АПЕЛЯЦІЙНИЙ СУД М. КИЄВА
Справа № 22-10366 Головуючий у 1-й інстанції - Трусова Т.О.
Доповідач - Пікуль А.А.
17 серпня 2016 року. Колегія суддів судової палати у цивільних справах Апеляційного суду м. Києва в складі:
головуючого Пікуль А.А.
суддів Борисової О.В.
НевідомоїТ.О.
секретар Ільченко В.В.
розглянувши у відкритому судовому засіданні в місті Києві цивільну справу за апеляційною скаргою ОСОБА_3 на рішення Дарницького районного суду міста Києва від 14 червня 2016 року у справі за позовами ОСОБА_4 та ОСОБА_5 до ОСОБА_3, третя особа - приватний нотаріус Київського міського нотаріального округу ОСОБА_6, про стягнення боргу за зобов'язаннями спадкодавця,-
Рішенням Дарницького районного суду міста Києва від 14 червня 2016 року задоволено позовні вимоги ОСОБА_4 та ОСОБА_5 до ОСОБА_3, третя особа - ПН КМНО ОСОБА_6, про стягнення боргу за зобов'язаннями спадкодавця.
Суд стягнув з ОСОБА_3 на користь ОСОБА_4 борг за зобов'язаннями спадкодавця ОСОБА_7 у сумі 130 736 грн., але в межах вартості майна, отриманого в спадщину.
Суд стягнув з ОСОБА_3 на користь ОСОБА_5 борг за зобов'язаннями спадкодавця ОСОБА_7 у сумі 166 436 грн., але в межах вартості майна, отриманого в спадщину.
Судом вирішене питання розподілу судових витрат між сторонами.
Не погодившись з рішенням суду, ОСОБА_3 подав апеляційну скаргу, в якій, посилаючись на невідповідність висновків суду обставинам справи, порушення норм матеріального та процесуального права, що призвело до постановлення незаконного та необґрунтованого рішення, просить рішення суду скасувати та ухвалити нове рішення, яким відмовити у задоволенні позовних вимог у повному обсязі (т.2, а.с.93-100).
В суд апеляційної інстанції сторони третя особа - ПН КМНО ОСОБА_6 не з'явився, про місце та час апеляційного розгляду повідомлений належним чином.
Суд ухвалив розглядати справу у відсутність третьої особи, оскільки відповідно до положень ч.2 ст. 305 ЦПК неявка сторони, належним чином повідомленої про час і місце розгляду справи, не перешкоджає апеляційному розглядові справи.
Заслухавши доповідь судді Пікуль А.А., пояснення учасників судового розгляду: представників ОСОБА_7, ОСОБА_8 та ОСОБА_9, які підтримали подану апеляційну скаргу та просили суд її задовольнити, представника позивачів, ОСОБА_10, який заперечував проти задоволення апеляційної скарги, з'ясувавши обставини справи та обговоривши доводи апеляційної скарги, колегія приходить до висновку про те, що апеляційну скаргу слід відхилити з таких підстав.
При ухваленні рішення суд першої інстанції вважав встановленими наступні обставини.
14 вересня 2014 року ОСОБА_7 взяв у борг у позивача ОСОБА_4 грошові кошти в іноземній валюті в сумі 5000 доларів США, зобов'язавшись повернути борг до 14 березня 2016 року та сплачувати за користування грошовими коштами щомісячно 2% від суми позики, що становить 100 доларів США.
В цей же день ОСОБА_7 взяв у борг у позивача ОСОБА_5 грошові кошти в іноземній валюті в сумі 5000 доларів США і в національній валюті в сумі 35000 грн., зобов'язавшись повернути борг до 25 березня 2015 року та сплачувати за користування грошовими коштами щомісячно 2% від суми позики, що становить 100 дол. США і 700 грн. відповідно.
Зазначені обставини підтверджуються власноручними розписками ОСОБА_7 (т.1 а.с.7, 146).
