Справа № 127/16136/13-ц Провадження № 22-ц/772/1988/2016Головуючий в суді першої інстанції ОСОБА_1
Категорія 27 Доповідач Медяний В. М.
25 серпня 2016 рокум. Вінниця
Колегія суддів судової палати з цивільних справ Апеляційного суду Вінницької області в складі :
головуючого Медяного В.М.,
суддів: Денишенко Т.О., Оніщука В.В.,
за участю секретаря Агеєвої Г.В.,
розглянувши у відкритому судовому засіданні цивільну справу за позовом ОСОБА_2 до ОСОБА_3, ОСОБА_4 про стягнення боргу та за зустрічним позовом ОСОБА_4 до ОСОБА_2 про визнання недійсним договору позики,
за апеляційною скаргою ОСОБА_4 на рішення Вінницького міського суду Вінницької області від 04 листопада 2013 року, -
встановила:
У липні 2013 року ОСОБА_2 звернулася до суду із вказаним позовом до ОСОБА_3, ОСОБА_4 про стягнення боргу, обґрунтовуючи свої позовні вимоги тим, що 04 червня 2011 року відповідач ОСОБА_3, яка є її рідною сестрою, позичила у неї на потреби власної сім'ї (для придбання двокімнатної квартири у м. Вінниці) грошові кошти в сумі 20 000 доларів США, які зобов'язалася повернути до 31 грудня 2012 року, про що ОСОБА_3 надала позивачу відповідну письмову розписку від 04.06.2011 року.
Позивачу стало відомо, що після отримання позики відповідачі на підставі договору купівлі-продажу від 06.07.2011 року придбали двокімнатну квартиру за адресою: АДРЕСА_1, де спільно зареєстровані та спільно проживали до останнього часу.
Вважає, що кошти, які вона надала у борг відповідачці, є спільною сумісною власністю відповідачів у справі як подружжя, а тому вони є солідарними боржниками.
Зазначений в розписці строк повернення грошових коштів минув, проте відповідачі коштів позивачу не повернули, у зв'язку з чим позивач просила ухвалити рішення, яким стягнути солідарно з ОСОБА_3 та ОСОБА_4 на її користь борг з урахуванням 3% річних від простроченої суми боргу в сумі 162290,75 грн.
В свою чергу, у вересні 2013 року ОСОБА_4 звернувся до суду із зустрічним позовом до ОСОБА_2, ОСОБА_3 про визнання правочину недійсним, обґрунтовуючи свої позовні вимоги тим, що з листопада 2005 року з ОСОБА_3 він перебував у зареєстрованому шлюбі, який згодом було розірвано згідно рішення суду. В день розірвання шлюбу між ним та ОСОБА_3 було укладено угоду про добровільний поділ майна.
Влітку 2013 року з даного позову ОСОБА_4 стало відомо, що його колишня дружина ОСОБА_3 нібито позичила кошти у своєї сестри ОСОБА_2 на потреби своєї сім'ї, а саме на придбання двокімнатної квартири, про що написала відповідну розписку.
ОСОБА_4 зазначає, що про існування даної розписки йому не було нічого відомо ні в день купівлі квартири, ні при укладені усної угоди про добровільний поділ майна. За час їх спільного проживання а ні письмової, а ні усної згоди на позику даних коштів він не давав. У ОСОБА_4 виникли сумніви щодо справжності даної розписки та дати її написання, а тому вважає її фіктивною. Якщо ж ОСОБА_3 і укладала такий договір із своєю сестрою, то в інтересах сім'ї позичені нею грошові кошти не використала.
У зв'язку з цим, ОСОБА_4 змушений був звернутися до суду з даним зустрічним позовом та просив ухвалити рішення, яким визнати договір позики, укладений 04 червня 2012 року між ОСОБА_3 та ОСОБА_2 недійсним.
Рішенням Вінницького міського суду Вінницької області від 04 листопада 2013 року позов ОСОБА_2 задоволено частково. Стягнуто солідарно з ОСОБА_3 та ОСОБА_4 на користь ОСОБА_2 заборгованість у розмірі 20303,40 доларів США, що становить еквівалент 162224,16 гривень, а також судовий збір в сумі 1737 грн. 60 коп. В решті позову відмовлено. У задоволенні зустрічного позову ОСОБА_4 до ОСОБА_2, ОСОБА_3 про визнання недійсним договору позики відмовлено.
