ГОСПОДАРСЬКИЙ СУД міста КИЄВА 01030, м.Київ, вул.Б.Хмельницького,44-В, тел. (044) 284-18-98, E-mail: inbox@ki.arbitr.gov.ua
15.08.2016№910/11193/16
За позовом Товариства з обмеженою відповідальністю «В.М.»
до Фізичної особи - підприємця ОСОБА_1
про стягнення 57 243,27 грн.
Суддя Літвінова М.Є.
Представники сторін:
від позивача: Рибалка К.С. за довіреністю № 858/01-04 від 11.06.2016 р.;
від відповідача: ОСОБА_1
Товариство з обмеженою відповідальністю «В.М.» (далі - позивач) звернулось до господарського суду міста Києва з позовом до Фізичної особи - підприємця ОСОБА_1 (далі - відповідач) про стягнення 57 243,27 грн. Крім того, позивач просить суд покласти на відповідача витрати по сплаті судового збору.
В обґрунтування позовних вимог позивач посилається на те, що на підставі укладеного Договору він поставив відповідачу товар, який останнім в повному обсязі оплачений не був, внаслідок чого за ним утворилась заборгованість перед позивачем. Враховуючи зазначене, позивач вирішив звернутись до суду за захистом своїх прав та законних інтересів.
Ухвалою господарського суду міста Києва від 21.06.2016 порушено провадження у справі № 910/11193/16, її розгляд призначено на 06.07.2016.
05.07.2016 через відділ діловодства господарського суду міста Києва представником позивача подані додаткові документи для долучення до матеріалів справи.
Ухвалою господарського суду міста Києва від 06.07.2016 на підставі статті 77 Господарського процесуального кодексу України розгляд справи відкладено на 08.08.2016.
05.08.2016 через відділ діловодства господарського суду міста Києва відповідачем було подано відзив на позовну заяву, відповідно до змісту якого відповідач факт виникнення заборгованості визнає частково, проте зазначає, що позивач в порушення вимог розділу ІІ Господарського процесуального кодексу України не звертався до відповідача з претензіями про сплату грошової суми чи хоча б не звертався в іншій спосіб, особливо враховуючи вимоги щодо стягнення неустойки та інших грошових сум, крім основного боргу, зокрема, у відповідності до положень ч. 2 ст. 222 Господарського кодексу України, а також п.п. 9, 11.4. договору поставки №ВГ 1058 від 10.06.2013. Разом з тим, відповідач просить суд застосувати строки позовної давності відносно вимог в частині стягнення пені та зменшити розмір інфляційних втрат та 3% річних, відмовивши у задоволенні означених позовних вимог на підставі ч. 2 ст. 616 Цивільного кодексу України.
05.08.2016 через відділ діловодства господарського суду міста Києва представником позивача подані додаткові документи для долучення до матеріалів справи.
В судовому засіданні 08.08.2016, на підставі статті 77 Господарського процесуального кодексу України, оголошено перерву до 15.08.2016.
Представник позивача в судовому засіданні 15.08.2016 позовні вимоги підтримав в повному обсязі.
Представник відповідача в судовому засіданні 15.08.2016 проти задоволення позову заперечив з підстав, викладених у відзиві на позовну заяву, просив суд застосувати строки позовної давності до позовних вимог в частині стягнення пені та зменшити розмір нарахованих інфляційних втрат та 3% річних.
У судовому засіданні 15.08.2016 судом проголошено вступну та резолютивну частини рішення.
Розглянувши подані документи і матеріали, заслухавши пояснення представників сторін, всебічно і повно з'ясувавши фактичні обставини, на яких ґрунтується позов, об'єктивно оцінивши докази, які мають значення для розгляду справи і вирішення спору по суті, господарський суд міста Києва, -
10.06.2016 між позивачем (постачальник) та відповідачем (покупець) було укладено Договір поставки №ВМ1058 (далі - Договір), відповідно до п. 1.1. якого постачальник зобов'язаний поставити, а покупець прийняти та оплатити витратні матеріали та аксесуари до оргтехніки відповідно до Специфікації (Додаток № 1), яка є невід'ємною частиною цього Договору.
Згідно з п. 3.2. Договору повна оплата вартості отриманої від постачальника партії товару здійснюється покупцем в національній валюті на поточний банківський рахунок постачальника протягом дев'яносто календарних днів від дати поставки товару, вказаної в товарній накладній постачальника.
На виконання умов Договору позивач передав відповідачу товар за видатковою накладною № НЗК00341077 від 17.06.2013 на загальну суму 57 482,94 грн.
Відповідач, у свою чергу, в порушення взятих на себе договірних зобов'язань отриманий товар оплатив частково в сумі 31 500,00 грн., що підтверджується наявними в матеріалах справи банківськими виписками, внаслідок чого за ним утворилась заборгованість в сумі 25 982,94 грн.
Зважаючи на те, що відповідач допустив порушення взятих на себе зобов'язань в частині оплати поставленого позивачем товару, останній вирішив звернутись до суду з даним позовом за захистом своїх прав та законних інтересів.
Оцінюючи подані докази за своїм внутрішнім переконанням, що ґрунтується на всебічному, повному і об'єктивному розгляді в судовому засіданні всіх обставин справи в їх сукупності, суд вважає, що позовні вимоги підлягають частковому задоволенню з наступних підстав.
Згідно зі статтею 11 Цивільного кодексу України цивільні права та обов'язки виникають із дій осіб, що передбачені актами цивільного законодавства, а також із дій осіб, що не передбачені цими актами, але за аналогією породжують цивільні права та обов'язки; підставами виникнення цивільних прав та обов'язків, зокрема, є договори та інші правочини.
Договором є домовленість двох або більше сторін, спрямована на встановлення, зміну або припинення цивільних прав та обов'язків.
Укладений між сторонами договір за своєю правовою природою є договором поставки.
Відповідно до частини 1 статті 712 Цивільного кодексу України за договором поставки продавець (постачальник), який здійснює підприємницьку діяльність, зобов'язується передати у встановлений строк (строки) товар у власність покупця для використання його у підприємницькій діяльності або в інших цілях, не пов'язаних з особистим, сімейним, домашнім або іншим подібним використанням, а покупець зобов'язується прийняти товар і сплатити за нього певну грошову суму.
До договору поставки застосовуються загальні положення про купівлю-продаж, якщо інше не встановлено договором, законом або не випливає з характеру відносин сторін (частина 2 статті 712 Цивільного кодексу України).
Згідно з частиною 1 статті 692 Цивільного кодексу України покупець зобов'язаний оплатити товар після його прийняття або прийняття товаророзпорядчих документів на нього, якщо договором або актами цивільного законодавства не встановлений інший строк оплати товару.
Як зазначалось вище, за умовами п. 3.2. Договору повна оплата вартості отриманої від постачальника партії товару здійснюється покупцем в національній валюті на поточний банківський рахунок постачальника протягом дев'яносто календарних днів від дати поставки товару, вказаної в товарній накладній постачальника.
Відповідно до статті 599 Цивільного кодексу України зобов'язання припиняється виконанням, проведеним належним чином.
Згідно зі статті 193 Господарського кодексу України суб'єкти господарювання та інші учасники господарських відносин повинні виконувати господарські зобов'язання належним чином відповідно до закону, інших правових актів, договору, а за відсутності конкретних вимог щодо виконання зобов'язання - відповідно до вимог, що у певних випадках ставляться.
Кожна сторона повинна вжити усіх заходів, необхідних для належного виконання нею зобов'язання, враховуючи інтереси другої сторони та забезпечення загальногосподарського інтересу.
Не допускається одностороння відмова від виконання зобов'язань, крім випадків, передбачених законом, а також відмова від виконання або відстрочка з мотиву, що зобов'язання другої сторони за іншим договором не було виконано належним чином.
