28 липня 2016 р. Справа № 820/243/16
Колегія суддів Харківського апеляційного адміністративного суду у складі
Головуючого судді: Дюкарєвої С.В.
Суддів: Жигилія С.П., Перцової Т.С.
за участю: секретаря судового засідання - Мороз Є.В.
позивача - ОСОБА_1
представника позивача - ОСОБА_2
представника відповідачів - Колотілової Н.В.
розглянувши у відкритому судовому засіданні у приміщенні Харківського апеляційного адміністративного суду адміністративну справу за апеляційними скаргами Головного територіального управління юстиції у Харківській області, Міністерства юстиції України на постанову Харківського окружного адміністративного суду від 20.05.2016р. по справі № 820/243/16
за позовом ОСОБА_1
до Головного територіального управління юстиції у Харківській області, Міністерства юстиції України, за участю третьої особи - першого заступника начальника Головного територіального управління юстиції у Харківській області Левченко Ірина Василівна
про визнання протиправним та скасування наказу, поновлення на роботі, стягнення заробітної плати,
Позивач - ОСОБА_1, звернулася до Харківського окружного адміністративного суду з адміністративним позовом до Міністерства юстиції України, Головного територіального управління юстиції у Харківській області, в якому просила суд: визнати протиправним та скасувати наказ Міністерства юстиції України від 25 грудня 2015 року № 4541/к "Про звільнення ОСОБА_1."; поновити ОСОБА_1 на посаді першого заступника начальника Головного територіального управління юстиції у Харківській області з 25 грудня 2015 року; стягнути з Головного територіального управління юстиції у Харківській області на користь ОСОБА_1 суму середнього заробітку за час вимушеного прогулу з дати звільнення по дату поновлення на посаді; допустити до негайного виконання постанову суду в частині поновлення на посаді та стягнення середнього заробітку за час вимушеного прогулу.
Постановою Харківського окружного адміністративного суду від 20 квітня 2016 року адміністративний позов ОСОБА_1 - задоволено.
Скасовано наказ Міністерства юстиції України від 25.12.2015 № 4541/к "Про звільнення ОСОБА_1" з посади першого заступника начальника Головного територіального управління юстиції у Харківській області.
Поновлено ОСОБА_1 на посаді першого заступника начальника Головного територіального управління юстиції у Харківській області з 25 грудня 2015 року.
Стягнуто з Головного територіального управління юстиції у Харківській області на користь ОСОБА_1 суму середнього заробітку за час вимушеного прогулу з 25 грудня 2015 року по дату поновлення на посаді.
Постанову в частині поновлення ОСОБА_1 на посаді першого заступника начальника Головного територіального управління юстиції у Харківській області та в частині стягнення з Головного територіального управління юстиції у Харківській області на користь ОСОБА_1 суму середнього заробітку за час вимушеного прогулу за один місяць звернуто до негайного виконання.
Не погодившись з постановою суду першої інстанції, відповідачами - Головним територіальним управлінням юстиції у Харківській області та Міністерством юстиції України, подано апеляційні скарги.
В апеляційних скаргах, посилаючись на порушення судом першої інстанції, при прийнятті оскаржуваної постанови, норм матеріального та процесуального права, невідповідність висновків суду обставинам справи, неповне з'ясування судом обставин, що призвело до неправильного вирішення справи, відповідачі просять постанову Харківського окружного адміністративного суду від 20 квітня 2016 року скасувати та прийняти нове рішення, яким відмовити у задоволенні позову у повному обсязі.
В обґрунтування вимог апеляційної скарги відповідачі посилаються на порушення судом першої інстанції приписів п. 1 ст. 36, ст. 40, ст. 235 Кодексу законів про працю України, ст.ст. 251, 252 Цивільного кодексу України, п. 3 Інструкції з діловодства в Міністерстві юстиції України, затвердженої наказом Міністерства юстиції України від 03.08.2015 р. № 1405/5, Порядку ведення особових справ державних службовців в органах виконавчої влади, затвердженого постановою Кабінету Міністрів України від 25.05.1998 № 731, ст.ст. 69, 86, 159 Кодексу адміністративного судочинства України, що призвело до неправильного вирішення справи, з підстав та обставин викладених в апеляційних скаргах.
Ухвалою Харківського апеляційного адміністративного суду від 20 липня 2016 року залучено до участі у справі в якості третьої особи, яка не заявляє самостійних вимог на предмет спору, першого заступника начальника Головного територіального управління юстиції у Харківській області - Левченко Ірину Василівну.
Колегія суддів, заслухавши суддю-доповідача, пояснення позивача та його представника, пояснення представника відповідачів, перевіривши рішення суду першої інстанції та доводи апеляційних скарг, дослідивши матеріали справи, вважає, що апеляційні скарги підлягають задоволенню з наступних підстав.
Судом першої інстанції встановлено та підтверджено під час апеляційного розгляду справи, що наказом Міністерства юстиції України від 23.04.2015 року № 1255/к позивачку призначено на посаду першого заступника начальника Головного територіального управління юстиції у Харківській області.
10.12.2015 року до Департаменту кадрової роботи та державної служби надійшла заява ОСОБА_1 про звільнення за угодою сторін з резолюцією Міністра юстиції України, яка отримана директором департаменту кадрової роботи та державної служби Міністерства юстиції України ОСОБА_5 10.12.2015 року.
Відповідно до наказу Міністерства юстиції України від 25.12.2015 року № 4541/к позивача звільнено з посади першого заступника начальника Головного територіального управління юстиції у Харківській області з 25.12.2015 року за угодою сторін, відповідно до п. 1 ст. 36 КЗпП України.
25.12.2015 року Головним територіальним управлінням юстиції у Харківській області прийнято наказ № 3759/к "Про оголошення наказу Міністерства юстиції України від 25 грудня 2015 року № 4541/к "Про звільнення ОСОБА_1.".
Не погодившись з вищевказаним наказом та своїм звільненням з посади, позивач звернулась до суду з даним позовом.
Приймаючи рішення про задоволення позовних вимог, суд першої інстанції виходив з їх правомірності, оскільки оскаржуваний наказ Міністерства юстиції України від 25 грудня 2015 року № 4541/к "Про звільнення ОСОБА_1." винесений за відсутності досягнення угоди сторін на підставі пункту 1 частини першої статті 36 КЗпП України, без погодження дати звільнення, з порушенням порядку звільнення позивача з посади, що свідчить про його протиправність та наявність підстав для скасування наказу. Беручи до уваги незаконність звільнення, суд першої інстанції дійшов висновку про необхідність поновлення ОСОБА_1 на посаді першого заступника начальника Головного територіального управління юстиції у Харківській області з 25.12.2015 року та стягнення на її користь середнього заробітку за час вимушеного прогулу з 25.12.2015 року по дату поновлення на посаді.
Колегія суддів не погоджується з висновками суду першої інстанції, з таких підстав.
Спірні відносини урегульовано нормами Закону України "Про державну службу", Кодексу законів про працю України та Положення про Міністерство юстиції України, затвердженого постановою Кабінету Міністрів України від 02.07.2014 року № 228.
Згідно зі ст. 43 Конституції України, кожен має право на працю, що включає можливість заробляти собі на життя працею, яку він вільно обирає або на яку вільно погоджується. Громадянам гарантується захист від незаконного звільнення.
Відповідно до ст.5-1 КЗпП України, держава гарантує працездатним громадянам, які постійно проживають на території України, зокрема, правовий захист від необґрунтованої відмови у прийнятті на роботу і незаконного звільнення, а також сприяння у збереженні роботи.
Статтею 30 Закону України "Про державну службу" передбачено, що підставами припинення державної служби є ті, що визначені у Кодексі законів про працю України. Окрім цих підстав, державна служба також може бути припинена з підстав, визначених статтею 30 згаданого Закону.
