33001 , м. Рівне, вул. Яворницького, 59
10 серпня 2016 року Справа № 903/668/15
Рівненський апеляційний господарський суд у складі колегії:
Головуючого судді Мамченко Ю.А.
судді Дужич С.П. ,
судді Крейбух О.Г.
при секретарі Ільчук Н.О.
за участю представників сторін:
позивача: ОСОБА_1 (посівдчення №032937 від 10 квітня 2015 року)
відповідача 1: не з'явився
відповідача 2: не з'явився
розглянувши апеляційну скаргу заступника прокурора Волинської області на рішення господарського суду Волинської області від 15 червня 2016 року у справі №903/668/15 (суддя Кравчук В.О.)
за позовом Прокурора міста Луцька
до Луцької міської ради (відповідач 1)
та до фізичної особи - підприємця ОСОБА_2 (відповідач 2)
про визнання незаконним та скасування рішення органу місцевого самоврядування, визнання договору недійсним та повернення земельних ділянок
Судом роз'яснено представникам сторін права та обов'язки, передбачені ст.ст. 20, 22 ГПК України. Клопотання про технічну фіксацію судового процесу не поступало, заяв про відвід суддів не надходило.
Рішенням господарського суду Волинської області (суддя Кравчук В.О.) від 02 вересня 2015 року, залишеним без змін постановою Рівненського апеляційного господарського суду від 11 листопада 2015 року у справі №903/668/15, позовні вимоги задоволені у повному обсязі. Визнано незаконним та скасовано пункт 1, підпункт 2.1 пункту 2 та пункт 4 рішення Луцької міської ради від 28 квітня 2010 року №58/143 "Про розміщення підприємцем ОСОБА_2 групи малих архітектурних форм та проведення комплексного благоустрою дитячого містечка "Диво" в Центральному парку культури і відпочинку імені ОСОБА_3 та укладення договору особистого строкового сервітуту". Визнано недійсними договори про встановлення особистого строкового сервітуту для розміщення малої архітектурної форми від 12 травня 2010 року №32, від 12 травня 2010 року №33, від 12 травня 2010 року №34 та від 12 травня 2010 року №35, укладені між територіальною громадою міста Луцька Волинської області від імені якої діє Луцька міська рада, з однієї сторони, та підприємцем ОСОБА_2 (іден.код НОМЕР_1), з іншої сторони. Зобов'язано підприємця ОСОБА_2 звільнити та повернути земельні ділянки, надані йому за договорами земельного сервітуту, що розташовані в Центральному парку культури і відпочинку імені ОСОБА_3 загальною площею 412,1 кв.м., вартістю 551 379,60 грн. Луцькій міській раді.
Постановою Вищого господарського суду України від 22 березня 2016 року, касаційну скаргу Фізичної особи-підприємця ОСОБА_2 - частково задоволено, постанову Рівненського апеляційного господарського суду від 11 листопада 2015 року та рішення господарського суду Волинської області від 02 вересня 2015 року у справі №903/668/15 - скасовано, а справу передано на новий розгляд до господарського суду Волинської області.
Рішенням господарського суду Волинської області (суддя Кравчук В.О.) від 15 червня 2016 року у справі №903/668/15 було відмовлено у позові прокурора міста Луцька Волинської області (надалі - позивач) до Луцької міської ради (надалі - відповідач 1) та до Фізичної особи-підприємця ОСОБА_2 (надалі - відповідач 2) про визнання незаконним та скасування рішення органу місцевого самоврядування, визнання договору недійсним та повернення земельних ділянок /т.2, а.с.11-12/.
Вказане рішення обґрунтовано тим, що прокуратура м.Луцька при зверненні з даним позовом до суду пропустила загальний термін позовної давності - 3 роки. Прокурору про порушення Луцькою міською радою норм законодавства при прийняті оспорюваного рішення було відомо ще 28 квітня 2010 року.
