ОКРУЖНИЙ АДМІНІСТРАТИВНИЙ СУД міста КИЄВА 01601, м. Київ, вул. Болбочана Петра 8, корпус 1
м. Київ
30 серпня 2016 року № 826/8136/16
Окружний адміністративний суд міста Києва у складі судді Іщука І.О., розглянув в порядку письмового провадження адміністративну справу
за позовомОСОБА_1
доКиївської міської державної адміністрації
прозобов'язання вчинити дії,
ОСОБА_1 звернувся до Окружного адміністративного суду м.Києва з позовом до Київської міської державної адміністрації, в якому просить визнати його особою депортованою за національною ознакою та зобов'язати Київську міську державну адміністрацію ініціювати видачу йому посвідчення особи, депортованої за національною ознакою встановленого зразка; зобов'язати Київську міську державну адміністрацію в порядку відшкодування матеріальної та моральної шкоди, виплатити позивачу 100 000,00 грн.
Позовні вимоги мотивовані протиправністю дій відповідача щодо ненадання позивачу статусу та посвідчення особи, депортованої за національною ознакою.
Позивач в судовому засіданні позовні вимоги підтримав та просив суд задовольнити їх повністю. Обґрунтовуючи позовні вимоги зазначив, що відповідач вчинив протиправну бездіяльність щодо не розгляду трьох його звернень про надання йому статусу особи, депортованої за національною ознакою. Зокрема, позивач зазначає, що внаслідок протиправної бездіяльності відповідача він був позбавлений тимчасового житла.
Представник відповідача в судовому засіданні проти позовних вимог заперечував та просив суд відмовити в їх задоволенні, оскільки на відповідача не покладені функції зі встановлення статусу та видачі посвідчення особи, депортованої за національною ознакою.
В судовому засіданні 17.08.2016 р. за згодою сторін суд ухвалив подальший розгляд справи здійснювати в порядку письмового провадження відповідно до ч. 4 ст. 122 Кодексу адміністративного судочинства України.
Розглянувши подані сторонами документи, всебічно і повно з'ясувавши всі фактичні обставини, на яких ґрунтується позов, об'єктивно оцінивши докази, які мають юридичне значення для розгляду справи і вирішення спору по суті, суд дійшов висновку про наступне.
Листом Голови Солом'янського районного суду м.Києва від 03.12.2015 р. вих. № 1.4/98061/2015 щодо визнання ОСОБА_1 депортованою особою та видачу відповідного посвідчення, позивачу було рекомендовано звернутися із заявою про визнання його депортованою особою та видачу відповідного посвідчення до Київської міської державної адміністрації.
На підставі вказаного листа 01.12.2015 р. ОСОБА_1 звернувся із заявою до Київської міської державної адміністрації із заявою про визнання його депортованою особою та видачу посвідчення.
За результатами розгляду звернення позивача Департаментом соціальної політики Виконавчого органу Київської міської ради (Київської міської державної адміністрації) було надано відповідь від 29.12.2015 р. № 051/ОП/А-9005/3-015/1, якою позивачу запропоновано для вирішення питання щодо встановлення статусу особи, депортованої за національною ознакою звернутися до управління праці та соціального захисту населення за фактичним місцеперебуванням.
26.01.2016 р. Міністерство соціальної політики України направило Київській міській державній адміністрації лист № 296/0/081/16-зв із зверненням ОСОБА_1 від 29.12.2015 р. стосовно надання тимчасового житла та отримання статусу особи, депортованої за національною ознакою.
Із вказаного листа вбачається, що відповідно до Закону України «Про забезпечення прав і свобод внутрішньо переміщених осіб» місцеві державні адміністрації в межах своїх повноважень забезпечують надання у тимчасове користування внутрішньо переміщеним особам житлового приміщення, придатного для проживання, за умови оплати зазначеними особами відповідно до законодавства вартості житлово-комунальних послуг».
Згідно із постановою Кабінету Міністрів України від 12.11.2014 р. № 643 «Про затвердження Порядку надання та позбавлення статусу особи, депортованої за національною ознакою» уповноваженим органом, на який покладається підготовка документів, необхідних для встановлення факту депортації, є місцева держадміністрація.
З огляду на наведене, Міністерство соціальної політики просило розглянути звернення ОСОБА_1 та про результати розгляду проінформувати Мінсоцполітики та заявника в установлений законодавством термін.
В подальшому, за результатами розгляду звернення позивача від 05.02.2016 р., Департаментом соціальної політики Виконавчого органу Київської міської ради (Київської міської державної адміністрації) було надано відповідь від 23.02.2016 р. № 051/А-2181/1-015/1, якою позивачу запропоновано для вирішення питання щодо встановлення статусу особи, депортованої за національною ознакою звернутися до управління праці та соціального захисту населення за фактичним місцеперебуванням. Стосовно отримання тимчасового житла повідомлено, що можливості щодо залучення додаткових житлових приміщень, придатних до комфортного та компактного проживання вимушених переселенців у м. Києві вичерпано.
За результатами розгляду звернення позивача від 13.04.2016 р. № ОП/А-/2181/2, Департаментом соціальної політики Виконавчого органу Київської міської ради (Київської міської державної адміністрації) було надано відповідь від 11.05.2016 р. № 051/ОП/А-2181/2-015/1, якою позивачу знову запропоновано для вирішення питання щодо встановлення статусу особи, депортованої за національною ознакою звернутися до управління праці та соціального захисту населення за фактичним місцеперебуванням.
Позивач, вважаючи бездіяльність відповідача протиправною звернувся до суду за захистом своїх порушених прав та законних інтересів.
Досліджуючи надані сторонами докази, аналізуючи наведені міркування та заперечення, оцінюючи їх в сукупності, суд бере до уваги наступне.
Відповідно до частини другої статті 19 Конституції України органи державної влади та органи місцевого самоврядування, їх службові особи зобов'язані діяти лише на підставі, у межах повноважень та у спосіб, що передбачені Конституцією та законами України.
Гарантії дотримання прав, свобод та законних інтересів внутрішньо переміщених осіб встановлено Законом України «Про забезпечення прав і свобод внутрішньо переміщених осіб» від 20 жовтня 2014 року N 1706-VII (надалі - Закон N 1706-VII).
Відповідно до ч. 1 ст. 1 Закону N 1706-VII внутрішньо переміщеною особою є громадянин України, іноземець або особа без громадянства, яка перебуває на території України на законних підставах та має право на постійне проживання в Україні, яку змусили залишити або покинути своє місце проживання у результаті або з метою уникнення негативних наслідків збройного конфлікту, тимчасової окупації, повсюдних проявів насильства, порушень прав людини та надзвичайних ситуацій природного чи техногенного характеру.
Україна вживає всіх можливих заходів, передбачених Конституцією та законами України, міжнародними договорами, згода на обов'язковість яких надана Верховною Радою України, щодо запобігання виникненню передумов вимушеного внутрішнього переміщення осіб, захисту та дотримання прав і свобод внутрішньо переміщених осіб, створення умов для добровільного повернення таких осіб до покинутого місця проживання або інтеграції за новим місцем проживання в Україні (ч. ст. 2 цього Закону).
Довідка про взяття на облік внутрішньо переміщеної особи засвідчує місце проживання внутрішньо переміщеної особи на період наявності підстав, зазначених у статті 1 цього Закону (ч. 2 ст. 5 цього Закону).
Відповідно до ст. 6 Закону N 1706-VII оформлення документів, що посвідчують особу та підтверджують громадянство України, або документів, що посвідчують особу та підтверджують її спеціальний статус, здійснює центральний орган виконавчої влади, що реалізує державну політику у сфері міграції (імміграції та еміграції), за місцем проживання внутрішньо переміщеної особи.
Внутрішньо переміщені особи користуються тими ж правами і свободами відповідно до Конституції, законів та міжнародних договорів України, як і інші громадяни України, що постійно проживають в Україні. Забороняється їх дискримінація при здійсненні ними будь-яких прав і свобод на підставі, що вони є внутрішньо переміщеними особами (ч. 1 ст. 14 Закону N 1706-VII).
Процедуру надання та позбавлення статусу особи, депортованої за національною ознакою, особам, визначеним частиною першою статті 4 Закону України "Про відновлення прав осіб, депортованих за національною ознакою" регламентовано Порядком надання та позбавлення статусу особи, депортованої за національною ознакою, затвердженого постановою Кабінету Міністрів України від 12 листопада 2014 р. N 643 (надалі - Порядок N 643).
Пунктом 1 вказаного Порядку визначено, що уповноваженим органом, на який покладається підготовка документів, необхідних для встановлення факту депортації, є місцева держадміністрація.
Відповідно до п. 3 Порядку N 643 для отримання статусу особи, депортованої за національною ознакою, особа, яка вважає себе особою, депортованою за національною ознакою, або її законний представник подає за місцем проживання чи місцем перебування до держадміністрації заяву про надання такого статусу.
