ОКРУЖНИЙ АДМІНІСТРАТИВНИЙ СУД міста КИЄВА 01601, м. Київ, вул. Болбочана Петра 8, корпус 1
місто Київ
07 вересня 2016 року 08:40 справа №826/26414/15
Окружний адміністративний суд міста Києва у складі судді Кузьменка В.А., за участю секретаря Калужського Д.О., розглянувши у письмовому провадженні адміністративну справу
за позовомОСОБА_1
до1. Головного управління Міністерства внутрішніх справ України в місті Києві 2. Головного управління Національної поліції у місті Києві
третя особаНаціональна поліція України
провизнання протиправним та скасування наказу, поновлення на посаді, стягнення заробітку за час вимушеного прогулу
ОСОБА_1 (далі по тексту - позивач, ОСОБА_1.) звернулась до Окружного адміністративного суду міста Києва з адміністративними позовом до Головного управління Міністерства внутрішніх справ України в місті Києві (далі по тексту - відповідач 1), в якому, з урахуванням подальшого уточнення позовних вимог, просить: 1) визнати протиправним та скасувати наказ відповідача 1 від 06 листопада 2015 року №82 о/с дск щодо звільнення позивача; 2) поновити позивача на рівнозначній посаді в Головному управління Національної поліції у місті Києві; 3) стягнути з відповідача 1 середній заробіток за час вимушеного прогулу з 06 листопада 2015 року по день винесення рішення по справі.
Ухвалою Окружного адміністративного суду міста Києва від 07 грудня 2015 року відкрито провадження в адміністративній справі №826/26414/15, закінчено підготовче провадження та призначено справу до судового розгляду.
Ухвалою Окружного адміністративного суду міста Києва від 01 лютого 2016 року залучено до участі в адміністративній справі в якості співвідповідача Головне управління Національної поліції у місті Києві (далі по тексту - відповідач 2).
В судовому засіданні 11 липня 2016 року представник позивача позовні вимоги підтримав, представники відповідачів та третьої особи до суду не прибули, у зв'язку із чим; на підставі частини шостої статті 128 Кодексу адміністративного судочинства України, суд ухвалив розглядати справу у письмовому провадженні.
Розглянувши подані документи і матеріали, всебічно і повно з'ясувавши всі фактичні обставини, на яких ґрунтується позов, об'єктивно оцінивши докази, які мають юридичне значення для розгляду справи і вирішення спору по суті, Окружний адміністративний суд міста Києва,
ОСОБА_1 проходила на службу в органи внутрішніх справ України на посаді оперуповноваженого в Головному управлінні Міністерства внутрішніх справ України в місті Києві.
Наказом Головного управління Міністерства внутрішніх справ України в місті Києві від 17 жовтня 2012 року №92 "Щодо особового складу" ОСОБА_1 надано відпустку по догляду за дитиною до досягнення нею 3-річного віку з 01 серпня 2012 року по 02 травня 2015 року.
Відповідно до наказу Головного управління Міністерства внутрішніх справ України в місті Києві від 04 травня 2015 року №25 о/с "Щодо особового складу" позивач вважається таким, що приступив до виконання службових обов'язків. Наказом відповідача 1 від 04 червня 2015 року №43 о/с позивач вважається таким, що перебуває в неоплачуваній відпустці по догляду за дитиною до досягнення нею віку трьох років семи місяців з 02 червня 2015 року по 02 грудня 2015 року. Згідно з наказом відповідача 1 від 04 листопада 2015 року вирішено вважати ОСОБА_1 такою, що приступила до виконання службових обов'язків з 02 листопада 2015 року.
Відповідно до витягу з наказу Головного управління Міністерства внутрішніх справ України в місті Києві від 06 листопада 2015 року №82 о/с дск "Щодо особового складу", згідно з пунктами 10 та 11 розділу XI Закону України "Про національну поліцію" та відповідно до Положення про проходження служби рядовим та начальницьким складом органів внутрішніх справ, звільнено 06 листопада 2015 року в запас Збройних Сил України (з постановкою на військовий облік) за пунктом 64 "г" (через скорочення штатів) капітана міліції ОСОБА_1 (М-184461), оперуповноваженого 2-го відділу управління оперативно-технічних заходів, установивши щомісячну премію за листопад 2015 року в розмірі 100 відсотків.
Позивач вважає незаконним звільнення з роботи, оскільки воно відбулось із порушенням трудових прав та передбаченого законом порядку, зокрема відповідачами не надано можливості подальшого проходження служби в поліції шляхом пропонування інших посад та не доведено неможливості подальшого використання позивача на службі. Крім того, позивач вказує на неприпустимість звільнення жінки, яка має дитину віком до шести років, яка потребує домашнього догляду.
Відповідач 1 надав письмове заперечення проти позову, в якому зазначив, що позивач попереджений про звільнення через скорочення штатів в силу закону України "Про Національну поліцію", та, що вжиття роботодавцем заходів для працевлаштування працівника в новоутвореній установі відповідно до вказаного Закону не є обов'язком роботодавця у зв'язку з неподанням рапорту про звільнення з органів внутрішніх справ у зв'язку з переходом на роботу в інші міністерства, центральні органи виконавчої влади, установи, організації.
Відповідач 2 письмового заперечення проти адміністративного позову до суду не надав.
Третя особа у письмовому запереченні проти позову зазначила про відсутність обов'язку останнього розглядати кандидатуру позивача для зайняття посади у відповідності до пункту 9 Прикінцевих та перехідних положень Закону України "Про Національну поліцію", та вказав, що Головне управління Національної поліції у місті Києві не є правонаступником Головного управління Міністерства внутрішніх справ України в місті Києві.
Окружний адміністративний суд міста Києва, вирішуючи спір по суті позовних вимог, звертає увагу на наступне.
Відповідно до підпункту "г" пункту 64 Положення про проходження служби рядовим і начальницьким складом органів внутрішніх справ, затвердженого постановою Кабінету Міністрів УРСР від 29 липня 1991 року №114 (далі по тексту - Положення про проходження служби), визначено, що особи середнього, старшого і вищого начальницького складу звільняються зі служби в запас (з постановкою на військовий облік) через скорочення штатів - при відсутності можливості подальшого використання на службі.
За таких підстав, досліджуючи правомірність звільнення позивача, суду належить встановити факт скорочення штатів Головного управління Міністерства внутрішніх справ України в місті Києві та відсутність можливості подальшого використання позивача на службі.
Суд встановив, що постановою Кабінету Міністрів України від 16 вересня 2015 року №730 "Про утворення територіальних органів Національної поліції та ліквідацію територіальних органів Міністерства внутрішніх справ" утворено як юридичні особи публічного права територіальні органи Національної поліції та ліквідовано як юридичні особи публічного права територіальні органи Міністерства внутрішніх справ, у тому числі Головне управління Міністерства внутрішніх справ України в місті Києві, та створено новий орган - Головне управління Національної поліції у місті Києві.
Таким чином, у межах спірних правовідносин встановлено скорочення штатів у зв'язку із ліквідацією територіальних органів Міністерства внутрішніх справ.
Пунктами 8, 9, 10 Прикінцевих та Перехідних положень Закону України "Про Національну поліцію" визначено, що з дня опублікування цього Закону всі працівники міліції (особи рядового і начальницького складу органів внутрішніх справ), а також інші працівники Міністерства внутрішніх справ України, його територіальних органів, закладів та установ вважаються такими, що попереджені у визначеному порядку про можливе майбутнє звільнення через скорочення штатів.
Працівники міліції, які виявили бажання проходити службу в поліції, за умови відповідності вимогам до поліцейських, визначеним цим Законом, упродовж трьох місяців з дня опублікування цього Закону можуть бути прийняті на службу до поліції шляхом видання наказів про призначення за їх згодою чи проходження конкурсу на посади, що заміщуються поліцейськими, у будь-якому органі (закладі, установі) поліції.
