ОКРУЖНИЙ АДМІНІСТРАТИВНИЙ СУД міста КИЄВА 01601, м. Київ, вул. Болбочана Петра 8, корпус 1
м. Київ
30 серпня 2016 року № 826/2369/16
Окружний адміністративний суд міста Києва у складі головуючого судді Мазур А.С., розглянувши у порядку письмового провадження адміністративну справу
за позовомОСОБА_1
до Головного управління Державної міграційної служби в місті Києві
про визнання протиправним та скасування рішення, зобов'язання вчинити дії,
До Окружного адміністративного суду міста Києва звернувся ОСОБА_1 з позовом до Головного управління Державної міграційної служби в місті Києві, в якому просить (з урахуванням заяви про уточнення позовних вимог від 12.07.2016):
- визнати протиправним та скасувати наказ №46 від 20.01.2016 про відмову в оформленні документів для вирішення питання про визнання біженцем або особою, яка потребує додаткового захисту, гр. Російської Федерації ОСОБА_1;
- зобов'язати Головне управління Державної міграційної служби в місті Києві повторно розглянути питання про оформлення документів для вирішення питання щодо визнання ОСОБА_1 біженцем або особою, яка потребує додаткового захисту, відповідно до вимог Закону України «Про біженців та осіб, які потребують додаткового або тимчасового захисту» від 08.07.2011 №3671-VI.
В обґрунтування позовних вимог зазначено, що відповідачем під час прийняття оскаржуваного рішення не враховано всіх обставин, за наявності яких позивач звернувся зі заявою про визнання його біженцем або особою, яка потребує додаткового захисту, а саме: релігійний аспект обґрунтованості побоювань позивача. Також, у позовній заяві вказано, що відповідачем не досліджено інформацію щодо порушення відносно ОСОБА_1 кримінальної справи правоохоронними органами Республіки Дагестан, яка є повністю сфабрикованою, оскільки злочинні, інкриміновані позивачу, були скоєні останнім у період часу з 2011 по 2013 роки, тобто у період коли ОСОБА_1 взагалі не було на території Російської Федерації.
Під час судового розгляду справи представником позивача заявлені позовні вимоги підтримано з підстав, наведених у позовній заяві (з урахуванням заяви про уточнення позовних вимог від 12.07.2016), які останній просив суд задовольнити у повному обсязі.
Відповідач проти задоволення позовних вимог заперечував, вказавши про правомірність оскаржуваного рішення, прийнятого у межах та на підставі наявних в останнього повноважень.
Розгляд справи здійснено у порядку письмового провадження на підставі ч. 6 ст. 128 Кодексу адміністративного судочинства України.
Розглянувши подані сторонами документи і матеріали, всебічно з'ясувавши фактичні обставини справи, на яких ґрунтується позов, об'єктивно оцінивши докази, які мають юридичне значення для розгляду справи і вирішення спору по суті, судом встановлено наступне.
ОСОБА_1 звернувся до Головного управління Державної міграційної служби в місті Києві із заявою-анкетою про визнання біженцем або особою, яка потребує додаткового захисту, від 11.12.2015, в якій останній просив визнати його біженцем або особою, яка потребує додаткового захисту, із зазначенням того, що заявника переслідують з релігійних та політичних мотивів та національної приналежності.
За результатами розгляду вказаної заяви Головним управлінням Державної міграційної служби України в місті Києві складно висновок про відмову в оформленні документів для вирішення питання щодо визнання біженцем або особою, яка потребує додаткового захисту, від 20.01.2016, на підставі чого Головним управлінням Державної міграційної служби України в місті Києві прийнято наказ від 20.01.2016 №46 про відмову в оформленні документів для вирішення питання про визнання біженцем або особою, яка потребує додаткового захисту, гр. Російської Федерації ОСОБА_1 та направлено на адресу позивача повідомлення №25 про відмову в оформленні документів для вирішення питання у визнанні біженцем або особою, яка потребує додаткового захисту, від 20.01.2016.
Вважаючи наказ від 20.01.2016 №46 протиправним, а свої права та охоронювані законом інтереси порушеними, позивач звернувся з позовом до суду.
Розглядаючи справу по суті, суд виходить з такого.
Нормативно-правовим актом, який визначає порядок регулювання суспільних відносин у сфері визнання особи біженцем, особою, яка потребує додаткового або тимчасового захисту, втрати та позбавлення цього статусу, а також встановлення правового статусу біженців та осіб, які потребують додаткового захисту і яким надано тимчасовий захист в Україні, є Закон України «Про біженців та осіб, які потребують додаткового або тимчасового захисту» (тут і надалі у редакції, яка діяла станом на момент виникнення спірних правовідносин).