До заяви додаються: копія сторінок паспорта громадянина України або тимчасового посвідчення громадянина України, які містять відомості про прізвище, ім'я, по батькові, місце проживання; документи, що підтверджують належність до числа осіб, депортованих за національною ознакою; дві фотокартки розміром 3 х 4 сантиметри.
Згідно із пунктами 4 -9 Порядку N 643 голова місцевої держадміністрації визначає структурний підрозділ, відповідальний за проведення процедури встановлення статусу особи, депортованої за національною ознакою, та відповідальну посадову особу згідно з розподілом функціональних обов'язків.
Посадова особа перед реєстрацією заяви проводить співбесіду з особою, яка вважає себе особою, депортованою за національною ознакою, або її законним представником та заповнює облікову картку особи, яка вважає себе особою, депортованою за національною ознакою, за формою, затвердженою Мінсоцполітики.
Після проведення співбесіди особа, яка вважає себе особою, депортованою за національною ознакою, або її законний представник ознайомлюється з обліковою карткою та підписує її.
Заява реєструється у відповідному журналі за формою, затвердженою Мінсоцполітики.
Місцева держадміністрація протягом одного місяця з дня реєстрації заяви особи, яка вважає себе особою, депортованою за національною ознакою, подає Мінсоцполітики копії заяви та відповідних документів для розгляду та прийняття відповідного рішення.
Мінсоцполітики не пізніше ніж протягом трьох місяців від дати реєстрації заяви особи, яка вважає себе особою, депортованою за національною ознакою, надсилає місцевій держадміністрації рішення про надання статусу особи, депортованої за національною ознакою (разом з бланком посвідчення), або відмову в його наданні з обґрунтуванням причин такої відмови. У разі прийняття рішення про відмову Мінсоцполітики одночасно повідомляє про це особі.
Посвідчення особи, депортованої за національною ознакою, видається місцевою держадміністрацією та реєструється у відповідному журналі за формою, затвердженою Мінсоцполітики.
Аналіз наведених норм свідчить про те, що посвідчення особи, депортованої за національною ознакою, видається місцевою державною адміністрацією на підставі рішення Мінсоцполітики про надання статусу особі, депортованої за національною ознакою. Заява про надання статусу особи, депортованої за національною ознакою, подається особою за місцем її проживання або перебування.
Таким чином на Київську міську державну адміністрацію не покладені функції із встановлення статусу та видачі посвідчення особи, депортованої за національною ознакою.
Як вбачається з матеріалів справи, про необхідність звернення до місцевої державної адміністрації за місцем знаходження відповідачем було повідомлено позивача листами від 29.12.2015 р. № 051/ОП/А-9005/3-015/1, від 23.02.2016 р. № 051/А-2181/1-015/1 та від 11.05.2016 р. № 051/ОП/А-2181/2-015/1.
Беручи до уваги те, що до компетенції Київської міської державної адміністрації не належить вирішення питання щодо надання статусу особи, депортованої за національною ознакою та, відповідно видачі посвідчення, суд приходить до висновку про необґрунтованість заявлених позовних вимог позивача про визнання його особою, депортованою за національною ознакою та зобов'язання Київської міської державної адміністрації ініціювати видачу йому посвідчення особи, депортованої за національною ознакою встановленого зразка, а відтак відмовляє в їх задоволенні.
З урахуванням наведеного, не підлягають задоволенню позовні вимоги позивача в частині стягнення відшкодування за завдану майнову та матеріальну шкоду, оскільки вони є похідними.
Разом з тим, вирішуючи дану справу, суд вважає за необхідне зауважити наступне.
Відповідно до частини 1 статті 2 Кодексу адміністративного судочинства України завданням адміністративного судочинства є захист прав, свобод та інтересів фізичних осіб, прав та інтересів юридичних осіб у сфері публічно-правових відносин від порушень з боку органів державної влади, органів місцевого самоврядування, їхніх посадових і службових осіб, інших суб'єктів при здійсненні ними владних управлінських функцій на основі законодавства, в тому числі на виконання делегованих повноважень.
Суд при вирішенні справи керується принципом верховенства права, відповідно до якого зокрема людина, її права та свободи визнаються найвищими цінностями та визначають зміст і спрямованість діяльності держави (ч. 1 ст. 8 Кодексу адміністративного судочинства України).
Відповідно до ст. 159 Кодексу адміністративного судочинства України судове рішення повинно бути законним і обґрунтованим. Законним є рішення, ухвалене судом відповідно до норм матеріального права при дотриманні норм процесуального права. Обґрунтованим є рішення, ухвалене судом на підставі повно і всебічно з'ясованих обставин в адміністративній справі, підтверджених тими доказами, які були досліджені в судовому засіданні.
