"15" вересня 2016 р. м. Київ К/800/16870/16
Колегія суддів Вищого адміністративного суду України в складі
суддів: Леонтович К.Г., Васильченко Н.В., Калашнікової О.В.,
розглянувши в порядку письмового провадження в приміщенні суду справу за касаційною скаргою ОСОБА_1, ОСОБА_2 на постанову Татарбунарського районного суду Одеської області від 13 травня 2016 року та ухвалу Одеського апеляційного адміністративного суду від 7 червня 2016 року у справі № 515/2891/14-а за позовом ОСОБА_1, ОСОБА_2 до комунального підприємства „Ізмаїльське міжміське бюро технічної інвентарізації", товариства з обмеженою відповідальністю „Татарбунарське районне бюро технічної інвентаризації та реєстрації об'єктів нерухомості", треті особи: Татарбунарська міська рада Одеської області, ОСОБА_3, ОСОБА_4 про визнання дій незаконними, -
У грудні 2014 року ОСОБА_1, ОСОБА_2 звернулися в суд з позовом до комунального підприємства „Ізмаїльське міжміське бюро технічної інвентарізації", товариства з обмеженою відповідальністю „Татарбунарське районне бюро технічної інвентаризації та реєстрації об'єктів нерухомості", треті особи: Татарбунарська міська рада Одеської області, ОСОБА_3, ОСОБА_4, в якому, з урахуванням зменшення позовних вимог, просили: визнати незаконними дії відповідачів при проведенні інвентаризації земельної ділянки АДРЕСА_1 щодо зазначення на Генеральному плані вказаної садибної ділянки та абрисі земельної ділянки, складеному 20 квітня 1981 року, які містяться в інвентаризаційній справі на домоволодіння, розташоване під АДРЕСА_1 - ширини земельної ділянки 22 метри 95 см.
Позовні вимоги мотивовані тим, що вони є співвласниками будинку за адресою: АДРЕСА_2, який розташований на земельній ділянці площею 0,15 га та шириною 30 м, що була передана рішенням Татарбунарської районної ради депутатів трудящих від 28.07.1972 року №281 ОСОБА_5 - батькові та колишньому чоловіку позивачів. Суміжна земельна ділянка, площею 0,15 га та шириною 21 м, яка розташована за адресою: АДРЕСА_1 була передана свого часу ОСОБА_4, при цьому право власності на ділянку в подальшому перейшло до ОСОБА_3. Треті особи самовільно захопили частину земельної ділянки ОСОБА_5, що призвело до збільшення ширини земельної ділянки ОСОБА_4 з 21 м до 22 м 95 см за рахунок ділянки родини ОСОБА_5, що вбачається з Генерального плану садибної ділянки по АДРЕСА_1 за 1981 рік та Державного акту про право власності на земельну ділянку, виданого на ім'я ОСОБА_4 Ізмаїльським підрозділом Татарбунарської бригади Ізмаїльського БТІ, правонаступниками якого є відповідачі у справі, при проведенні інвентаризації у 1981 році були порушені вимоги відповідної інструкції, складений план та абрис ділянки ОСОБА_4 без з'ясування підстав збільшення ширини його ділянки на 1 м 95 см та без відображення цього факту. Вважають, що такі дії БТІ є неправомірними, оскільки призвели до фактичного узаконення самозахвату ОСОБА_4 частини земельної ділянки, що передавалася ОСОБА_5
Ухвалою Татарбунарського районного суду Одеської області від 11 січня 2016 року закрите провадження у справі № 515/2891/14-а, за непідвідомчістю справи адміністративному суду.
Ухвалою Одеського апеляційного адміністративного суду від 1 березня 2016 року скасоване рішення суду першої інстанції, справа направлена для продовження розгляду до суду першої інстанції.
Постановою Татарбунарського районного суду Одеської області від 13 травня 2016 року, залишеною без змін ухвалою Одеського апеляційного адміністративного суду від 7 червня 2016 року, відмовлено в задоволенні позовних вимог.
Не погоджуючись з ухваленими по справі рішеннями ОСОБА_1, ОСОБА_2 звернулися до Вищого адміністративного суду України з касаційною скаргою, в якій просять скасувати рішення судів першої та апеляційної інстанцій та прийняти нове рішення, яким задовольнити позовні вимоги, посилаючись на порушення судами норм матеріального та процесуального права.
В запереченнях на касаційну скаргу ОСОБА_3 просить залишити касаційну скаргу без задоволення, а рішення судів першої та апеляційної інстанції - без змін.
Перевіривши правову оцінку обставин справи та повноту їх встановлення, дослідивши матеріали касаційної скарги, проаналізувавши правильність застосування судами норм матеріального та процесуального права колегія суддів Вищого адміністративного суду України вважає, що касаційна скарга підлягає частковому задоволенню з наступних підстав.
Судами встановлено, що ОСОБА_1 та ОСОБА_2 на підставі договору дарування від 22.09.2001р. та рішення Татарбунарського районного народного суду Одеської області від 25.03.1992р. належить на праві власності (по 1/2 частці кожній) житловий будинок, що знаходиться за адресою: АДРЕСА_2.
Зазначений житловий будинок розташований на земельній ділянці, загальною площею 0,12 га, яка була передана у приватну власність ОСОБА_5 та ОСОБА_2 (по 0,06 га кожному) рішенням виконкому Татарбунарської міської ради від 18.12.1997р. №521.
Рішенням виконкому Татарбунарськї районної ради депутатів трудящих від 28.07.1972р. №281 за заявою ОСОБА_5 на підставі рішення правління колгоспу ім.Татарбунарського повстання та ім.Кутузова за рахунок земель колгоспу заявнику виділена земельна ділянка по вулиці АДРЕСА_1 для будівництва індивідуального житлового будинку. Вказана земельна ділянка була відведена та передана забудовнику у серпні 1972р., що підтверджується відповідним актом про відведення. З плану земельної ділянки по вул.Скальській, переданій в користування ОСОБА_5 слідує, що загальна площа ділянки складає 0,15га, ширина ділянки дорівнює 30 м, довжина - 50 м.
Рішенням виконкому Татарбунарської районної ради депутатів трудящих від 29.03.1974року №122 на підставі рішення правління колгоспу ім.Татарбунарського повстання ОСОБА_4 передана під індивідуальну забудову земельна ділянка по АДРЕСА_1.
З плану земельної ділянки по вул.Скальській, переданій в користування ОСОБА_4 слідує, що загальна площа ділянки складає 0,15га, ширина ділянки дорівнює 21 м, довжина - 72 м.
З генерального плану (схеми) земельної ділянки по АДРЕСА_1, складеного за результатами інвентаризації 09.12.1975р. із змінами, виявленими та внесеними 20.04.1981р., вбачається, що ширина ділянки, виділеної ОСОБА_4 дорівнює 22 м 95 см.
ОСОБА_3 є власником земельної ділянки площею 0,1 га, кадастровий номер НОМЕР_1, розташованої за адресою: АДРЕСА_1 на підставі договору купівлі-продажу від 28.11.2011р., реєстровий НОМЕР_2, укладеного між ОСОБА_4 та ОСОБА_3
Земельні ділянки по АДРЕСА_1 є сусідніми та межують, при цьому ділянка по АДРЕСА_1 знаходиться на північ від ділянки по АДРЕСА_2.
Суди першої та апеляційної інстанцій інстанції, відмовляючи в задоволенні позовних вимог виходили з того, що позивачами обраний неналежний спосіб захисту, оскільки на момент виділення ділянок по вул.Скальській у смт.Татарбунари у користування ОСОБА_5 та ОСОБА_4 вказані землі належали до земель колгоспу, і саме колгоспом здійснювалися визначення їх меж та реєстрація, отже технічний облік та реєстрація землекористування цих ділянок не входила до завдань відповідачів. При цьому, дії БТІ при проведенні інвентаризації у 1981 році не пов'язані з виникненням у третіх осіб права власності на додаткову частину земельної ділянки, виділеної ОСОБА_5, у розмірі 1 м 95 см, оскільки у позивачів і у третіх осіб в подальшому виникло право власності на земельні ділянки по АДРЕСА_2 та АДРЕСА_1 в інших розмірах та конфігураціях, ніж при первинному відведенні земель колгоспом у 1972 та 1974 роках.
Колегія суддів Вищого адміністративного суду України вважає, що рішення судів першої та апеляційної інстанцій підлягають скасуванню з направленням справи на новий розгляд до суду першої інстанції виходячи з наступного.
Згідно обставин справи між сторонами виник спір щодо правомірності дій відповідачів при проведенні інвентаризації земельної ділянки АДРЕСА_1 щодо зазначення на Генеральному плані вказаної садибної ділянки та абрисі земельної ділянки, складеному 20 квітня 1981 року, які містяться в інвентаризаційній справі на домоволодіння, розташоване під АДРЕСА_1 - ширини земельної ділянки 22 метри 95 см.
Колегія суддів зазначає, що із даним позовом ОСОБА_1 та ОСОБА_2 звернулися 10 грудня 2014 року, тобто більше ніж через 33 роки після вчинення оскаржуваних дій. При цьому заявниками не порушувалось питання про поновлення строку звернення до суду.
Згідно абз.1 ч.2 ст.5 КАС України провадження в адміністративних справах здійснюється відповідно до закону, чинного на час вчинення окремої процесуальної дії, розгляду і вирішення справи.
Відповідно до ч. 2 ст. 99 КАС України для звернення до адміністративного суду за захистом прав, свобод та інтересів особи встановлюється шестимісячний строк, який, якщо не встановлено інше, обчислюється з дня, коли особа дізналася або повинна була дізнатися про порушення своїх прав, свобод чи інтересів.
Положеннями ч.3 ст. 99 КАС України передбачено, що для захисту прав, свобод та інтересів особи цим Кодексом та іншими законами можуть встановлюватися інші строки для звернення до адміністративного суду, які, якщо не встановлено інше, обчислюються з дня, коли особа дізналася або повинна була дізнатися про порушення своїх прав, свобод чи інтересів
Згідно ст.100 КАС України адміністративний позов, поданий після закінчення строків, установлених законом, залишається без розгляду, якщо суд на підставі. позовної заяви та доданих до неї матеріалів не знайде підстав для визнання причин пропуску строку звернення до адміністративного суду поважними, про що постановляється ухвала.
Суди першої та апеляційної інстанції взагалі не досліджували поважність причин пропуску строку на звернення до суду. При цьому необхідно встановити, коли позивачу стало відомо про порушення своїх прав діями відповідачів та причини пропуску строку позивачами на звернення до суду. Оскільки пропуск строку на звернення до суду без поважних причин відповідно ст.100 КАС України має відповідні наслідки.
Без належного встановлення всіх обставин та їх оцінки в сукупності із іншими доказами по справі, висновки судів першої та апеляційної інстанцій не ґрунтуються на вимогах ст.159 КАС України про всебічність і повноту їх дослідження, отже рішення судів першої та апеляційної інстанцій підлягають скасуванню із направленням справи на новий розгляд до суду першої інстанції.
З урахуванням вищенаведеного судами першої та апеляційної інстанції не з'ясовані обставини справи, що мають значення для правильного її вирішення та не дають можливості суду касаційної інстанції визначитися в правильності правової оцінки обставин у справі як судом першої інстанції та і судом апеляційної інстанції, що являється порушенням ст.ст.159,195 КАС України.
Відповідно до ст.227 КАС України підставами для скасування судових рішень судів першої та апеляційної інстанцій з направленням справи на новий судовий розгляд є порушення норм матеріального чи процесуального права, які призвели до неправильного вирішення справи і не можуть бути усунені судом касаційної інстанції.
Під час нового розгляду справи суду необхідно повно та всебічно з'ясувати всі обставини справи, вірно застосувати норми матеріального та процесуального права, що регулюють спірні правовідносини та ухвалити законне і обґрунтоване рішення.
Керуючись ст.ст. 220, 222, 223, 227, 230, 231 Кодексу адміністративного судочинства України колегія суддів Вищого адміністративного суду України, -
Касаційну скаргу ОСОБА_1, ОСОБА_2 задовольнити частково.
Постанову Татарбунарського районного суду Одеської області від 13 травня 2016 року та ухвалу Одеського апеляційного адміністративного суду від 7 червня 2016 року скасувати, справу направити на новий розгляд до суду першої інстанції.
Ухвала набирає законної сили через 5 днів після направлення її копій особам, які беруть участь у справі та оскарженню не підлягає.
Судді: