Дело № 409/447/15-ц
Производство № 22ц/782/525/16 28.07.16
28 липня 2016 рік м.Сєвєродонецьк
З матеріалів справи вбачається наступне.
14.04.2015 рішенням Білокуракинського районного суду Луганської області відмовлено в задоволенні позову ОСОБА_1 про поновлення на роботі.
03.09.2015 рішенням Апеляційного суду Луганської області скасовано рішення суду першої інстанції і позов ОСОБА_1 про поновлення на роботі задоволено.
17.09.2015 Білокуракинським районним судом Луганської області на виконання рішення суду про поновлення на роботі видано виконавчий лист, який звернуто до примусового виконання.
29.10.2015 на виконання рішення суду Луганським державним університетом внутрішніх справ імені Е.О.Дідоренка видано наказ за №61 о/с про поновлення ОСОБА_1 на роботі.
24.11.2015 державним виконавцем винесено постанову про закінчення виконавчого провадження у зв'язку з виконанням рішення суду про поновлення на роботі.
17.12.2015 ОСОБА_1 звернувся до суду із заявою про стягнення середнього заробітку за невиконання рішення суду про негайне поновлення його на роботі за період з 04.09.2015 по 29.10.2015.
11.12.2015 Вищим спеціалізованим судом України з розгляду цивільних і кримінальних справ відкрито касаційне провадження по справі та зупинено виконання рішення апеляційного суду, за виключенням поновлення на роботі та стягнення заробітної плати за один місяць.
21.12.2015 справу направлено до Вищого спеціалізованого суду України з розгляду цивільних і кримінальних справ для касаційного розгляду.
17.02.2016 Вищим спеціалізованим судом України з розгляду цивільних і кримінальних справ скасоване рішення апеляційного суду і залишено без змін рішення суду першої інстанції.
05.04.2016 Луганським державним університетом внутрішніх справ імені Е.О.Дідоренка видано наказ №13 про скасування наказу про поновлення ОСОБА_1 на роботі.
11.04.2015 справу повернуто до Білокуракинського районного суду Луганської області.
08.06.2016 розглянута та задоволена заява ОСОБА_1 про стягнення середнього заробітку за час затримки виконання рішення апеляційного суду про поновлення на роботі.
Вказане рішення Білокуракинського районного суду Луганської області від 08.06.2016 є предметом апеляційного розгляду.
За результатами апеляційного розгляду колегія суддів дійшла висновку про помилковість висновку суду першої інстанції щодо наявності правових підстав для стягнення на користь ОСОБА_1 з Луганського державного університету внутрішніх справ імені Е.О.Дідоренка середнього заробітку за час вимушеного прогулу при затримці виконання рішення суду про поновлення на роботі на підставі статті 236 Кодексу законів про працю України.
Обґрунтовуючи таку позицію, колегія суддів виходила із того, що на момент розгляду заяви ОСОБА_1 було скасоване касаційним судом рішення апеляційного суду про поновлення ОСОБА_1 на роботі, а правило статті 236 Кодексу законів про працю України підлягає застосуванню виключно відносно незаконно звільненого працівника. У зв'язку з цим не можна вважати вимушеним прогулом період з дня ухвалення судом рішення про поновлення незаконно звільненого працівника на роботі до дня виконання цього рішення відповідачем після скасування рішення про поновлення на роботі, оскільки в такому випадку звільнення визнається судом законним.
Не можу погодитися з вказаними висновками, виходячи з наступного.
Стягнення середнього заробітку на підставі статті 236 Кодексу законів про працю України є мірою відповідальності роботодавця за невиконання рішення суду. Ця норма є імперативною, а тому підлягає застосуванню, незалежно від того, чи в подальшому було скасоване рішення суду про поновлення на роботі з огляду на те, що обов'язковість судових рішень є одним із основних конституційних принципів правосуддя та складовою частиною справедливого судового розгляду в розумінні Конвенції про захист прав людини і основоположних свобод.
Статтею 124 Конституції України проголошено, що судові рішення ухвалюються судами іменем України і є обов'язковими до виконання на всій території України.
Європейський суд з прав людини у своїй прецедентній практиці наголосив, що право на звернення до суду було б ілюзорним, якби національна правова система Договірної Сторони дозволяла, щоб остаточне, обов'язкове для виконання судове рішення залишалося невиконаним на шкоду одній зі сторін. Важко уявити ситуацію, щоб пункт 1 статті 6 докладно описував процедурні Гарантії, що надаються сторонам цивільного судового процесу - у провадженні, що є справедливим, відкритим і оперативним, - і не передбачав при цьому гарантій виконання судових рішень; тлумачення статті 6 як такої, що стосується виключно права на звернення до суду і проведення судового розгляду, могло б призвести до ситуацій, несумісних із принципом верховенства права, що його Договірні Сторони зобов'язалися дотримуватися, коли вони ратифікували Конвенцію. Отже, виконання рішення, винесеного будь-яким судом, має розглядатись як невід'ємна частина «судового процесу» для цілей статті 6. ("Іммобільяре Саффі" проти Італії" , 22774/93, 28.07.1999, § 63; рішення Горнсбі проти Греції від 19.03.1997, § 40.)
Крім того, вважаю, що до правовідносин сторін підлягає застосуванню правова позиція, викладена в постанові Верховного суду України від 01 липня 2015 року в справі № 6-435цс15 наступного змісту.
«Конституція України, трудове та цивільне законодавство закріплює обов'язок кожного неухильно додержуватися положень Конституції України та законів України, добросовісно здійснювати свої права та обов'язки і встановлює юридичну відповідальність за їх невиконання та передбачає заходи примусового виконання цивільних обов'язків, які виникають, зокрема, безпосередньо з актів законодавства, рішення суду або договору, у разі їх невиконання боржником добровільно (стаття 68 Конституції України, статті 11, 14 ЦК України, статті 14, 367 ЦПК України, Закон України «Про виконавче провадження»).
Так, частина перша статті 235 КЗпП України (тут і далі в редакції станом на час виникнення спірних правовідносин) передбачає, що в разі звільнення без законних підстав працівник повинен бути поновлений на попередній роботі органом, який розглядає трудовий спір.
Рішення про поновлення на роботі незаконно звільненого працівника, підлягає негайному виконанню (частина п'ята статті 235 КЗпП України).
Негайне виконання судового рішення полягає в тому, що воно набуває властивостей обов'язковості і підлягає виконанню не з моменту набрання ним законної сили, а негайно з часу його оголошення в судовому засіданні.
Оскільки зазначена норма права в імперативній формі передбачає негайне виконання рішення суду про поновлення працівника на роботі відсутність у судовому рішенні вказівки про це не позбавляє рішення його обов'язковості з моменту проголошення.
Обов'язковість рішень суду віднесена Конституцією України до основних засад судочинства (частина п'ята статті 124 Конституції України). Отже, з огляду на принцип загальнообов'язковості судових рішень за змістом статей 14, 367 ЦПК України судові рішення, які відповідно до закону підлягають негайному виконанню, є обов'язковими для виконання, зокрема, посадовими особами, від яких залежить реалізація прав особи, підтверджених судовим рішенням.
Як роз'яснив Пленум Верховного Суду України у пункті 34 постанови Пленуму Верховного Суду України від 6 листопада 1992 року № 9 «Про практику розгляду судами трудових спорів», належним виконанням судового рішення про поновлення на роботі слід вважати видання власником про це наказу, що дає можливість працівнику приступити до виконання своїх попередніх обов'язків.
Отже аналіз зазначених правових норм дає підстави для висновку про те, що законодавець передбачає обов'язок роботодавця добровільно і негайно виконати рішення суду про поновлення працівника на роботі і цей обов'язок полягає у тому, що у роботодавця обов'язок видати наказ про поновлення працівника на роботі виникає відразу після оголошення рішення суду, незалежно від того, чи буде дане рішення суду оскаржуватися.
Невиконання судового рішення є підставою для відповідальності, встановленої законом (частина друга статті 14 ЦПК України).
Статтею 236 КЗпП України встановлено, що у разі затримки власником або уповноваженим ним органом виконання рішення органу, який розглядав трудовий спір про поновлення на роботі незаконно звільненого або переведеного на іншу роботу працівника, цей орган виносить ухвалу про виплату йому середнього заробітку або різниці в заробітку за час затримки.
У випадку невиконання цього обов'язку добровільно, рішення суду підлягає виконанню у примусовому порядку.
Умови і порядок виконання рішень судів та інших органів (посадових осіб), що підлягають примусовому виконанню у разі невиконання їх у добровільному порядку, визначають Закон України «Про виконавче провадження» (далі - Закон), а також прийнята на виконання цього Закону Інструкція про проведення виконавчих дій, затверджена наказом Міністерства юстиції України від 15 грудня 1999 року № 74/5.
Відповідно до зазначених нормативно-правових актів примусове виконання рішень в Україні покладається на державну виконавчу службу та здійснюється останньою на підставі виконавчого документа.
Виходячи з лексичного значення (тлумачення) поняття «затримка», як «зволікання», «проволока», за змістом норм статті 236 КЗпП України затримкою виконання рішення суду про поновлення працівника на роботі слід вважати невидання власником (уповноваженим органом) наказу про поновлення працівника на роботі без поважних причин, негайно, після проголошення судового рішення».
У зв'язку з вищевикладеним, виходячи з принципу обов'язковості судових рішень як складової частини права на справедливий суд, вважаю, що ухвалене іменем України рішення суду про поновлення ОСОБА_1 на роботі було обов'язковим для негайного виконання відповідачем Луганським державним університетом внутрішніх справ імені Е.О.Дідоренка. Невиконання рішення суду негайно після його проголошення є підставою для застосування до правовідносин сторін правила статті 236 Кодексу законів про працю України.
Суддя Авалян Н.М.