Відповідно до ч. 2 ст. 162 цього ж Кодексу суд може прийняти іншу постанову, яка б гарантувала дотримання і захист прав, свобод, інтересів людини і громадянина, інших суб'єктів у сфері публічно-правових відносин від порушень з боку суб'єктів владних повноважень.
Водночас, в силу положень ч. 2 ст. 11 Кодексу адміністративного судочинства України суд може вийти за межі позовних вимог тільки в разі, якщо це необхідно для повного захисту прав, свобод та інтересів сторін чи третіх осіб, про захист яких вони просять.
З матеріалів справи вбачається, що позивач в якості переселенця був поселений Департаментом соціальної політики КМДА в приватний гуртожиток по вул. Леніна, дім 97, кімната 322, який знаходиться за адресою: смт. Велика Димерка, Броварський район, Київська область, індекс 07442.
Водночас, в силу неможливості в подальшому сплачувати орендні платежі, позивач був позбавлений тимчасового житла та наразі проживає на Південному вокзалі м.Києва.
За результатами звернення позивача про надання тимчасового житла Департаментом соціальної політики Виконавчого органу Київської міської ради (Київської міської державної адміністрації) було надано відповідь від 23.02.2016 р. № 051/А-2181/1-015/1, що надання житлових приміщень, придатних до комфортного та компактного проживання вимушених переселенців у м. Києві вичерпано.
Таким чином, позивач з незалежних від нього причин позбавлений можливості мати тимчасове житло.
Організацію, повноваження та порядок діяльності місцевих державних адміністрацій визначено Законом України «Про місцеві державні адміністрації» від 9 квітня 1999 року N 586-XIV (надалі - Закон N 586-XIV).
Відповідно до ч. 1 ст. 1 названого Закону виконавчу владу в областях, районах, районах Автономної Республіки Крим, у містах Києві та Севастополі здійснюють обласні, районні, Київська та Севастопольська міські державні адміністрації.
Місцева державна адміністрація є місцевим органом виконавчої влади і входить до системи органів виконавчої влади. Місцева державна адміністрація в межах своїх повноважень здійснює виконавчу владу на території відповідної адміністративно-територіальної одиниці, а також реалізує повноваження, делеговані їй відповідною радою (ч.ч. 2, 3 цього ж Закону).
Відповідно до ст. 3 Закону N 586-XIV місцеві державні адміністрації діють на засадах: відповідальності перед людиною і державою за свою діяльність; верховенства права; законності; пріоритетності прав людини; гласності; поєднання державних і місцевих інтересів.
Відповідно до ч. 1 ст. 14 названого Закону місцеві державні адміністрації здійснюють повноваження місцевого самоврядування, делеговані їм відповідними радами.
Статтею 31 Закону 586-XIV визначено, що місцеві державні адміністрації при здійсненні своїх повноважень у сфері управління взаємодіють з відповідними міністерствами та іншими центральними органами виконавчої влади. Структурні підрозділи місцевих державних адміністрацій підзвітні та підконтрольні відповідним міністерствам, іншим центральним органам виконавчої влади.
Частиною 1 ст. 35 Закону 586-XIV визначено, що місцеві державні адміністрації на відповідній території взаємодіють з сільськими, селищними і міськими радами, їх виконавчими органами та сільськими, селищними і міськими головами, сприяють у здійсненні ними власних повноважень місцевого самоврядування, зокрема у вирішенні питань економічного, соціального та культурного розвитку відповідних територій, зміцнення матеріальної та фінансової бази місцевого самоврядування, контролюють виконання наданих їм законом повноважень органів виконавчої влади, розглядають та враховують у своїй діяльності пропозиції депутатів, органів місцевого самоврядування та їх посадових осіб.
Відповідно до ст. 6 Закону України «Про столицю України - місто-герой Київ» від 15 січня 1999 року N 401-XIV місцеве самоврядування у місті Києві здійснюється територіальною громадою міста як безпосередньо, так і через Київську міську раду, районні в місті ради (у разі їх утворення) та їх виконавчі органи.
Місцеві державні адміністрації підзвітні і підконтрольні відповідним радам у частині повноважень, делегованих їм відповідними радами.
Виходячи із аналізу наведених правових норм, суд приходить до висновку, що Київська міська державна адміністрація хоча і не наділена функціями щодо надання позивачу статусу особи, депортованої за національною ознакою, водночас і не позбавлена права скерувати заяви позивача до відповідної місцевої державної адміністрації за місцезнаходженням (перебуванням) позивача для їх розгляду.
