Справа: № 826/20968/15 Головуючий у 1-й інстанції: Іщук І.О. Суддя-доповідач: Шелест С.Б.
Іменем України
01 вересня 2016 року м. Київ
Київський апеляційний адміністративний суд у складі колегії суддів:
Головуюча суддя: Шелест С.Б.
Судді: Мєзєнцев Є.І., Пилипенко О.Є.
При секретарі судового засідання: Кравченко Л.А.
За участі представників:
позивача: ОСОБА_2;
відповідача: Іванова А.А.
розглянувши у відкритому судовому засіданні апеляційну скаргу Головного управління Державної міграційної служби України в м.Києві на постанову Окружного адміністративного суду м. Києва від 23.05.16р. у справі №826/20968/15 за позовом Громадянина Сирії ОСОБА_3 до Головного управління Державної міграційної служби України в м. Києві про визнання протиправним та скасування рішення, зобов'язання вчинити дії
Позивач звернувся до суду з позовом, у якому просив:
визнати неправомірним та скасувати наказ Головного управління Державної міграційної служби України в м.Києві № 622 від 31.08.15 р. про відмову в прийнятті заяви про визнання громадянина Сирії ОСОБА_3 біженцем або особою, яка потребує додаткового захисту;
зобов'язати Головне управління Державної міграційної служби України в м.Києві повторно розглянути заяву громадянина Сирії ОСОБА_3 про визнання біженцем або особою, що потребує додаткового захисту, відповідно до вимог чинного законодавства.
Постановою Окружного адміністративного суду м. Києва від 23.05.16р. адміністративний позов задоволено.
Не погоджуючись з вказаною постановою, відповідач подав апеляційну скаргу, у якій просить суд скасувати постанову з мотивів порушення судом норм матеріального та процесуального права та ухвалити нове рішення про відмову у задоволенні адміністративного позову.
Свої вимоги апелянт мотивує тим, що судом першої інстанції не враховано, що позивачем не доведено достатньої аргументації своїм побоюванням; позивачу вже було відмовлено у визнанні його біженцем або особою, яка потребує додаткового захисту, з тих самих підстав, що і слугували підставою для його звернення цього разу.
Заслухавши суддю-доповідача, представників сторін, розглянувши матеріали справи та апеляційну скаргу відповідача, колегія суддів вважає, що апеляційна скарга не підлягає задоволенню, виходячи з наступного.
Як свідчать обставини та встановлено судом першої інстанції, громадянин Сирії ОСОБА_3, маючи обґрунтовані побоювання стати жертвою дискримінації та переслідувань через належність до соціальної групи (чоловіки призовного віку), а також побоюючись загальнопоширеного насильства і систематичного порушення прав людини, звернувся до Головного управління Державної міграційної служби України у м. Києві із заявою-анкетою про визнання біженцем або особою, яка потребує додаткового захисту.
31.08.15р. позивач отримав повідомлення від Головного управління Державної міграційної служби України у м. Києві № 156 від 31.08.15р. про відмову в прийнятті заяви про визнання біженцем або особою, яка потребує додаткового захисту. Відмова мотивована тим, що позивач раніше звертався до органів ДМС України з заявою про визнання біженцем або особою, яка потребує додаткового захисту, за результатами розгляду якої йому було відмовлено та така відмова визнана судом законною.
Задовольняючи адміністративний позов, суд першої інстанції виходив з того, що побоювання позивача є обґрунтованим та такими, що є підставою для визнання його біженцем або особою, яка потребує додаткового захисту. Підстави для його звернення у даному випадку не є аналогічними підставам, що слугували для звернення вперше.
Колегія суддів погоджується з висновком суду першої інстанції, виходячи з наступного.
Згідно із статтею 14 Загальної декларації прав людини від 10 грудня 1948 року кожна людина має право шукати притулку від переслідувань в інших країнах.
Відповідно до статті 3 Конвенції про захист прав людини і основоположних свобод від 04 листопада 1950 року (текст ратифіковано із заявами та застереженнями 17 липня 1997 року) нікого не може бути піддано катуванню або нелюдському чи такому, що принижує гідність, поводженню або покаранню.
З 04 серпня 2011 року набрав чинності Закон України «Про біженців та осіб, які потребують додаткового або тимчасового захисту» від 08.07.11р. N 3671-VI (надалі - Закон N 3671-VI), який визначає порядок регулювання суспільних відносин у сфері визнання особи біженцем, особою, яка потребує додаткового або тимчасового захисту, втрати та позбавлення цього статусу, а також встановлення правового статусу біженців та осіб, які потребують додаткового захисту і яким надано тимчасовий захист в Україні.
Згідно із пунктами 1 та 13 частини першої статті 1 Закону N 3671-VI біженець - особа, яка не є громадянином України і внаслідок обґрунтованих побоювань може стати жертвою переслідувань за ознаками раси, віросповідання, національності, громадянства (підданства), належності до певної соціальної групи або політичних переконань перебуває за межами країни своєї громадянської належності та не може користуватися захистом цієї країни або не бажає користуватися цим захистом внаслідок таких побоювань, або, не маючи громадянства (підданства) і перебуваючи за межами країни свого попереднього постійного проживання, не може чи не бажає повернутися до неї внаслідок зазначених побоювань;
особа, яка потребує додаткового захисту, - це особа, яка не є біженцем відповідно до Конвенції про статус біженців 1951 року і Протоколу щодо статусу біженців 1967 року та цього Закону, але потребує захисту, оскільки така особа змушена була прибути в Україну або залишитися в Україні внаслідок загрози її життю, безпеці чи свободі в країні походження через побоювання застосування щодо неї смертної кари або виконання вироку про смертну кару чи тортур, нелюдського або такого, що принижує гідність, поводження чи покарання.
З метою підвищення ефективності боротьби проти катувань та інших жорстоких, нелюдських або таких, що принижують гідність, видів поводження і покарання Державами ООН було підписано 10.12.84 р. Конвенцію «Проти катувань та інших жорстоких, нелюдських або таких, що принижують гідність, видів поводження і покарання», ратифіковану 26.01.87 р.
Конвенцією «Про статус біженців», підписаною Державами ООН 28.07.51р. та Протоколу до неї 1967 року визначено термін «біженець», який означає особу, яка через обґрунтовані побоювання стати жертвою переслідувань за ознакою расової належності, релігії, громадянства, належності до певної соціальної групи чи політичних поглядів знаходиться за межами країни своєї національної належності і не в змозі користуватися захистом цієї країни або не бажає користуватися таким захистом внаслідок таких побоювань; або, не маючи визначеного громадянства і знаходячись за межами країни свого колишнього місця проживання в результаті подібних подій, не може чи не бажає повернутися до неї внаслідок таких побоювань.
Відповідно до статті 6 Закону N 3671-VI не може бути визнана біженцем або особою, яка потребує додаткового захисту, особа, зокрема, стосовно якої встановлено, що умови, передбачені пунктами 1 чи 13 частини першої статті 1 цього Закону, відсутні.
Згідно із частиною першою статті 5 Закону N 3671-VI, особа, яка з наміром бути визнаною біженцем в Україні або особою, яка потребує додаткового захисту, перетнула державний кордон України в порядку, встановленому законодавством України, повинна протягом п'яти робочих днів звернутися до відповідного органу міграційної служби із заявою про визнання біженцем або особою, яка потребує додаткового захисту.
Відповідно до положень Закону України «Про Загальнодержавну програму адаптації законодавства України до законодавства Європейського Союзу» від 18.03.04р. № 1629-ІV, метою адаптації законодавства України до законодавства Європейського Союзу є досягнення відповідності правової системи України acquis communautaire з урахуванням критеріїв, що висуваються Європейським Союзом до держав, які мають намір вступити до нього. Адаптація законодавства України до законодавства Європейського Союзу є пріоритетною складовою процесу інтеграції України до Європейського Союзу, що, в свою чергу, є пріоритетним напрямом української зовнішньої політики.
Відповідно до Директиви Європейського Союзу 2004/83/ЄС «Щодо мінімальних стандартів для кваліфікації та статусу громадян третіх країн та осіб без громадянства у якості біженців або як осіб, що потребують іншої форми міжнародного захисту та змісту захисту, який надається», які використовуються у практиці Європейського Суду з прав людини, відповідно до яких заяви є обґрунтованими, якщо виконуються такі умови:
- заявник зробив реальну спробу обґрунтувати свою заяву;
- усі важливі факти, що були в його розпорядженні, були надані, і було надано задовільне пояснення відносно будь-якої відсутності інших важливих фактів;
- твердження заявника є зрозумілими та правдоподібними не протирічать конкретній та загальній інформації за його справою;
- заявник подав свою заяву про міжнародний захист як можливо раніше, якщо заявник не зможе довести відсутні поважної причини для подання такої заяви;
- встановлено, що вцілому заявник заслуговує довіри.
Як встановлено судом першої інстанції та вбачається із матеріалів справи, на територію України позивач прибув легально на літаку з території Туреччини 10.08.13р. Документ, який посвідчує особу - паспорт громадянина Сирії, серії №006400275 та національне посвідчення. В країні походження у заявника залишились мати та батько. До міграційних служб України та інших країн не звертався.
У своїй заяві до Управління у справах біженців Головного управління ДМС України в м. Києві про визнання біженцем або особою, яка потребує додаткового захисту, причиною свого виїзду з території Сирійської Арабської Республіки заявник вказав побоювання за власне життя через військовий стан в країні.
Громадянин Сирії ОСОБА_3, ІНФОРМАЦІЯ_1, за національністю - араб, за віросповіданням - мусульманин суніт. У заяві-анкеті від 21.10.13р. позивач вказав, що його життя в небезпеці через військову ситуацію в країні та стан громадянської війни. Позивач вказав на те, що він не був причетний до інцидентів із застосуванням фізичного насильства, які були пов'язані з расовою, національною, громадянською, релігійною належністю, політичним поглядам, також те, що він не відслужив строкову службу в лавах ЗС Сирії та є військовозобов'язаним.
Під час співбесіди від 06.11.13р. позивач зазначав, що 02.05.13р. закінчилась його відстрочка в армію, і однією з причин його побоювань повертатись на батьківщину є небажання служити в лавах ЗС Сирії.
Рішенням ДМС України від 05.06.14р. № 275-14 громадянину Сирійської Арабської Республіки ОСОБА_3 було відмовлено у визнанні біженцем або особою, яка потребує додаткового захисту.
Позивач, не погоджуючись із вказаним рішенням ДМС України в м.Києві від 05.06.14р. № 275-14, звернувся до Окружного адміністративного суду м.Києва з позовом.
Постановою Окружного адміністративного суду м.Києва від 27.10.14р. по справі № 826/12700/14, яка залишена без змін ухвалою Київського апеляційного адміністративного суду від 29.01.15 р., у задоволенні позовних вимог позивачу відмовлено.
31.08.15р. позивач повторно звернувся до Управління у справах біженців ГУ ДФС України в м. Києві із заявою-анкетою про визнання біженцем або особою, яка потребує додаткового захисту.
В заяві-анкеті від 31.08.15р. позивач причиною свого виїзду з Сирійської Арабської Республіки вказав те, що в країні проходить війна та те, що він отримав повістку, проте йти служити до армії не бажає. Він не підтримує жодну зі сторін конфлікту і не бажає воювати на жодному боці.
З пояснень відповідача вбачається, що позивач неодноразово у протоколах співбесіди вказував, що однією із причин, що змусила його покинути країну є обов'язковий призов на службу в армію, оскільки у позивача закінчився строк відстрочки і йому, при поверненні, потрібно буде служити. Позивач не бажає повертатись на батьківщину і через побоювання переслідувань або покарання за дезертирство або ухиляння від відповідальності пов'язаною з дезертирством.
Так, підставою для повторної відмови позивачу у наданні статусу біженця або особи, що потребує додаткового захисту стало те, що він вже звертався із такою заявою та йому було відмовлено.
З таким висновком відповідача погодитись не можна, з огляду на наступне.
Згідно із ч. 6 ст. 5 Закону N 3671-VI центральний орган виконавчої влади, що реалізує державну політику у сфері біженців та осіб, які потребують додаткового або тимчасового захисту, може прийняти рішення про відмову в прийнятті заяви про визнання біженцем або особою, яка потребує додаткового захисту, в разі, якщо заявник видає себе за іншу особу або якщо заявнику раніше було відмовлено у визнанні біженцем або особою, яка потребує додаткового захисту, за відсутності умов, передбачених пунктами 1 чи 13 частини першої статті 1 цього Закону, якщо зазначені умови не змінилися.
Станом на дату першого звернення позивача до органів ДМС України із заявою про визнання біженцем або особою, яка потребує додаткового захисту Закон N 3671-VI діяв в редакції від 06.11.2012 р.
Так, 13.05.14р. до п. 13 ч. 1 ст. 1 вказаного Закону було внесено зміни, якими визначено додаткові критерії, згідно яких шукача притулку може бути визнано особою, яка потребує додаткового захисту. Зокрема, такими критеріями є наявність в країні походження шукача притулку загальнопоширеного насильства в ситуаціях збройного конфлікту або систематичного порушення прав людини.
Отже, відповідач, відмовляючи позивачу у наданні статусу біженця або особи, яка потребує додаткового захисту, не взяв до уваги розширення критеріїв визнання особи такою, що потребує додаткового захисту та умов, передбачених п. 13 ч.1 ст. 1 Закону N 3671-VI, які змінилися для позивача.
Пунктом 10 Пленуму Вищого адміністративного суду України від 25 червня 2009 року N 1 «Про судову практику розгляду спорів щодо статусу біженця та особи, яка потребує додаткового або тимчасового захисту, примусового повернення і примусового видворення іноземця чи особи без громадянства з України та спорів, пов'язаних із перебуванням іноземця та особи без громадянства в Україні» зауважено, що залежно від певних обставин отримання і надання документів, які можуть бути доказом наявності умов для визнання біженцем або особою, яка потребує додаткового захисту, особою, котра звертається за встановленням статусу біженця, може бути взагалі неможливим, тому така обставина не є підставою для визнання відсутності умов, за наявності яких надається статус біженця або визнання особи такою, що потребує додаткового захисту.
Крім того, при розгляді зазначених справ судам слід ураховувати, що підтвердження обґрунтованості побоювань переслідування (через інформацію про можливість таких переслідувань у країні походження біженця) можуть отримуватися від особи, яка шукає статусу біженця, та незалежно від неї - з різних достовірних джерел інформації, наприклад, із резолюцій Ради Безпеки ООН, документів і повідомлень Міністерства закордонних справ України, інформації, зібраної та проаналізованої Державною міграційною службою України, Управління Верховного Комісара ООН у справах біженців, Правил розгляду заяв та оформлення документів, необхідних для вирішення питання про визнання біженцем або особою, яка потребує додаткового захисту, втрату і позбавлення статусу біженця та додаткового захисту і скасування рішення про визнання особи біженцем або особою, яка потребує додаткового захисту, затверджених наказом Міністерства внутрішніх справ України від 7 вересня 2011 року N 649, інших міжнародних, державних та неурядових організацій, із публікацій у засобах масової інформації. Для повноти встановлення обставин у таких справах, як правило, слід використовувати більш ніж одне джерело інформації про країну походження.
Суди можуть використовувати інформацію про країни походження, розміщену на офіційних сайтах Державної міграційної служби України, Управління Верховного Комісара ООН у справах біженців, а також на інформаційних носіях, які розповсюджуються Регіональним представництвом Управління Верховного Комісара ООН у справах біженців у Білорусі, Молдові, Україні, та інших носіях.
При розгляді справ щодо статусу біженця та особи, яка потребує додаткового захисту, примусового видворення іноземця чи особи без громадянства з України та спорів, пов'язаних із перебуванням іноземця та особи без громадянства в Україні, необхідно враховувати, що інформація про країну походження належить до загальновідомої інформації. Відповідно до частини другої статті 72 КАС України обставини, визнані судом загальновідомими, не потрібно доказувати.
Ненадання документального доказу усних тверджень не повинно бути перешкодою в прийнятті заяви чи прийнятті об'єктивного рішення щодо статусу біженця та особи, яка потребує додаткового або тимчасового захисту, з урахуванням принципу офіційності, якщо такі твердження збігаються з відомими фактами та загальна правдоподібність яких є достатньою.
Між тим, з публікації Центру новин ООН «Уся Сирія перетворилася на зону бойових дій» від 15.06.15р. вбачається, що сирійська влада проводить компанію терору відносно власного народу, що в країні зростає число недержавних суб'єктів, чиї бойовики використовують небачені звірства. Вся країна перетворилася у воєнну зону. Три із чотирьох сирійців живуть в умовах бідності. ІГІЛ продовжує вчиняти огидні злочини по відношенню до іракського населення, яке опиняється під контролем угрупування. Також Верховний комісар ООН виразив занепокоєння з приводу ситуації з правами людини в Лівії, Йемені, Бахрейні, Єгипті, на окупованих палестинських територіях, в Бурунди, Нігерії та в інших країнах.
З публікації УВКБ ООН «Життя в страху» від 30.07.15р. вбачається, що Ісламська держава вчиняє масштабні та систематичні порушення прав людини, які мають самий значний характер та можуть бути прирівняні до геноциду, злочинам проти людяності, воєнним злочинам і масштабними нападами на мирне населення. ІГІЛ цілеспрямовано нападає на релігійні та етнічні групи в Іраку і Сірійській Арабській Республіці. В Іраку насиллю піддаються езиди: чоловіки відокремлюються від жінок і дітей, а потім відправляють у рви і жорстоко карають. Заступник Верховного комісара ООН по правам людини Флавія Пансієрі зазначила, що «права жертв тероризму, а також їх позбавлення та гідність повинні бути визнані, як і їх право на відшкодування шкоди, встановлення істини і правосуддя та їх право жити вільно від жаху при отриманні необхідної підтримки».
Крім того, про зростання конфлікту в Сирії свідчать також публікації: Центру новин ООН «Генеральний секретар ООН назвав тривалий збройний конфлікт в Сирії ганьбою для світової спільноти" від 29.07.15р., «Гуманітарна ситуація в Сирії погіршується» від 29.06.15р.; публікації Міжнародної Амністії: «Сирійське «коло пекла»: «бочкові бомби» в Алеппо сіють жах та смерть» від 05.05.15р., «Сирія: військові злочини посилюють страждання жителів обложеної східної Гути» від 14.08.15р. тощо.
Як встановлено судом першої інстанції, позивач вимушений був залишити країну походження, оскільки до цього змусили обставини, які унеможливлюють його безпечне проживання в цій країні.
Натомість, відповідачем не було враховано вказану вищу інформацію та те, що у позивача виникли додаткові підстави для звернення із заявою про надання йому статусу біженця або особи, яка потребує додаткового захисту; не взято до уваги те, що побоювання позивача мають місце та визнані загальновідомими фактами в результаті загальнопоширеного насильства.
Окрім того, відповідачем не взято до уваги того факту, що влада Сирії не здатна забезпечити захист позивачеві від дискримінації та переслідувань через належність до соціальної групи та загрози систематичного порушення прав людини, не взято до уваги, що кожній людині гарантовано право на життя.
Так, Статутом Організації Об'єднаних Націй (26 червня 1945 року) передбачено, що однією з цілей цієї Організації є захист усіх основних прав людини. До цих основних прав належить насамперед право на життя. Вказане також випливає із тексту Загальної декларації прав людини від 10 грудня 1948 року, яка на сьогодні є одним із тлумачень Статуту ООН щодо змісту словосполучення «основні права людини».
У статті 6 Міжнародного пакту про громадянські та політичні права від 16 грудня 1966 року право на життя визначається як невід'ємне право кожної людини, яке охороняється законом, і якого ніхто не може бути свавільно позбавлений. Захист цього права передбачає необхідність скасування страти у всіх державах.
Системний аналіз фактичних обставин справи та норм чинного законодавства свідчить про те, що відповідачем не проведено перевірку відомостей, викладених у заяві-анкеті, що свідчить про її формальність, необґрунтованість та передчасність висновків щодо відмови позивачу.
Пленум Вищого адміністративного суду України звернув увагу та чітко зазначив, що об'єктивна сторона пов'язана з наявністю обґрунтованого побоювання переслідування і означає наявність фактичних доказів того, що ці побоювання є реальними.
При розгляді зазначених справ судам слід ураховувати, що обґрунтоване побоювання стати жертвою переслідувань є визначальним у переліку критеріїв щодо визначення біженця. Цей критерій складається із суб'єктивної та об'єктивної сторін.
Суб'єктивна сторона полягає у наявності в особи зазначеного побоювання. Побоювання є оціночним судженням, яке свідчить про психологічну оцінку особою ситуації, що склалася навколо неї. Під впливом цієї суб'єктивної оцінки особа вирішила покинути країну і стала біженцем, а тому з'ясування суб'єктивних обставин є першочерговим завданням судів під час вирішення таких спорів. Суб'єктивна оцінка залежить від особистості, і те, що для однієї особи є нормою, для іншої може бути нестерпним. Побоювання ґрунтується не тільки на тому, що особа постраждала особисто від дій, які змусили її покинути країну, тобто ці побоювання можуть випливати не з власного досвіду біженця, а з досвіду інших людей (рідних, друзів та інших членів тієї ж расової або соціальної групи тощо).
Об'єктивна сторона пов'язана з наявністю обґрунтованого побоювання переслідування і означає наявність фактичних доказів того, що ці побоювання є реальними.
Ситуація у країні походження при визнанні статусу біженця є доказом того, що суб'єктивні побоювання стати жертвою переслідування є цілком обґрунтованими, тобто підкріплюються об'єктивним положенням у країні та історією, яка відбулася особисто із заявником.
Таке цілком обґрунтоване побоювання повинно існувати під час звернення та вирішення питання про надання статусу біженця, незалежно від того, хто є суб'єктом переслідування, - державні органи чи ні.
З аналізу матеріалів справи вбачається наявність у позивача об'єктивної сторони критерію побоювань стати жертвою збройного конфлікту, яка є визначальною, оскільки позивачем підтверджено доказами, що ці побоювання є реальними.
Частиною сьомою статті 7 Закону N 3671-VI передбачено, що до заяви про визнання біженцем або особою, яка потребує додаткового захисту, додаються документи, що посвідчують особу заявника, а також документи та матеріали, що можуть бути доказом наявності умов для визнання біженцем або особою, яка потребує додаткового захисту.
Відповідно до пунктів 45, 66 Керівництва з процедур і критеріїв визначення статусу біженця Управління Верховного комісару ООН у справах біженців особа, яка клопоче про отримання статусу біженця, повинна вказати переконливу причину, чому вона особисто побоюється стати жертвою переслідування. Для того, щоб вважатися біженцем, особа повинна надати свідчення повністю обґрунтованих побоювань стати жертвою переслідувань за конвенційними ознаками.
Згідно із Позицією УВКБ ООН «Про обов'язки та стандарти доказів у заявах біженців» від 1998 року факти в підтвердження заяв біженців визначаються шляхом надання підтвердження або доказів викладеного. Докази можуть бути як усні, так і документальні. Загальними правовими принципами доказового права обов'язок доказу покладається на особу, яка висловлює це твердження. Таким чином, у заяві про надання статусу біженця заявник повинен довести достовірність своїх тверджень і точність фактів, на яких ґрунтується його заява.
Відповідно до пункту 195 Керівництва у кожному окремому випадку всі необхідні факти повинні бути надані в першу чергу самим заявником, і тільки після цього, особа, уповноважена здійснювати процедуру надання статусу біженця (перевіряючий), повинна оцінити всі твердження і достовірність переконань заявника.
Так, інформація про побоювання переслідувань, що була надана позивачем, ґрунтується на його особистих твердженнях та наданих документальних доказах.
Виходячи зі змісту статті 10 Закону N 3671-VI спеціально уповноважений центральний орган виконавчої влади з питань міграції приймає рішення про визнання біженцем або особою, яка потребує додаткового захисту, чи про відмову у визнанні біженцем або особою, яка потребує додаткового захисту, за результатами всебічного вивчення і оцінки всіх документів та матеріалів, що можуть бути доказом наявності умов для визнання біженцем або особою, яка потребує додаткового захисту.
Відповідно до п. 4.1. Правил розгляду заяв та оформлення документів, необхідних для вирішення питання про визнання біженцем або особою, яка потребує додаткового захисту, втрату і позбавлення статусу біженця та додаткового захисту і скасування рішення про визнання особи біженцем або особою, яка потребує додаткового захисту, затверджених Наказом Міністерства внутрішніх справ України 07.09.11р. № 649 під час попереднього розгляду заяви про визнання біженцем або особою, яка потребує додаткового захисту, уповноважена посадова особа органу міграційної служби (особа, яка веде справу) протягом п'ятнадцяти робочих днів з дня реєстрації заяви: а) проводить співбесіду із заявником з дотриманням правил, встановлених частинами другою та третьою статті 8 Закону; б) розглядає відомості, наведені в заяві про визнання біженцем або особою, яка потребує додаткового захисту, та інші документи, вимагає додаткові відомості, що можуть підтверджувати наявність чи відсутність підстав для прийняття рішення про оформлення документів для вирішення питання щодо визнання особи біженцем або особою, яка потребує додаткового захисту; в) готує письмовий висновок щодо прийняття рішення про оформлення документів для вирішення питання щодо визнання біженцем або особою, яка потребує додаткового захисту, або про відмову в оформленні документів для вирішення питання щодо визнання біженцем або особою, яка потребує додаткового захисту.
У висновку обов'язково робиться посилання на використану інформацію про країну походження заявника, включаючи сторінки, назви інформаційних звітів, роки та найменування установ чи організацій, що його підготували, посилання на електронну адресу, якщо звіти було опубліковано в Інтернеті, та її співвідношення із змістом заяви та відомостями, отриманими під час співбесіди із заявником або його законним представником. Цей висновок повинен включати посилання на точну, актуальну інформацію з декількох джерел.
Згідно ст. 6 Закону N 3671-VI не може бути визнана біженцем або особою, яка потребує додаткового захисту, особа: яка вчинила злочин проти миру, воєнний злочин або злочин проти людства і людяності, як їх визначено у міжнародному праві; яка вчинила злочин неполітичного характеру за межами України до прибуття в Україну з метою бути визнаною біженцем або особою, яка потребує додаткового захисту, якщо таке діяння відповідно до Кримінального кодексу України належить до тяжких або особливо тяжких злочинів; яка винна у вчиненні дій, що суперечать меті та принципам Організації Об'єднаних Націй; стосовно якої встановлено, що умови, передбачені пунктами 1 чи 13 частини першої статті 1 цього Закону, відсутні; яка до прибуття в Україну була визнана в іншій країні біженцем або особою, яка потребує додаткового захисту; яка до прибуття в Україну з наміром бути визнаною біженцем або особою, яка потребує додаткового захисту, перебувала в третій безпечній країні. Дія цього абзацу не поширюється на дітей, розлучених із сім'ями, а також на осіб, які народилися чи постійно проживали на території України, а також їх нащадків (дітей, онуків).
З огляду на викладене, колегія суддів погоджується з висновком суду першої інстанції про наявність правових підстав для задоволення позову.
Висновки суду першої інстанції доводами апелянта не спростовані.
Приймаючи до уваги те, що судом першої інстанції правильно встановлені обставини справи, судове рішення ухвалено з додержанням норм матеріального та процесуального права, висновки суду доводами апелянта не спростовані, підстави для задоволення апеляційної скарги - відсутні.
Керуючись ст.ст.195, 196, 200, 205, 206 КАС України, Київський апеляційний адміністративний суд
апеляційну скаргу Головного управління Державної міграційної служби України в м. Києві на постанову Окружного адміністративного суду м. Києва від 23.05.16р. у справі №826/20968/15 - залишити без задоволення, а постанову Окружного адміністративного суду м. Києва від 23.05.16р. у справі №826/20968/15 - без змін.
Ухвала набирає законної сили з моменту проголошення та може бути оскаржена протягом двадцяти днів з дня складання у повному обсязі шляхом подання касаційної скарги безпосередньо до Вищого адміністративного суду України.
Головуюча суддя Шелест С.Б.
Судді : Мєзєнцев Є.І.
Пилипенко О.Є.
Повний текст ухвали складений: 01.09.16р.
Головуючий суддя Шелест С.Б.
Судді: Пилипенко О.Є.
Мєзєнцев Є.І.