Відповідно до висновку почеркознавчої експертизи № 902/903/16-32 від 20 квітня 2016 року, згідно з яким рукописні записи (буквені та цифрові), а також підписи ОСОБА_7 у розписках, датованих 14 вересня 2014 року, про отримання грошових коштів у борг від ОСОБА_4 та ОСОБА_5 виконано ОСОБА_7 (т.2 а.с.23-35).
Зазначений у розписках знак долара $ визнано судом загальновідомою обставиною, яка за приписом частини 2 статті 60 ЦПК України доказуванню не підлягає.
ІНФОРМАЦІЯ_1 позичальник ОСОБА_7 помер (т.1, а.с. 55). Зобов'язання за договорами позики ОСОБА_7 не виконав.
Оскільки заповіту ОСОБА_7 не залишив, право на спадкування за законом отримали спадкоємці першої черги - дружина ОСОБА_9, син ОСОБА_3 та батьки ОСОБА_11 і ОСОБА_12
До складу спадщини входить 1/4 частина квартири за адресою: АДРЕСА_1.
17 червня 2015 року неповнолітній син спадкодавця ОСОБА_3 подав нотаріусу заяву про прийняття спадщини після смерті батька, а дружина та батьки померлого у в цей же день подали заяви про відмову від спадщини на користь сина спадкодавця (т. 1 а.с. 52, 61, 65, 69).
Дізнавшись про смерть ОСОБА_7, позивачі 18 червня 2015 року направили дружині та батькам померлого письмові вимоги про повернення боргу спадкодавця одноразовим платежем, як це передбачено частиною 2 статті 1282 ЦК України (т.1 а.с.8, 9, 10, 147, 148, 149).
23 червня 2015 року позивачі повторно пред'явили письмові вимоги до спадкоємців ОСОБА_7, направивши їх до Шістнадцятої київської державної нотаріальної контори за місцем відкриття спадщини (т.1 а.с.77, 81).
Вказані вимоги були передані за місцем відкриття спадкової справи ПН КМНО ОСОБА_6, яка листом від 17 липня 2015 року повідомила спадкоємця ОСОБА_3 про претензії позивачів та роз'яснила відповідні вимоги спадкового законодавства (т.1 а.с.85).
Судом встановлено, що вимоги позивачів-кредиторів відповідачем не виконані.
За встановлених обставин суд першої інстанції дійшов висновку про наявність правових підстав для задоволення позовних вимог ОСОБА_4 та ОСОБА_5 у повному обсязі.
Виходячи з наявних у матеріалах справи та досліджених судом першої інстанції письмових доказів суд апеляційної інстанції приходить до висновку про те, що обставини, що мають значення для справи, які суд вважав встановленими при вирішенні справи доведені.
Висновки суду щодо підстав для задоволення позовних вимог ОСОБА_4 та ОСОБА_5 відповідають обставинам справи та положенням матеріального закону.
Норми матеріального права відповідно до спірних правовідносин застосовані правильно.
Всі висновки суду першої інстанції, мотиви, з яких суд взяв до уваги одні та відхилив інші докази, і, як наслідок, вважав встановленою наявність правових підстав для задоволення заявленого співпозивачами позову, нормативно-правові акти, якими керувався суд при ухваленні рішення, повно та послідовно викладені у мотивувальній частині оскаржуваного рішення (т.2, а.с.86-89).
Обставин, які б дали суду апеляційної інстанції підстави для спростування указаних висновків суду, апеляційна скарга представника ОСОБА_3 не містить, в ході апеляційного розгляду його представники, ОСОБА_8 та ОСОБА_9, також не навели таких обставин.
Усі доводи апеляційної скарги ОСОБА_3 є по суті викладенням змісту заперечень на позов (т.1, а.с.112-114, 182-184), поданих його представником ОСОБА_8, які отримали належну оцінку суду першої інстанції, що знайшло своє відображення у мотивувальній частині оскаржуваного рішення суду.