Не погоджуючись з прийнятим судом першої інстанції рішенням, заступник прокурора Волинської області звернувся до Рівненського апеляційного господарського суду з апеляційною скаргою, в якій просить скасувати рішення господарського суду Волинської області від 15 червня 2016 року у справі №903/668/15 за позовом прокурора міста Луцька в інтересах держави до Луцької міської ради, ФОП ОСОБА_2 про визнання незаконним та скасування рішення органу місцевого самоврядування, визнання договору недійсним та повернення земельних ділянок та прийняти нове рішення, яким позов прокурора задовольнити у повному обсязі /т.2, а.с.17-21/. Обґрунтовуючи свої вимоги апелянт посилається на порушення господарським судом Волинської області норм матеріального та процесуального права, а також на невідповідність висновків, викладених у рішенні місцевого суду, обставинам справи. Зокрема, апелянт зазначає, що судом у порушення положень статей 32, 33, 34, 43 ГПК України, прийнято як належний доказ обізнаності прокурора про існування спірного рішення архівний витяг з протоколу п'ятдесят восьмої сесії Луцької міської ради та обчислення початку перебігу строку позовної давності. В той же час, судом першої інстанції взагалі не прийнято до уваги доводи прокурора про те, що прокуратурі міста Луцька саме обставини щодо порушення Луцькою міською радою вимог Земельного кодексу України, а не наявність спірного рішення стали відомі лише у лютому 2015 року, коли Луцькою міською радою на запит прокуратури міста надано перелік діючих договорів особистих строкових сервітутів станом на 05 лютого 2015 року, а також копію рішень Луцької міської ради про розміщення малих архітектурних форм та відповідних договорів про встановлення особистих строкових сервітутів, що і стало підставою для звернення до суду. Сама присутність працівника прокуратури на сесії ради не означає встановлення наявності порушень вимог законодавства при прийнятті рішень радою, оскільки такі порушення встановлені за результатами проведеної спеціальної перевірки у лютому 2015 року, а тому строк позовної давності не пропущено. Апелянт також зазначає, що Луцька міська рада не має повноважень на скасування спірного рішення, оскільки органи місцевого самоврядування не можуть скасовувати свої попередні рішення, вносити до них зміни, якщо відповідно до приписів цих рішень виникли правовідносини, пов'язані з реалізацією певних суб'єктивних прав та охоронюваних законом інтересів, і суб'єкти цих правовідносин заперечують проти їх зміни чи припинення. Тому, Луцька міська рада у даному спорі є відповідачем, а прокурору, як зазначалось вище, про порушення радою вимог земельного законодавства стало відомо лише у лютому 2015 року - під час проведення перевірки. Крім того, при винесенні рішення взагалі не надано оцінку оспорюваним рішенням Луцької міської ради та укладеним договорам про становлення особистого строкового сервітуту для розміщення малих архітектурних форм.
Ухвалою Рівненського апеляційного господарського суду від 12 липня 2016 року у справі №903/668/15 було прийнято до провадження апеляційну скаргу заступника прокурора Волинської області та призначено дату судового засідання на 10 серпня 2016 року /т.2, а.с.16/.
Відповідач 1 та відповідач 2 своїм правом, передбаченим статтею 96 ГПК України, не скористалися, відзиву на апеляційну скаргу не надали.
Безпосередньо в судовому засіданні представник позивача повністю підтримала вимоги і доводи викладені в апеляційній скарзі.
Представники відповідача 1 та відповідача 2 в судове засідання не з'явилися, про причини неявки суд не повідомили. Про дату, час та місце проведення судового засідання повідомлені належним чином /т.2, а.с.32-35/.
Враховуючи те, що судом вчинено всі необхідні дії для належного повідомлення всіх учасників провадження у справі про час і місце розгляду справи, колегія суддів вважає за можливе розглянути справу в даному судовому засіданні за відсутності представників відповідача 1 та відповідача 2 за наявними у справі матеріалами, у відповідності до вимог статті 101 ГПК України.
Колегія суддів, заслухавши пояснення представника від органу прокуратури, розглянувши матеріали справи, обговоривши доводи апеляційної скарги, перевіривши юридичну оцінку обставин справи та повноту їх встановлення, дослідивши правильність застосування місцевим господарським судом норм матеріального та процесуального права, вважає, що у задоволенні вимог апеляційної скарги слід відмовити, рішення місцевого господарського суду - залишити без змін.
При цьому колегія суддів виходила з наступного.
Як вбачається з матеріалів справи та встановлено судом першої інстанції, рішенням Луцької міської ради від 28 квітня 2010 року №58/143 "Про розміщення підприємцем ОСОБА_2 групи малих архітектурних форм та проведення комплексного благоустрою дитячого містечка "Диво" в Центральному парку культури і відпочинку імені ОСОБА_3 та укладення договору особистого строкового сервітуту" вирішено, зокрема:
1. Дозволити підприємцю ОСОБА_2 розмістити групу малих архітектурних форм (торговий павільйон площею 30 кв.м. та літні кафе загальною площею 295.0 кв. м.) та провести комплексний благоустрій дитячого містечка “Диво” для провадження підприємницької діяльності строком на 10 років в Центральному парку культури і відпочинку імені ОСОБА_3.
2. Зобов'язати підприємця ОСОБА_4 звернутися в управління земельних ресурсів департаменту містобудування Луцької міської ради для укладення з Луцькою міською радою в десятиденний строк з дня прийняття цього рішення, договору особистого строкового сервітуту на вищезгаданих умовах.
3. Встановити плату за користування підприємцем ОСОБА_2 особистого строкового сервітуту для розміщення групи малих архітектурних форм торгового павільйону та групи літніх кафе №1, №2, №3 в розмірі орендної плати за землю, яка справляється при розміщенні малих архітектурних форм згідно рішення Луцької міської ради від 24 червня 2009 року №42/20 “Про впорядкування орендної плати за землю” /т.1, а.с.7/.
В подальшому, 12 травня 2010 року між територіальною громадою міста Луцька Волинської області від імені якої діє Луцька міська рада та підприємцем ОСОБА_2, керуючись постановою КМУ від 26 серпня 2009 року №982 “Про затвердження Порядку розміщення малих архітектурних форм для провадження підприємницької діяльності”, рішенням Луцької міської ради від 28 квітня 2010 року №58/143 укладено договори про встановлення особистого строкового сервітуту для розміщення малої архітектурної форми №32, №33, №34, №35 /т.1, а.с.10-25/.
Відповідно до пункту 1.1 зазначених договорів їх предметом є особистий строковий сервітут, встановлений виключно відповідачу на територію в м. Луцьку, на якій буде розміщуватись та використовуватись для провадження підприємницької діяльності мала архітектурна форма (торговий павільйон, літнє кафе №1, літнє кафе №2, літнє кафе №3) при умові проведення робіт з відновленням та комплексного благоустрою дитячого містечка “Диво” згідно з погодженим проектом протягом двох років з дати укладення даного договору.
Пунктами 1.3, 1.5, 2.2 договорів встановлено, що особистий строковий сервітут встановлено підприємцю ОСОБА_2 на умовах зазначених в цих договорах. Дані договори не є договорами оренди земельної ділянки чи будь-якими іншими договорами користування земельними ділянками. Строк дії договорів - 10 років з моменту їх підписання повноважними представниками сторін.
Враховуючи вищевикладені обставини справи, колегія суддів Рівненського апеляційного господарського суду вважає за необхідне зазначити наступне.
Відповідно до статті 14 Конституції України земля є основним національним багатством, що перебуває під особливою охороною держави.
Незаконна передача у користування спірних земельних ділянок порушує інтереси держави у сфері контролю за використанням та охороною земель, ефективного використання земельних ресурсів.
Згідно статті 98 Земельного кодексу України право земельного сервітуту - це право власника або землекористувача земельної ділянки на обмежене платне або безоплатне користування чужою земельною ділянкою (ділянками).
Як встановлено статтею 99 Земельного кодексу України власники або землекористувачі земельних ділянок можуть вимагати встановлення таких земельних сервітутів: а) право проходу та проїзду на велосипеді; б) право проїзду на транспортному засобі по наявному шляху; в) право прокладання та експлуатації ліній електропередачі, зв'язку, трубопроводів, інших лінійних комунікацій; г) право прокладати на свою земельну ділянку водопровід із чужої природної водойми або через чужу земельну ділянку; ґ) право відводу води зі своєї земельної ділянки на сусідню або через сусідню земельну ділянку; д) право забору води з природної водойми, розташованої на сусідній земельній ділянці, та право проходу до природної водойми; е) право поїти свою худобу із природної водойми, розташованої на сусідній земельній ділянці, та право прогону худоби до природної водойми; є) право прогону худоби по наявному шляху; ж) право встановлення будівельних риштувань та складування будівельних матеріалів з метою ремонту будівель та споруд; з) інші земельні сервітути.
Положеннями статті 401 Цивільного кодексу України передбачено, що право користування чужим майном (сервітут) може бути встановлене щодо земельної ділянки, інших природних ресурсів (земельний сервітут) або іншого нерухомого майна для задоволення потреб інших осіб, які не можуть бути задоволені іншим способом.
Як вбачається з наявного в матеріалах справи листа Виконавчого комітету Луцької міської ради від 18 травня 2015 року №1.1-9/2674, договори оренди землі, укладені між Луцькою міською радою та підприємцем ОСОБА_2 для розміщення групи малих архітектурних форм та проведення комплексного благоустрою дитячого містечка “Диво” у Центральному парку культури і відпочинку імені ОСОБА_3 відсутні /т.1, а.с. 9/.
Відповідні обставини, відповідачами не заперечувались.
Відтак, підприємець ОСОБА_2 не є ні власником, ні землекористувачем земельної ділянки, а матеріали справи не містять докази того, що потреби підприємця ОСОБА_4 а саме, розміщення тимчасових споруд, не могли бути задоволені іншим способом, а тому, колегія суддів приходить до висновку, що відповідач-2 не є суб'єктом правовідносин, що виникають з приводу встановлення земельного сервітуту.
Статтею 19 Конституції України закріплено, що органи державної влади та органи місцевого самоврядування, їх посадові особи зобов'язані діяти лише на підставі, в межах повноважень та у спосіб, що передбачені Конституцією та законами України.
Згідно частини 1 статті 10 Закону України "Про місцеве самоврядування в ОСОБА_3" сільські, селищні, міські ради є органами місцевого самоврядування, що представляють відповідні територіальні громади та здійснюють від їх імені та в їх інтересах функції і повноваження місцевого самоврядування, визначені Конституцією України, цим та іншими законами.
Відповідно до положень статті 12 Земельного кодексу України, пункту 34 частини 1 статті 26 Закону України "Про місцеве самоврядування в ОСОБА_3" передбачено, що сільська, селищна, міська рада здійснює передачу у власність або надання у користування земельних ділянок виключно відповідно до закону та в порядку, передбаченому Земельним кодексом України.
Приписами статей 123, 124, 134, 135 Земельного кодексу України визначено порядок передачі в оренду земельних ділянок, що перебувають у державній чи комунальній власності, права на які підлягають продажу окремими лотами на конкурентних засадах (земельних торгах).
Таким чином, за відсутності у фізичної особи-підприємця ОСОБА_2 права на земельний сервітут, Луцька міська рада мала можливість розпорядитися спірними земельними ділянками шляхом передачі в оренду, однак, при прийнятті рішення від 28 квітня 2010 року №58/143 Луцька міська рада діяла з порушенням вказаних вище норм чинного законодавства та всупереч інтересам територіальної громади.
Частиною 1 статті 21 Цивільного кодексу України встановлено, що суд визнає незаконним та скасовує правовий акт індивідуальної дії, виданий органом державної влади, органом влади Автономної Республіки Крим або органом місцевого самоврядування, якщо він суперечить актам цивільного законодавства і порушує цивільні права або інтереси.
Не приймаються до уваги посилання Луцької міської ради на Порядок розміщення малих архітектурних форм для провадження підприємницької діяльності, затвердженого постановою Кабінету Міністрів України від 26 серпня 2009 року №982, згідно пункту 12 якого у разі відсутності у суб'єкта господарювання державного акта на право власності на земельну ділянку чи на право постійного користування земельною ділянкою або договору оренди такої земельної ділянки сільська, селищна, міська рада укладає з таким суб'єктом господарювання в десятиденний строк з дня прийняття передбаченого пунктом 10 цього Порядку рішення, договір особистого строкового сервітуту в порядку, визначеному законодавством з огляду на те, що вказаний Порядок суперечив вимогам статей 98, 123, 124, 134 Земельного кодексу України, у зв'язку з чим до застосування підлягають норми, які на час прийняття спірного рішення мали вищу юридичну силу.
Аналогічної правової позиції дотримується також Вищий господарський суд України, зокрема в постанові від 26 лютого 2015 року у справі №917/863/14.
Крім того, згідно пункту 12 вищезазначеного Порядку, як одну з підстав укладення договору сервітуту, встановлено - відсутність у суб'єкта господарювання договору оренди такої земельної ділянки.
Право оренди земельної ділянки, згідно статті 93 Земельного кодексу України, - це засноване на договорі строкове платне володіння і користування земельною ділянкою, необхідної орендареві для провадження підприємницької та іншої діяльності.
Тому, відповідачі не були позбавлені права оформити відносини щодо спірної земельної ділянки у вигляді договорів оренди в порядку, визначеному законом.
Згідно частиною 1 статті 203 Цивільного кодексу України зміст правочину не може суперечити цьому Кодексу іншим актам цивільного законодавства, а також моральним засадам суспільства.
Частиною 1 статті 215 Цивільного кодексу України закріплено, що підставою недійсності правочину є недодержання в момент вчинення правочину стороною (сторонами) вимог, які встановлені частинами першою - третьою, п'ятою та шостою статті 203 цього Кодексу.
Відповідно до частини 1 статті 404 Цивільного кодексу України право користування чужою земельною ділянкою або іншим нерухомим майном полягає у можливості проходу, проїзду через чужу земельну ділянку, прокладання та експлуатації ліній електропередачі, зв'язку і трубопроводів, забезпечення водопостачання, меліорації тощо.
Враховуючи вищевикладене, зміст договорів про встановлення земельного сервітуту для розміщення малої архітектурної форми між територіальною громадою міста Луцька від імені якої діє Луцька міська рада та фізичною особою-підприємцем ОСОБА_2 №№35, 34, 33, 32 від 12 травня 2010 року суперечить нормам Цивільного кодексу, зокрема, статтям 401, 404, статтям 98, 99 Земельного кодексу України, договір укладено на підставі незаконного рішення Луцької міської ради.
Водночас, відповідач 1 - Луцька міська рада звернулась до суду із заявою про застосування позовної давності.
Згідно зі статтями 256, 257 Цивільного кодексу України позовна давність - це строк, встановлений для захисту цивільного права або інтересу. Загальна позовна давність становить три роки.
Відповідно до частини 1 статті 261 Цивільного кодексу України перебіг позовної давності починається від дня, коли особа довідалася або могла довідатися про порушення свого права або про особу, яка його порушила.
До вимог, пов'язаних з визнанням правочинів недійсними, застосовується загальна позовна давність.
Згідно з частинами 1, 4 статті 29 ГПК України прокурор бере участь у розгляді справ за його позовами, а також може вступити за своєю ініціативою у справу, порушену за позовом інших осіб, на будь-якій стадії її розгляду для представництва інтересів громадянина або держави. Прокурор, який бере участь у справі, несе обов'язки і користується правами сторони, крім права на укладення мирової угоди.
Отже, норми, установлені частиною 1 статті 261 Цивільного кодексу України щодо початку перебігу позовної давності, поширюються і на звернення прокурора до суду із заявою про захист державних інтересів.
У позовній заяві прокурор м. Луцька посилався на те, що про порушення законодавства останньому стало відомо у лютому 2015 року підчас надання інформації заступника Луцького міського голови (лист від 06 лютого 2015 року) /т.1, а.с.5/.
Частиною третьою статті 267 Цивільного кодексу України передбачено, що позовна давність застосовується судом лише за заявою сторони у спорі, зробленою до винесення ним рішення.
Сплив позовної давності, про застосування якої заявлено стороною у спорі, є підставою для відмови у позові. Якщо суд визнає поважними причини пропущення позовної давності, порушене право підлягає захисту (частини четверта, п'ята статті 267 Цивільного кодексу України).
Вищий господарський суд України у пункті 2.2 Постанови Пленуму від 29 травня 2013 року №10 “Про деякі питання практики застосування позовної давності у вирішенні господарських спорів” зазначив, що за змістом частини першої статті 261 Цивільного кодексу України позовна давність застосовується лише за наявності порушення права особи.
Отже, перш ніж застосовувати позовну давність, господарський суд повинен з'ясувати та зазначити в судовому рішенні, чи порушене право або охоронюваний законом інтерес позивача, за захистом якого той звернувся до суду. У разі коли такі право чи інтерес не порушені, суд відмовляє в позові з підстав його необґрунтованості. І лише якщо буде встановлено, що право або охоронюваний законом інтерес особи дійсно порушені, але позовна давність спливла і про це зроблено заяву іншою стороною у справі, суд відмовляє в позові у зв'язку зі спливом позовної давності - за відсутності наведених позивачем поважних причин її пропущення.
З дослідженого місцевим судом та перевіреного колегією суддів вбачається, зокрема, з протоколу п'ятдесят восьмої сесії Луцької міської ради від 28 квітня 2010 року, що на сесії міської ради при прийняті оскаржуваного рішення був присутній помічник прокурора м.Луцька п. Юрченко О.В. /т.1, а.с.64/.
Тобто, прокурору про порушення Луцькою міською радою норм законодавства при прийняті оспорюваного рішення було відомо ще 28 квітня 2010 року.
При цьому позов про визнання зазначеного рішення та договорів недійсними було подано до суду прокурором міста Луцька 16 червня 2015 року, що стверджується штемпелем господарського суду Волинської області на позовній заяві /т.1, а.с.3/, тобто зі спливом позовної давності, тобто через п'ять років. Відтак, позовна вимога про визнання недійсним рішення Луцької міської ради №58/143 від 28 квітня 2010 року "Про розміщення підприємцем ОСОБА_2 групи малих архітектурних форм та проведення комплексного благоустрою дитячого містечка "Диво" в Центральному парку культури і відпочинку імені ОСОБА_3 та укладення договору особистого строкового сервітуту".
Оскільки позовна вимога про визнання рішення Луцької міської ради №58/143 від 28 квітня 2010 року задоволенню не підлягає, то вимога прокурора про визнання договорів оренди землі недійсними, а саме: договори про встановлення особистого строкового сервітуту для розміщення малої архітектурної форми №32 від 12.05.2010, №33 від 12.05.2010, №34 від 12.05.2010 та №35 від 12.05.2010, укладені між територіальною громадою міста Луцька Волинської області від імені якої діє Луцька міська рада, з однієї сторони, та підприємцем ОСОБА_2 також не підлягає задоволенню, так як відповідні договори укладені на виконання рішення Луцької міської ради.
Інші доводи скаржника не заслуговують на увагу, оскільки їм була надана вичерпна правова оцінка судом першої інстанції на підставі наданих сторонами доказів, які відповідно до статей 33, 34 ГПК України засвідчують певні обставини і на яких ґрунтується висновок суду.
Відповідно до пункту 1 статті 103 Господарського процесуального кодексу України апеляційна інстанція за результатами розгляду апеляційної скарги має право залишити рішення місцевого господарського суду без змін, а скаргу без задоволення.
Враховуючи вищевикладені обставини справи та зважаючи на наявні в матеріалах справи докази, колегія суддів прийшла до висновку, що доводи апеляційної скарги не спростовують висновків суду першої інстанції та не можуть бути підставою для скасування рішення.
Керуючись ст.ст. 33, 34, 99, 101, 103, 105 ГПК України, суд -
Рішення господарського суду Волинської області від 15.06.16 року у справі №903/668/15 залишити без змін, апеляційну скаргу Заступника прокурора Волинської області - без задоволення.
Постанова набирає законної сили з дня її прийняття.
Постанову апеляційної інстанції може бути оскаржено у касаційному порядку протягом двадцяти днів з дня набрання постановою апеляційного господарського суду законної сили.
Справу № 903/668/15 повернути господарському суду Волинської області.
Головуючий суддя Мамченко Ю.А.
Суддя Дужич С.П.
Суддя Крейбух О.Г.