В апеляційній скарзі відповідач за первісним позовом та позивач за зустрічним позовом ОСОБА_4 просить рішення суду першої інстанції від 04 листопада 2013 року скасувати та ухвалити нове рішення, яким у задоволенні позову ОСОБА_2 відмовити, а його зустрічний позов задовольнити. Посилається на неповне з'ясування судом обставин, що мають значення для справи, недоведеність обставин, що мають значення для справи, які суд вважав встановленими, невідповідність висновків суду обставинам справи та порушення норм матеріального та процесуального права,
В судовому засіданні в суді апеляційної інстанції скаржник відповідач-позивач у справі ОСОБА_4 та його представник ОСОБА_5 апеляційну скаргу повністю підтримали та просили її задовольнити, посилаючись на викладені в ній доводи. Також зазначили про те, що про існування розписки про отримання коштів ОСОБА_3 не було нічого відомо ні в день купівлі квартири, ні при укладені усної угоди про добровільний поділ майна. За час спільного проживання ОСОБА_4 і ОСОБА_3 ні письмової, ні усної згоди на позику даних коштів ОСОБА_4 не давав. Також відсутні належні докази про те, що зазначені ОСОБА_3 в розписці кошти використані нею в інтересах сім'ї, зокрема на купівлю квартири, а не на власні інтереси. ОСОБА_4 та його представник переконані у тому що дана розписка є фіктивною, що підтверджується зокрема висновком експерта, яким встановлено те, що дана розписка містить ознаки штучного старіння.
Представник позивача-відповідача у справі ОСОБА_2 - ОСОБА_6 апеляційну скаргу не визнав та заперечив проти її задоволення, посилаючись на її безпідставність та необґрунтованість. Вважає, рішення суду першої інстанції законним та обґрунтованим, оскільки суд керувався при ухваленні рішення існуючими на той час обставинами справи. Разом з тим доводи апеляційної скарги висновків суду першої інстанції не спростовують. Також заперечив щодо використання висновку експерта в якості доказу, так як особа, яка провела експертизу й склала висновок, не мала відповідних повноважень. Крім цього, просив суд врахувати при розгляді справи зміну з часу ухвалення рішення судом першої інстанції у бік зростання курсу гривні до долара США.
Відповідач ОСОБА_3 та його представник ОСОБА_7 апеляційну скаргу не визнали та заперечили проти її задоволення, посилаючись на її необґрунтованість та безпідставність. Вважають рішення суду першої інстанції законним та обґрунтованим, оскільки ОСОБА_3 дійсно позичила у своєї сестри ОСОБА_2 на потреби сім'ї для придбання квартири кошти в сумі 20000 доларів США, про що власноручно написала відповідну розписку. Однак по даний час кошти їй не повернула.
Колегія суддів, заслухавши доповідь судді-доповідача, пояснення сторін у справі та їх представників, вивчивши матеріали справи та перевіривши законність і обґрунтованість рішення суду першої інстанції в межах доводів апеляції та вимог, заявлених в суді першої інстанції, колегія суддів приходить до висновку про часткове задоволення апеляційної скарги з наступних підстав.
Згідно з статтею 213 ЦПК України рішення суду повинно бути законним і обґрунтованим. Законним є рішення, яким суд, виконавши всі вимоги цивільного судочинства, вирішив справу згідно із законом. Обґрунтованим є рішення, ухвалене на основі повно і всебічно з'ясованих обставин, на які сторони посилаються як на підставу своїх вимог і заперечень, підтверджених тими доказами, які були досліджені в судовому засіданні.
Відповідно до статті 214 ЦПК України під час ухвалення рішення суд, зокрема, вирішує питання: чи мали місце обставини, якими обґрунтовувалися вимоги і заперечення, та якими доказами вони підтверджуються; чи є інші фактичні дані (пропущення строку позовної давності тощо), які мають значення для вирішення справи, та докази на їх підтвердження; які правовідносини сторін випливають із встановлених обставин; яка правова норма підлягає застосуванню до цих правовідносин; чи слід позов задовольнити або в позові відмовити і як розподілити між сторонами судові витрати.