Так, відповідач в апеляційній скарзі посилається на те, що суд дійшов помилкового висновку щодо факту укладення спірних договорів позики, оскільки указана обставину не доведена жодними належними та допустимими доказами, зокрема під час судового розгляду справи не було доведено наявності фактичних договірних зобов'язань між позивачами та ОСОБА_7, обставин написання останнім розписок про отримання коштів, та фактичного отримання коштів. На думку ОСОБА_3 сама по собі наявність у певної особи розписки про отримання коштів не може бути самостійною підставою для безумовного ствердження про передачу грошових коштів, а відтак не може підтверджувати факт укладення договору позики.
Крім того, відповідач в апеляційній скарзі зазначає, що районний суд не надав належної оцінки обставинам щодо відсутності у розписках необхідних реквізитів, зокрема, адреси реєстрації позикодавця ОСОБА_7, повних паспортних даних сторін договору та інших необхідних істотних умов, необхідних для укладення такого договору.
Також відповідач посилається на недоведеність позивачами обставини невиконання ОСОБА_7 своїх зобов'язань за спірними договорами позики.
Указані доводи не можуть бути прийнятими судом апеляційної інстанції в якості підстав для скасування оскаржуваного рішення враховуючи наступне.
Відповідно до статті 1046 ЦК України за договором позики одна сторона (позикодавець) передає у власність другій стороні (позичальникові) грошові кошти або інші речі, визначені родовими ознаками, а позичальник зобов'язується повернути позикодавцеві таку ж суму грошових коштів (суму позики) або таку ж кількість речей того ж роду та такої ж якості. Договір позики є укладеним з моменту передання грошей або інших речей, визначених родовими ознаками.
На підтвердження укладення договору позики та його умов, згідно із частиною другою статті 1047 ЦК України, може бути представлена розписка позичальника або інший документ, який посвідчує передання йому позикодавцем визначеної грошової суми або визначеної кількості речей.
Крім того, частиною першою статті 1049 ЦК України встановлено, що за договором позики позичальник зобов'язаний повернути суму позики у строк та в порядку, що передбачені договором.
Відповідно до Правової позиції Верховного Суду України, викладеної у постанові від 18 вересня 2013 року (справа №6-63цс13) щодо застосування норм права, яка згідно з чинним цивільним процесуальним законодавством має ураховуватись іншими судами загальної юрисдикції при застосуванні таких норм права, письмова форма договору позики внаслідок його реального характеру є доказом не лише факту укладення договору, але й факту передачі грошової суми позичальнику.
Договір позики є двостороннім правочином, а також він є одностороннім договором, оскільки після укладення цього договору всі обов'язки за договором позики, у тому числі повернення предмета позики або рівної кількості речей того ж роду та такої ж якості, несе позичальник, а позикодавець набуває за цим договором тільки права.
За своєю суттю розписка про отримання в борг грошових коштів є документом, який видається боржником кредитору за договором позики, підтверджуючи як його укладення, так і умови договору, а також засвідчуючи отримання боржником від кредитора певної грошової суми або речей.
Досліджуючи боргові розписки чи договори позики, суди повинні виявляти справжню правову природу укладеного договору, незалежно від найменування документа, і залежно від установлених результатів робити відповідні правові висновки.
Верховний Суд України дійшов аналогічних висновків за результатами перегляду справ №6-50цс16, №6-1967цс15.
Крім того, у справі №6-1967цс15 Верховний Суд України дійшов правового висновку про те, що розписка як документ, що підтверджує боргове зобов'язання, має містити умови отримання позичальником в борг грошей із зобов'язанням їх повернення та дати отримання коштів.
В даному конкретному випадку розписки від 14 вересня 2014 року (т.1, а.с.7, 146) - боргові документи, видані ОСОБА_7 на підтвердження прийняття зобов'язань за договорами позики та наявні у ОСОБА_4 та ОСОБА_5, свідчить про існування правовідносин за договором позики між сторонами у справі.
При цьому, розписки від 14 вересня 2014 року містить умови отримання ОСОБА_7 в борг грошей із зобов'язанням їх повернення, дати отримання коштів та особистим підписом позичальника.
Твердження відповідача про, те що розписки не містять необхідних реквізитів, зокрема, адреси реєстрації позикодавця ОСОБА_7, повних паспортних даних сторін договору та інших необхідних істотних умов, необхідних для укладення такого договору є необґрунтованими, оскільки цивільним законодавством не встановлено спеціальних вимог до змісту договору позики (розписки).
За правилом ч.2, 3 ст.545 ЦК України, якщо боржник видав кредиторові борговий документ, кредитор, приймаючи виконання зобов'язання, повинен повернути його боржникові. У разі неможливості повернення боргового документа кредитор повинен вказати про це у розписці, яку він видає.
Наявність боргового документа у боржника підтверджує виконання ним свого обов'язку.
Правовий аналіз ст.545 ЦК України дає підстави вважати, що держатель оригінала боргового документа є належним кредитором у зобов'язанні, на підтвердження виникнення якого наданий такий борговий документ.
Таким чином, обставина наявності у позивачів оригіналів розписок, наданих ОСОБА_7, відсутність у розпорядженні правонаступника померлого позикодавця розписок про прийняття виконання зобов'язань за спірними договорами позики, свідчать про невиконання ОСОБА_7 зобов'язань перед ОСОБА_4 та ОСОБА_5 за договорами позики від 14 вересня 2014 року.
У зв'язку з наведеним, апеляційний суд відхиляє доводи апеляційної скарги про те, що районним судом необґрунтовано відмовлено у задоволенні клопотання сторони відповідача про виклик у судове засідання позивачів в якості свідків для ідентифікації позивачів як дійсно належних кредиторів у справі, підтвердження факту знайомства ОСОБА_7 з ОСОБА_4 та ОСОБА_5, написання розписки, для з'ясування потреб, на які надавались кошти, місця написання розписки, підтвердження отримання коштів - оскільки указані відомості не мають правового значення для правильного вирішення спору у даних правовідносинах.
Доводи апеляційної скарги про те, що районним судом безпідставно покладено в основу рішення висновок почеркознавчої експертизи № 902/903/16-32 від 20 квітня 2016 року, згідно з яким рукописні записи (буквені та цифрові), а також підписи ОСОБА_7 у розписках, датованих 14 вересня 2014 року, про отримання грошових коштів у борг від ОСОБА_4 та ОСОБА_5 виконано ОСОБА_7 (т.2 а.с.23-35), оскільки цей висновок не є належним доказом, бо фактично не містить інформацію щодо предмета доказування, також відхиляються апеляційним судом як безпідставні.
Доводи сторони, що експертом не було проаналізовано текст досліджуваної розписки у повному об'ємі, крім того, не підтверджено чи не спростовано потенційну можливість внесення змін до розписки іншими сторонніми особами (зокрема - шляхом дописування певних цифр та букв, які впливають на зміну суми боргу, дату видачі розписки, визначеної у розписці відсоткової ставки), суперечать дійсним обставинам почеркознавчого дослідження.
Так з п.4 досліджувальної частини експертного висновку (т.2, а.с.26 звор. - 27) убачається, що об'єктом дослідження були всі рукописні записи (буквені та цифрові) у розписках від 14.09.2014.
Аналіз тексту (змісту) розписки не входить до компетенції експерта-почеркознавця. Питання щодо внесення змін до розписки іншими сторонніми особами не були поставлені на вирішення експерта. Питання внесення змін до текстового документа (розписки) після його складання відноситься до компетенції технічної експертизи документа.
Нерозуміння стороною, яким саме чином проводилися дослідження та згідно з якими саме методиками експерт прийшов до викладених ним висновків, саме по собі не може бути підставою для виклику експерта, оскільки висновок за результатами проведення судово-почеркознавчої експертизи (т.2, а.с.23-35) є повністю мотивованим і містить посилання на методики, якими керувалися експерти, на інформаційні джерела, які вони використовували. Досліджувальна частина висновку повно та послідовно описує хід експертного дослідження та мотиви, з яких експерти прийшли до наведених ними висновків.
Доводи апеляційної скарги про те, що позивачі, на думку відповідача, звернулись з вимогами до спадкоємців поза межами встановленого законом шестимісячного строку, не можуть бути прийнятими судом апеляційної інстанції в якості підстав для скасування оскаржуваного рішення враховуючи наступне.