Посади, що пропонуються особам, зазначеним у цьому пункті, можуть бути рівнозначними, вищими або нижчими щодо посад, які ці особи обіймали під час проходження служби в міліції.
Працівники міліції, які відмовилися від проходження служби в поліції та/або не прийняті на службу до поліції в тримісячний термін з моменту попередження про наступне вивільнення, звільняються зі служби в органах внутрішніх справ через скорочення штатів.
Указані в цьому пункті особи можуть бути звільнені зі служби в органах внутрішніх справ до настання зазначеного в цьому пункті терміну на підставах, визначених Положенням про проходження служби рядовим та начальницьким складом органів внутрішніх справ.
З наведених норм Закону України "Про Національну поліцію" слідує, що з дня його опублікування всі працівники міліції (особи рядового і начальницького складу органів внутрішніх справ), а також інші працівники Міністерства внутрішніх справ України, його територіальних органів, закладів та установ вважаються такими, що попереджені у визначеному порядку про можливе майбутнє звільнення через скорочення штатів; тобто, передбачено особливий порядок попередження про звільнення, відмінний від того, що встановлений Кодексом законів про працю України.
При цьому Закон України "Про Національну поліцію" прямо передбачив право вказаних вище осіб, попереджених про можливе майбутнє вивільнення, бути прийнятими на службу до поліції на запропоновані посади шляхом видання наказів про призначення за їх згодою чи проходження конкурсу на посади, що заміщуються поліцейськими, у будь-якому органі (закладі, установі) поліції; звільненню підлягають виключно ті працівники міліції, які після пропонування нових посад відмовилися від проходження служби в поліції та/або не прийняті на службу до поліції на запропоновані посади.
Враховуючи, що Закон України "Про Національну поліцію" від 02 липня 2015 року №580-VIІI опублікований 06 серпня 2015 року в газеті "Голос України", відповідно 3-х місячний термін з дня опублікування закінчився 06 листопада 2015 року.
Разом з тим, суд звертає увагу, що відповідачами не надано доказів, які б підтверджували, що ОСОБА_1 відмовилася від проходження служби в поліції та/або не могла бути прийнята на службу до поліції, зокрема через невідповідність вимогам, що ставляться до поліцейського.
На думку відповідачів та третьої особи, позивач мав подати рапорт про звільнення з органів внутрішніх справ у зв'язку з переходом на роботу в інші міністерства, центральні органи виконавчої влади, установи, організації, або рапорт про прийняття до сліжкби в поліцію, однак суд зауважує, що Закон України "Про Національну поліцію" не встановлює обов'язку працівників міліції подавати такі рапорти та не передбачає вчинення будь-яких інших дій.
Таким чином, суд вважає, що відсутність відмови від проходження служби в поліції є достатньою підставою вважати, що позивач висловив бажання проходити службу в поліції.
Суд звертає увагу, що відповідач 1 не надав суду доказів, які б підтверджували, що ОСОБА_1 пропонувались будь-які посади в новостворених органах поліції та, що вона не може бути прийнята на службу до поліції, зокрема через невідповідність вимогам, що ставляться до поліцейського.
Наведене вказує, що відповідачі не довели відсутність можливості подальшого використання позивача на службі, та, відповідно, наявності підстав для звільнення на підставі підпункту "г" пункту 64 Положення про проходження служби.
Крім того, відповідач 1 звільнив ОСОБА_1. з порушенням гарантій прав жінок, які мають дітей.
Так, суд встановив, що відповідно до свідоцтва про народження від 28 листопада 2008 року та від 05 вересня 2013 року позивач має двох дітей, а саме: ОСОБА_2 ІНФОРМАЦІЯ_1 та ОСОБА_3 ІНФОРМАЦІЯ_2.
