18 серпня 2016 року м. Київ
Колегія суддів судової палати з цивільних справ Апеляційного суду м. Києва в складі: головуючого: Соколової В.В.
суддів: Борисової О.В., Невідомої Т.О.
при секретарі Охневської Т.В.
розглянувши у відкритому судовому засіданні апеляційну скаргу ОСОБА_1 на рішення Шевченківського районного суду м. Києва від 11.07.2016 у справі за позовом ОСОБА_2 до ОСОБА_1 про усунення перешкод в користуванні квартирою шляхом виселення, -
У листопаді 2015 року позивач звернувся до суду з позовом, в якому просив усунути перешкоди в користуванні квартирою шляхом виселення ОСОБА_3 з квартири АДРЕСА_1.
В обґрунтування позову посилався на те, що в його квартирі АДРЕСА_1, яку він успадкував після смерті батька ОСОБА_4, та яка належить йому на праві власності на підставі свідоцтва про право на спадкування за заповітом від 13.07.2015, після смерті його батька ІНФОРМАЦІЯ_1, в спірній квартирі залишилась проживати без реєстрації цивільна дружина батька відповідач у справі.
Відповідач проживає в спірній квартирі по даний час, звернення до правоохоронних органів, щодо протиправних дій відповідача не відновили його порушене право користування спірною квартирою, у зв'язку з чим він змушений був звернутися до суду.
Рішенням Шевченківського районного суду м. Києва від 11.07.2016 позовні вимоги ОСОБА_2 до ОСОБА_1 про усунення перешкод в користуванні квартирою шляхом виселення - задоволено.
Усунуто перешкоди в користуванні ОСОБА_2 квартирою АДРЕСА_1 шляхом виселення ОСОБА_3 з вказаної квартири.
Справа № 761/33184/15-ц
№ апеляційного провадження:22-ц-796/11258/2016
Головуючий у суді першої інстанції: Сіромашенко Н.В.
Доповідач у суді апеляційної інстанції: Соколова В.В.
Не погоджуючись з вищезазначеним судовим рішенням, відповідачем до суду першої інстанції подано апеляційну скаргу з підстав невірного з'ясування судом обставин справи, порушенням норм матеріального та процесуального права. А саме відповідачем зазначається про те, що судом першої інстанції було взято до уваги лише показання та докази, надані позивачем, при цьому її покази та спроба надати суду докази, які б дали можливість повно та всебічно дослідити всі обставини справи, судом не було взято до уваги, тим самим було порушено принцип процесуальної рівності сторін. Також зазначає, що позивачем не надано жодних фактів та доказів про наявність підстав, передбачених ст. 157, ч. 1 ст. 116 ЖК України. Щодо посилань позивача на звернення до Шевченківського РУ ГУМВС України в м. Києві від 24.09.2013 щодо неправомірних дій відповідача, то в даному випадку до міліції звертався не позивач, а мати позивача, яка не має ніякого відношення до вищевказаної квартири, при цьому факти, викладені в її заяві не знайшли свого підтвердження. Крім цього, позивач жодного разу ніяких вимог та звернень про перешкоджання користування квартирою або оскарження права власності на квартиру не заявляв.
На підставі вищевикладеного, відповідач просить скасувати рішення суду першої інстанції та направити справу до суду першої інстанції на новий розгляд.
В судовому засіданні відповідач підтримала апеляційну скаргу з підстав викладених у ній, просила скасувати рішення суду першої інстанції та ухвалити нове, яким відмовити у задоволені позову.
Позивач та його представник заперечували проти доводів апеляційної скарги, вважають рішення суду законним і обґрунтованим, просили залишити його без змін.
Заслухавши доповідь судді, пояснення осіб, які брали участь у судовому засіданні, перевіривши доводи апеляційної скарги, законність та обґрунтованість рішення суду в межах апеляційного оскарження, колегія суддів виходить з наступного.
Задовольняючи позовні вимоги, суд першої інстанції виходив з того, що ОСОБА_2 є власником спірної квартири, беручи до уваги право позивача на володіння і користування належним йому майном та з огляду на те, що відповідач не є членом сім'ї власника, вважав вимоги позивача про усунення перешкод в користуванні квартирою шляхом виселення ОСОБА_1 з квартири АДРЕСА_1 обґрунтованими та такими, що підлягають задоволенню.
Колегія суддів вважає за можливе погодитись з такими висновками суду першої інстанції.