Відповідно до ч.2 ст.1281 ЦК України, кредиторові спадкодавця належить протягом шести місяців від дня, коли він дізнався або міг дізнатися про відкриття спадщини, пред'явити свої вимоги до спадкоємців, які прийняли спадщину, незалежно від настання строку вимоги.
Частиною 2 ст.1220 ЦК України, часом відкриття спадщини є день смерті особи або день, з якого вона оголошується померлою (частина третя статті 46 цього Кодексу).
Як вірно встановлено судом першої інстанції, ОСОБА_7 помер ІНФОРМАЦІЯ_1 (т.1, а.с.55).
Позивачі 18 червня 2015 року направили дружині та батькам померлого письмові вимоги про повернення боргу спадкодавця.
Наведена обставина підтверджується наявними в матеріалах справи копіями квитанцій про оплату послуг поштового зв'язку з відправлення вимог ОСОБА_9, ОСОБА_11 та ОСОБА_12 18 червня 2016 року (т.1 а.с.8, 9, 10, 147, 148, 149).
Таким чином, кредитори спадкодавця пред'явили вимоги до спадкоємців в межах шестимісячного строку, встановленого ч.2 ст.1281 ЦК України.
При цьому, твердження ОСОБА_3 про те, що позивачами не підтверджено факт отримання спадкоємцями вимог кредиторів є безпідставним, оскільки в даному випадку визначальне значення має факт пред'явлення вимоги, що підтверджено належними доказами.
Крім того, в матеріалах справи наявні копії рекомендованих повідомлень про вручення 22 червня та 24 червня 2016 року вимог спадкоємцям (а.с.8-зворот, 9-зворот, 10-зворот, 147-зворот, 148-зворот, 149-зворот.
Доводи апеляційної скарги про те, що позивачі не пред'явили вимог до ОСОБА_3, який на момент розгляду справи набув статусу єдиного спадкоємця ОСОБА_7 є необґрунтованими, оскільки, як встановлено судом та убачається з матеріалів справи, позивачі пред'явили вимоги до законного представника неповнолітнього ОСОБА_3 - ОСОБА_9
Так, відповідно до положень ч.1 ст.34 ЦК України, повну цивільну дієздатність має фізична особа, яка досягла вісімнадцяти років (повноліття).
Спадкування є інститутом, в якому спадкоємець вважається власником спадкового майна з моменту відкриття спадщини, однак за загальним правилом, спадкоємець, який бажає прийняти спадщину має особисто подати нотаріусу протягом 6 місяців заяву про прийняття спадщини.
Правочином є дія особи, спрямована на набуття, зміну або припинення цивільних прав та обов'язків (ч.1 ст.202 ЦК України).
Відповідно до ч.1 ст. 1216 ЦК України, спадкуванням є перехід прав та обов'язків (спадщини) від фізичної особи, яка померла (спадкодавця), до інших осіб (спадкоємців).
Правочини від імені неповнолітніх можуть бути посвідчені лише за умови, якщо вони вчинені за згодою батьків (усиновлювачів) або піклувальника та з дозволу органу опіки та піклування (підпункт 3.5 пункту 3 Глави 1 Розділ ІІ Порядку вчинення нотаріальних дій нотаріусами України, затвердженого наказом Міністерства юстиції України від 22.02.2012 № 296/5).
Доводи апеляційної скарги про те, що суд першої інстанції вирішуючи справу, в порушення вимог ст.65 СК України не врахував, що правочини розписок були укладені без згоди ОСОБА_9, яка на час укладення спірних договорів була законною дружиною померлого ОСОБА_7, суд апеляційної інстанції відхиляє враховуючи наступне.
Відповідно до п.2 ч.2 ст.16 ЦК України, способами захисту цивільних прав та інтересів можуть бути, зокрема, визнання правочину недійсним.
Положеннями ч.1 ст.3 ЦПК України передбачено, що кожна особа має право в порядку, встановленому цим Кодексом, звернутися до суду за захистом своїх порушених, невизнаних або оспорюваних прав, свобод чи інтересів.