Відповідно до ст. 55 Конституції України права і свободи людини і громадянина захищаються судом.
Згідно із Законом від 17 липня 1997 року N 475/97-ВР «Про ратифікацію Конвенції про захист прав і основних свобод людини 1950 року, Протоколу N 1 та протоколів NN 2, 4, 7 та 11 до Конвенції» Україна повністю визнає обов'язковою і без укладення спеціальної угоди юрисдикцію Європейського суду з прав людини в усіх питаннях, що стосуються тлумачення і застосування Конвенції.
Відповідно до ст. 9 Конституції України чинні міжнародні договори, згода на обов'язковість яких видана Верховною Радою, є частиною законодавства України.
Згідно з статтею 17 Закону України «Про виконання рішень та застосування практики Європейського суду з прав людини» від 23 лютого 2006 року N 3477-IV суди застосовують при розгляді справ Конвенцію та практику Суду як джерело права.
Згідно з висновком Європейського суду з прав людини у справі «Проніна проти України» колишня друга секція (Заява N 63566/00) Страсбург, 18 липня 2006 року, -кожен доречний і важливий аргумент особи має бути проаналізований і суд має надати відповідь на кожен аргумент заявника.
Відповідно до рекомендацій N R(2000)2 компетентні органи держави-відповідача можуть прийняти й інші міри, ніж ті, які визначив суд при постановленні рішення у відповідності до ст. 41 Конвенції, та/або загальні заходи чи індивідуальні заходи, наскільки це можливо, для поновлення тієї ситуації, в якій знаходилась особа до порушення Конвенції про захист прав людини та основоположних свобод.
За таких обставин суд приходить до висновку, що відповідач, будуючи свою діяльність на принципах верховенства права і законності, маючи право приймати власні рішення та повноваження щодо делегування певних функцій, є державним органом, який компетентний за законодавством України прийняти рішення, наскільки це можливо, спрямоване на захист та відновлення прав осіб, які потребують захисту.
12.11.2015 р. Верховною Радою України прийнято постанову № 792-VII, якою визнано депортацію з Криму кримських татар у 1944 році геноцидом кримськотатарського народу.
Судом встановлено, що позивач має кримськотатарську національність та потребує встановлення наявності або відсутності ознак особи, депортованої за національною ознакою.
Беручи до уваги вищенаведене, в силу приписів ст. 159, ч. 2 ст. 162, ч. 2 ст. 11 Кодексу адміністративного судочинства України, Закону України «Про забезпечення прав і свобод внутрішньо переміщених осіб», Порядку надання та позбавлення статусу особи, депортованої за національною ознакою, затвердженого постановою Кабінету Міністрів України від 12 листопада 2014 р. N 643, Закону України «Про місцеві державні адміністрації», Закону України «Про столицю України - місто-герой Київ», беручи до уваги місце перебування позивача, яким є Південний вокзал м.Києва, суд вважає за необхідне з метою повного захисту прав позивача вийти за межі позовних вимог та зобов'язати Київську міську державну адміністрацію скерувати звернення ОСОБА_1 від 01.12.2015 р. вх. № ОП/А-9005/3 із додатками, від 27.01.2016 р. вх. № ОП/А-2181 із додатками, від 13.04.2016 р. вх. № ОП/А-2181/2 із додатками до відповідної місцевої державної адміністрації.
Керуючись ст. ст. 69-71, 94, 160-163, 167 Кодексу адміністративного судочинства України, Окружний адміністративний суд міста Києва, -
1. У позові ОСОБА_1 відмовити.
2. Вийти за межі позовних вимог та зобов'язати Київську міську державну адміністрацію скерувати звернення ОСОБА_1 від 01.12.2015 р. вх. № ОП/А-9005/3 із додатками, від 27.01.2016 р. вх. № ОП/А-2181 із додатками, від 13.04.2016 р. вх. № ОП/А-2181/2 із додатками до відповідної місцевої державної адміністрації.
Постанова відповідно до ч. 1 ст. 254 Кодексу адміністративного судочинства України набирає законної сили після закінчення строку подання апеляційної скарги, встановленого цим Кодексом.
Постанова може бути оскаржена до суду апеляційної інстанції протягом десяти днів з дня її отримання особою, яка оскаржує постанову, за правилами, встановленими ст. ст. 185-187 Кодексу адміністративного судочинства України.
Суддя І.О.Іщук