Таким чином, оскільки відповідач прийняв товар, однак в обумовлені строки не сплатив позивачеві повністю його вартість, відповідний борг в сумі 25 982,94 грн., який існує на момент розгляду справи в суді, має бути стягнутий з нього в судовому порядку.
Що стосується вимог про стягнення 4 728,90 грн. пені, слід відзначити наступне.
Так, згідно зі статтею 216 Господарського кодексу України учасники господарських відносин несуть господарсько-правову відповідальність за правопорушення у сфері господарювання шляхом застосування до правопорушників господарських санкцій на підставах і в порядку, передбачених цим Кодексом, іншими законами та договором.
Одним із різновидів господарських санкцій, які застосовуються до правопорушника у сфері господарювання, є штрафні санкції у вигляді грошової суми (неустойки, штрафу, пені), яку учасник господарських відносин зобов'язаний сплатити у разі порушення ним правил здійснення господарської діяльності, невиконання або неналежного виконання господарського зобов'язання (стаття 230 Господарського кодексу України).
Поняттям «штраф» та «пеня» дано визначення частинах. 2, 3 статті 549 Цивільного кодексу України.
Відповідно до зазначеної норми, штрафом є неустойка, що обчислюється у відсотках від суми невиконаного або неналежно виконаного зобов'язання; пенею - неустойка, що обчислюється у відсотках від суми несвоєчасно виконаного грошового зобов'язання за кожен день прострочення виконання.
Згідно з частиною 2 статті 343 Господарського кодексу України платник грошових коштів сплачує на користь одержувача цих коштів за прострочку платежу пеню в розмірі, що встановлюється за згодою сторін, але не може перевищувати подвійної облікової ставки Національного банку України, що діяла у період, за який сплачується пеня. Приписи даної статті також кореспондуються з положеннями ст. 3 Закону України «Про відповідальність за несвоєчасне виконання грошових зобов'язань».
За умовами п. 7.1. Договору у разі несплати або несвоєчасної оплати вартості отриманого товару (п. 3.1.) покупець сплачує постачальнику за кожний день прострочення платежу пеню, яка обчислюється від суми простроченого платежу в розмірі 0,1% в день, а також відшкодовує збитки в повному обсязі. При цьому сторони домовились, що сплата пені здійснюється покупцем в першу чергу, перед сплатою суми основного боргу.
Оскільки відповідач належним чином не виконував взяті на себе зобов'язання з оплати отриманого товару, позивачем нараховано пеню у розмірі 0,1% за період з 11.12.2015 по 09.06.2016 в сумі 4 728,90 грн.
Перевіривши наданий позивачем розрахунок пені, суд вважає його таким, що не відповідає вимогам діючого законодавства, виходячи з наступного.
Відповідно до вимог частини 6 статті 232 Господарського кодексу України, нарахування штрафних санкцій за прострочення виконання зобов'язання, якщо інше не встановлено законом або договором, припиняється через шість місяців від дня, коли зобов'язання мало бути виконано.
Згідно з п. 2.5. постанови Пленуму Вищого господарського суду України від 17.12.2013 №14 «Про деякі питання практики застосування законодавства про відповідальність за порушення грошових зобов'язань» щодо пені за порушення грошових зобов'язань застосовується припис частини шостої статті 232 ГК України. Даним приписом передбачено не позовну давність, а період часу, за який нараховується пеня і який не повинен перевищувати шести місяців від дня, коли відповідне зобов'язання мало бути виконане; законом або укладеним сторонами договором може бути передбачено більшу або меншу тривалість цього періоду. Його перебіг починається з дня, наступного за останнім днем, у який зобов'язання мало бути виконане, і початок такого перебігу не може бути змінений за згодою сторін.
Враховуючи умови п. 3.2. Договору відповідач повинен був в повному обсязі здійснити оплату отриманого від позивача товару у строк до 15.09.2013 включно, у зв'язку з чим, перебіг строку на нарахування пені розпочався 16.09.2013 та припинився 16.03.2014.