При звільненні особи з публічної служби за загальними підставами, передбаченими КЗпП України, на цю особу поширюються гарантії, передбачені цим Кодексом, якщо інше прямо не визначено спеціальним законом.
Згідно з підпунктом 15 пункту 12 Положення про Міністерство юстиції України, до повноважень Міністра юстиції України належить у тому числі і звільнення з посади керівників територіальних органів Мін'юсту, до яких віднесено Головне територіальне управління юстиції у Харківській області.
Частиною 1 статті 30 Закону України "Про державну службу" в редакції, яка діяла на час виникнення спірних відносин, встановлено, що підставами припинення державної служби є у тому числі і загальні підстави, передбачені Кодексом законів про працю України.
Відповідно до ч.1 ст.21 КЗпП України трудовим договором є угода між працівником і власником підприємства, установи, організації або уповноваженим ним органом чи фізичною особою, за якою працівник зобов'язується виконувати роботу, визначену цією угодою, з підляганням внутрішньому трудовому розпорядкові, а власник підприємства, установи, організації або уповноважений ним орган чи фізична особа зобов'язується виплачувати працівникові заробітну плату і забезпечувати умови праці, необхідні для виконання роботи, передбачені законодавством про працю, колективним договором і угодою сторін.
Трудовий договір може бути розірваний лише з підстав і в порядку, передбаченому трудовим законодавством (ст. ст. 2, 36, 40, 41 КЗпП України).
Згідно з п. 1 ч. 1 ст. 36 КЗпП України однією з підстав припинення трудового договору є угода сторін.
При цьому за угодою сторін, тобто за пунктом 1 статті 36 КЗпП України, припиняється як трудовий договір, укладений на невизначений строк, так і строковий трудовий договір (наприклад, контракт).
З огляду на положення ст.21 КЗпП України сторонами трудового договору є працівник та власник підприємства, установи, організації або уповноваженим ним органом чи фізичною особою, яким і приймається рішення про припинення трудового договору за угодою сторін.
Відповідно до пункту 8 постанови Пленуму Верховного Суду України від 06.11.1992 року № 9 "Про практику розгляду судами трудових спорів" (із змінами і доповненнями, внесеними постановами Пленуму ВСУ від 01.04.1994 року N 4, від 26.10.1995 року № 18, від 25.05.1998 року № 15) судам необхідно мати на увазі, що при домовленості між працівником і власником підприємства, установи, організації або уповноваженим ним органом про припинення трудового договору за п.1 ст.36 КЗпП України (за згодою сторін) договір припиняється в строк, визначений сторонами. Сама по собі згода власника або уповноваженого ним органу задовольнити прохання працівника про звільнення до закінчення строку попередження не означає, що трудовий договір припинено за п. 1 ст. 36 КЗпП України, якщо не було домовленості сторін про цю підставу припинення трудового договору. В останньому випадку звільнення вважається проведеним з ініціативи працівника (ст. 38 КЗпП України).
Звільнення за угодою сторін означає, що роботодавцем та найманим працівником досягнуто спільної згоди щодо припинення трудового договору у визначений строк.
При цьому КЗпП України не передбачено обов'язкового зазначення у письмовій заяві про звільнення за згодою сторін дати, з якої особа бажає звільнитися, що свідчить про те, що така дата може бути визначена сторонами угоди і в усному порядку.
Законодавством не встановлено відповідного порядку чи строків припинення трудового договору за угодою сторін, у зв'язку з чим вони визначаються працівником і власником або уповноваженим ним органом у кожному конкретному випадку.
За змістом наведених норм припинити трудовий договір можна в будь-який час після досягнення угоди між роботодавцем та працівником. Ініціатива про припинення договору може виходити як від працівника, так і від роботодавця. І якщо одна зі сторін погоджується на пропозицію іншої, вважається, що сторони досягли угоди про припинення трудового договору і наказом про звільнення за пунктом 1 статті 36 КЗпП України реалізовується вказана домовленість.
