33001 , м. Рівне, вул. Яворницького, 59
17 серпня 2016 року Справа № 902/1223/15
Рівненський апеляційний господарський суд у складі колегії суддів:
головуючий суддя Бучинська Г.Б., суддя Василишин А.Р. , суддя Філіпова Т.Л.
при секретарі судового засідання Максютинська Д.В
за участю представників сторін:
позивача: представник не з'явився
відповідача: Тапанова Р.А., довіреність
розглянувши у відкритому судовому засіданні апеляційну скаргу позивача ОСОБА_2 на рішення господарського суду Вінницької області від 22.06.16р. у справі № 902/1223/15 (суддя Міліціанов Р.В.)
за позовом ОСОБА_3
до відповідача Дочірнє підприємство "Українська Горілчана Компанія "Nemiroff"
про стягнення 23 432,19 грн.
01.09.2015 року до господарського суду Вінницької області ОСОБА_3 (надалі - Позивач) подано позов про стягнення з Дочірнього підприємства "Українська горілчана компанія "Nemiroff" (наділі - Відповідач) 18 432,19 грн. середнього заробітку за час затримки розрахунку при звільненні та моральної шкоди у розмірі 5 000,00 грн. (а.с.2-6).
Постановою Вищого господарського суду України від 12.04.2016 р. (а.с. 186-193) скасовано рішення господарського суду Вінницької області від 16.11.2015 р. про відмову у задоволенні позову (а.с. 72-74) та постанову Рівненського апеляційного господарського суду від 28.01.2016 р. про залишення без змін рішення суду першої інстанції (а.с.137-140); справу №902/1223/15 передано на новий розгляд до господарського суду Вінницької області.
Рішенням господарського суду Вінницької області від 22 червня 2016 року відмовлено Позивачу у задоволенні клопотання про поновлення строку позовної давності та визнання поважними причини пропуску строків звернення до суду, у задоволенні позову відмовлено (а.с.222-227).
Рішення господарського суду Вінницької області у даній справі мотивоване тим, що незважаючи на наявність порушеного права позивача на своєчасне отримання заробітної плати та наявність підстав для виплати Позивачу підприємством середнього заробітку за час затримки по день фактичного розрахунку та моральної шкоди, Позивач пропустив строки позовної давності для звернення до суду.
Зокрема, суд першої інстанції з урахуванням положень рішення Конституційного Суду України від 24.12.2012 року № 4-рп/2012, зазначив, що по своїй правовій природі середній заробіток за час затримки розрахунку при звільненні є відповідальністю роботодавця за дану затримку, на стягнення якого згідно вимог ст. 233 Кодексу Законів про Працю України встановлено тримісячний строк. Враховуючи відсутність наданих Позивачем доказів поважності причин пропуску строку звернення до суду, суд зазначив, що позовні вимоги про стягнення 18432,19 грн. середнього заробітку за час затримки розрахунку та 1300 грн. моральної шкоди не підлягають до задоволення у зв"язку із спливом позовної давності.
Не погоджуючись із рішенням господарського суду Вінницької області від 22.06.2016 у справі №902/1223/16, Позивач подав апеляційну скаргу (а.с.233-238), в якій просить визнати причину пропуску встановленого процесуального строку на подачу апеляційної скарги поважною, відновити пропущений строк на подачу апеляційної скарги, рішення господарського суду Вінницької області у даній справі скасувати та прийняти нове рішення, яким позовні вимоги задоволити повністю.
Обгрунтовуючи доводи апеляційної скарги, Відповідач зазначає, що суд першої інстанції виніс рішення з порушенням норм матеріального та процесуального права. Зокрема, апелянт, погоджуючись із висновками суду стосовно порушеного права Позивача на своєчасне отримання заробітної плати та розмір середнього заробітку, звертає увагу на те, що суд безпідставно відмовив у задоволенні позовних вимог з причин пропуску строку позовної давності.
При цьому, апелянт посилається на те, що стаття 117 Кодексу Законів про Працю України, яка регулює виплату середнього заробітку за час затримки розрахунку, відноситься до розділу «Оплата праці» цього Кодексу, а тому середній заробіток по своїй правовій природі є частиною заробітної плати, компенсаційною виплатою за порушення права на оплату праці як державною гарантією, яка передбачена в ст..12 Закону України «Про оплату праці». Крім цього, апелянт посилається на Рішення Конституційного Суду України від 15.10.2013 №8-рп/2013. З цих підстав апелянт вважає помилковим висновок суду щодо застосування скороченого строку звернення до суду, передбаченого ч.1 ст.233 КЗпП України, натомість вважає правильним застосування ч.2 ст. 233 КЗпП України, якою передбачено відсутність обмеження строків на звернення до суду.
Ухвалою Рівненського апеляційного господарського суду від 29.07.2016 у справі №902/1223/16 апеляційну скаргу прийнято до провадження та призначено до розгляду на 17.07.2016 року на 11.00 год. (а.с.232).
15.08.2016 через канцелярію суду до Рівненського апеляційного господарського суду надійшов відзив Відповідача на апеляційну скаргу, в якій останній зазначає, що вважає дану апеляційну скаргу необґрунтованою, просить її залишити без задоволення, а рішення господарського суду Вінницької області від 22.06.2016 у справі №902/1223/16 залишити без змін (а.с. 263-266). Крім того, Відповідач разом із відзивом на апеляційну скаргу надав витяг з Єдиного державного реєстру юридичних осіб, фізичних осіб-підприємців та громадських формувань (а.с.267-276).
16.08.2016 на електронну адресу Рівненського апеляційного господарського суду надійшло клопотання Позивача про розгляд апеляційної скарги без його участі (а.с. 281-282). В подальшому, оригінал даного клопотання надійшов до Рівненського апеляційного господарського суду 17.08.2016 о 10.57 год.
В судовому засіданні 17 серпня 2016 року, представник Відповідача заперечив доводи, викладені в апеляційній скарзі, та просив рішення господарського суду Вінницької області залишити в силі. Крім того, Відповідач зазначив, що відносно перерахування судом першої інстанції суми середнього заробітку за час затримки розрахунку заперечень не має.
Відповідно до абз. 1 п. 3.9.2 постанови пленуму Вищого господарського суду України від 26.12.2011 року № 18 "Про деякі питання практики застосування Господарського процесуального кодексу України судами першої інстанції" у випадку нез'явлення в засідання господарського суду представників обох сторін або однієї з них справа може бути розглянута без їх участі, якщо неявка таких представників не перешкоджає вирішенню спору.
Стаття 22 Господарського процесуального кодексу України зобов'язує сторони добросовісно користуватись належними їм процесуальними правами. Оскільки явка в судове засідання представників сторін - це право, а не обов'язок, справа може розглядатись без їх участі, якщо нез'явлення цих представників не перешкоджає вирішенню спору.
Статтею 77 Господарського процесуального кодексу України передбачено, що господарський суд відкладає в межах строків, встановлених статтею 69 цього Кодексу розгляд справи, коли за якихось обставин спір не може бути вирішено в даному засіданні.
Відкладення розгляду справи є правом та прерогативою суду, основною умовою для якого є не відсутність у судовому засіданні представників сторін, а неможливість вирішення спору у відповідному судовому засіданні.
З врахуванням вищенаведеного судова колегія визнала за можливе розглянути справу у відсутність представника Позивача - ОСОБА_2.
Рівненський апеляційний господарський суд, заслухавши пояснення представника Відповідача, розглянувши доводи апеляційної скарги, відзив Відповідача на апеляційну скаргу Позивача, дослідивши наявні матеріали справи, перевіривши повноту встановлення обставин справи та їх юридичну оцінку, проаналізувавши правильність застосування судом норм матеріального та процесуального права, дійшов до висновку, що рішення господарського суду Вінницької області від 22 червня 2016 року слід залишити без змін, а апеляційну скаргу Позивача - без задоволення. При цьому апеляційний господарський суд виходив з такого.
З матеріалів справи вбачається, що Позивач з 12.04.2010 року працював на підприємстві Відповідача на посаді менеджера з питань регіонального розвитку (ключовий роздріб), регіон Регіональної дирекції з продаж Південний Схід Департаменту з продаж; 01.10.2010 року переведений на посаду менеджера з питань регіонального розвитку (лінійний роздріб), регіон Регіональної дирекції з продаж Північний Схід.
14.03.2014 року, на підставі наказу № 174 - НК від 13.03.2014 року, позивача було звільнено з роботи за згодою сторін, відповідно до п.1 ч.1 ст.36 КЗпП України, що підтверджується копією трудової книжки (а.с.12-14).
Відповідно до виписки про рух коштів на банківському рахунку № НОМЕР_1 в АТ "Райфайзен Банк Аваль" Позивача (а.с.17), заробітна плата (в тому числі компенсація за невикористану щорічну відпустку) у розмірі 12 873, 25 грн. надійшла на рахунок Позивача 06.06.2014 року.
01.09.2015 року Позивач звернувся до господарського суду Вінницької області з позовом про стягнення з ДП "Українська горілчана компанія "Nemiroff" середнього заробітку за час затримки розрахунку при звільненні у розмірі 18 432,19 грн. та стягнення моральної шкоди у розмірі 5 000,00 грн.
Колегія суддів апеляційного господарського суду, визначаючи правову природу середнього заробітку за час затримки розрахунку при звільненні, зазначає таке.
В силу ч.1 ст.94 КЗпП України, заробітна плата - це винагорода, обчислена, як правило, у грошовому виразі, яку власник або уповноважений ним орган виплачує працівникові за виконану ним роботу.
До складу заробітної плати включаються: основна заробітна плата (посадовий оклад, додаткова заробітна плата (винагорода за працю понад установлені норми, трудові успіхи, винахідливість, особливі умови праці, доплати, надбавки, гарантійні і компенсаційні виплати, премії), інші заохочувальні та компенсаційні виплати (винагорода за підсумками роботи за рік, премії, виплати в рамках грантів, компенсаційні та інші грошові і матеріальні виплати, які не передбачені актами чинного законодавства, або які провадяться понад встановлені зазначеними актами норми (ст.2 Закону України "Про оплату праці").
Таким чином, виплата заробітної плати та її складових обумовлена фактичним виконанням роботи. Гарантійні та компенсаційні виплати можуть передбачатися положеннями трудового, колективного договорів, правилами внутрішнього трудового розпорядку, актами законодавства.
Відповідно до Постанови Кабінету Міністрів України №100 від 8 лютого 1995 року "Про затвердження Порядку обчислення середньої заробітної плати», до компенсаційних виплат можуть бути віднесені - компенсації за невикористані відпустки, матеріальна допомога, допомога працівникам, які виходять на пенсію, вихідна допомога (одноразові виплати), компенсаційні виплати на відрядження і переведення (добові, оплата за проїзд, витрати на наймання житла, підйомні, надбавки, що виплачуються замість добових).
При цьому, при обчисленні середньої заробітної плати у всіх випадках її збереження згідно з чинним законодавством не враховуються вказані компенсаційні виплати, а також компенсація працівникам втрати частини заробітної плати у зв'язку з порушенням термінів її виплати (п.п. "л" п.4 Постанови Кабінету Міністрів України №100 від 08.02.1995 року).
Нарахування та виплата середнього заробітку за час затримки розрахунку при звільненні не залежить від змісту та обсягу виконаної працівником роботи, не входить до складу гарантійних та компенсаційних виплат, які обумовлені заходами заохочення, матеріальної допомогою або відшкодуванням працівнику додаткових витрат чи не використанням часу відпочинку.
Тобто, відсутні критерії за якими середній заробіток можна віднести до складу заробітної плати.
Таким чином, сплата середнього заробітку за час затримки розрахунку при звільненні, як відповідальність за порушення роботодавцем визначених трудовим договором та нормами чинного законодавства обов'язків, не входить до складу заробітної плати в розумінні ч.1 ст.94 КЗпП України, ст.2 Закону України "Про оплату праці".
Сплата середнього заробітку за час затримки розрахунку при звільненні не передбачена умовами трудового договору з ОСОБА_2, який укладений шляхом винесення наказу та внесення запису до трудової книжки, а регламентована нормами КЗпП України.
Юридичні категорії трудового права: "державна гарантія" та "середній заробіток за час затримки розрахунку" мають відмінний правовий зміст.
Так, перелік державних гарантій та компенсацій працівникам регламентовано ст.ст.118 - 138 КЗпП України. Також, такою гарантією є мінімальна заробітна плата (ч.5 ст.95 КЗпП України).
Тобто, сплата середнього заробітку (ст.117 КЗпП України) не внесена до їх переліку, визначена через правову категорію відповідальності.
Враховуючи вищевикладене, колегія суддів погоджується із висновком суду першої інстанції про те, що середній заробіток за час затримки розрахунку при звільненні не є складовою заробітної плати.
З цих підстав колегія суддів вважає необгрунтованими доводи Позивача, викладені в апеляційній скарзі щодо визначення спірної суми як частини заробітної плати, у зв"язку із віднесенням статей 116,117 КЗпП України до розділу VII "Оплата праці" цього кодексу.
Розглядаючи позовну вимогу Позивача про стягнення середнього заробітку за час затримки розрахунку при звільненні в сумі 18432,19 грн., суд виходить з наступного.
В силу ч.1 ст.21 КЗпП України, власник підприємства, установи, організації або уповноважений ним орган чи фізична особа зобов'язується виплачувати працівникові заробітну плату і забезпечувати умови праці, необхідні для виконання роботи, передбачені законодавством про працю, колективним договором і угодою сторін.
Згідно ст.43 Конституції України, кожен має право на працю, що включає можливість заробляти собі на життя працею, яку він вільно обирає або на яку вільно погоджується. Кожен має право на належні, безпечні і здорові умови праці, на заробітну плату, не нижчу від визначеної законом.
Відповідно до ч. 1 ст. 47 КЗпП України власник або уповноважений ним орган зобов'язаний в день звільнення видати працівникові належно оформлену трудову книжку і провести з ним розрахунок у строки, зазначені в ст. 116 цього Кодексу.
Згідно з ч. 1 ст. 116 КЗпП України при звільненні працівника виплата всіх сум, що належать йому від підприємства, установи, організації, провадиться в день звільнення. Якщо працівник в день звільнення не працював, то зазначені суми мають бути виплачені не пізніше наступного дня після пред'явлення звільненим працівником вимоги про розрахунок. Про нараховані суми, належні працівникові при звільненні, власник або уповноважений ним орган повинен письмово повідомити працівника перед виплатою зазначених сум.
Як встановлено колегією суддів та підтверджується матеріалами справи, Відповідачем не надано суду жодних обґрунтувань стосовно проведення 06.06.2014 року розрахунку з позивачем, за відсутності вимоги згідно ст.116 КЗпП України.
Отже, відповідач мав достатній обсяг інформації (номер карткового рахунку, адресу проживання позивача) для проведення своєчасної виплати заробітної плати.
Відповідачем не надано доказів на підтвердження існування поважних причин не своєчасного розрахунку з ОСОБА_2, зміна керівництва підприємства, наявність корпоративних спорів не звільняє юридичну особу - роботодавця від виконання обов'язку зі своєчасного розрахунку із звільненим працівником.
Відтак, колегія суддів приходить до висновку, що право позивача на своєчасне отримання заробітної плати було порушено.
Перевіривши розрахунок розміру середнього заробітку за час затримки розрахунку при звільненні Позивача, колегія суддів звертає увагу на таке.
За змістом ст. 117 КЗпП України в разі невиплати з вини власника або уповноваженого ним органу належних звільненому працівникові сум у строки, зазначені у статті 116 цього Кодексу, при відсутності спору про їх розмір підприємство, установа, організація повинні виплатити працівникові його середній заробіток за весь час затримки по день фактичного розрахунку.
При визначенні середньої заробітної плати слід виходити з того, що в усіх випадках, коли за чинним законодавством вона зберігається за працівниками підприємств, установ, організацій, це слід робити відповідно до Порядку обчислення середньої заробітної плати, затвердженого постановою Кабінету Міністрів України від 8 лютого 1995 р. N 100 (з наступними змінами і доповненнями). Цей нормативний акт не застосовується лише тоді, коли середня заробітна плата визначається для відшкодування шкоди, заподіяної ушкодженням здоров'я, та призначення пенсії.
Нарахування виплат, що обчислюються із середньої заробітної плати за останні два місяці роботи, провадяться шляхом множення середньоденного (годинного) заробітку на число робочих днів/годин, а у випадках, передбачених чинним законодавством, календарних днів, які мають бути оплачені за середнім заробітком. Середньоденна (годинна) заробітна плата визначається діленням заробітної плати за фактично відпрацьовані протягом двох місяців робочі (календарні) дні на число відпрацьованих робочих днів (годин), а у випадках, передбачених чинним законодавством, - на число календарних днів за цей період.