Згідно з довідкою Центру первинної медико-санітарної допомоги №1 Оболонського району міста Києва від 27 травня 2015 року №164 ОСОБА_3 є дитиною, яка потребує домашнього догляду.
Крім того, відповідно до наявних у праві копій судових рішень щодо визначення місця проживання дитини та позбавлення батьківських прав, ОСОБА_1 виховує дітей сама.
Відповідно до статті 24 Конституції України громадяни мають рівні конституційні права і свободи та є рівними перед законом.
Не може бути привілеїв чи обмежень за ознаками раси, кольору шкіри, політичних, релігійних та інших переконань, статі, етнічного та соціального походження, майнового стану, місця проживання, за мовними або іншими ознаками.
Рівність прав жінки і чоловіка забезпечується: наданням жінкам рівних з чоловіками можливостей у громадсько-політичній і культурній діяльності, у здобутті освіти і професійній підготовці, у праці та винагороді за неї; спеціальними заходами щодо охорони праці і здоров'я жінок, встановленням пенсійних пільг; створенням умов, які дають жінкам можливість поєднувати працю з материнством; правовим захистом, матеріальною і моральною підтримкою материнства і дитинства, включаючи надання оплачуваних відпусток та інших пільг вагітним жінкам і матерям.
Згідно зі статтею 43 Конституції України кожному гарантується право на працю, що включає можливість заробляти собі на життя працею, яку він вільно обирає або на яку вільно погоджується. Держава створює умови для повного здійснення громадянами права на працю, гарантує рівні можливості у виборі професії та роду трудової діяльності, реалізовує програми професійно-технічного навчання, підготовки і перепідготовки кадрів відповідно до суспільних потреб. Громадянам гарантується захист від незаконного звільнення.
В постанові Верховного Суду України від 17 лютого 2015 у справі №21-8а15 наголошено, що у регулювання проходження служби співробітниками органів внутрішніх справ пріоритетними є норми спеціального законодавства, а трудове законодавство підлягає застосуванню у випадках, коли нормами спеціального законодавства не врегульовано спірні правовідносини або коли про це йдеться в спеціальному законі.
Рішенням Конституційного Суду України від 07 травня 2002 року №8-рп/202 зауважено, що при розгляді та вирішенні конкретних справ, пов'язаних із спорами щодо проходження публічної служби, адміністративний суд, встановивши відсутність у спеціальних нормативно-правових актах положень, якими врегульовано спірні правовідносини, може застосовувати норми Кодексу законів про працю України, у якому визначено основні трудові права працівників.
Оскільки, Положення про проходження служби та Закон України "Про Національну поліцію" не передбачають гарантій для жінок, які мають дітей, до спірних правовідносин можуть застосовуватись загальні норми трудового законодавства.
Частина третя статті 184 Кодексу законів про працю України встановлює, що звільнення вагітних жінок і жінок, які мають дітей віком до трьох років (до шести років - частина шоста статті 179), одиноких матерів при наявності дитини віком до чотирнадцяти років або дитини-інваліда з ініціативи власника або уповноваженого ним органу не допускається, крім випадків повної ліквідації підприємства, установи, організації, коли допускається звільнення з обов'язковим працевлаштуванням.
Враховуючи, що ОСОБА_1 сама виховує двох дітей віком до чотирнадцяти років, одна з яких не досягла шестирічного віку та потребує домашнього догляду, відповідач 1 не мав правових підстав для її звільнення із займаної посади без обов'язкового працевлаштування.
При цьому обов'язок працевлаштування у даному випадку законодавець покладає на власника або уповноважений орган, яким наразі виступає Головне управління Міністерства внутрішніх справ України в місті Києві.
Суд не приймає посилання відповідачів про відсутність відповідної згоди позивача про прийняття на службу до поліції, тому що ініціативу з працевлаштування позивача має проявляти саме відповідач 1 шляхом запропонування відповідних посад, а працевлаштування одиноких матерів та жінок, які мають дітей віком до шести років, які потребують домашнього догляду, є обов'язковою умовою для її звільнення за скороченням штатів, навіть у разі повної ліквідації підприємства, установи чи організації.
Враховуючи викладене, суд вважає звільнення позивача незаконним та приходить до висновку про скасування наказу Головного управління Міністерства внутрішніх справ України в місті Києві від 06 листопада 2015 року №82 о/с дск "Щодо особового складу" в частині звільнення ОСОБА_4 і про задоволення позовних вимог у цій частині.
В частині позовних вимог про поновлення позивача на рівнозначній посаді у Головному управління Національної поліції у місті Києві та стягнення середнього заробітку за час вимушеного прогулу, суд звертає увагу на наступне.
Як визначає пункт 24 Положення про проходження служби, у разі незаконного звільнення або переведення на іншу посаду особи рядового, начальницького складу органів внутрішніх справ підлягають поновленню на попередній посаді з виплатою грошового забезпечення за час вимушеного прогулу або різниці в грошовому забезпеченні за час виконання службових обов'язків, але не більш як за один рік.
Таким чином, позивач має бути поновлений на попередній посаді з виплатою грошового забезпечення за час вимушеного прогулу.
Вище встановлено, що постановою Кабінету Міністрів України від 16 вересня 2015 року №730 "Про утворення територіальних органів Національної поліції та ліквідацію територіальних органів Міністерства внутрішніх справ" ліквідовано як юридичну особу публічного права Головне управління Міністерства внутрішніх справ України в місті Києві.
Проте, на час розгляду та вирішення справи відповідний запис в Єдиному державному реєстрі юридичних осіб, фізичних осіб-підприємців та громадських формувань про припинення Головного управління Міністерства внутрішніх справ України в місті Києві відсутній, що є підставою для поновлення позивача на попередній посаді, а саме на посаді оперуповноваженого 2-го відділу управління оперативно-технічних заходів Головного управління Міністерства внутрішніх справ України в місті Києві.
Визначаючи розмір грошового забезпечення за час вимушеного прогулу, суд керується наступним.
Середній заробіток працівника згідно з частиною першою статті 27 Закону України "Про оплату праці" визначається за правилами, закріпленими у порядку.
Із пункту 5 Порядку обчислення середньої заробітної плати, затвердженого постановою Кабінету Міністрів України від 08 лютого 1995 року №100 (далі по тексту - Порядок), вбачається, що основою для визначення загальної суми заробітку, що підлягає виплаті за час вимушеного прогулу, є розрахована згідно з абзацом першим пункту 8 цього Порядку середньоденна (середньогодинна) заробітна плата працівника.
Після визначення середньоденної заробітної плати як розрахункової величини для нарахування виплат працівнику здійснюється нарахування загальної суми середнього заробітку за час вимушеного прогулу, яка обчислюється шляхом множення середньоденної заробітної плати на середньомісячне число робочих днів у розрахунковому періоді (абзац другий пункту 8 Порядку).
Відповідно до абзацу третього пункту 8 Порядку середньомісячне число робочих днів розраховується діленням на 2 сумарного числа робочих днів за останні два календарні місяці згідно з графіком роботи підприємства, установи, організації, встановленим з дотриманням вимог законодавства.
Аналогічна правова позиція висловлена Верховним Судом України у постанові від 14 січня 2014 року №21-395а13.
Відповідач 1 надав суду довідку про доходи позивача від 01 лютого 2016 року вбачається, яка містить відомості лише про загальну суму нарахованої заробітної плати за період з червня 2015 року по листопад 2015 року у розмірі 1 787,58 грн.
Разом з тим, у вказаній довідці не визначено середньомісячної заробітної плати та кількості фактично відпрацьованих днів, що унеможливлює визначити суму заробітної плати за час вимушеного прогулу, яку належить стягнути на користь позивача; тому суд вважає за можливе задовольнити позовні вимоги у цій частині та стягнути з відповідача 1 на користь ОСОБА_1 середній заробіток за час вимушеного прогулу без зазначення конкретної суми.
