01043, м.Київ, вул.П.Орлика, 4а
№ 5-342 кз 16
12 вересня 2016 року м. Київ
Суддя Верховного Суду України ОСОБА_3, розглянувши заяву заступника Генерального прокурора України ОСОБА_1 про перегляд ухвали Вищого спеціалізованого суду України з розгляду цивільних і кримінальних справ від 16 червня 2016 року щодо ОСОБА_2,
Вироком Рівненського районного суду Рівненської області від 23 квітня 2014 року, за результатами розгляду кримінального провадження щодо ОСОБА_2 в порядку, передбаченому частиною третьою статті 349 Кримінального процесуального кодексу України (далі - КПК), його засуджено за частиною другою статті 289 Кримінального кодексу України (далі - КК) за кваліфікуючою ознакою незаконного заволодіння транспортним засобом, що завдало потерпілому значної матеріальної шкоди, і призначено покарання у виді позбавлення волі на строк 5 років та на підставі статті 75 КК звільнено від відбування покарання з випробуванням з іспитовим строком 2 роки з покладенням обов'язків, передбачених статтею 76 КК.
Ухвалою Апеляційного суду Рівненської області від 22 грудня 2015 року вирок суду першої інстанції щодо ОСОБА_2 змінено, його дії перекваліфіковано на частину першу статті 289 КК, оскільки визнано відсутність кваліфікуючої ознаки завдання потерпілому значної матеріальної шкоди. У решті вирок залишено без змін.
Вищий спеціалізований суд України з розгляду цивільних і кримінальних справ ухвалою від 16 червня 2016 року касаційну скаргу прокурора залишив без задоволення, а ухвалу апеляційного суду щодо ОСОБА_2 - без зміни.
У заяві від 31 серпня 2016 року заступник Генерального прокурора України порушує питання про перегляд Верховним Судом України і скасування ухвали Апеляційного суду Рівненської області від 22 грудня 2015 року та ухвали колегії суддів судової палати у кримінальних справах Вищого спеціалізованого суду України з розгляду цивільних і кримінальних справ від 16 червня 2016 року щодо ОСОБА_2 з направленням справи на новий апеляційний розгляд з підстав, передбачених пунктами 2 і 3 частини першої статті 445 КПК, а саме: у зв'язку з неоднаковим застосуванням судом касаційної інстанції однієї і тієї самої норми права, передбаченої Кримінальним процесуальним кодексом України, що зумовило ухвалення різних за змістом судових рішень, та невідповідністю судового рішення суду касаційної інстанції висновку щодо застосування норм права, викладеному у постанові Верховного Суду України.
На обґрунтування наявності підстав для перегляду Верховним Судом України судових рішень заявник надає копії рішень суду касаційної інстанції від 21 серпня 2014 року, 12 березня 2015 року та 16 червня 2016 року, а також копію постанови Верховного Суду України від 21 січня 2016 року.
Вивчивши заяву захисника та долучені до неї копії судових рішень, вважаю, що заява не відповідає вимогам частини другої статті 448 КПК, відповідно до якої вона повинна містити обґрунтування підстав для перегляду судових рішень, передбачених статтею 445 КПК.
Так, підстави, передбачені пунктами 2 і 3 частини першої статті 445 КПК, встановлюють необхідність здійснення заявником порівняння оспореного рішення суду касаційної інстанції з іншими рішеннями цього ж суду на предмет однаковості/неоднаковості застосування норми процесуального права, що зумовило ухвалення різних за змістом судових рішень, та порівняння з метою визначення відповідності рішення касаційного суду висновку, викладеному у постанові Верховного Суду України щодо застосування тієї самої норми закону.
Однак заявник чітко не визначився у заяві щодо конкретної норми (норм) кримінального процесуального закону, яка неоднаково застосована судом касаційної інстанції, що зумовило ухвалення різних за змістом судових рішень, оскільки в одному випадку зазначив про неоднакове застосування статей 2, 7, 9, 22, 23, 26, 94, частини третьої статті 349, статей 404, 405, 412, 438 КПК, а у другому - статей 22, 23, 94 КПК, при тому, що, як зазначено у заяві, прокурор у касаційній скарзі на ухвалу апеляційного суду щодо ОСОБА_2 посилався на порушення апеляційним судом вимог статей 7, 9, частини 2 статті 349, частини третьої статті 363, статей 370, 404, частин першої і третьої статті 405 КПК, з оцінки яких і виходив суд касаційної інстанції при розгляді справи щодо засудженого. Відсутність чіткого визначення неоднаково застосованої норми (норм) виключає можливість здійснення відповідного порівняння.
Крім того, заявник зазначає, що апеляційний суд, змінюючи кваліфікацію дій ОСОБА_2, допустив істотні порушення норм кримінального процесуального закону тим, що зробив це без безпосереднього дослідження доказів, які мав дослідити, а касаційний суд, погодившись з ухвалою апеляційного суду, дійшов помилкового висновку, що така перекваліфікація без дослідження доказів не є порушенням закону.
У той же час із заяви та копій оспорюваних заявником судових рішень убачається, що суд касаційної інстанції, погоджуючись з ухвалою апеляційного суду щодо ОСОБА_2, виходив з аналізу законодавства щодо визначення поняття та значного розміру шкоди, заподіяної заволодінням автомобіля, відсутності зазначення таких критеріїв в обвинувальному акті щодо ОСОБА_2 і відсутності у справі доказів наявності такої шкоди від його дій, а також з того, що оцінка судом наявності чи відсутності кваліфікуючої ознаки - заподіяння значної шкоди не стосувалася фактичних обставин справи. Це вимагало від заявника наведення у заяві, з огляду на застосування певних норм права, спростування такого висновку у порівнянні з іншими рішеннями суду касаційної інстанції і висновком, викладеним у постанові Верховного Суду України, чого заявником зроблено не було.
Зокрема, посилаючись у заяві на ухвали суду касаційної інстанції від 12 березня 2015 року та 21 серпня 2014 року, заявник зазначив лише про встановлення касаційним судом у цих справах істотних порушень вимог КПК при перекваліфікації апеляційним судом дій одного засудженого з частини першої статті 115 КК на статтю 116 КК, а іншого - з частини першої статті 185 КК на статтю 356 КК за умови, що справа щодо цих осіб розглядалась судом першої інстанції в порядку, визначеному частиною третьою статті 349 КПК. Але при цьому у заяві не наведено обґрунтувань стосовно зміни/не зміни у зазначених випадках фактичних обставин справи, дотримання правил дослідження/не дослідження доказів апеляційним судом й порівняння норм, які були застосовані у цих ухвалах, з нормами, застосованими в оспорених судових рішеннях.
Також посилання у заяві на ухвалу касаційного суду від 16 червня 2016 року взагалі не містить ніяких обґрунтувань неоднакового застосування норм процесуального права у цій ухвалі у порівнянні з оспореними заявником судовими рішеннями.
Крім того, у заяві використано посилання на наявний у постанові Верховного Суду України від 21 січня 2016 року загально теоретичний висновок щодо значення такої засади кримінального судочинства, як безпосередність дослідження судом доказів, однак не наведено будь-якого обґрунтування підстави, передбаченої пунктом 3 частини першої статті 445 КПК, з огляду на порівняння висновків щодо застосування норм процесуального права, викладених у зазначеній постанові, і висновків суду касаційної інстанції у справі щодо ОСОБА_2
Таким чином, під час перевірки відповідності заяви вимогам КПК встановлено недоліки, які перешкоджають вирішенню питання про допуск справи до провадження Верховного Суду України.
Згідно з частиною другою статті 450 КПК у разі невідповідності заяви вимогам цього Кодексу заявник письмово повідомляється про недоліки заяви та строк, протягом якого він зобов'язаний їх усунути.
Керуючись статтею 450 КПК,
про вказані недоліки заяви повідомити заступника Генерального прокурора України ОСОБА_1 і надати строк для усунення недоліків до 7 жовтня 2016 року.
Ухвала оскарженню не підлягає.
Суддя
Верховного Суду України ОСОБА_3