Статтею 212 ЦПК України встановлено, що суд оцінює докази за своїм внутрішнім переконанням, що ґрунтується на всебічному, повному, об'єктивному та безпосередньому дослідженні наявних у справі доказів. Жоден доказ не має для суду наперед встановленого значення. Суд оцінює належність, допустимість, достовірність кожного доказу окремо, а також достатність і взаємний зв'язок доказів у їх сукупності. Результати оцінки доказів суд відображає в рішенні, в якому наводяться мотиви їх прийняття чи відмови у прийнятті.
Колегія суддів переконана, що рішення суду першої інстанції зазначеним вимогам відповідає не повністю.
Судом встановлено, що з 22 листопада 2005 року ОСОБА_4 та ОСОБА_3 перебували у зареєстрованому шлюбі, який розірвано рішенням Вінницького міського суду Вінницької області 07 серпня 2013 року. Мають спільну дочку ОСОБА_8, ІНФОРМАЦІЯ_1
04 червня 2011 року ОСОБА_3 отримала в борг (позичила) у своєї рідної сестри ОСОБА_2 кошти в сумі 20000 доларів США, які зобов'язалася повернути повністю до 31.12.2012 року, по що власноручно написала відповідну розписку, у якій також зазначила про те, що отримала ці кошти на потреби своєї сім'ї, а саме на придбання двокімнатної квартири для проживання її сім'ї, про що свідчить ксерокопія розписки, засвідчена суддею (т. 1 а.с. 7). Разом з тим, як вбачається з матеріалів справи, а ні письмової, а ні усної згоди на позику даних коштів ОСОБА_4 своїй дружині ОСОБА_3 не давав.
Згідно з ст. 509 ЦК України зобов'язанням є правовідношення, в якому одна сторона (боржник) зобов'язана вчинити на користь другої сторони (кредитора) певну дію (передати майно, виконати роботу, надати послугу, сплатити гроші тощо), або утриматися від певної дії, а кредитор має право вимагати від боржника виконання його обов'язку. Зобов'язання виникають з підстав, встановлених статтею 11 цього Кодексу, зокрема, з договорів та інших правочинів.
Відповідно до ст. 1046 ЦК України за договором позики одна сторона (позикодавець) передає у власність другій стороні (позичальникові) грошові кошти або інші речі, визначені родовими ознаками, а позичальник зобов'язується повернути позикодавцеві таку ж суму грошових коштів (суму позики) або таку ж кількість речей того ж роду та такої ж якості. Договір позики є укладеними з моменту передання грошей або інших речей, визначених родовими ознаками.
Статтями 510, 511 ЦК України встановлено, що сторонами у зобов'язанні є боржник і кредитор. Зобов'язання не створює обов'язку для третьої особи.
Солідарний обов'язок або солідарна вимога відповідно до ст. 541 ЦК України виникають у випадках, встановлених договором або законом, зокрема у разі неподільності предмета зобов'язання.
Як вбачається з матеріалів справи, 06 липня 2011 року ОСОБА_3 за письмовою згодою свого чоловіка ОСОБА_4 придбала квартиру під номером 72, що знаходиться в м. Вінниці по проспекту Юності в будинку № 37 (т. 1 а. с. 41-41).
Згідно з ч. 1 ст. 61 СК України об'єктом права спільної сумісної власності подружжя може бути будь-яке майно, за винятком виключеного з цивільного обороту.
Під майном ч. 1 ст. 190 ЦК України має на увазі окрему річ, сукупність речей, а також майнові права та обов'язки.
Відповідно до ч. 3 ст. 61 СК України якщо одним із подружжя укладено договір в інтересах сім'ї, то гроші, інше майно, в тому числі гонорар, виграш, які були одержані за цим договором, є об'єктом права спільної сумісної власності подружжя.
Частина 4 ст. 65 СК України встановлює, що договір, укладений одним із подружжя в інтересах сім'ї, створює обов'язки для другого з подружжя, якщо майно, одержане за договором, використане в інтересах сім'ї.