Колегія суддів апеляційної інстанції вважає правильним та обґрунтованим висновок суду першої інстанції щодо розміру середнього заробітку за час затримки розрахунку при звільненні, який мав бути стягнений з Відповідача в сумі 20114,05 грн. за 55 робочих днів, починаючи з 15.03.2014 року (день з якого почалося прострочення виплати заробітної плати - ч.5 ст.241(1) КЗпП України) по 05.06.2016 року включно (оскільки 06.06.2014 року порушення з виплати заробітної плати було припинено).
Перерахунок, здійснений судом, вказував на можливість стягнення у сумі більшій на 168086 грн. від заявленої позивачем. Однак, виходячи з принципу диспозитивності, суд не вправі вийти за межі вимог, визначених позивачем.
Розглядаючи позовну вимогу Позивача щодо стягнення з Відповідача 5000 грн. моральної шкоди, колегія суддів бере до уваги наступне.
Статтею 237-1 КЗпП України передбачено, що відшкодування власником або уповноваженим ним органом моральної шкоди працівнику провадиться у разі, якщо порушення його законних прав призвели до моральних страждань, втрати нормальних життєвих зв'язків і вимагають від нього додаткових зусиль для організації свого життя.
Пунктом 13 Постанови Пленуму Верховного Суду України «Про судову практику в справах про відшкодування моральної (немайнової) шкоди» зазначено, що відповідно до ст. 237-1 КЗпП за наявності порушення прав працівника у сфері трудових відносин (незаконного звільнення або переведення, невиплати належних йому грошових сум,виконання робіт у небезпечних для життя і здоров'я умовах тощо), яке призвело до його моральних страждань, втрати нормальних життєвих зв'язків чи вимагає від нього додаткових зусиль для організації свого життя, обов'язок по відшкодуванню моральної (немайнової) шкоди покладається на власника або уповноважений ним орган незалежно від форми власності, виду діяльності чи галузевої належності.
Відповідно до п.9 вищевказаної постанови, розмір відшкодування моральної (немайнової) шкоди суд визначає залежно від характеру та обсягу страждань (фізичних, душевних, психічних тощо), яких зазнав позивач, характеру немайнових втрат (їх тривалості, можливості відновлення тощо) та з урахуванням інших обставин. Зокрема, враховуються стан здоров'я, тяжкість вимушених змін у його життєвих і виробничих стосунках, ступінь зниження престижу, ділової репутації, час та зусилля, необхідні для відновлення попереднього стану. При цьому суд має виходити із засад розумності, виваженості та справедливості.
Разом з тим, колегія суддів констатує, що Позивачем не обгрунтовано, з яких показників та матеріальних втрат або суджень він виходив, оцінюючи моральну шкоду в розмірі 5000 грн., не надано доказів хвороби, порушення з оточуючими тощо.
Разом з тим, колегія суддів погоджується із висновком місцевого господарського суду про завищення заявленого Позивачем розміру шкоди і задоволення даної позовної вимоги в розмірі 1300 грн., виходячи із обмеження права Позивача на належні умови життєдіяльності та існування протягом 4 місяців.
Водночас, колегією суддів згідно матеріалів справи встановлено, що судом першої інстанції застосовано позовну давність за клопотанням Відповідача, яке заявлено останнім з мотивів порушення тримісячного строку звернення до суду (а.с.200).
Розглядаючи позовні вимоги в площині застосування відповідних строків позовної давності, колегія суддів вважає за необхідне зазначити наступне.
Частиною 1 статті 233 КЗпП України унормовано, що працівник може звернутися з заявою про вирішення трудового спору безпосередньо до суду в тримісячний строк з дня, коли він дізнався або повинен був дізнатися про порушення свого права, а у справах про звільнення - в місячний строк з дня вручення копії наказу про звільнення або з дня видачі трудової книжки.
Частиною 2 цієї ж статті передбачено, що у разі порушення законодавства про оплату праці працівник має право звернутися до суду з позовом про стягнення належної йому заробітної плати без обмеження будь-яким строком.
Відповідно до Рішення Конституційного Суду України від 22 лютого 2012р. № 4-рп/2012 у справі за конституційним зверненням громадянина щодо офіційного тлумачення положень статті 233 Кодексу законів про працю України у взаємозв'язку з положеннями статей 117, 237-1 цього кодексу, для звернення працівника до суду з заявою про вирішення трудового спору щодо стягнення середнього заробітку за весь час затримки по день фактичного розрахунку при звільненні та про відшкодування завданої при цьому моральної шкоди встановлено тримісячний строк, перебіг якого розпочинається з дня, коли звільнений працівник дізнався або повинен був дізнатися про те, що власник або уповноважений ним орган, з вини якого сталася затримка виплати всіх належних при звільненні сум, фактично з ним розрахувався.
Тобто, у даному рішенні йдеться про визначення скороченого строку звернення працівника до суду з позовом саме про стягнення середнього заробітку за весь час затримки по день фактичного розрахунку при звільненні та про відшкодування завданої при цьому моральної шкоди, а не інших виплат, на які має право працівник.
Враховуючи описані вище висновки стосовно не входження середнього заробітку до складу заробітної плати, виплат за трудовим договором та державних гарантій, колегія суддів погоджується із висновком місцевого господарського суду про необхідність застосування положень ч.1 ст. 233 КЗпП України при визначенні строків позовної давності та застосуванням до вирішення вимог Позивача Рішення Конституційного Суду України від 22 лютого 2012р. № 4-рп/2012, яке має спеціальний предмет регулювання та визначає строки звернення до суду з вимогами, які є предметом розгляду у справі № 902/1223/15.
З цих підстав колегія суддів вважає необґрунтованим посилання Позивача на необхідність застосування у даних правовідносинах Рішення Конституційного Суду України №8-рп/2013 від 15.10.2013 року у справі за конституційним зверненням громадянки ОСОБА_6 щодо офіційного тлумачення положень частини другої статті 233 Кодексу законів про працю України, статей 1, 12 Закону України "Про оплату праці", так як дане рішення не стосується обчислення строку звернення до суду з позовом про стягнення середнього заробітку за час затримки розрахунку при звільненні та моральної шкоди.
Як встановлено судом та підтверджується матеріалами справи, заробітна плата (в тому числі компенсація за невикористану щорічну відпустку) у розмірі 12 873, 25 грн. надійшла на рахунок Позивача 06.06.2014 року.
Непроведення розрахунку з працівником у день звільнення або, якщо в цей день він не був на роботі, наступного дня після його звернення з вимогою про розрахунок є підставою для застосування відповідальності, передбаченої статтею 117 КЗпП України. У цьому разі перебіг тримісячного строку звернення до суду починається з наступного дня після проведення зазначених виплат незалежно від тривалості затримки розрахунку.
Аналогічна правова позиція викладена в постанові Верховного Суду України у справі №6-409цс16 від 06.04.2016 року.
Тому, саме з часу проведення розрахунку слід обраховувати початок перебігу строку давності звернення до суду.
З позовом до Господарського суду Вінницької області про стягнення середнього заробітку за період затримки розрахунку при звільненні, моральної шкоди позивач звернувся 01.09.2015 року, тобто з порушенням тримісячного строку.
Відповідно до п.16 Постанови Пленуму Верховного суду України від 31 березня 1995 року №4 "Про судову практику в справах про відшкодування моральної (немайнової) шкоди", до вимог про відшкодування моральної шкоди у випадках, передбачених трудовим законодавством застосовується тримісячний строк позовної давності (ст. 233 КЗпП України).
Тому, позивачем також пропущено строки давності звернення до суду з позовом про відшкодування моральної шкоди, завданої внаслідок порушення його трудових прав.
Разом з тим, розглядаючи підстави, на які посилається Відповідач як на причини пропуску строку позовної давності, колегія суддів зазначає наступне.
Норми ч. 5 ст. 267 ЦК України, ст. 234 КЗпП України припускають можливість визнання судом поважними певних причин пропуску позовної давності, однак не містить переліку таких причин. Виходячи з загальних засад цивільного (господарського) законодавства та судочинства, до поважних причин пропуску позовної давності мають бути віднесені обставини, що виникли незалежно від волі особи, яка мала право відповідної вимоги та об'єктивно унеможливили звернення цієї особи за судовим захистом у період дії строку позовної давності
Як встановлено матеріалами справи, Ухвалою господарського суду Вінницької області у справі № 902/798/14 від 22.07.2014 року порушено провадження у справі про банкрутство Дочірнього підприємства "Українська горілчана компанія "Nemiroff", 22800, Вінницька обл., м. Немирів, вул. Горького, 31, код 30805594 (а.с. 53-55).
23.07.2014 року здійснено офіційне оприлюднення на офіційному веб-сайті Вищого господарського суду України в мережі Інтернет за № 6508 повідомлення про порушення провадження у справі № 902/798/14 про банкрутство Дочірнього підприємства "Українська горілчана компанія "Nemiroff", Вінницька область, м.Немирів, вул. Горького, буд.31, код ЄДРЮОФОП 30805594 із зазначенням про те, що граничний строк на заявлення грошових вимог кредиторів до боржника становить тридцять днів від дня офіційного оприлюднення оголошення про порушення провадження у справі про банкрутство (а.с.67).
Відповідно до п.4 ст.10 Закону України "Про відновлення платоспроможності боржника або визнання його банкрутом" визначено, що господарський суд, у провадженні якого перебуває справа про банкрутство, вирішує усі майнові спори з вимогами до боржника, у тому числі спори про визнання недійсними будь-яких правочинів (договорів), укладених боржником; стягнення заробітної плати; поновлення на роботі посадових та службових осіб боржника, за винятком спорів, пов'язаних із визначенням та сплатою (стягненням) грошових зобов'язань (податкового боргу), визначених відповідно до Податкового кодексу України, а також справ у спорах про визнання недійсними правочинів (договорів), якщо з відповідним позовом звертається на виконання своїх повноважень контролюючий орган, визначений Податковим кодексом України.
Разом з тим, Позивач, всупереч вимогам ст. 10 Закону України "Про відновлення платоспроможності боржника або визнання його банкрутом", звернувся не до господарського суду Вінницької області (суд який розглядає справу №902/798/14 про банкрутство ДП "УГК"Nemiroff"), а до Полтавського районного суду Полтавської області, порушивши правила предметної підсудності (підвідомчості) розгляду своїх позовних вимог (а.с.19-22).
Предметом позову у справі № 545/3434/14-ц, яка перебувала у провадженні Полтавського районного суду Полтавської області також було стягнення середнього заробітку за затримки розрахунку при звільненні з цієї самої посади, яку позивач обіймав у ДП "УГК"Nemiroff", однак в сумі 22 760,10 грн.
Відповідно до ч.2 ст.264 ЦК України, позовна давність переривається у разі пред'явлення особою позову до одного із кількох боржників, а також якщо предметом позову є лише частина вимоги, право на яку має позивач.
Згідно з п.4.4.2. Постанови Пленуму Вищого господарського суду України від 29 травня 2013 року №10 "Про деякі питання практики застосування позовної давності у вирішенні господарських спорів", за змістом частини другої статті 264 ЦК України переривання перебігу позовної давності шляхом пред'явлення позову матиме місце у разі не будь-якого подання позову, а здійсненого з додержанням вимог процесуального закону, зокрема, статей 54, 56, 57 ГПК. Тому якщо господарським судом у прийнятті позовної заяви відмовлено (стаття 62 ГПК) або її повернуто (стаття 63 названого Кодексу), то перебіг позовної давності не переривається. Так само не перериває цього перебігу подання позову з порушенням правил підвідомчості справ.
Відтак, колегія суддів приходить до висновку, що пред'явлення Позивачем вищевказаного позову до місцевого суду в порядку цивільного судочинства не свідчить про переривання перебігу строку позовної давності.
Крім цього, колегія суддів зазначає, що законодавець не пов'язує юридичну необізнаність особи стосовно способу захисту права з фактом початку перебігу позовної давності, не може така обставина також вважатись поважною причиною пропущення строку звернення до суду в розумінні ч.5 ст.267 ЦК України.
Тому, суд першої інстанції прийшов до вірного висновку про відмову у задоволенні клопотання про поновлення строків позовної давності.
Не приймається колегією суддів також посилання Позивача як на поважну причину пропуску терміну позовної давності перебування у відрядженні з 22.01.2015 року, так як на вказану дату даний строк вже закінчився.
Крім того, судом встановлено, що Позивачем не надано належних доказів перебування у відрядженні, крім посвідчення про відрядження та наказу (а.с. 25-26). Зокрема, не надано документів, передбачених Наказом Міністерства Фінансів України №59 від 13.03.1998 року "Про затвердження Інструкції про службові відрядження в межах України та за кордон" - запрошення сторони, що приймає і діяльність якої збігається з діяльністю підприємства, що направляє у відрядження; укладений договір чи контракт; інші документи, які встановлюють або засвідчують бажання встановити цивільно-правові відносини; документи, що засвідчують участь відрядженої особи в переговорах, конференціях або симпозіумах, інших заходах, які проводяться за тематикою, що збігається з діяльністю підприємства, яке відряджає працівника. Підприємство, що відряджає працівника, здійснює реєстрацію особи, яка вибуває у відрядження, у спеціальному журналі за формою згідно з додатком до цієї Інструкції, підтвердні документи, що засвідчують вартість понесених у зв'язку з відрядженням витрат, тощо.
Статтею 32 Господарського процесуального кодексу України встановлено, що доказами у справі є будь-які фактичні дані, на підставі яких господарський суд встановлює наявність чи відсутність обставин, на яких ґрунтуються вимоги і заперечення, а також інші обставини, які мають значення для правильного вирішення спору.
Відповідно до ст.ст.33, 34, 43 Господарського процесуального кодексу України докази подаються сторонами та іншими учасниками судового процесу. Обставини справи, які відповідно до законодавства повинні бути підтверджені певними засобами доказування, не можуть підтверджуватися іншими засобами доказування. Господарський суд оцінює докази за своїм внутрішнім переконанням, що ґрунтується на всебічному, повному і об'єктивному розгляді в судовому процесі всіх обставин справи в їх сукупності, керуючись законом. Ніякі докази не мають для господарського суду заздалегідь встановленої сили. Визнання однією стороною фактичних даних і обставин, якими інша сторона обґрунтовує свої вимоги або заперечення для господарського суду не є обов'язковим. Обов'язок доказування та подання доказів розподіляється між сторонами, виходячи з того, хто посилається на юридичні факти, які обґрунтовують його вимоги і заперечення.
Всупереч наведеним вище нормам, Позивач не подав до суду доказів в обґрунтування поважності причин пропуску строку звернення до суду, а тому суд вважає недоведеними наведені Позивачем обставини для поновлення строку звернення до суду з позовом про стягнення середнього заробітку за час затримки розрахунку при звільненні в період з 22.01.2015 року до 26.08.2015 року.
Враховуючи викладене, доводи Відповідача, наведені у його апеляційній скарзі щодо необхідності застосування трирічного строку позовної давності для стягнення середнього заробітку за час затримки розрахунку при звільненні та моральної шкоди, а також пропуску строку позовної давності з поважних причин не беруться судом до уваги.
З огляду на зазначені правові положення та встановлені обставини справи апеляційний господарський суд приходить до висновку, що доводи, викладені позивачем в апеляційній скарзі, необгрунтованими, оскільки вони спростовуються зібраними по справі доказами і не відповідають вимогам закону.
Враховуючи наведене, Рівненський апеляційний господарський суд вважає, що рішення господарського суду першої інстанції прийняте з врахуванням всіх обставин справи та з дотриманням норм чинного законодавства, а тому не вбачає підстав для його зміни чи скасування.
Керуючись ст. ст. 49, 99, 101, 103 - 105 Господарського процесуального кодексу України, суд -
Апеляційну скаргу ОСОБА_2 на рішення господарського суду Вінницької області від 22 червня 2016 року у справі №902/1223/15 залишити без задоволення.
Рішення господарського суду Вінницької області від 22 червня 2016р. у справі № 902/1223/15 залишити без змін.
Постанова набирає законної сили з дня її прийняття.
Постанову апеляційної інстанції може бути оскаржено у касаційному порядку протягом двадцяти днів з дня набрання постановою апеляційного господарського суду законної сили.
Справу №902/1223/15 повернути господарському суду Вінницької області.
Головуючий суддя Бучинська Г.Б.
Суддя Василишин А.Р.
Суддя Філіпова Т.Л.