У відповідності до п. 1 ч. 1 ст. 1 Закону України «Про біженців та осіб, які потребують додаткового або тимчасового захисту», біженець - особа, яка не є громадянином України і внаслідок обґрунтованих побоювань стати жертвою переслідувань за ознаками раси, віросповідання, національності, громадянства (підданства), належності до певної соціальної групи або політичних переконань перебуває за межами країни своєї громадянської належності та не може користуватися захистом цієї країни або не бажає користуватися цим захистом внаслідок таких побоювань, або, не маючи громадянства (підданства) і перебуваючи за межами країни свого попереднього постійного проживання, не може чи не бажає повернутися до неї внаслідок зазначених побоювань.
Особою, яка потребує додаткового захисту, є особа, яка не є біженцем відповідно до Конвенції про статус біженців 1951 року і Протоколу щодо статусу біженців 1967 року та цього Закону, але потребує захисту, оскільки така особа змушена була прибути в Україну або залишитися в Україні внаслідок загрози її життю, безпеці чи свободі в країні походження через побоювання застосування щодо неї смертної кари або виконання вироку про смертну кару чи тортур, нелюдського або такого, що принижує гідність, поводження чи покарання або загальнопоширеного насильства в ситуаціях міжнародного або внутрішнього збройного конфлікту чи систематичного порушення прав людини і не може чи не бажає повернутися до такої країни внаслідок зазначених побоювань (п. 13 ч. 1 ст. 1 Закону України «Про біженців та осіб, які потребують додаткового або тимчасового захисту»).
Згідно з ч.ч. 1 та 2 ст. 5 Закону України «Про біженців та осіб, які потребують додаткового або тимчасового захисту», особа, яка з наміром бути визнаною біженцем в Україні або особою, яка потребує додаткового захисту, перетнула державний кордон України в порядку, встановленому законодавством України, повинна протягом п'яти робочих днів звернутися до центрального органу виконавчої влади, що реалізує державну політику у сфері біженців та осіб, які потребують додаткового або тимчасового захисту, із заявою про визнання біженцем або особою, яка потребує додаткового захисту.
Особа, яка з наміром бути визнаною біженцем в Україні або особою, яка потребує додаткового захисту, під час в'їзду в Україну незаконно перетнула державний кордон України, повинна без зволікань звернутися до центрального органу виконавчої влади, що реалізує державну політику у сфері біженців та осіб, які потребують додаткового або тимчасового захисту, із заявою про визнання біженцем або особою, яка потребує додаткового захисту.
У силу ст. 6 Закону України «Про біженців та осіб, які потребують додаткового або тимчасового захисту», не може бути визнана біженцем або особою, яка потребує додаткового захисту, особа: яка вчинила злочин проти миру, воєнний злочин або злочин проти людства і людяності, як їх визначено у міжнародному праві; яка вчинила злочин неполітичного характеру за межами України до прибуття в Україну з метою бути визнаною біженцем або особою, яка потребує додаткового захисту, якщо таке діяння відповідно до Кримінального кодексу України належить до тяжких або особливо тяжких злочинів; яка винна у вчиненні дій, що суперечать меті та принципам Організації Об'єднаних Націй; стосовно якої встановлено, що умови, передбачені пунктами 1 чи 13 частини першої статті 1 цього Закону, відсутні; яка до прибуття в Україну була визнана в іншій країні біженцем або особою, яка потребує додаткового захисту; яка до прибуття в Україну з наміром бути визнаною біженцем або особою, яка потребує додаткового захисту, перебувала в третій безпечній країні. Дія цього абзацу не поширюється на дітей, розлучених із сім'ями, а також на осіб, які народилися чи постійно проживали на території України, а також їх нащадків (дітей, онуків).
Центральний орган виконавчої влади, що реалізує державну політику у сфері біженців та осіб, які потребують додаткового або тимчасового захисту, який прийняв до розгляду заяву іноземця чи особи без громадянства про визнання біженцем або особою, яка потребує додаткового захисту, видає заявникові довідку про звернення за захистом в Україні та реєструє заявника. Протягом п'ятнадцяти робочих днів з дня реєстрації заяви центральний орган виконавчої влади, що реалізує державну політику у сфері біженців та осіб, які потребують додаткового або тимчасового захисту, проводить співбесіду із заявником, розглядає відомості, наведені в заяві, та інші документи, вимагає додаткові відомості та приймає рішення про оформлення документів для вирішення питання щодо визнання біженцем або особою, яка потребує додаткового захисту, або про відмову в оформленні документів для вирішення зазначеного питання (ч. 1 ст. 8 Закону України «Про біженців та осіб, які потребують додаткового або тимчасового захисту»).