Здійснюючи правосуддя, суд захищає права, свободи та інтереси фізичних осіб, права та інтереси юридичних осіб, державні та суспільні інтереси у спосіб, визначений законами України (ч.1 ст.4 ЦПК України).
Відповідно до встановленого ст.11 ЦПК принципу диспозитивності цивільного судочинства суд розглядає цивільні справи не інакше як за зверненням фізичних чи юридичних осіб, поданим відповідно до цього кодексу, в межах заявлених ними вимог і на підставі доказів сторін та інших осіб, які беруть участь у справі. Особа, яка бере участь у справі, розпоряджається своїми правами щодо предмета спору на власний розсуд.
Виходячи з принципу диспозитивності цивільного судочинства суд не може встановлювати наявність чи відсутність порушення права без звернення особи, поданого відповідно до вимог процесуального закону.
Оскільки ОСОБА_7 позов про визнання договорів позики від 14 вересня 2014 року недійсними, укладених між спадкодавцем відповідача та позивачами, до ОСОБА_4 та ОСОБА_5 в суд не пред'являвся, у суду першої інстанції не було правових підстав для відмови у задоволення даного позову з огляду на положення ст.65 СК України.
Крім того, ураховуючи назву (право подружжя на розпоряджання майном, що є об'єктом права спільної сумісної власності подружжя) структуру (наявність чотирьох частин) та зміст ст. 65 СК України, друга і третя частини якої визначають як реалізується встановлений частиною першою цієї статті принцип розпорядження спільним майном за взаємною згодою, а частина четверта є самостійною і визначає принцип виникнення обов'язку за договором, укладеним в інтересах сім'ї, суд апеляційної інстанції приходить до висновку, що оскільки договір позики для позичальника, який отримує грошові кошти із зобов'язанням їх наступного повернення, не є договором про розпоряджання майном, при укладенні такого договору одним з подружжя у якості позичальника положення частин першої-третьої ст. 65 СК України не застосовуються.
Водночас, у разі, якщо позичені одним із подружжя грошові кошти використані в інтересах сім'ї, підлягають застосуванню положення частини четвертої ст.65 СК України про виникнення обов'язків для другого з подружжя.
Посилання апеляційної скарги на обставину не звернення позивачів до ОСОБА_7 одразу після першого зафіксованого факту неповернення боргу та витребування коштів зі спливом майже року з дня їх отримання апеляційний суд до уваги не бере, оскільки відповідно до положень цивільного законодавства особа має право звернутись до суду за захистом своїх прав в межах строку позовної давності.
Доводи апеляційної скарги про те, що ОСОБА_7 не може нести відповідальності в межах вартості майна , отриманого у спадщину, оскільки він не отримав свідоцтво про право на спадщину, також відхиляються апеляційним судом як безпідставні, оскільки відповідач прийняв спадщину, а за правилом ч.5 ст.1268 ЦК України незалежно від часу прийняття спадщини вона належить спадкоємцеві з часу відкриття спадщини.
Інших доводів щодо неправильності оскаржуваного рішення апеляційна скарга відповідача не містить.
Враховуючи викладене, апеляційний суд приходить до висновку про те, що судом першої інстанції дана належна оцінка доводам сторін у сукупності з наданими сторонами доказами, висновки суду відповідають обставинам справи, доводи, викладені у апеляційній скарзі, не спростовують їх, тому підстав для скасування оскаржуваного рішення немає.
Керуючись ст.303, 307-308, 313-315 ЦПК України, колегія суддів,-
Апеляційну скаргу ОСОБА_3 відхилити.
Рішення Дарницького районного суду міста Києва від 14 червня 2016 року залишити без змін.
Ухвала набирає законної сили з моменту її проголошення, може бути оскаржена в касаційному порядку до Вищого спеціалізованого суду України з розгляду цивільних і кримінальних справ протягом двадцяти днів.
Головуючий: А.А. Пікуль
Судді: О.В. Борисова
Т.О. Невідома