ОКРУЖНИЙ АДМІНІСТРАТИВНИЙ СУД міста КИЄВА 01601, м. Київ, вул. Болбочана Петра 8, корпус 1
м. Київ
30 серпня 2016 року № 826/584/16
Окружний адміністративний суд міста Києва у складі колегії суддів: головуючого судді Келеберди В.І. , суддів Качура І.А. Данилишин В.М. розглянувши у письмовому провадженні адміністративну справу
за позовом ОСОБА_1
до Національного банку України
провизнання протиправними дій, зобов'язання вчинити дії
ОСОБА_1 звернулась до суду з позовом до Національного банку України, з урахуванням заяви про зміну позовних вимог, про визнання протиправними дій щодо винесення постанови від 20.11.2014 №736, наказу №105-дск, не ознайомлення з вказаними наказами та невиплати заробітної плати у період з 01.01.2015 по 26.02.2016; скасування постанови від 20.11.2014 № 736 в частині не здійснення з 01.12.2014 оплати праці позивачу та наказ №105-од яким позивача не включено до групи працівників, яким виплачується заробітна плата; зобов'язання нарахувати та виплатити позивачу заробітку плату у період з 01.12.2014 по 26.02.2015; зобов'язання нарахувати та виплатити середній заробіток за час затримки виплати заробітної плати з 26.02.2015 по дату прийняття судового рішення у справі.
В обґрунтування позовних вимог позивач зазначає, що в порушення вимог ст. 116 Кодексу законів про працю України при звільненні позивачу не виплачено заробітну плату за період з 01.12.2014 по 26.02.2015.
Відповідач заперечував проти задоволення позову з підстав викладених у письмових запереченнях, які долучено до матеріалів справи.
В судовому засіданні відповідно до ч. 4 ст. 122 КАС України ухвалено про вирішення справи в порядку письмового провадження.
Розглянувши фактичні обставини, на яких ґрунтується позов, об'єктивно оцінивши докази, які мають юридичне значення для розгляду справи і вирішення спору по суті, суд
Відповідно до наказу від 26.06.2014 №105-од/ДСК (з урахуванням змін внесених наказом від 07.08.2014 №132-од-дск) з метою безперебійної роботи Управління на базі Головного управління Національного банку України по м. Києву і Київській області, з 01.07.2014 року у відрядженні у місті Києві залучено мінімальну кількість працівників Управління для виконання функцій Управління, при цьому, працівникам Управління, які не були залучені у відрядження до м. Києва, у тому числі позивачці, здійснювалась оплата відповідно до ст. 113 Кодексу законів про працю України.
Згідно із постановою Правління Національного банку України від 20.11.2014 р. №736 "Про окремі питання оплати праці працівників управлінь Національного банку України в Донецькій і Луганській областях та внесення змін до їх граничної чисельності", у зв'язку з нестабільною ситуацією, що склалася в м. Луганську і спричинила через загрозу життю та здоров'ю працівників неможливість виконувати Управлінням Національного банку України в Луганській області своїх функцій, призупинено з 01 грудня 2014 року виконання управлінням Національного банку України в Донецькій та Луганській області частини своїх функцій та прийнято рішення про скорочення чисельності працівників управління Національного банку України в Луганській області на 242 одиниці та затверджено граничну чисельність у кількості 11 одиниць.
На виконання цієї постанови в.о. начальника Національного банку України в Луганській області видано наказ від 26.11.2014 р. №234-к "Про скорочення чисельності працівників Управління Національного банку України в Луганській області" на 242 одиниці.
Пунктом 2 зазначеного наказу визначено обов'язок ознайомити працівників Управління з наказом про скорочення та попередити про наступне вивільнення до 26 грудня 2014 року за пунктом 1 статті 40 КЗпП України у зв'язку із скороченням чисельності працівників (будь-яким можливим засобом зв'язку, зокрема, письмово під розписку особисто, поштовим, телефонним, факсимільним, електронною поштою).
В подальшому, наказом Національного банку України від 26.02.2015 №1210-к ОСОБА_1 зільнена з посади провідного економіста відділу банківського нагляду Управління Національного банку України в Луганській області з 26.02.2015 у зв'язку із скороченням штату чисельності працівників на підставі п. 1 ст. 40 Кодексу законів про працю України. Зі змісту наказу від 26.02.2015 №1210-к вбачається, що його прийнято на підставі постанови правління Національного банку України від 20.11.2014 №736, наказу Управління від 26.11.2014 №234-к.
Відповідно до довідки про середню заробітну плату позивача, їй не виплачувалась заробітна плата з 01.12.2014 по дату звільнення.