Умовами укладеного між сторонами Договору сторони не передбачили більшу тривалість періоду нарахування пені, тоді як позивачем всупереч вимог ч.6 ст. 232 Господарського кодексу України нараховано пеню з 11.12.2015 по 09.06.2016, тобто за той період, коли у позивача було відсутнє право на нарахування пені.
Враховуючи вищевикладені обставини, суд відмовляє у задоволенні позовних вимог в частині стягнення пені в сумі 4 728,90 грн.
Стосовно заявленого відповідачем клопотання про застосування строків позовної давності в частині позовних вимог про стягнення пені, суд зазначає наступне.
Відповідно до статті 256 Цивільного кодексу України позовна давність - це строк, у межах якого особа може звернутися до суду з вимогою про захист свого цивільного права або інтересу.
Нормами статті 257 Цивільного кодексу України встановлено, що загальна позовна давність встановлюється тривалістю у три роки.
Згідно з ч. 1 статті 261 Цивільного кодексу України перебіг позовної давності починається від дня, коли особа довідалася або могла довідатися про порушення свого права або про особу, яка його порушила.
У відповідності до п. 2.2. постанови Пленуму Вищого господарського суду України №10 від 29.05.2013 року "Про деякі питання практики застосування позовної давності у вирішенні господарських спорів" визначено, що за змістом частини першої статті 261 ЦК України позовна давність застосовується лише за наявності порушення права особи.
Отже, перш ніж застосовувати позовну давність, господарський суд повинен з'ясувати та зазначити в судовому рішенні, чи порушене право або охоронюваний законом інтерес позивача, за захистом якого той звернувся до суду. У разі коли такі право чи інтерес не порушені, суд відмовляє в позові з підстав його необґрунтованості. І лише якщо буде встановлено, що право або охоронюваний законом інтерес особи дійсно порушені, але позовна давність спливла і про це зроблено заяву іншою стороною у справі, суд відмовляє в позові у зв'язку зі спливом позовної давності - за відсутності наведених позивачем поважних причин її пропущення.
Оскільки суд дійшов висновку про необґрунтованість вимог позивача в частині стягнення пені, позовна давність не може бути застосована до даних правовідносин.
Що стосується заявлених позивачем позовних вимог про стягнення 23 727,85 грн. інфляційних втрат та 2 803,58 грн. 3% річних, слід зазначити наступне.
Згідно зі статтею 625 Цивільного кодексу України боржник, який прострочив виконання грошового зобов'язання, на вимогу кредитора зобов'язаний сплатити суму боргу з урахуванням встановленого індексу інфляції за весь час прострочення, а також три проценти річних від простроченої суми, якщо інший розмір процентів не встановлений договором або законом.
Передбачене законом право кредитора вимагати сплати боргу з урахуванням індексу інфляції та процентів річних в порядку статті 625 Цивільного кодексу України є способами захисту його майнового права та інтересу, суть яких полягає у відшкодуванні матеріальних втрат від знецінення грошових коштів внаслідок інфляційних процесів та отриманні компенсації (плати) від боржника за користування утримуваними ним грошовими коштами, належними до сплати кредиторові.
Основною метою визначення інфляційних втрат є встановлення розміру компенсації, яку боржник зобов'язаний в порядку статті 625 Цивільного кодексу України сплатити кредитору для усунення наслідків знецінення грошових коштів, що не були вчасно повернуті внаслідок порушення грошового зобов'язання.
Індекси споживчих цін (індекси інфляції), які є показниками загального рівня інфляції в економіці, розраховуються в цілому за місяць, а не на конкретні дати. Встановлено, що вони розраховуються Державним комітетом статистики України щомісячно та публікуються в наступному за звітним місяці.
Оскільки індекси інфляції є саме коефіцієнтами, призначенням яких є переведення розміру заборгованості у реальну величину грошових коштів з урахуванням знецінення первинної суми, такі інфляційні втрати не можуть бути розраховані за певну кількість днів прострочення, так як їх розмір не відповідатиме реальній величині знецінення грошових коштів, що існував у певний період протягом місяця, а не на конкретну дату чи за декілька днів.
Згідно з Листом Державного комітету статистики України №11/1-5/73 від 13.02.2009 також не має практичного застосування середньоденний індекс інфляції, що може бути розрахований за формулою середньої геометричної незваженої (корінь з місячного індексу в 31 (30) степені). Так, він вказує лише на темп приросту цін за 1 день та не є показником реальної величини знецінення грошових коштів кредитора за період прострочення боржником своїх зобов'язань.
Зазначені висновки підтверджуються Рекомендаціями Верховного Суду України щодо порядку застосування індексів інфляції при розгляді судових справ, даних у листі Верховного Суду України № 62-97р від 03.04.1997 р., відповідно до яких визначення загального індексу за певний період часу здійснюється шляхом перемноження помісячних індексів, тобто накопичувальним підсумком. Його застосування до визначення заборгованості здійснюється за умов, якщо в цей період з боку боржника не здійснювалося платежів, тобто розмір основного боргу не змінювався. У випадку, якщо боржник здійснював платежі, загальні індекси інфляції і розмір заборгованості визначаються шляхом множення не за весь період прострочення, а виключно по кожному періоду, в якому розмір заборгованості не змінювався, зі складанням сум отриманих в результаті інфляційних збитків кожного періоду. При цьому, слід вважати, що сума, внесена за період з 1 по 15 число відповідного місяця, індексується за період з врахуванням цього місяця, а якщо з 16 по 31 число, то розрахунок починається з наступного місяця.
Так, відповідно до п. 3.2. постанови Пленуму Вищого господарського суду України від 17.12.2013 №14 «Про деякі питання практики застосування законодавства про відповідальність за порушення грошових зобов'язань» у застосуванні індексації можуть враховуватися рекомендації щодо порядку застосування індексів інфляції при розгляді судових справ, викладені в листі Верховного Суду України від 03.04.1997 № 62-97 р.
Таким чином, інфляційні втрати мають розраховуватись шляхом визначення різниці між добутком суми боргу та помісячних індексів інфляції за час прострочення, розділених на сто, і сумою боргу.
Зазначене відповідає п. 6 Наказу Держкомстату від 27.07.2007 №265 «Про затвердження Методики розрахунку базового індексу споживчих цін», відповідно до якого розрахунки базового індексу споживчих цін проводяться за міжнародною класифікацією індивідуального споживання за цілями та здійснюються відповідно до модифікованої формули Ласпейреса. Розрахунки базового індексу споживчих цін за квартал, період з початку року і т.п. проводяться «ланцюговим» методом, тобто шляхом множення місячних (квартальних і т.д.) індексів.
Крім того, необхідно враховувати, що, як на тому наголошено в п. 2 Інформаційного листа Вищого господарського суду України № 01-06/928/2012 від 17.07.2012 р. сума боргу з урахуванням індексу інфляції повинна розраховуватися, виходячи з індексу інфляції за кожний місяць (рік) прострочення, незалежно від того, чи був в якийсь період індекс інфляції менше одиниці (тобто мала місце не інфляція, а дефляція) (див. постанову Вищого господарського суду України № 23/466 від 05.04.2011 р. та лист Верховного Суду України «Рекомендації щодо порядку застосування індексів інфляції при розгляді судових справ» № 62-97р від 03.04.1997 р.).
В силу приписів п. 1.12. постанови Пленуму Вищого господарського суду України від 17.12.2013 №14 «Про деякі питання практики застосування законодавства про відповідальність за порушення грошових зобов'язань» господарський суд має з'ясовувати обставини, пов'язані з правильністю здійснення позивачем розрахунку, та здійснити оцінку доказів, на яких цей розрахунок ґрунтується. У разі якщо відповідний розрахунок позивачем здійснено неправильно, то господарський суд з урахуванням конкретних обставин справи самостійно визначає суми пені та інших нарахувань у зв'язку з порушенням грошового зобов'язання, не виходячи при цьому за межі визначеного позивачем періоду часу, протягом якого, на думку позивача, мало місце невиконання такого зобов'язання, та зазначеного позивачем максимального розміру відповідних пені та інших нарахувань.
Перевіривши надані позивачем розрахунки інфляційних втрат у розмірі 23 727,85 грн. та 3% річних в сумі 2 803,58 грн., суд вважає їх арифметично вірними та такими, що відповідають вимогам чинного законодавства.
Разом з тим, суд відмовляє відповідачу у клопотанні в частині зменшення розміру 3% річних та інфляційних втрат шляхом відмови у задоволенні означених позовних вимог на підставі ч. 2 ст. 616 Цивільного кодексу України, виходячи з наступного.
Пунктом 1 ст. 233 ГК України закріплено, що суд має право зменшити розмір санкцій, якщо належні до сплати штрафні санкції надмірно великі порівняно із збитками кредитора. При цьому повинно бути взято до уваги: ступінь виконання зобов'язання боржником; майновий стан сторін, які беруть участь у зобов'язанні; не лише майнові, але й інші інтереси сторін, що заслуговують на увагу.
Частина 3 ст. 551 ЦК України встановлює, що розмір неустойки може бути зменшений за рішенням суду, якщо він значно перевищує розмір збитків, та за наявності інших обставин, які мають істотне значення. При цьому відсутність чи невисокий розмір збитків може бути підставою для зменшення судом розміру неустойки, що стягується з боржника.
Стаття 83 ГПК України надає господарському суду право, приймаючи рішення, зменшувати у виняткових випадках розмір неустойки (штрафу, пені), яка підлягає стягненню зі сторони, що порушила зобов'язання.
Правовий аналіз названих статей свідчить, що вони не є імперативними та застосовуються за визначених умов на розсуд суду.
У свою чергу, відсотки річні та інфляційні втрати не є штрафними санкціями, а як зазначалось вище, є способом захисту майнового права та інтересу позивача, суть якого полягає в отриманні компенсації (плати) від відповідача як боржника за користування утримуваними ним грошовими коштами, належними до сплати позивачу та у відшкодуванні матеріальних втрат від знецінення грошових коштів внаслідок інфляційних процесів.
За змістом статті 83 ГПК України суд наділений правом зменшувати лише розмір штрафних санкцій, які присуджуються до стягнення з боржника і не наділений правом зменшувати або виключати з суми боргу відсотки річні та інфляційні втрати.
Таким чином, позовні вимоги в частині стягнення 3 % річних та інфляційні втрат мають бути задоволені в повному обсязі.
Доводи відповідача в частині того, що позивач в порушення вимог розділу ІІ Господарського процесуального кодексу України не звертався до відповідача з претензіями про сплату грошової суми чи хоча б не звертався в іншій спосіб, особливо враховуючи вимоги щодо стягнення неустойки та інших грошових сум, крім основного боргу, зокрема, у відповідності до положень ч. 2 ст. 222 Господарського кодексу України, а також п.п. 9, 11.4. договору поставки № ВГ 1058 від 10.06.2013 р., суд вважає необґрунтованими та до уваги не приймає, оскільки відповідно до Рішення Конституційного Суду України від 09.07.2002 № 15-рп/2002 у справі №1-2/2002 (про досудове врегулювання спорів) положення частини другої статті 124 Конституції України щодо поширення юрисдикції судів на всі правовідносини, що виникають у державі, в аспекті конституційного звернення необхідно розуміти так, що право особи (громадянина України, іноземця, особи без громадянства, юридичної особи) на звернення до суду за вирішенням спору не може бути обмежене законом, іншими нормативно-правовими актами. Встановлення законом або договором досудового врегулювання спору за волевиявленням суб'єктів правовідносин не є обмеженням юрисдикції судів і права на судовий захист.