Отже, об'єктом права спільної сумісної власності подружжя є як предмети матеріального світу, так і майнові права та обов'язки. Договір, укладений одним із подружжя, створює обов'язки для другого з подружжя в разі, якщо його укладено в інтересах сім'ї, а одержане за цим договором майно фактично використано на задоволення потреб сім'ї.
Суд першої інстанції, задовольняючи позов ОСОБА_2, виходив із того, що обставини придбання у липні 2011 року квартири № 72, що знаходиться в м. Вінниці по проспекту Юності в будинку № 37 за 35000 доларів США для проживання сім'ї, оскільки не встановлено інших джерел походження коштів на її придбання, свідчить про отримання позики за розпискою від 04 червня 2011 року на задоволення потреб сім'ї, а тому цей договір створює обов'язки й для ОСОБА_4
Проте, колегія суддів не може повністю погодитись з такими висновками суду першої інстанції.
Так зокрема, відповідно до договору купівлі-продажу від 06 липня 2011 року продаж квартири № 72, що знаходиться в м. Вінниці по проспекту Юності в будинку № 37 вчинено за 40470 грн. Грошові кошти продавець ОСОБА_9 отримав від покупця ОСОБА_3 повністю до підписання договору.. Даний договір нотаріально посвідчений 06 липня 2011 року приватним нотаріусом Вінницького міського нотаріального округу ОСОБА_10, а це означає, що зазначена ціна відповідає волевиявленню сторін, є остаточною і змінам укладеного цього договору не підлягає(т. 1 а. с. 41, 42).
При цьому, колегія суддів вважає недопустимими посилання сторін на те, що купівлю-продаж квартири фактично вчинено не за 40470 гривень, а за 35000 доларів США, а тому не бере їх до уваги.
Згідно ч. 1 ст. 655, ст. 657 ЦК України ціна договору (вартість товару) є однією з істотних умов договору купівлі-продажу, який у випадку продажу нерухомого майна укладається у письмовій формі і підлягає нотаріальному посвідченню.
Відтак єдиним допустимим доказом на підтвердження ціни договору купівлі-продажу нерухомого майна є власне такий договір, укладений у письмовій формі і нотаріально посвідчений.
Статтею 632 ЦК України передбачено, що ціна в договорі встановлюється за домовленістю сторін. Зміна ціни після укладення договору допускається лише у випадках і на умовах, встановлених договором або законом. Зміна ціни в договорі після його виконання не допускається.
Договір купівлі-продажу квартири від 06 липня 2011 року ніким не оспорений і не визнаний недійсним, зареєстрований в електронному реєстрі прав власності на нерухоме майно 24 липня 2011 року, а відповідач ОСОБА_3 прийняли дану квартиру, тобто договір фактично виконаний і зміна його ціни не допускається відповідно до закону.
Офіційний курс гривні до долара США встановлений Національним банком України станом на 06 липня 2011 року складав 797,2300 гривень за 100 доларів США і виходячи з цього квартиру подружжям придбано за еквівалент 5076,33 долари США.
При цьому, колегія суддів переконана, що розписка продавця вищезазначеної квартири ОСОБА_9 про одержання ним 34500 доларів США авансу за нерухоме майно не може бути доказом використання позичених ОСОБА_3 у своєї сестри ОСОБА_2 коштів на придбання квартири, окрім іншого й тому, що її датовано 03 червня 2011 року, тобто за день до укладення договору позики, яке мало місце 04 червня 2011 року. Пояснення ОСОБА_3 щодо помилки у написанні дати розписки не можуть братися судом до уваги, оскільки її словесні твердженні нічим не підтверджені.
ОСОБА_11 посилається як на доказ наявності в неї необхідної суми коштів і спроможності їх позичити своїй рідній сестрі ОСОБА_3 на те, що 31 травня 2011 року вона продала належну їй квартиру, продажом якої безпосередньо за її дорученням та від її імені займалася її сестра ОСОБА_3, а тому мала на руках одержані за даним договором купівлі-продажу квартири кошти.