Рішення про оформлення або відмову в оформленні документів для вирішення питання щодо визнання біженцем або особою, яка потребує додаткового захисту, приймається на підставі письмового висновку працівника, який веде справу, і оформлюється наказом уповноваженої посадової особи центрального органу виконавчої влади, що реалізує державну політику у сфері біженців та осіб, які потребують додаткового або тимчасового захисту (ч. 4 ст. 8 Закону України «Про біженців та осіб, які потребують додаткового або тимчасового захисту»).
У силу ч. 6 ст. 8 Закону України «Про біженців та осіб, які потребують додаткового або тимчасового захисту», рішення про відмову в оформленні документів для вирішення питань щодо визнання біженцем або особою, яка потребує додаткового захисту, приймаються за заявами, які є очевидно необґрунтованими, тобто якщо у заявника відсутні умови, зазначені пунктами 1 чи 13 частини першої статті 1 цього Закону, а також якщо заяви носять характер зловживання: якщо заявник з метою визнання його біженцем або особою, яка потребує додаткового захисту, видає себе за іншу особу, а так само за заявами, поданими особами, яким було відмовлено у визнанні біженцем або особою, яка потребує додаткового захисту, у зв'язку з відсутністю підстав, передбачених для визнання біженцем або особою, яка потребує додаткового захисту, встановлених пунктами 1 чи 13 частини першої статті 1 цього Закону, якщо зазначені умови не змінилися.
Як вбачається зі змісту оскаржуваного наказу від 20.01.2016 №46 та висновку від 20.01.2016, підставою для прийняття останніх слугували доводи відповідача про те, що заявник надав неправдиві відомості про причини загрози його життю або ж зовсім спростовує такі побоювання, факт існування загроз життю заявника в країні походження взагалі є сумнівними, тому зроблено висновок, що іноземець не піддавався переслідуванням за ознаками раси, віросповідання, національності, громадянства, належності до певної соціальної групи або політичних переконань та у разі повернення на батьківщину його життю, безпеці чи свободі в країні походження через побоювання застосування до нього смертної кари або виконання вироку про смертну кару чи тортур, нелюдського або такого, що принижує гідність, поводження чи покарання нічого не загрожує. Відтак, за твердженням відповідача, заявник приїхав в Україну та звернувся до органу міграційної служби лише тому, що був заарештований та розміщений в СІЗО м. Києва з невідомих для міграційної служби дійсних причин. Метою його звернення за захистом є лише легалізація на території України та уникнення заходів екстрадиції, а не отримання захисту.
Крім того, відповідачем наголошено, що відповідно до повідомленої заявником інформації, після того як він покинув батьківщину, останній з 2011 по 2015 роки проживав та навчався на території Єгипту у місті Каїр, отже, заявник перебував на території третьої безпечної країни і мав реальну нагоду звернутися за захистом до відповідних компетентних органів цієї країни, але, натомість, даною можливістю знехтував.
Як було зазначено вище, серед підстав, з якими пов'язують неможливість визнання біженцем або особою, яка потребує додаткового захисту, приписами ст. 6 Закону України «Про біженців та осіб, які потребують додаткового або тимчасового захисту», зокрема, визначено особу, яка до прибуття в Україну з наміром бути визнаною біженцем або особою, яка потребує додаткового захисту, перебувала в третій безпечній країні. Факту перебування заявником у такій третій безпечній країні (Єгипет) позивачем під час судового розгляду справи не заперечувалось.
У той же час, відповідно до п.п. 45, 66 Керівництва з процедур і критеріїв визначення статусу біженця Управління Верховного комісару ООН у справах біженців, особа, яка клопоче про отримання статусу біженця, повинна вказати переконливу причину, чому вона особисто побоюється стати жертвою переслідування. Для того, щоб вважатися біженцем, особа повинна надати свідчення повністю обґрунтованих побоювань стати жертвою переслідувань за конвенційними ознаками.
Згідно з Позицією УВКБ ООН «Про обов'язки та стандарти доказів у біженців» 1998 року, факти в підтвердження заяв біженців визначаються шляхом надання підтвердження або доказів викладеного. Докази можуть бути як усні, так і документальні. Загальними правовими принципами доказового права обов'язок доказу покладається на особу, яка висловлює це твердження. Таким чином, у заяві про надання статусу біженця заявник повинен довести достовірність своїх тверджень і точність фактів, на яких ґрунтується його заява.
Обов'язок доказування покладається на заявника, який повинен надавати правдиві обґрунтування фактів, викладених у заяві, і щоб на підставі цих фактів могло бути прийняте належне рішення. Це означає, що заявник повинен переконати посадову особу органу міграційної служби в правдивості своїх фактичних тверджень.
Згідно з п. 5 ст. 4 Директиви Ради Європейського Союзу «Щодо мінімальних стандартів для кваліфікації громадян третіх країн та осіб без громадянства як біженців або як осіб, що потребують міжнародного захисту за іншими причинами, а також суті захисту, що надається» від 27.04.2004 №8043/04, заяви є обґрунтованими, якщо виконуються такі умови: заявник зробив реальну спробу обґрунтувати свою заяву; усі важливі факти, що були в його розпорядженні, були надані, і було задовільне пояснення відносно будь-якої відсутності інших важливих фактів; твердження заявника є зрозумілими та правдоподібними і не протирічать конкретній та загальній інформації за його справою; заявник подав свою заяву про міжнародний захист як можливо раніше, якщо заявник не зможе довести відсутність поважної причини для подання такої заяви; встановлено, що в цілому заявник заслуговує довіри.
Так, зі змісту висновку від 20.01.2016 та оскаржуваного наказу вбачається, що відповідачем зроблено висновок про недоведеність обґрунтованості суб'єктивних побоювань заявника стати жертвою переслідувань за ознаками раси, віросповідання, національності, громадянства (підданства), належності до певної соціальної групи або політичних переконань, з огляду на що прийнято рішення про відмову в оформленні документів гр. Російської Федерації ОСОБА_1 для вирішення питання про визнання біженцем або особою, яка потребує додаткового захисту, у зв'язку з необґрунтованістю заяви.
При цьому, посилання представника позивача на положення ч. 3 ст. 10 Закону України «Про біженців та осіб, які потребують додаткового або тимчасового захисту», згідно з якими у разі виникнення сумнівів щодо достовірності інформації, необхідності у встановленні справжності і дійсності документів центральний орган виконавчої влади, що реалізує державну політику у сфері біженців та осіб, які потребують додаткового або тимчасового захисту, має право звертатися з відповідними запитами до Міністерства закордонних справ України, Служби безпеки України, інших органів державної влади, органів місцевого самоврядування та об'єднань громадян, які можуть сприяти встановленню справжніх фактів стосовно особи, особова справа якої розглядається, суд вважає необґрунтованими, оскільки направлення таких запитів є правом міграційного органу, а не обов'язком, яке останній реалізує за відповідних умов.
Беручи до уваги викладене вище, суд вказує, що наявними у матеріалах справи доказами підтверджено обґрунтованість прийняття відповідачем оскаржуваного наказу від 20.01.2016 №46 про відмову в оформленні документів для вирішення питання про визнання біженцем або особою, яка потребує додаткового захисту, гр. Російської Федерації ОСОБА_1, на підставі чого останньому направлено повідомлення від 20.01.2016 №25.
Згідно з ч. 1 ст. 9 Кодексу адміністративного судочинства України, суд при вирішенні справи керується принципом законності, відповідно до якого органи державної влади, органи місцевого самоврядування, їх посадові і службові особи зобов'язані діяти лише на підставі, в межах повноважень та у спосіб, що передбачені Конституцією та законами України.
Відповідно до ч. 1 ст. 71 Кодексу адміністративного України, кожна сторона повинна довести ті обставини, на яких ґрунтуються її вимоги та заперечення, крім випадків, встановлених ст. 72 цього Кодексу.
Керуючись ст.ст. 69, 70, 71, 158-163, 167 Кодексу адміністративного судочинства України, Окружний адміністративний суд міста Києва
У задоволенні позову відмовити.
Постанова набирає законної сили у відповідності зі ст. 254 Кодексу адміністративного судочинства України.
Постанова може бути оскаржена за правилами, встановленими ст. ст. 185 - 187 Кодексу адміністративного судочинства України.
Суддя А.С. Мазур