Отже, однією з ознак, характерних для звільнення за згодою сторін, тобто взаємного волевиявлення, є відсутність зобов'язань сторін виконувати будь-які процесуальні дії одна стосовно іншої у вигляді попередження, зобов'язання щодо працевлаштування, подання, погодження звільнення з відповідним органом тощо, а тому досягнення згоди між сторонами трудового договору є достатньою підставою для звільнення за пунктом 1 статті 36 КЗпП України.
Саме тому звільнення носить назву "за згодою сторін" - така згода досягається виключно між сторонами трудового договору та не передбачає участі будь-якої третьої особи.
Статтями 251, 252 Цивільного кодексу України визначено, що терміном є певний момент у часі, з настанням якого пов'язана дія чи подія, яка має юридичне значення, термін визначається календарною датою або вказівкою на подію, яка має неминуче настати.
Відповідно до абз.10 п.3 Порядку ведення особових справ державних службовців в органах виконавчої влади, затвердженого постановою Кабінету Міністрів України від 25.05.1998 № 731, заяви про призначення, переміщення на іншу посаду, продовження терміну перебування на державній службі (для державних службовців, які займають посади першої категорії), звільнення з посади оформляються власноручно і підписуються із зазначенням дати. За змістом заяви керівником органу виконавчої влади приймається відповідне рішення, на підставі якого кадрова служба готує наказ (розпорядження).
Судом апеляційної інстанції встановлено, що ОСОБА_1 виявила бажання припинити трудовий договір саме за угодою сторін на підставі власноручно написаної заяви, датою звільнення просила вважати дату підписання наказу. (т. 1 а.с. 142) Позивач та його представник не заперечували проти того, що заява, яка визначена як підстава для винесення спірного наказу, написана особисто позивачем.
При цьому згода Міністра юстиції України як суб'єкта призначення/звільнення на звільнення ОСОБА_1 за угодою сторін надана шляхом накладення на заяві позивача резолюції "До наказу" ОСОБА_6 та власноручного підпису Міністра юстиції.
Враховуючи, що власник погодився з позивачем щодо звільнення її за угодою сторін, датою підписання наказу, 25.12.2015 року ОСОБА_1 було звільнено із займаної посади на підставі оскарженого наказу.
Як стверджує позивач, заява про звільнення за згодою сторін написана нею 01.04.2015 року під адміністративним тиском на вимогу директора Департаменту кадрової роботи та державної служби Міністерства юстиції України ОСОБА_5, оскільки написання такої заяви було додатковою обов'язковою умовою для призначення на посаду першого заступника начальника Головного територіального управління юстиції у Харківській області. Інших заяв вказаного змісту, як зазначає позивач, вона з моменту призначення її на посаду першого заступника начальника Головного територіального управління юстиції у Харківській області до останнього дня роботи на вка заній посаді не писала, а тому домовленості між нею та Міністерством юстиції України про її звільнення за угодою сторін досягнуто не було.
Вищенаведене, на думку ОСОБА_1, виключає наявність її згоди на звільнення за угодою сторін на підставі оскарженого наказу.
Як вбачається зі змісту рішення суду першої інстанції, суд погодився з позивачем щодо дати написання заяви про звільнення за угодою сторін саме 01.04.2015 року, при цьому така дата була встановлена судом виключно на підставі показань позивача, яка є зацікавленою у справі особою, оскільки задоволення позову вплине на її права та обов'язки в подальшому, а тому суд першої інстанції повинен був підійти критично до таких показань та надати оцінку іншим доказам у справі, до яких відповідно ч.1 ст.76 КАС України віднесено і пояснення представників відповідачів та письмові документи (ч.1 ст.79 КАС України).
Згідно з ч.3 ст.86 КАС України суд оцінює належність, допустимість, достовірність кожного доказу окремо, а також достатність і взаємний зв'язок доказів у їх сукупності.
Згідно ст. 69 КАС України доказами в адміністративному судочинстві є будь-які фактичні дані, на підставі яких суд встановлює наявність або відсутність обставин, що обґрунтовують вимоги і заперечення осіб, які беруть участь у справі, та інші обставини, що мають значення для правильного вирішення справи. Ці дані встановлюються судом на підставі пояснень сторін, третіх осіб та їхніх представників, показань свідків, письмових і речових доказів, висновків експертів.
Статтею 70 КАС України встановлено, що належними є докази, які містять інформацію щодо предмету доказування. Суд не бере до розгляду докази, які не стосуються предмету доказування.
Колегія суддів зазначає, що, окрім пояснень позивача, жодних належних та допустимих доказів на підтвердження факту написання позивачем заяви про її звільнення з посади першого заступника начальника Головного управління юстиції у Харківській області саме 01 квітня 2015 року, тобто до призначення ОСОБА_1 на відповідну посаду, матеріали справи не містять та колегією суддів під час розгляду справи не встановлено.
Як вбачається з пояснень відповідачів, заява ОСОБА_1 про звільнення її за угодою сторін з резолюцією Міністра юстиції України надійшла до Департаменту кадрової роботи та державної служби 10.12.2015 року. В наданій до матеріалів копії вказаної заяви (т.1 а.с.79) зроблено запис "отримано 10.12.2015 року", підпис, ОСОБА_5.
При цьому, колегія суддів зазначає, що судовим рішенням, яке набрало законної сили, від 07 червня 2016 року по справі 820/242/16 за позовом ОСОБА_7 до Міністерства юстиції України, Головного територіального управління юстиції у Харківській області про скасування наказу, поновлення на роботі, стягнення заробітної плати, встановлено, що 10.12.2015 року начальник Головного територіального управління юстиції у Харківській області ОСОБА_7 перебував у відрядженні у м. Києві в Міністерстві юстиції України. Вказані обставини також підтверджуються копією наявного у матеріалах даної адміністративної справи наказу Головного територіального управління юстиції у Харківській області № 90/7 від 08.12.2015 року ( т. 1 а.с. 161). За таких обставин, колегія суддів вважає, що ОСОБА_7, як безпосередній керівник позивача, перебуваючи у відрядженні в Міністерстві юстиції України, мав фактичну можливість 10.12.2015 року передати до Міністерства юстиції України заяву ОСОБА_1 про її звільнення за угодою сторін.
З приводу пояснень позивача щодо написання заяви про звільнення за угодою сторін на вимогу директора департаменту кадрової роботи та державної служби Міністерства юстиції України ОСОБА_5, під адміністративним тиском, не підкріплені ніякими доказами та носять характер суб'єктивних припущень. Позивач, як людина з вищою юридичною освітою, досвідом в галузі права, не могла не усвідомлювати правові наслідки написання такої заяви. При цьому, після свого призначення 23.04.2015 року на посаду першого заступника начальника Головного територіального управління юстиції у Харківській області до 12.12.2015 року жодних дій щодо повідомлення Міністерства юстиції України про безпідставність написання 01.04.2015 року заяви про звільнення за угодою сторін позивач не вчиняла, що ставить під сумнів написання такої заяви саме 01.04.2015 року.
З огляду на вищевикладене, оцінивши належність, допустимість, достатність, достовірність кожного доказу у їх сукупності, врахувавши їх взаємний зв'язок, колегія суддів дійшла висновку про те, що заява позивача про звільнення за угодою сторін була надана до Міністерства юстиції України 10.12.2015 року та слугувала підставою для видання спірного наказу, що свідчить про досягнення домовленості щодо звільнення позивача за угодою сторін на підставі пункту 1 частини першої статті 36 КЗпП України.
Таким чином, твердження позивача про відсутність погодженої дати звільнення не відповідає дійсності та спростовується її заявою, написаною власноручно та адресованою Міністру юстиції України ОСОБА_6 Позивач не зміг належним чином довести суду апеляційної інстанції обставин написання заяви про її звільнення за угодою сторін за відсутності власного волевиявлення. При цьому, незазначення позивачем дати написання заяви не може слугувати беззаперечною підставою для визнання її недійсною та такою, що не відображає її волевиявлення щодо звільнення.
Колегія суддів вважає за необхідне вказати, що закон не встановлює форми угоди сторін про припинення трудового договору, тому така згода може бути вираженою як в письмовій з посиланням на дату або подію, так і в усній формі.
Отже, незазначення позивачем у заяві про звільнення саме календарної дати, з якої її повинно бути звільнено, не свідчить про недосягнення угоди сторін про звільнення з підстав невизначення між собою строку припинення трудових відносин.
Колегія суддів зауважує, що визначення дати звільнення відбувається при домовленості між працівником та власником підприємства, а не виключно за заявою працівника, яка є наслідком цієї домовленості. Дублювання дати звільнення у заяві після її обговорення при домовленості може розглядатися як прийнятне і логічне, проте не обов'язкове, внаслідок відсутності відповідних норм у законодавстві.
Враховуючи, що волевиявлення позивача в заяві про звільнення за угодою сторін в частині визначення строку, з якого трудовий договір пропонується припинити за угодою сторін, містить формулювання "датою звільнення прошу вважати дату підписання наказу", подальше накладення на цю заяву резолюції міністра "до наказу" та проставлення підпису міністра, колегія суддів дійшла висновку, про те, що сторони угоди домовилися про її припинення датою видання відповідного наказу про звільнення, що не суперечить нормам чинного законодавства України.
Наказ про звільнення позивача, який є формою вираження згоди Міністерства юстиції України на звільнення ОСОБА_1, був виданий 25.12.2015 року.
Отже, саме дату видання вищезазначеного наказу (25.12.2015 року) необхідно вважати строком, з якого договір припинено за угодою сторін за п.1 ч.1 ст.36 КЗпП України.
Таким чином, враховуючи наявність заяви позивача про звільнення із займаної посади за згодою сторін, згоду власника щодо звільнення позивача за угодою сторін у формі видання наказу №4541/к від 25.12.2015 року "Про звільнення ОСОБА_1." з вказівкою на п.1 ст.36 КЗпП України, колегія суддів дійшла висновку про правомірність звільнення позивача з займаної посади на підставі п.1 ч.1 ст. 36 КЗпП України.
Твердження позивача, з яким помилково погодився суд першої інстанції, про звільнення позивача за ініціативою власника або уповноваженого ним органу на підставі ст.40 КЗпП України, з огляду на відсутність реєстрації заяви позивача про звільнення за угодою сторін, дати проставлення резолюції та підпису міністра колегія суддів вважає такими, що не відповідають обставинам справи.
Згідно ч.1 ст.40 КЗпП України трудовий договір, укладений на невизначений строк, а також строковий трудовий договір до закінчення строку його чинності можуть бути розірвані власником або уповноваженим ним органом лише у випадках: 1) змін в організації виробництва і праці, в тому числі ліквідації, реорганізації, банкрутства або перепрофілювання підприємства, установи, організації, скорочення чисельності або штату працівників; 2) виявленої невідповідності працівника займаній посаді або виконуваній роботі внаслідок недостатньої кваліфікації або стану здоров'я, які перешкоджають продовженню даної роботи, а так само в разі відмови у наданні допуску до державної таємниці або скасування допуску до державної таємниці, якщо виконання покладених на нього обов'язків вимагає доступу до державної таємниці; 3) систематичного невиконання працівником без поважних причин обов'язків, покладених на нього трудовим договором або правилами внутрішнього трудового розпорядку, якщо до працівника раніше застосовувалися заходи дисциплінарного чи громадського стягнення; 4) прогулу (в тому числі відсутності на роботі більше трьох годин протягом робочого дня) без поважних причин; 5) нез'явлення на роботу протягом більш як чотирьох місяців підряд внаслідок тимчасової непрацездатності, не рахуючи відпустки по вагітності і родах, якщо законодавством не встановлений триваліший строк збереження місця роботи (посади) при певному захворюванні. За працівниками, які втратили працездатність у зв'язку з трудовим каліцтвом або професійним захворюванням, місце роботи (посада) зберігається до відновлення працездатності або встановлення інвалідності; 6) поновлення на роботі працівника, який раніше виконував цю роботу; 7) появи на роботі в нетверезому стані, у стані наркотичного або токсичного сп'яніння; 8) вчинення за місцем роботи розкрадання (в тому числі дрібного) майна власника, встановленого вироком суду, що набрав законної сили, чи постановою органу, до компетенції якого входить накладення адміністративного стягнення або застосування заходів громадського впливу.
Статтею 40 КЗпП України передбачено вичерпний перелік підстав, за умови настання яких можливе розірвання трудового договору з ініціативи власника або уповноваженого ним органу.
Як вбачається зі змісту вищенаведеної норми права, обставини, про які зазначено судом першої інстанції, не є обставинами, з якими законодавець пов'язує звільнення з посади за ініціативою власника або уповноваженого ним органу.
Колегія суддів погоджується з доводами апелянтів про те, що відсутність відмітки про реєстрацію заяви не може свідчити про звільнення позивача з ініціативи власника, та не є підставою для визнання протиправним оскаржуваного наказу.
Крім того, Інструкцією з діловодства в Міністерстві юстиції України, затвердженої наказом Міністерства юстиції України 03.08.2015 року № 1405/5 (далі - Інструкція з діловодства) взагалі не передбачена реєстрація заяв працівників територіальних органів Мін'юсту з питань проходження та припинення державної служби.
Колегією суддів відхиляє посилання суду першої інстанції на п.30.3.1, п.30.3.3 Інструкції з діловодства в Міністерстві юстиції України, затвердженої наказом Міністерства юстиції України від 02.07.2012 року № 973/5, оскільки вказана Інструкція втратила чинність 03.08.2015 року у зв'язку з прийняттям наказу Міністерства юстиції України від 03.08.2015 р. № 1405/5 "Про затвердження Інструкції з діловодства в Міністерстві юстиції України".
Висновок суду щодо неможливості встановити дату подання заяви про звільнення, через який структурний підрозділ, коли та через кого з посадових осіб і яким чином вона була спрямована на резолюцію Міністру юстиції, не відповідає обставинам, які встановлені судом апеляційної інстанції та дослідженим доказам у їх сукупності.
Відносно подання позивачем заяв від 12.12.2015 року про відкликання заяви про звільнення ОСОБА_1 з посади першого заступника начальника Головного територіального управління юстиції у Харківській області за угодою сторін та від 18.12.2015 року про відкликання заяви від 12.12.2015 року в частині, що стосується її звільнення із займаної посади за власним бажанням 28.12.2015 року до Міністерства юстиції України, колегія суддів зазначає наступне.
Відповідно до пункту 8 постанови Пленуму Верховного суду України від 06.11.1992 року № 9 "Про практику розгляду судами трудових спорів" анулювання домовленості між працівником і власником підприємства, установи, організації або уповноваженим ним органом про припинення трудового договору за п.1 ст.36 КЗпП (за згодою сторін) може мати місце лише при взаємній згоді про це власника або уповноваженого ним органу і працівника.
Колегія суддів зауважує, що при припиненні трудового договору за угодою сторін, на відміну від звільнення працівника за власним бажанням, можливості відкликання працівником заяви про звільнення не передбачено.
Відмова, у разі її наявності, від своєї заяви є одностороннім актом, спрямованим на припинення двосторонньої домовленості, тобто направлена вже після того, як між сторонами трудової угоди було досягнуто згоди про звільнення, а отже не має юридичної сили та не може за своєю суттю скасовувати двосторонню домовленість.
Своєї згоди на анулювання домовленості про звільнення Міністерство юстиції України не надавало, тобто взаємної згоди між працівником і власником щодо анулювання попередньої згоди про звільнення позивача за угодою сторін досягнуто не було.
Враховуючи викладене, заяви позивача від 12.12.2015 року та від 18.12.2015 року не приймаються колегією суддів до уваги, оскільки не створюють юридичних наслідків.
Вищенаведений висновок суду узгоджується з правовою позицією Верховного Суду України, викладену в постанові від 15.10.2013 року.
Статтею 19 Конституції України передбачено, що правовий порядок в Україні ґрунтується на засадах, відповідно до яких ніхто не може бути примушений робити те, що не передбачено законодавством. Органи державної влади та органи місцевого самоврядування, їх посадові особи зобов'язані діяти лише на підставі, в межах повноважень та у спосіб, що передбачені Конституцією та законами України.
Відповідно до ч. 2 ст. 71 Кодексу адміністративного судочинства України в адміністративних справах про протиправність рішень, дій чи бездіяльності суб'єкта владних повноважень обов'язок щодо доказування правомірності свого рішення, дії чи бездіяльності покладається на відповідача, якщо він заперечує проти адміністративного позову.
Враховуючи вищевикладене, колегія суддів вважає, що відповідачами по справі доведено правомірність наказу Міністерства юстиції України №4541/к від 25.12.2015 року "Про звільнення ОСОБА_1." за угодою сторін.
Отже, колегія суддів приходить до висновку про відсутність підстав для задоволення позовних вимог про визнання протиправним та скасування зазначеного наказу.
Оскільки позовні вимоги про поновлення позивача на посаді першого заступника начальника Головного територіального управління юстиції у Харківській області та стягнення суми середнього заробітку за час вимушеного прогулу є похідними від вимоги про визнання протиправним та скасування наказу Міністерства юстиції України №4541/к від 25.12.2015 року, яка визнана судом апеляційної інстанції необґрунтованою, вказані позовні вимоги також не підлягають задоволенню.
Згідно з ч. 2 ст. 205 Кодексу адміністративного судочинства України суд апеляційної інстанції за наслідками розгляду апеляційної скарги може своєю постановою змінити постанову суду першої інстанції або прийняти нову постанову, якими суд апеляційної інстанції задовольняє або не задовольняє позовні вимоги.
Враховуючи допущені судом першої інстанції порушення норм матеріального права, невідповідність висновків суду першої інстанції обставинам справи, яке призвело до ухвалення неправильного рішення, колегія суддів дійшла висновку, що постанова Харківського окружного адміністративного суду від 20.05.2016р. по справі № 820/243/16 підлягає скасуванню з прийняттям нової постанови про відмову в задоволенні позовних вимог.
Керуючись ст.ст. 160, 167, 195, 196, п. 3 ст. 198, п. 4 ч.1 ст. 202, 205, 207, 209, 254 Кодексу адміністративного судочинства України, колегія суддів, -
Апеляційні скарги Головного територіального управління юстиції у Харківській області, Міністерства юстиції України - задовольнити.
Постанову Харківського окружного адміністративного суду від 20.05.2016р. по справі № 820/243/16 - скасувати.
Прийняти нову постанову, якою в задоволенні позовних вимог ОСОБА_1 до Головного територіального управління юстиції у Харківській області, Міністерства юстиції України, за участю третьої особи - першого заступника начальника Головного територіального управління юстиції у Харківській області Левченко Ірина Василівна про визнання протиправним та скасування наказу, поновлення на роботі, стягнення заробітної плати - відмовити.
Постанова набирає законної сили з моменту її проголошення та може бути оскаржена у касаційному порядку протягом двадцяти днів з дня складання постанови у повному обсязі шляхом подачі касаційної скарги безпосередньо до Вищого адміністративного суду України.
Головуючий суддя (підпис)Дюкарєва С.В.
Судді(підпис) (підпис) Жигилій С.П. Перцова Т.С.
Повний текст постанови виготовлений 02.08.2016 р.