Судом встановлено, що позивач набув право власності на квартиру квартира АДРЕСА_1, в порядку спадкування, після смерті його батька ОСОБА_4, що підтверджується Свідоцтвом про право на спадщину за заповітом, виданого приватним нотаріусом Київського міського нотаріального округу Щадко О.І. 13.07.2015 за № 972 та витягом з Державного реєстру речових прав на нерухоме майно про реєстрацію права власності /а.с.4-6/.
В спірній квартирі проживає відповідач, дана обставина була визнана сторонами, а тому відповідно до ч. 1 ст. 61 ЦПК України не підлягає доказуванню. Відповідач заперечує проти виселення її із спірного приміщення вказуючи на те, що вона була членом сім'ї власника батька позивача ОСОБА_4, проживала з ним тривалий час однією сім'єю та фактично прийняла спадщину.
Так, з матеріалів справи вбачається, що рішенням Києво-Святошинського районного суду Київської області від 23.12.2013 був встановлений факт проживання однією сім'єю ОСОБА_1 та ОСОБА_4 з 2000 року по ІНФОРМАЦІЯ_1. Цим же рішенням визнано за нею право власності на частину у спільному майні /а.с.43-45/. Рішенням Апеляційного суду Київської області від 23.04.2014 вказане судове рішення змінено в частині визначення періоду проживання однією сім'єю та визначений період з 01.01.2004 по 12.11.20012. Також рішення суду першої інстанції скасовано в частині вирішення позовних вимог про визнання права власності на Ѕ частину садового будинку /а.с.46-49/. При цьому слід звернути увагу, що квартира АДРЕСА_1 не була предметом розгляду.
В судовому засіданні апеляційного суду було встановлено, що право власності на вказану квартиру було набуто ОСОБА_4 в порядку спадкування, що визнано сторонами у справі та підтверджується свідоцтвом про право на спадщину за заповітом, виданого державним нотаріусом Першої Київської державної нотаріальної контори Межинською Н.В. 07.07.2011 за № 19-7797 /а.с.8/.
Відповідач в установленому законом порядку із заявою про прийняття спадщини не зверталась, не оспорювала вона і правомірність видачі свідоцтва про право власності позивачу, що визнано нею в судовому засіданні апеляційного суду.
Твердження відповідача про прийняття спадщини, фактично вступивши в володіння майном, не ґрунтуються на нормах чинного законодавства
Так, згідно з ч.3 ст. 1268 ЦК України спадкоємець, який постійно проживав разом із спадкодавцем на час відкриття спадщини, вважається таким, що прийняв спадщину, якщо протягом строку, встановленого ст. 1270 цього Кодексу, він не заявив про відмову від неї.
Відповідно до ст. 1223 ЦК України право на спадкування мають особи, визначені у заповіті. У разі відсутності заповіту, визнання його недійсним, неприйняття спадщини або відмови від її прийняття спадкоємцями за заповітом, а також у разі не охоплення заповітом усієї спадщини право на спадкування за законом одержують особи, визначені у ст.ст. 1261-1265 цього Кодексу.
А отже за наявності спадкоємця за заповітом, який прийняв спадщину, відповідач не може вважатися такою, що прийняла спадщину в порядку ч.3 ст. 1268 ЦК України, так як не є спадкоємцем.
Таким чином, на час розгляду справи позивач є таким, що набув право власності на спірну квартиру в порядку спадкування і правомірність такого набуття презюмується, так як відсутнє судове рішення про визнання його недійсним. А тому доводи апеляційної скарги щодо сумнівів у дійсності заповіту складеного на ім'я позивача, а також щодо правомірності видачі свідоцтва про право на спадщину відхиляються колегією суддів. Слід також звернути увагу, що відповідач не заявляла зустрічних позовних вимог, а тому дослідження вказаних питань виходить за межі заявлених позовних вимог, що унеможливлює їх розгляд судом виходячи із принципу диспозитивності визначеного процесуальним законом (ст.11 ЦПК України). Отже доводи апеляційної скарги про необхідність дослідження заповіту та визначення складу майна, яке ним охоплюється є безпідставними.
Посилання відповідача на здійснення догляду за померлим ОСОБА_4 на вирішення питання щодо права користування спірним житловим приміщенням не впливають. Як вбачається, відповідачем було заявлено про виклик свідків, які б підтвердити саме ці обставини, а тому вказане клопотання обґрунтовано відхилено судом першої інстанції.
Відповідно до ч.1 ст. 383 ЦК України власник житлового будинку має право використовувати помешкання для власного проживання, проживання членів своєї сім'ї, інших осіб.
Згідно положень ст. 391 ЦК України власник майна має право вимагати усунення перешкод у здійсненні ним права користування та розпорядження своїм майном.