Відповідно до частини другої статті 19 Конституції України органи державної влади та органи місцевого самоврядування, їх посадові особи зобов'язані діяти лише на підставі, в межах повноважень та у спосіб, що передбачені Конституцією та законами України.
Частиною третьою статті 2 Кодексу адміністративного судочинства України передбачено, що у справах щодо оскарження рішень, дій чи бездіяльності суб'єктів владних повноважень адміністративні суди перевіряють, чи прийняті (вчинені) вони: на підставі, у межах повноважень та у спосіб, що передбачені Конституцією та законами України; з використанням повноваження з метою, з якою це повноваження надано; обґрунтовано, тобто з урахуванням усіх обставин, що мають значення для прийняття рішення (вчинення дії); безсторонньо (неупереджено); добросовісно; розсудливо; з дотриманням принципу рівності перед законом, запобігаючи несправедливій дискримінації; пропорційно, зокрема з дотриманням необхідного балансу між будь-якими несприятливими наслідками для прав, свобод та інтересів особи і цілями, на досягнення яких спрямоване це рішення (дія); з урахуванням права особи на участь у процесі прийняття рішення; своєчасно, тобто протягом розумного строку.
Відповідно до частини першої статті 71 Кодексу адміністративного судочинства України кожна сторона повинна довести ті обставини, на яких ґрунтуються її вимоги та заперечення, крім випадків, встановлених статтею 72 цього Кодексу.
На думку Окружного адміністративного суду міста Києва, відповідачем не доведено правомірності звільнення позивача з урахуванням вимог, встановлених частиною другою статті 19 Конституції України та частиною третьою статті 2 Кодексу адміністративного судочинства України, однак, виходячи з меж заявлених позовних вимог, системного аналізу положень законодавства України та доказів, наявних у матеріалах справи, адміністративний позов ОСОБА_1 підлягає частковому задоволенню.
Відповідно до пунктів 2, 3 частини першої статті 256 Кодексу адміністративного судочинства України постанови суду про присудження виплати заробітної плати, іншого грошового утримання у відносинах публічної служби - у межах суми стягнення за один місяць та про поновлення на посаді у відносинах публічної служби виконуються негайно.
Беручи до уваги наведену процесуальну норму суд вважає, що постанова у частині поновлення ОСОБА_1 на посаді та стягнення суми середнього заробітку, що підлягає виплаті за час вимушеного прогулу, у межах суми стягнення за один місяць підлягає негайному виконанню.
Враховуючи викладене, керуючись статтями 69, 70, 71, 158 - 163, 256 Кодексу адміністративного судочинства України, суд, -
1. Адміністративний позов ОСОБА_1 задовольнити частково.
2. Визнати протиправним та скасувати наказ Головного управління Міністерства внутрішніх справ України в місті Києві від 06 листопада 2015 року №82 о/с дск "Щодо особового складу" в частині звільнення ОСОБА_1.
3. Поновити ОСОБА_1 на посаді оперуповноваженого 2-го відділу управління оперативно-технічних заходів Головного управління Міністерства внутрішніх справ України в місті Києві.
4. Стягнути з Головного управління Міністерства внутрішніх справ України в місті Києві на користь ОСОБА_1 середній заробіток за час вимушеного прогулу.
5. В іншій частині адміністративного позову відмовити.
6. Допустити негайне виконання постанови в частині поновлення ОСОБА_1 на посаді оперуповноваженого 2-го відділу управління оперативно-технічних заходів Головного управління Міністерства внутрішніх справ України в місті Києві та стягнення середнього заробітку, що підлягає виплаті за час вимушеного прогулу у межах суми стягнення за один місяць.
Постанова набирає законної сили відповідно до статті 254 Кодексу адміністративного судочинства України та може бути оскаржена до суду апеляційної інстанції за правилами, встановленими статтями 185-187 Кодексу адміністративного судочинства України.
Суддя В.А. Кузьменко