Проте, колегія суддів звертає увагу на те, що як вбачається зі змісту договору купівлю-продаж квартири під номером 14, що знаходиться в м. Вінниці по проспекту Космонавтів в будинку під номером 74, продаж належної ОСОБА_2 квартири вчинено за 45935 грн., що за офіційним курсом НБУ на день укладення договору (797,0600 грн. за 100 доларів США) складало 5695,30 доларів США (т. 1 а.с. 43,44).
Договір укладений одним із подружжя, створює обов'язок для другого з подружжя лише в тому разі, якщо договір укладено в інтересах сім'ї, а майно одержане за цим договором використовується для потреб сім'ї. Якщо договір одним із подружжя укладено не в інтересах сім'ї, він не створює обов'язку для другого з подружжя і згоди останнього на його укладення законом не вимагається та відсутність такої згоди не може бути підставою для визнання такого договору недійсним.
Відповідач ОСОБА_3 позов ОСОБА_2 визнала та не заперечує проти його задоволення, оскільки визнає факт отримання нею у борг в інтересах сім'ї на придбання квартири у своєї рідної сестри позивача-відповідача у справі ОСОБА_2 коштів в сумі 20000 доларів США.
Разом з тим факт отримання ОСОБА_3 даних грошових коштів саме в інтересах сім'ї не підтверджений відповідними доказами, а відтак договір позики від 04 червня 2011 року укладено ОСОБА_3 не в інтересах сім'ї і не створює обов'язку для відповідача ОСОБА_4 як другого з подружжя.
На виконання вимог ухвали Вищого спеціалізованого суду України з розгляду цивільних і кримінальних справ та за клопотанням відповідача ОСОБА_3 судом витребувані для огляду в судовому засіданні з архіву Вінницького міського суду Вінницької області цивільна справа № 127/13572/13-ц за позовом ОСОБА_4 до ОСОБА_3 про встановлення факту спільного проживання, поділ спільного майна подружжя, визнання права власності на ? частину житлової квартири, з якої вбачається, що ухвалою Вінницького міського суду вінницької області від 11 грудня 2013 року позовну заяву ОСОБА_4 залишено без розгляду на підставі п. 5 ч. 1 ст. 207 ЦПК України.
Також за даним клопотанням витребувано цивільну справу № 127/9735/14-ц за позовом ОСОБА_4 до ОСОБА_3 про встановлення факту проживання однією сім'єю, визнання майна спільною сумісною власністю та визнання права власності на нерухоме майно. Як вбачається з матеріалів даної справи рішенням Вінницького міського суду Вінницької області від 05 грудня 2014 року, залишеним без змін ухвалою Апеляційного суду Вінницької області від 06 березня 2015 року позов ОСОБА_4 задоволено частково. Визнано за ОСОБА_4 право власності на ? частку квартири АДРЕСА_2. В задоволенні решти позовних вимог відмовлено. Також даним рішенням вирішено питання про розподіл між сторонами судових витрат. Зі змісту даного рішення вбачається, що ОСОБА_4 до ОСОБА_3, перебуваючи у шлюбі, набули у спільну власність квартиру АДРЕСА_3. Відповідачем не заперечується той факт, що вказане нерухоме майно є спільною сумісною власністю подружжя, відповідач також не заперечує, що позивач має право на частку в даному майні. Таким чином, враховуючи те, що квартира АДРЕСА_4 набута подружжям за час шлюбу, що відповідачем не заперечується, суд першої інстанції у тій справі дійшов висновку, що дана квартира, згідно положень ст. 60 СК України, є об'єктом спільної сумісної власності подружжя, а відтак, підлягає розподілу між сторонами. Також зі змісту рішення вбачається, що відповідач у справі ОСОБА_3 вважала, що є підстави для збільшення її частки у праві спільної власності на вказану квартиру, а саме їй має належати 3\4 частки даної квартири, а ОСОБА_4 - 1/4 частки, враховуючи те, що вона позичила у своєї рідної сестри ОСОБА_2 для купівлі цієї квартири кошти в сумі 20000 доларів США та значну суму заборгованості ОСОБА_4 по сплаті аліментів. Однак, судом не взяті до уваги дані твердження ОСОБА_3 про наявність підстав для відступу від засади рівності часток подружжя у спільному майні.
У правовій позиції, висловленій Верховним Судом України у постанові від 20 лютого 2013 року у справі № 6-163цс-12, яка є обов'язковою для виконання в силу ст. 360-7 ЦПК України, вказано, що відповідно до змісту ст. 65 СК України при укладенні договору одним із подружжя вважається, що він діє за згодою другого з подружжя. Для укладення одним із подружжя договорів стосовно цінного майна згода другого з подружжя має бути подана письмово. Договір, укладений одним із подружжя в інтересах сім'ї створює обов'язки для другого з подружжя, якщо майно, одержане за договором, використане в інтересах сім'ї.
Згідно ч. 2 ст. 73 СК України стягнення може бути накладено на майно, яке є спільною сумісною власністю подружжя, якщо судом установлено, що договір був укладений одним із подружжя в інтересах сім'ї і одержане за договором використано на її потреби.
У справі, яка переглядається, поза увагою судів залишився той факт, що отримані ОСОБОЮ_3 грошові кошти були витрачені в інтересах сім'ї не підтверджені відповідними доказами, а також не з'ясовано чи надавала ОСОБА_1 у письмовій формі згоду на укладення договору позики.
Відповідачем ОСОБА_3 не доведено, що даний договір позики було укладено нею саме в інтересах сім'ї, а одержані у своєї рідної сестри ОСОБА_2 кошти за договором в сумі 20000 доларів США було використано нею на задоволення потреб сім'ї, зокрема на придбання квартири. ОСОБА_3 в судовому засіданні лише зазначає, що дані кошти були використані нею на придбання квартири, однак жодних належних доказів того, що ці кошти дійсно були витрачені нею на її придбання, до суду не надано та повністю спростовується змістом укладеного договору купівлі-продажу від 06 липня 2011 року про продаж квартири № 72, що знаходиться в м. Вінниці по проспекту Юності в будинку № 37, який вчинено саме за 40470 грн., які продавець ОСОБА_9 отримав від покупця ОСОБА_3 повністю до підписання договору (т.1 а.с.41-42), а також змістом договору купівлі-продажу квартири від 01 травня 2011 року про продаж ОСОБА_3, яка діє від імені ОСОБА_2 (прізвище до шлюбу - ОСОБА_3) І.В. квартири № 14, що знаходиться в м. Вінниці по проспекту Космонавтів в будинку № 74, який вчинено за 45935 гривень, які представник продавця ОСОБА_12 отримала від покупця ОСОБА_13 повністю до підписання договору (т. 1 а.с. 43-44).
Колегія суддів вважає недопустимими посилання сторін та показів свідка ОСОБА_9 про те, що купівлю-продаж зазначеної квартири вчинено за 35000 доларів США, оскільки єдиним належним та допустимим доказом на підтвердження ціни договору купівлі-продажу нерухомого майна є власне такий договір, укладений у письмовій формі і нотаріально посвідчений.
Крім того, колегія суддів звертає увагу і на те, що спірна розписка про отримання ОСОБА_3 у своєї рідної сестри ОСОБА_2 коштів в сумі 20000 доларів США датована 04 червня 2013 року, в той час як продавець квартири ОСОБА_9 надав розписку про отримання авансу у розмірі 34500 доларів США напередодні 03 червня 2011 року. Вказану обставину ОСОБА_3 суду пояснити не змогла.
А тому грошові кошти, отримані відповідачем ОСОБА_3 за договором позики, які не були укладені в інтересах сім'ї, не можна вважати спільними коштами подружжя та відповідно розглядати питання щодо їх стягнення солідарно з ОСОБА_3 та ОСОБА_4 Враховуючи викладене, суд приходить до висновку, що на відповідача-позивача ОСОБА_4 не може бути покладений обов'язок сплати коштів за зобов'язаннями відповідача ОСОБА_3
Враховуючи викладене, колегія суддів переконана, що саме відповідач ОСОБА_3, яка уклала 04.06.2011 року з позивачем-відповідачем ОСОБА_2 договір позики, визнає і не оспорює його, має відповідати за позовом, так як підстави для покладення на відповідача ОСОБА_4 солідарного з нею обов'язку, чи пропорційного стягнення заборгованості (в рівних частках) по справі, відсутні.
Зі змісту оскаржуваного рішення та з матеріалів справи вбачається, що суд першої інстанції зазначені обставини й виниклі між сторонами у справі правовідносини не врахував та дійшов до висновку про створення договором, укладеним одним з подружжя, обов'язків для другого з подружжя, які не відповідають обставинам справи, що призвело до неправильного застосування норм матеріального права та відповідно до неправильного вирішення справи.
Відповідно до ч. 1 ст. 1049 ЦК України позичальник зобов'язаний повернути позикодавцеві позику (грошові кошти у такій самій сумі, що були передані позикодавцем) у строк та в порядку, що встановлені договором.
Згідно з ч. 1 ст. 1050 ЦК України якщо позичальник своєчасно не повернув суму позики, він зобов'язаний сплатити грошову суму відповідно до статті 625 цього Кодексу, тобто 3% річних від простроченої суми, якщо інший розмір процентів не встановлено договором або законом.
Таким чином на користь ОСОБА_2 заборгованість за договором позики станом на 04 листопада 2013 року в сумі 159800 грн., а також 3% річних за час прострочення з 01.01.2013 року по 04.06.2013 року в сумі 303,40 долари США, що еквівалентно 2424,16 грн., а всього 162224,16 грн. підлягала стягненню тільки з відповідача ОСОБА_3, а тому колегія суддів переконана, що судом першої інстанції безпідставно стягнута дана сума солідарно і з ОСОБА_4 У зв'язку з цим рішення місцевого суду від 04 листопада 2013 року в частині задоволення позову ОСОБА_2 до ОСОБА_4 про стягнення боргу підлягає скасуванню з ухваленням в цій частині нового рішення про відмову в задоволенні позову ОСОБА_2 до ОСОБА_4 про стягнення боргу.
В решті рішення Вінницького міського суду Вінницької області від 04 листопада 2013 року є законним та обґрунтованим, а тому підстав для його скасування в цій частині не вбачається, у зв'язку з чим в решті його слід залишити без змін.
Не спростовують також висновків суду першої інстанції доводи апеляційної скарги ОСОБА_4 про необхідність задоволення зустрічного позову про визнання недійсним договору позики, оскільки посилання ОСОБА_4 на те, що розписка видана його дружиною пізніше зазначеної в ній дати не підтверджені належними та допустимими доказами.
Статтею 204 ЦК України встановлено презумпцію правомірності правочину, відповідно до якої правочин є правомірним, якщо його недійсність прямо не встановлена законом або якщо він не визнаний судом недійсним.
За таких обставин, колегія суддів прийшла до висновку, що відповідно до вимог п.п.1, 2, 3, 4 ч.1 ст. 309 ЦПК України рішення суду першої інстанції в частині задоволення позову ОСОБА_2 до ОСОБА_4 про стягнення боргу залишатись в силі не може та підлягає скасуванню з ухваленням в цій частині нового рішення про відмову в задоволенні позовних вимог до ОСОБА_4, а в решті рішення Вінницького міського суду Вінницької області від 04 листопада 2013 року є законним та обґрунтованим, а тому підлягає залишенню без змін.
На підставі викладеного та керуючись ст. ст. 304, 307, 309, 316, 319, 324 ЦПК України, колегія суддів, -
вирішила:
Апеляційну скаргу ОСОБА_4 задовольнити частково.
Рішення Вінницького міського суду Вінницької області від 04 листопада 2013 року в частині задоволення позову ОСОБА_2 до ОСОБА_4 про стягнення боргу скасувати.
В задоволенні позову ОСОБА_2 до ОСОБА_4 про стягнення боргу - відмовити.
В решті рішення Вінницького міського суду Вінницької області від 04 листопада 2013 року залишити без змін.
Рішення набирає законної сили з моменту проголошення та може бути оскаржено в касаційному порядку протягом двадцяти днів до Вищого спеціалізованого суду України з розгляду цивільних і кримінальних справ.
Головуючий : /підпис/ ОСОБА_14
Судді : /підпис/ ОСОБА_15
/підпис/ ОСОБА_16
Згідно з оригіналом: