30 серпня 2016 року Справа № 876/7473/14
Львівський апеляційний адміністративний суд в складі:
головуючого судді Довгополова О.М.,
суддів Гудима Л.Я., Святецького В.В.,
з участю секретаря судового засідання Кудєрової О.В.,
позивача ОСОБА_1,
розглянувши у відкритому судовому засіданні в місті Львові апеляційні скарги ОСОБА_1 та Міністерства внутрішніх справ України на постанову Львівського окружного адміністративного суду від 02 липня 2014 року у справі за позовом ОСОБА_1 до Міністерства внутрішніх справ України про визнання дій протиправними, зобов'язання вчинити дії, відшкодування матеріальної і моральної шкоди, -
ОСОБА_1 звернувся до суду з позовом до Міністерства внутрішніх справ України, яким з врахуванням уточнення позовних вимог просив: визнати дії відповідача щодо ненадання відповіді на його клопотання від 07.06.2012 року неправомірними і такими, що порушують ст. 40 Конституції України і ст. ст. 15, 19, 20 Закону України «Про звернення громадян»; зобов'язати відповідача надати відповідь на його клопотання від 07.06.2012 року; зобов'язати відповідача відшкодувати заподіяну йому матеріальну шкоду (судові витрати) та моральну шкоду в розмірі 1000000,00 грн.; зобов'язати відповідача надати суду звіт про виконання судового рішення у тридцятиденний строк з дня набрання судовим рішенням законної сили.
Постановою Львівського окружного адміністративного суду від 02 липня 2014 року позов задоволено частково: визнано протиправними дії Міністерства внутрішніх справ України щодо розгляду звернення ОСОБА_1 від 07.06.2012 року та зобов'язано Міністерство внутрішніх справ України надати відповідь на вказане звернення; у задоволенні решти позовних вимог відмовлено.
Постанова мотивована тим, що відповідно до норм Закону України «Про звернення громадян» та «Положення про порядок роботи зі зверненнями громадян і організацій, їх особистого прийому в системі міністерства внутрішніх справ України» Міністерство внутрішніх справ України може передавати звернення на вирішення до підпорядкованого органу внутрішніх справ, однак відповідно до ст. 15 вказаного Закону відповідь на таке звернення зобов'язано надати саме міністерство як орган, до якого звернувся заявник. Матеріалами справи підтверджено та не заперечується сторонами, що відповідь на звернення позивача від 07.06.2012 року надало ОСОБА_2 державної служби боротьби з економічною злочинністю Головного управління Міністерства внутрішніх справ України у м. Києві, однак безпосередньо Міністерство внутрішніх справ України відповіді на дане звернення не надавало. Тому суд дійшов висновку, що відповідачем не виконано обов'язку із надання відповіді на звернення позивача від 07.06.2012 року, чим порушено вимоги ст. 15 Закону України «Про звернення громадян». Водночас матеріальною шкодою, заподіяною протиправними діями відповідача, є сплата ним судового збору за подання адміністративного позову. Суд зазначив, що судовий збір не є матеріальною шкодою у розумінні Цивільного кодексу України, а питання про його повернення суд вирішує у постанові за наслідками розгляду справи пропорційно до розміру задоволених позовних вимог. Також суд зазначив, що розмір відшкодування моральної (немайнової) шкоди суд визначає залежно від характеру та обсягу страждань, яких зазнав позивач, характеру немайнових втрат та з урахуванням інших обставин. Однак позивач не надав жодних доказів на підтвердження факту заподіяння йому моральної шкоди та не обґрунтував її розміру, тому суд дійшов висновку про відсутність правових підстав для стягнення на користь позивача моральної шкоди.
Постанову в апеляційному порядку оскаржили сторони.
Позивач оскаржив постанову в частині відмови у задоволенні позову про відшкодування моральної шкоди. Вважає в цій частині постанову незаконною і необґрунтованою. Просить постанову змінити у вигляді визнання поняття, правомірності розміру, факту спричинення моральної шкоди та призначення на цій підставі її відшкодування.
На обґрунтування вимог апеляційної скарги зазначає, що висновок суду першої інстанції про відсутність підстав для відшкодування моральної шкоди, заподіяної йому протиправними діями відповідача, є необґрунтованим та суперечить практиці Європейського суду з прав людини. Зокрема, суд не вивчив належним чином і не надав оцінки доводам, якими він обґрунтовував факт заподіяння йому моральної шкоди та її розмір, що суперечить позиції Європейського суду з прав людини у справі «Бендерський проти України» (заява № 22750/02). Також суд першої інстанції допустив підміну понять, взявши поняття моральної шкоди з цивільного судочинства, яке регулює відмінні від адміністративного судочинства правовідносини. Натомість Європейський суд з прав людини у вказаній справі зазначив, зокрема, що єдиною підставою для призначення справедливої сатисфакції є той факт, що компетентні державні органи не продемонстрували зазвичай очікуваних в таких ситуаціях зусиль, які були б спрямовані на забезпечення заявнику його права на справедливий судовий розгляд. Однак всупереч вимогам законодавства Міністерство внутрішніх справ України у встановленому порядку і строк не розглянуло і не надало відповіді на його звернення від 07.06.2012 року, що є свідченням невиконання відповідачем своїх обов'язків для реалізації і захисту ним своїх прав. Крім того, дії підпорядкованих відповідачу органів свідчать про порушення його прав на звернення щодо п. 2 його клопотання (надання довідки про відповідність вимогам законності постанови про відмову в порушенні кримінальної справи). Таким чином, на думку позивача, Міністерство внутрішніх справ України ухиляється від надання інформації щодо своїх владних управлінських функцій з реалізації слідчих дій по його заві про злочин від 19.08.2009 року, організація розслідування якого належить до компетенції цього міністерства. Такі протиправні дії відповідача є підставою для відшкодування йому моральної шкоди.
Відповідач вважає постанову незаконною і необґрунтованою. Просить постанову скасувати та закрити провадження у справі.
На обґрунтування вимог апеляційної скарги зазначає, що розглянувши дану справу, суд першої інстанції вийшов за межі наданої йому юрисдикції та неправильно застосував норми матеріального права. Так, відповідно до ст. 12 Закону України «Про звернення громадян» дія цього Закону не поширюється на порядок розгляду заяв і скарг громадян, встановлений, зокрема, кримінально-процесуальним законодавством. Аналіз клопотання ОСОБА_1 від 07.06.2012 року свідчить про те, що позивач просив надати інформацію про стан розгляду його заяви про злочин та надати оцінку законності рішення органів дізнання і досудового слідства (постанови про відмову в порушенні кримінальної справи). Отже, позивач просив надати інформацію, надання якої здійснюється в порядку кримінального судочинства, що на час його звернення з клопотанням від 07.06.2012 року регулювалось Кримінально-процесуальним кодексом України 1961 року, а норми Закону України «Про звернення громадян» на вказані правовідносини не поширювались. Враховуючи наведене вище, відповідач вважає, що дану справу не належить розглядати в порядку адміністративного судочинства.
Заслухавши суддю-доповідача, пояснення позивача, обговоривши доводи апеляційних скарг, дослідивши матеріали справи, колегія суддів дійшла висновку, що апеляційна скарга позивача не підлягає задоволенню, а апеляційну скаргу відповідача слід задовольнити частково з наступних підстав.
Як встановив суд, 07.06.2012 року ОСОБА_1 звернувся до Міністерства внутрішніх справ України із клопотанням, у якому просив надати довідку про процесуальний рух дізнання по його заяві до МВС України про злочин від 19.08.2009 року та відповідність вимогам законності постанови про відмову в порушенні кримінальної справи від 27.08.2010 року слідчого Дніпровського РУ ГУ МВС України у м. Києві.
Зазначене клопотання було отримане відповідачем 13.06.2012 року, що підтверджується надаю позивачем копією повідомлення про вручення поштового відправлення.
Листом від 17.07.2012 року № 5/Ц-2295 Департамент державної служби боротьби з економічною злочинністю Міністерства внутрішніх справ України надіслав зазначене клопотання позивача ОСОБА_2 державної служби боротьби з економічною злочинністю Головного управління Міністерства внутрішніх справ України у м. Києві для розгляду в межах компетенції, а також було зобов'язано дане ОСОБА_2 поінформувати автора звернення про розгляд клопотання з наданням відповіді та доповісти про виконання доручення.
Даний лист з клопотанням ОСОБА_1 був отриманий ОСОБА_2 державної служби боротьби з економічною злочинністю Головного управління Міністерства внутрішніх справ України у м. Києві 20.07.2012 року.
Цього ж дня вказане ОСОБА_2 листом № 7/1-Ц-1228 за підписом т.в.о. начальника надало ОСОБА_1 відповідь про те, що за результатами розгляду його заяви про злочин Дніпровське районне управління Головного управління Міністерства внутрішніх справ України у м. Києві 27.08.2010 року відмовило в порушенні кримінальної справи на підставі п. 2 ст. 6 Кримінально-процесуального кодексу України за відсутністю в діях посадових осіб компанії «Intraday Investment Group LLC» ознак складу злочину, передбаченого ст. 190 Кримінального кодексу України (відмовний матеріал № 11277/10). Також позивачу було роз'яснено порядок оскарження постанови про відмову в порушенні кримінальної справи, передбачений ст. ст. 99-1, 100, 236-1 Кримінально-процесуального кодексу України, та надано копію постанови від 27.08.2010 року.
Колегія суддів вважає помилковим висновок суду першої інстанції про те, що Міністерство внутрішніх справ України не виконало обов'язку із надання відповіді на звернення позивача від 07.06.2012 року, чим порушило вимоги ст. 15 Закону України «Про звернення громадян», виходячи з наступного.
Згідно з ст. 40 Конституції України усі мають право направляти індивідуальні чи колективні письмові звернення або особисто звертатись до органів державної влади, органів місцевого самоврядування та посадових і службових осіб цих органів, що зобов'язані розглянути звернення і дати обґрунтовану відповідь у встановлений законом строк.
Відповідно до ст. 55 Конституції України кожному гарантується право на оскарження в суді рішень, дій чи бездіяльності органів державної влади, органів місцевого самоврядування, посадових і службових осіб.
Відповідно до ст. 1 Закону України «Про звернення громадян» (тут і далі в редакції, чинній на час виникнення спірних правовідносин) кожному гарантується право на звернення до державних органів, їх службових осіб за вирішенням того, чи іншого питання, на справедливий розгляд звернення та дачу відповіді за наслідками звернення у встановлені законом строки.
Відповідно до ст. 3 цього Закону під зверненнями громадян слід розуміти викладені в письмовій або усній формі пропозиції (зауваження), заяви (клопотання) і скарги.
Як вбачається із змісту звернення ОСОБА_1 від 07.06.2012 року, воно є заявою (клопотанням) в розумінні ч. 3 ст. 3 вказаного Закону, якою визначено, що заява (клопотання) - це звернення громадян із проханням про сприяння реалізації закріплених Конституцією та чинним законодавством їх прав та інтересів або повідомлення про порушення чинного законодавства чи недоліки в діяльності підприємств, установ, організацій незалежно від форм власності, народних депутатів України, депутатів місцевих рад, посадових осіб, а також висловлення думки щодо поліпшення їх діяльності. Клопотання - письмове звернення з проханням про визнання за особою відповідного статусу, прав чи свобод тощо.
Згідно з ст. 5 цього Закону звернення адресуються органам державної влади і місцевого самоврядування, підприємствам, установам, організаціям незалежно від форм власності, об'єднанням громадян або посадовим особам, до повноважень яких належить вирішення порушених у зверненнях питань.
Згідно з ч. ч. 1, 3, 4 ст. 15 цього Закону відповідь за результатами розгляду заяв (клопотань) в обов'язковому порядку дається тим органом, який отримав ці заяви і до компетенції якого входить вирішення порушених у заявах (клопотаннях) питань, за підписом керівника або особи, яка виконує його обов'язки. Рішення про відмову в задоволенні вимог, викладених у заяві (клопотанні), доводиться до відома громадянина в письмовій формі з посиланням на Закон і викладенням мотивів відмови, а також із роз'ясненням порядку оскарження прийнятого рішення.
Відповідно до ч. 1 ст. 19 цього Закону органи державної влади і місцевого самоврядування, підприємства, установи, організації незалежно від форм власності, об'єднання громадян, засоби масової інформації, їх керівники та інші посадові особи в межах своїх повноважень зобов'язані, зокрема, не допускати безпідставної передачі розгляду заяв чи скарг іншим органам.
Згідно з ч. 1 ст. 20 цього Закону звернення розглядаються і вирішуються у термін не більше одного місяця від дня їх надходження, а ті, які не потребують додаткового вивчення, - невідкладно, але не пізніше п'ятнадцяти днів від дня їх отримання. Якщо в місячний термін вирішити порушені у зверненні питання неможливо, керівник відповідного органу, підприємства, установи, організації або його заступник встановлюють необхідний термін для його розгляду, про що повідомляється особі, яка подала звернення.
Водночас ч. 2 ст. 19 даного закону передбачено, що у разі необхідності та за наявності можливостей розгляд звернень громадян покладається на посадову особу чи підрозділ службового апарату, спеціально уповноважені здійснювати цю роботу, в межах бюджетних асигнувань. Це положення не скасовує вимоги абзацу дев'ятого частини першої цієї статті.
А ч. 2 ст. 15 цього Закону встановлено, що першими керівниками державних органів, органів місцевого самоврядування, підприємств, установ, організацій обов'язково особисто розглядаються заяви (клопотання) лише ОСОБА_3 Союзу, ОСОБА_4 Праці, інвалідів Великої Вітчизняної війни.
Також відповідно до п. 5.2.2 «Положення про порядок роботи зі зверненнями громадян і організацій, їх особистого прийому в системі міністерства внутрішніх справ України», затвердженого наказом Міністерства внутрішніх справ України від 10.10.2004 року № 1177, зареєстрованим в Міністерстві юстиції України 26.10.2004 року за № 1361/9960, яке було прийняте на виконання зокрема, ст. 40 Конституції України та Закону України «Про звернення громадян», щодо кожного звернення не пізніше ніж у п'ятиденний термін повинно бути прийняте одне з таких рішень, в тому числі про передачу на вирішення до підпорядкованого чи іншого органу внутрішніх справ.
Також п. 11.11 цього Положення передбачено, що у повідомленнях, які надходять від підвідомчих органів внутрішніх справ, має бути відображено, зокрема, коли заявникові надана відповідь.
Наведеним підтверджуються доводи відповідача про те, що підпорядковані чи інші органи внутрішніх справ, яким було передане звернення, мають повноваження і обов'язок надати відповідь автору звернення за результатами його розгляду і вирішення.
Колегія суддів враховує, що дане Положення є обов'язковим для виконання нормативно-правовим актом, оскільки прийняте компетентним органом держаної влади і пройшло державну реєстрацію у встановленому законодавством порядку.
Враховуючи наведені вище обставини та положення нормативно-правових актів, колегія суддів дійшла висновку, що Міністерство внутрішніх справ України виконало свій обов'язок із надання відповіді на звернення ОСОБА_1 від 07.06.2012 року відповідно до ст. 40 Конституції України та ст. 15 Закону України «Про звернення громадян».
Також, на думку колегії суддів, ОСОБА_2 державної служби боротьби з економічною злочинністю Головного управління Міністерства внутрішніх справ України у м. Києві листом від 20.07.2012 року № 7/1-Ц-1228 надало ОСОБА_1 повну та обґрунтовану відповідь на всі поставлені у зверненні питання, а саме надало інформацію про процесуальний рух дізнання по його заяві до Міністерства внутрішніх справ України про злочин від 19.08.2009 року, а також роз'яснило порядок оскарження постанови про відмову в порушенні кримінальної справи, оскільки оцінка відповідності такої постанови вимогам закону може бути надана лише за результатами розгляду поданої у встановленому законодавством порядку скарги на таку постанову.
Крім того, оскільки під час судового розгляду справи не встановлено факту протиправних дій чи бездіяльності Міністерства внутрішніх справ України, відповідно відсутній факт заподіяння відповідачем матеріальної та моральної шкоди ОСОБА_1, тому позовні вимоги в цій частині також не підлягають задоволенню.
Також колегія суддів зазначає, що відсутні правові підстави для присудження на користь позивача понесених ним судових витрат, а саме сплаченого судового збору, оскільки відповідно до ч. 1 ст. 94 Кодексу адміністративного судочинства України судові витрати присуджуються стороні, яка не є суб'єктом владних повноважень, лише у випадку, коли судове рішення ухвалене на її користь.
При цьому, колегія суддів вважає помилковими і не бере до уваги твердження відповідача в апеляційній скарзі, що дану справу не належить розглядати в порядку адміністративного судочинства, виходячи з наступного.
Такі доводи відповідач, як зазначено вище, мотивує тим, що позивач просив надати інформацію, надання якої здійснюється в порядку кримінального судочинства, що на час його звернення з клопотанням від 07.06.2012 року регулювалось Кримінально-процесуальним кодексом України 1961 року, а норми Закону України «Про звернення громадян» на вказані правовідносини не поширювались.
Однак колегія суддів вважає, що ОСОБА_1 не оскаржував рішень, дій чи бездіяльності органів внутрішніх справ або їх посадових чи службових осіб, прийнятих (вчинених) ними в межах повноважень, передбачених Кримінально-процесуальним кодексом України, під час здійснення перевірки його заяви про злочин, а лише просив надати інформацію про процесуальний рух дізнання по його заяві та інформацію про відповідність вимогам закону постанови про відмову в порушенні кримінальної справи від 27.08.2010 року слідчого Дніпровського РУ ГУ МВС України у м. Києві, не оскаржуючи даної постанови.
В свою чергу норми зазначеного Кримінально-процесуального кодексу України не містили положень, які б регулювали порядок дій, зокрема, органів внутрішніх справ, у сфері звернень громадян на отримання інформації про рух кримінальних справи чи стан розгляду заяв про злочин.
Тому, на думку колегії суддів, інформація, яку просив надати ОСОБА_1, могла бути надана в порядку та у спосіб, передбачений Законом України «Про звернення громадян».
За наведених обставин колегія суддів дійшла висновку, що оскаржувана постанова підлягає частковому скасуванню, оскільки вона прийнята з порушенням норм матеріального права, що призвело до неправильного вирішення справи, а висновки суду не відповідають обставинам справи.
Керуючись ст. ст. 160, 195, 196, п. 3 ч. 1 ст. 198, ст. 202, ч. 2 ст. 205, ст. ст. 207, 254 КАС України, суд -
Апеляційну скаргу ОСОБА_1 залишити без задоволення.
Апеляційну скаргу Міністерства внутрішніх справ України задовольнити частково.
Постанову Львівського окружного адміністративного суду від 02 липня 2014 року у справі № 813/767/13-а - скасувати в частині задоволення позовних вимог та прийняти в цій частині нову постанову, якою у задоволенні позову відмовити.
В решті постанову суду першої інстанції залишити без змін.
Постанова набирає законної сили з моменту її проголошення та може бути оскаржена протягом двадцяти днів з дня набрання нею законної сили шляхом подання касаційної скарги безпосередньо до Вищого адміністративного суду України.
Головуючий О.М. Довгополов
Судді Л. Я. Гудим
ОСОБА_5
Постанова складена в повному обсязі 01.09.2016 року