Заперечуючи проти позову відповідач зазначає, що з 01.12.2014 працівники, які не були залучені у відрядження до м. Києва перебували у відпустці без збереження заробітної плати.
Відповідно до ст. 84 Кодексу законів про працю України у випадках, передбачених статтею 25 Закону України "Про відпустки", працівнику за його бажанням надається в обов'язковому порядку відпустка без збереження заробітної плати.
Також, п. 18 ст. 25 Закону України «Про відпустки» (в редакції від 15.01.2015, яка набрала чинності 01.02.2015) визначено, що відпустка без збереження заробітної плати за бажанням працівника надається в обов'язковому порядку: працівникам на період проведення антитерористичної операції у відповідному населеному пункті з урахуванням часу, необхідного для повернення до місця роботи, але не більш як сім календарних днів після прийняття рішення про припинення антитерористичної операції.
Отже, обов'язковою умовою надання відпустки без збереження заробітної плати є бажання працівника, якому надається така відпустка.
Проте, в матеріалах справи відсутні докази того, що позивач зверталась до керівника Управління Національного банку України в Луганській області або до відповідача з заявою (або у бідь-який інший спосіб) про надання їй відпустки без збереження заробітної плати, отже доводи відповідача, що позивач з 01.12.2014 перебувала у відпустці без збереження заробітної плати є безпідставними.
Крім того, постанову №736 "Про окремі питання оплати праці працівників управлінь Національного банку України в Донецькій і Луганській областях та внесення змін до їх граничної чисельності" прийнято 26.11.2014, проте як згадувана норма Закону України «Про відпустки» щодо можливості надання відпусти без збереження заробітної плати на період проведення антитерористичної операції у відповідному населеному пункті набула чинності 01.02.2015.
З огляду на викладене, посилання відповідача на п. 18 ст. 25 Закону України «Про відпустки», як на підставу для невиплати позивачу заробітної плати на думку суду є необґрунтованим.
Згідно ст. 34 КЗпП України простій - це призупинення роботи, викликане відсутністю організаційних або технічних умов, необхідних для виконання роботи, невідворотною силою або іншими обставинами. У разі простою працівники можуть бути переведені за їх згодою з урахуванням спеціальності і кваліфікації на іншу роботу на тому ж підприємстві, в установі, організації на весь час простою або на інше підприємство, в установу, організацію, але в тій самій місцевості на строк до одного місяця.
Час простою не з вини працівника оплачується з розрахунку не нижче від двох третин тарифної ставки встановленого працівникові розряду (окладу) (стаття 113 КЗпП).
Як зазначено вище, наказом від 26.06.2014 №105-од/ДСК (з урахуванням змін внесених наказом від 07.08.2014 №132-од-дск) з метою організаційного вирішення питання щодо подальшої трудової діяльності працівників Управління, які не були залучені до відрядження у м. Київ було визначено простій з 01.07.2014 та здійснювалась оплата відповідно до ст. 113 Кодексу законів про працю України без визначення графіку та місця роботи таким працівникам.
В подальшому, постановою Правління Національного банку України від 20.11.2014 р. №736 призупинено з 01 грудня 2014 року виконання управлінням Національного банку України в Донецькій та Луганській області частини своїх функцій, тобто фактично закінчено період простою.
Отже, з 01.12.2014, як зазначає відповідач, закінчився період простою, проте позивачу не була надана у встановлений Кодексом законів про працю України спосіб відпустка без збереження заробітної плати.
Отже, в даному випадку, закінчення періоду простою без оформлення у визначеному законодавством порядку відпустки без збереження заробітної плати, звільнення позивача з підстав визначених Кодексом законів про працю України є підставою для виплати, зокрема, позивачу, заробітної плати у повному обсязі.
Відповідно до роз'яснень, що містяться в п. 31 постанови Пленуму Верховного Суду України від 6 листопада 1992 року N 9 "Про практику розгляду судами трудових спорів", згідно із ч. 3 ст. 32 КЗпП України в межах спеціальності, кваліфікації і посади, обумовленої трудовим договором, зміна істотних умов праці: систем і розмірів оплати, пільг, режиму роботи, встановлення або скасування неповного робочого часу, суміщення професій, зміна розрядів і найменування посад та інших - допускається за умови, що це викликано змінами в організації виробництва і праці та що про ці зміни працівник був повідомлений не пізніше ніж за два місяці.
З матеріалів справи вбачається та сторонами не заперечується, що позивач про закінчення періоду простою повідомлена не була та згоду на зміну істотних умов праці не давала.
Разом з цим порушення відповідачем норм Кодексу законів про працю України при виплаті позивачу заробітної плати за період з 01.12.2014 по день звільнення не вказує на протиправність постанови Правління Національного банку України від 20.11.2014 р. №736, якою врегульовано порядок роботи та оплати всіх працівників управління Національного банку України в Луганській області, отже суд не вбачає підстав для задоволення позову в частині визнання протиправними та скасування постанови від 20.11.2014 №736, наказу №105-дск.
З матеріалів справи вбачається, що пунктом 7 постанови Правління Національного банку України від 20.11.2014 р. №736 визначено здійснювати працівникам Управлінь Національного банку України у Донецькій та Луганській областях які до 20.12.2014 звільняться з Національного банку України згідно з п. 1 ст. 36 Кодексу законів про працю України за угодою сторін, за їх заявами за їх заявами виплату одноразової допомоги в розмірі 10 посадових окладів (тарифних ставок), установлених їм на день звільнення.
Судом встановлено та сторонами не заперечується, що з постановою Правління Національного банку України від 20.11.2014 р. №736 позивач не була ознайомлена, отже була позбавлена можливості реалізувати право на звільнення згідно з п. 1 ст. 36 Кодексу законів про працю України з виплатою одноразової допомоги в розмірі 10 посадових окладів (тарифних ставок), установлених на день звільнення.
Відповідно до ст. 22 Кодексу законів про працю України відповідно до Конституції України будь-яке пряме або непряме обмеження прав чи встановлення прямих або непрямих переваг при укладенні, зміні та припиненні трудового договору залежно від походження, соціального і майнового стану, расової та національної належності, статі, мови, політичних поглядів, релігійних переконань, членства у професійній спілці чи іншому об'єднанні громадян, роду і характеру занять, місця проживання не допускається.
Суд погоджується з доводами позивача, що не ознайомлення її зокрема, з пунктом 7 постанови Правління Національного банку України від 20.11.2014 р. №736, позбавило її можливості реалізувати право на звільнення згідно з п. 1 ст. 36 Кодексу законів про працю України з виплатою одноразової допомоги в розмірі 10 посадових окладів (тарифних ставок), установлених на день звільнення.
Відповідно до ч. 1 ст. 6 Кодексу адміністративного судочинства України кожна особа має право в порядку, встановленому цим Кодексом, звернутися до адміністративного суду, якщо вважає, що рішенням, дією чи бездіяльністю суб'єкта владних повноважень порушені її права, свободи або інтереси.
Згідно з ч. 1 ст. 2 Кодексу адміністративного судочинства України завданням адміністративного судочинства є захист прав, свобод та інтересів фізичних осіб, прав та інтересів юридичних осіб у сфері публічно-правових відносин від порушень з боку органів державної влади, органів місцевого самоврядування, їхніх посадових і службових осіб, інших суб'єктів при здійсненні ними владних управлінських функцій на основі законодавства, в тому числі на виконання делегованих повноважень.
Суд наголошує, що захист прав здійснюється у разі їх порушення. З цього слідує, що під час розгляду кожної справи суд повинен встановити чи має місце порушення прав позивача, адже без цього не можна виконати завдання судочинства. Якщо позивач не довів факту порушення особисто своїх прав, то навіть у разі, якщо дії суб'єкта владних повноважень є протиправними, підстав для задоволення позову немає. Звернення до суду є способом захисту порушених суб'єктивних прав, а не способом відновлення законності та правопорядку у публічних правовідносинах.
Об'єктом судового захисту є права, свободи та інтереси фізичних осіб, права та інтереси юридичних осіб. Для розкриття цих категорій необхідно звернути увагу на Рішення Конституційного Суду України у справі за конституційним поданням 50 народних депутатів України щодо офіційного тлумачення окремих положень частини першої статті 4 ЦПК України (справа про охоронюваний законом інтерес) від 1 грудня 2004 року N 18-рп/2004 (справа N 1-10/2004). Системний аналіз, який провів Конституційний Суд України, свідчить, що поняття "охоронюваний законом інтерес" у всіх випадках вживання його у законах України у логічно-смисловому зв'язку з поняттям "права" має один і той же зміст.
З урахуванням наведених вище міркувань Конституційний Суд України вирішив, що поняття "охоронюваний законом інтерес" треба розуміти як прагнення до користування конкретним матеріальним та/або нематеріальним благом, як зумовлений загальним змістом об'єктивного і прямо не опосередкований у суб'єктивному праві простий легітимний дозвіл, що є самостійним об'єктом судового захисту та інших засобів правової охорони з метою задоволення індивідуальних і колективних потреб, які не суперечать Конституції і законам України, суспільним інтересам, справедливості, добросовісності, розумності та іншим загальноправовим засадам.
Позивач звернулась до суду за захистом права на отримання заробітної плати у період з 01.12.2014 по 26.02.2015, отже визнання протиправними дій щодо винесення постанови від 20.11.2014 №736, наказу №105-дск, не ознайомлення з вказаними постановою та наказом, визнання протиправним дій щодо виплати заробітної плати, не матиме правовим наслідком нарахування та виплату позивач заробітної плати у вказаний період.
Належним способом захисту прав позивача в даному випадку є зобов'язання нарахувати та виплатити позивачу заробітку плату у період з 01.12.2014 по 26.02.2015.
Оскільки як зазначено вище відповідачем за відсутності законодавчо визначених підстав не виплачено позивачу заробітну плату за період з 01.12.2014 по 26.02.201, отже суд вбачає наявним підстави для задоволення позову в частині визнання протиправними дій щодо не виплати позивачу заробітної плати та зобов'язання нарахувати та виплатити позивачу заробітку плату у період з 01.12.2014 по 26.02.2015.
Щодо посилання позивача на ст. 116, 117 Кодекс законів про працю України, суд зазначає наступне.
Відповідно до ст. 116 Кодексу законів про працю України При звільненні працівника виплата всіх сум, що належать йому від підприємства, установи, організації, провадиться в день звільнення. Якщо працівник в день звільнення не працював, то зазначені суми мають бути виплачені не пізніше наступного дня після пред'явлення звільненим працівником вимоги про розрахунок. Про нараховані суми, належні працівникові при звільненні, власник або уповноважений ним орган повинен письмово повідомити працівника перед виплатою зазначених сум.
В разі спору про розмір сум, належних працівникові при звільненні, власник або уповноважений ним орган в усякому випадку повинен в зазначений у цій статті строк виплатити не оспорювану нею суму.
Згідно ст. 117 Кодексу законів про працю України в разі невиплати з вини власника або уповноваженого ним органу належних звільненому працівникові сум у строки, зазначені в статті 116 цього Кодексу, при відсутності спору про їх розмір підприємство, установа, організація повинні виплатити працівникові його середній заробіток за весь час затримки по день фактичного розрахунку.
При наявності спору про розміри належних звільненому працівникові сум власник або уповноважений ним орган повинен сплатити зазначене в цій статті відшкодування в тому разі, коли спір вирішено на користь працівника. Якщо спір вирішено на користь працівника частково, то розмір відшкодування за час затримки визначає орган, який виносить рішення по суті спору.
Позивачем не надано доказів, що вона зверталась до відповідача з вимогою про виплату їй заробітної плати за період з 01.12.2014 по 26.02.2015, отже позов в частині зобов'язання нарахувати та виплатити середній заробіток за час затримки виплати заробітної плати з 26.02.2015 по дату прийняття судового рішення у справі не підлягає задоволенню.
Згідно приписів ст.71 КАС України, кожна сторона повинна довести ті обставини, на яких ґрунтуються її вимоги та заперечення, крім випадків, встановлених статтею 72 цього Кодексу.
Відповідно до частини другої статті 71 Кодексу адміністративного судочинства України в адміністративних справах про протиправність рішень, дій чи бездіяльності суб'єкта владних повноважень обов'язок щодо доказування правомірності свого рішення, дії чи бездіяльності покладається на відповідача, якщо він заперечує проти адміністративного позову.
За таких обставин, оцінивши докази, які є у справі, за своїм внутрішнім переконанням, що ґрунтується на їх безпосередньому, всебічному, повному та об'єктивному дослідженні, та враховуючи всі наведені обставини, суд дійшов висновку, що позовні вимоги підлягають частковому задоволенню.
Керуючись ст. ст. 69-71, 94, 122, 160-165, 167, 254, 256 Кодексу адміністративного судочинства України, суд
1. Задовольнити частково позов.
2. Зобов'язати Національний банк України нарахувати та виплатити ОСОБА_2 заробітну плату за період з 01.12.2014 по 26.02.2015.
3. Відмовити в задоволенні решти позовних вимог.
Постанова набирає законної сили відповідно до частини першої статті 254 Кодексу адміністративного судочинства України. Постанова може бути оскаржена до суду апеляційної інстанції протягом десяти днів за правилами, встановленими ст. ст. 185-187 КАС України.
Головуючий Суддя В.І. Келеберда
Судді І.А. Качур
В.М. Данилишин