При цьому суд зазначає, що відповідно до п.1.8. постанови Пленуму Вищого господарського суду України від 17.12.2013 №14 «Про деякі питання практики застосування законодавства про відповідальність за порушення грошових зобов'язань» попереднє, до подання позову до господарського суду, звернення кредитора до боржника з вимогою про сплату сум пені, інфляційних нарахувань та процентів річних не передбачено законом і тому не є обов'язковим. Отже, неподання позивачем (кредитором) доказів такого звернення не тягне за собою відмови в задоволенні відповідних позовних вимог.
Відповідно до ст. ст. 33, 34 Господарського процесуального кодексу України кожна сторона повинна довести ті обставини, на які вона посилається як на підставу своїх вимог і заперечень; докази подаються сторонами та іншими учасниками судового процесу; обставини справи, які відповідно до законодавства повинні бути підтверджені певними засобами доказування, не можуть підтверджуватись іншими засобами доказування.
Обов'язок із доказування слід розуміти як закріплену в процесуальному та матеріальному законодавстві міру належної поведінки особи, що бере участь у судовому процесі, із збирання та надання доказів для підтвердження свого суб'єктивного права, що має за мету усунення невизначеності, яка виникає в правовідносинах у разі неможливості достовірно з'ясувати обставини, які мають значення для справи.
Відповідно до п. 2 Постанови Пленуму Вищого господарського суду України № 6 від 23.03.2012. "Про судове рішення" рішення господарського суду має ґрунтуватись на повному з'ясуванні такого: чи мали місце обставини, на які посилаються особи, що беруть участь у процесі, та якими доказами вони підтверджуються; чи не виявлено у процесі розгляду справи інших фактичних обставин, що мають суттєве значення для правильного вирішення спору, і доказів на підтвердження цих обставин; яка правова кваліфікація відносин сторін, виходячи з фактів, установлених у процесі розгляду справи, та яка правова норма підлягає застосуванню для вирішення спору.
Оскільки, як зазначалось вище, судом встановлено, що відповідач неналежним чином виконував взяті на себе обов'язки щодо оплати вартості поставленого позивачем товару, позовні вимоги підлягають задоволенню частково з урахуванням наведеного.
Відповідно до статті 49 Господарського процесуального кодексу України, витрати по сплаті судового збору покладаються на сторони пропорційно задоволеній частині позову.
Керуючись ст. ст. 32, 33, 44, 49, 82- 85 Господарського процесуального кодексу України, господарський суд міста Києва, -
1. Позовні вимоги задовольнити частково.
2. Стягнути з Фізичної особи - підприємця ОСОБА_1 (03187, АДРЕСА_1; ідентифікаційний номер НОМЕР_1) на користь Товариства з обмеженою відповідальністю «В.М.» (01010, місто Київ, вулиця Івана Мазепи, будинок 4/6; код ЄДРПОУ 24095427) 25 982 (двадцять п'ять тисяч дев'ятсот вісімдесят дві) грн. 94 коп. основного боргу, 23 727 (двадцять три тисячі сімсот двадцять сім) грн. 85 коп. інфляційних втрат, 2 803 (дві тисячі вісімсот три) грн. 58 коп. 3% річних, 1 264 (одну тисячу двісті шістдесят чотири) грн. 16 коп. витрати по сплаті судового збору.
3. В іншій частині позову відмовити.
4. Після вступу рішення в законну силу видати наказ.
5. Рішення господарського суду набирає законної сили після закінчення строку подання апеляційної скарги, якщо апеляційну скаргу не було подано. У разі подання апеляційної скарги рішення, якщо його не скасовано, набирає законної сили після розгляду справи апеляційним господарським судом.
Дата підписання
повного тексту рішення 22.08.2016
Суддя М.Є. Літвінова