право або охоронюваний законом інтерес особи дійсно порушені, але позовна давність сплинула і про це зроблено заяву іншою стороною у справі, суд відмовляє в позові у зв'язку зі спливом позовної давності - за відсутності наведених позивачем поважних причин її пропущення.
Оскільки апеляційною інстанцією встановлено, що право чи охоронюваний законом інтерес позивача не було порушено в даних правовідносинах, колегія суддів вважає необхідним відмовити в зазначеному позові саме з підстав його необґрунтованості.
Враховуючи все вище зазначене, а також докази надані представниками сторін як в суді першої інстанції так і в суді апеляційної інстанції, колегія суддів приходить до висновку, що позивач не надав належних та допустимих доказів на підтвердження наявності обставин, з якими закон пов'язує недійсність правочинів відносно оспорюваної угоди, судом під час розгляду справи таких обставин не встановлено, а отже Господарським судом міста Києва повно, всебічно і об'єктивно з'ясовано обставини справи, винесено рішення у відповідності до норм матеріального і процесуального права, з повним з'ясування обставин, що мають значення для справи, правомірно відмовлено у задоволенні позовних вимог Товариства з обмеженою відповідальністю «Електрохімпром», а тому апеляційна скарга Товариства з обмеженою відповідальністю «Електрохімпром» не підлягає задоволенню.
Зважаючи на те, що колегією суддів апеляційна скарга Товариства з обмеженою відповідальністю «Електрохімпром» залишається без задоволення, судові витрати, відповідно до ст. 49 ГПК України покладаються на апелянта.
Керуючись ст. ст. 49, 99, 101, 102, п. 1 ч. 1 ст. 103, 105 Господарського процесуального кодексу України, Київський апеляційний господарський суд,-
Апеляційну скаргу Товариства з обмеженою відповідальністю «Електрохімпром» залишити без задоволення, рішення Господарського суду міста Києва від 28.07.2016 у справі № 910/7594/16- без змін.
Матеріали справи № 910/7594/16 повернути до Господарського суду міста Києва.
Головуючий суддя В.В. Шапран
Судді В.В. Андрієнко
С.І. Буравльов