Статтею 156 ЖК УРСР передбачено, що члени сім'ї власника жилого будинку, які проживають разом із ним у будинку, що йому належить користуються жилим приміщенням нарівні з власником будинку, якщо при їх вселенні не було іншої угоди про порядок користування цим приміщенням.
Аналогічну норму містить також ст. 405 ЦК України.
Аналіз вищенаведених правових норм дає підстави для висновку про те, що право членів сім'ї власника будинку користуватись цим жилим приміщенням може виникнути та існувати лише за наявності права власності на будинок в особи, членами сім'ї якого вони є, із припиненням права власності особи втрачається й право користування жилим приміщенням у членів його сім'ї.
Вказана правова позиція була висловлена Верховним Судом України у постанові від 05.11.2014 у справі № 6-158цс14.
В силу п.11 ч.1 ст. 346 ЦК України право власності припиняється у разі припинення юридичної особи або смерті фізичної особи.
Таким чином, відповідач будучи членом сім'ї попереднього власника, із припиненням його права внаслідок смерті і переходом права власності на спірне майно до іншої особи, втрачає і право користування на нього, оскільки воно є похідним від прав власника членом сім'ї якого вона була.
Оскільки право власності є абсолютним правом, яке включає право володіння, користування та розпорядження майном, якого ніхто не може бути позбавлений, крім випадків, передбачених законом (ст. 41 Конституції України, ст.ст. 316-319 ЦК України), то власник житла має право вимагати усунення перешкод у здійсненні ним права користування та розпорядження своїм майном, згідно з положеннями ст. 391 ЦК України.
Відповідно до положення ст.150 ЖК УРСР, громадяни, які мають у приватній власності квартиру, користуються нею для особистого проживання і проживання членів сім'ї і мають право розпоряджатися цією власністю на свій розсуд. А в силу ст. 155 ЖК УРСР жилі будинки (квартири), що є у приватній власності громадян, не можу бути в них вилучено, власника не може бути позбавлено права користування жилим будником (квартирою), крім випадків встановлених законодавством Союзу РСР та Української РСР.
Проживання сторонніх осіб, тобто осіб що не є членами сім'ї власника, та які проживають в квартирі без відповідного погодження з ним, є перешкодою для власника здійснювати свої передбачені законом права, що дає підстави для задоволення позовних вимог про усунення перешкод у користуванні власністю шляхом виселення відповідача з спірного житлового приміщення.
Твердження відповідача про відсутність будь-якої вимоги про звільнення житлового приміщення саме від позивача ОСОБА_2 відхиляються апеляційним судом з огляду на те, що справа перебуває в проваджені судів з 09.11.2015, відповідач заперечує проти виселення, тобто існує спір з приводу права користування житловим приміщенням.
Таким чином, доводи апеляційної скарги висновків суду першої інстанції не спростовують, судом першої інстанції вірно застосовані норми матеріального права. З мотивувальної частини рішення також вбачається, що судом першої інстанції дана належна оцінка зібраним доказам та обставинам справи, з дотриманням норм процесуального права.
Слід звернути увагу, що відповідно до ст. 10 ЦПК України цивільне судочинство здійснюється на засадах змагальності сторін. Сторони та інші особи, які беруть участь у справі, мають рівні права щодо подання доказів, їх дослідження та доведення перед судом їх переконливості. Кожна сторона повинна довести ті обставини, на які вона посилається як на підставу своїх вимог або заперечень, крім випадків, встановлених цим Кодексом. Всупереч вказаній нормі та положенням ч. 1 ст. 60 ЦПК України стороною відповідача не було надано належних і допустимих доказів на спростування заявлених позовних вимог. Разом з тим, апеляційна скарга переважно мотивована неповним з'ясуванням судом обставини справи в зв'язку з відсутністю доказів, що виходячи з наведених положень є обов'язком сторін у справі, зокрема відповідача, а повноваження суду стосуються оцінки наданих сторонами доказів.
Враховуючи вищевикладене, колегія приходить до висновку, що рішення суду відповідає вимогам закону і підстав для його скасування з мотивів, викладених в апеляційній скарзі, не вбачається.
Керуючись ст. ст. 303, 304, 307, 308, 313-315, 319 ЦПК України, колегія суддів, -
Апеляційну скаргу ОСОБА_3 - відхилити.
Рішення Шевченківського районного суду м. Києва від 11.07.2016 - залишити без змін.
Ухвала набирає законної сили з моменту її проголошення та може бути оскаржена до Вищого спеціалізованого суду України з розгляду цивільних і кримінальних справ протягом двадцяти.
Головуючий:
Судді: