02 серпня 2016 р.м.ОдесаСправа № 815/6623/15
Категорія: 3.4 Головуючий в 1 інстанції: Андрухів В. В.
Одеський апеляційний адміністративний суд у складі колегії суддів:
Головуючого - судді Бойка А.В.,
суддів: Танасогло Т.М.,
Яковлєва О.В.,
розглянувши у порядку письмового провадження в місті Одесі апеляційну скаргу ОСОБА_1, ОСОБА_2 на постанову Одеського окружного адміністративного суду від 28 березня 2016 року по справі за позовом ОСОБА_1 та ОСОБА_2 до Державної міграційної служби України про визнання протиправним та скасування рішення про відмову у визнанні біженцем або особою, яка потребує додаткового захисту, зобов'язання повторно розглянути заяву,-
ОСОБА_1 та ОСОБА_2 звернулися до суду з адміністративними позовами до Державної міграційної служби України про визнання протиправними та скасування рішень ДМС України від 12.08.2015 року № 491-15 та від 30.07.2015 року № 426-15 про відмову у визнанні біженцями або особами, які потребують додаткового захисту; зобов'язання ДМС України повторно розглянути заяви ОСОБА_1 та ОСОБА_2 про визнання біженцем або особою, яка потребує додаткового захисту.
Ухвалою Одеського окружного адміністративного суду від 21.12.2015 року позови ОСОБА_1 та ОСОБА_2 об'єднані в одне провадження, оскільки вказані особи є подружжям.
Постановою Одеського окружного адміністративного суду від 28.03.2016 року відмовлено у задоволені адміністративного позову ОСОБА_1 та ОСОБА_2 до Державної міграційної служби України про відмову у визнанні біженцем або особою, яка потребує додаткового захисту; зобов'язання повторно розглянути заяву.
Не погоджуючись з постановою суду першої інстанції, ОСОБА_1 та ОСОБА_2 подали апеляційну скаргу на вказану постанову суду.
В апеляційній скарзі апелянти посилаються на порушення судом першої інстанції норм матеріального та процесуального права, що призвело до неправильного вирішення справи. Апелянти не погоджуються з висновком суду першої інстанції стосовно відсутності у них умов для визнання біженцями чи особами, які потребують додаткового захисту, та вважають, що повернення до країни походження є небезпечним для їх життя.
У зв'язку з викладеним ставиться питання про скасування постанови Одеського окружного адміністративного суду від 28.03.2016 року та прийняття нової про задоволення позовних вимог ОСОБА_1 та ОСОБА_2.
Відповідно до вимог п. 1 ч. 1 ст. 197 КАС України суд апеляційної інстанції може розглянути справу в порядку письмового провадження за наявними у справі матеріалами, за відсутності клопотань від усіх осіб, які беруть участь у справі, про розгляд справи за їх участю.
02.08.2016 року на адресу Одеського апеляційного адміністративного суду надійшло клопотання від представника апелянтів - ОСОБА_3 про розгляд справи у порядку письмового провадження.
Розглянувши матеріали справи та перевіривши доводи апеляційної скарги, колегія суддів суду апеляційної інстанції приходить до висновку, що апеляційна скарга не підлягає задоволенню з наступних підстав:
Судом першої інстанції встановлено, що ОСОБА_1 ІНФОРМАЦІЯ_1 є громадянином Афганістану, уродженцем провінції Кундуз. За національністю таджик, за віросповіданням - мусульманин-суніт. Рідна мова - дарі. Одружений на громадянці Афганістану ОСОБА_2 ІНФОРМАЦІЯ_2, з якою має дитину - ОСОБА_4 ІНФОРМАЦІЯ_3 ОСОБА_1 має середню освіту, яку здобув у ліцеї "Шерхан" в період з 1993 по 2007 року у м. Кундуз (Афганістан). До моменту виїзду з країни походження позивач працював касиром у ресторані батька в м. Кундуз до 2012 року, потім директором будівельної фірми "ІНФОРМАЦІЯ_16" в м. Кундуз з 2012 по 2013 рік.
Позивач не був членом жодних політичних, молодіжних, громадських, релігійних, військових чи інших організацій. В країні громадянського походження в м. Кундуз залишились проживати близькі родичі позивача, а саме: батько - ОСОБА_7 ІНФОРМАЦІЯ_4, мати - ОСОБА_5 ІНФОРМАЦІЯ_5, брат - ОСОБА_6 ІНФОРМАЦІЯ_6, ОСОБА_8 ІНФОРМАЦІЯ_7, сестра - ОСОБА_9 ІНФОРМАЦІЯ_8, сестра - ОСОБА_10 ІНФОРМАЦІЯ_9, сестра - ОСОБА_11 ІНФОРМАЦІЯ_10, сестра - ОСОБА_12 ІНФОРМАЦІЯ_11
Також судом встановлено, що ОСОБА_2 ІНФОРМАЦІЯ_2 є громадянкою Афганістану, уродженкою провінції Кундуз. За національністю узбечка, за віросповіданням - мусульманка-суніт. Рідна мова - дарі. Також володіє такими мовами: англійська, пушту, урду, узбецька. Одружена на громадянині Афганістану ОСОБА_1 ІНФОРМАЦІЯ_1, з якою має дитину - ОСОБА_4 ІНФОРМАЦІЯ_3 ОСОБА_2 має вищу освіту, яку здобула в Афганістані в м.Кундуз. В період з 1996 року по 2008 рік навчалась в ліцеї "Бібі Аіша Сідіка", з 2008 по 2010 року навчалась в технічному професійному училищі за спеціальністю - бізнес "Маслакі Тижорат". В 2012 закінчила Інститут адміністрування та бухгалтерської справи. До моменту виїзду з країни походження позивачка працювала радіооператором у німецькій компанії "GTZ".
Позивачка не була членом жодних політичних, молодіжних, громадських, релігійних, військових чи інших організацій. В країні громадянського походження в м. Кундуз залишились проживати близькі родичі позивачки, а саме: батько - ОСОБА_13 ІНФОРМАЦІЯ_12, мати - ОСОБА_14 ІНФОРМАЦІЯ_13, брат - ОСОБА_15 ІНФОРМАЦІЯ_14, брат - ОСОБА_16 ІНФОРМАЦІЯ_15, брат - ОСОБА_17 ІНФОРМАЦІЯ_9
24.07.2014 року позивач - ОСОБА_1 разом з дружиною - ОСОБА_2 покинули Афганістан авіарейсом Кабул (Афганістан) - Дубаї (ОАЕ), з м. Дубаї (ОАЕ) - м. Москва (Російська Федерація).
04.08.2014 року з м. Москва (РФ) до м. Київ (Україна) позивачі потрапили автотранспортом нелегально, після чого з м. Київ позивачі вирушили до м. Одеса.
04.09.2014 року ОСОБА_2 звернулася до Управління у справах іноземців та осіб без громадянства ГУДМС України в Одеській області із заявою № 196 про надання захисту в Україні.
10.09.2014 року ОСОБА_1 звернувся до Управління у справах іноземців та осіб без громадянства ГУДМС України в Одеській області із заявою № 200 про надання захисту в Україні.
30.09.2014 року наказом №182 першого заступника начальника ГУДМС України в Одеській області у відповідності до ст. 8 Закону України "Про біженців та осіб, які потребують додаткового або тимчасового захисту" прийнято рішення здійснити оформлення документів для вирішення питання щодо надання статусу біженця або особи, яка потребує додаткового захисту, громадянину Афганістану ОСОБА_1 ІНФОРМАЦІЯ_1, особова справа 2014OD0211.
30.04.2015 року за результатами розгляду особової справи 2014OD0211 громадянина Афганістану ОСОБА_1 Управлінням у справах іноземців та осіб без громадянства ГУДМС України в Одеській області на підставі абз. 4 п.1 ст.6 Закону України "Про біженців та осіб, які потребують додаткового або тимчасового захисту" складено висновок щодо відмови громадянину Афганістану ОСОБА_1 у визнанні біженцем або особою, яка потребує додаткового захисту.
12.08.2015 року рішенням Державної міграційної служби України № 491-15 ОСОБА_1 було відмовлено у визнанні біженцем або особою, яка потребує додаткового захисту, відповідно до абз. 4 ч.1 ст.6 Закону України "Про біженців та осіб, які потребують додаткового або тимчасового захисту" як особі, стосовно якої встановлено, що умови передбачені п.1 та п.13 ч.1 ст. 1 Закону відсутні.
29.10.2015 року ОСОБА_1 отримав повідомлення Управління у справах іноземців та осіб без громадянства ГУДМС України в Одеській області за № 394 від 03 вересня 2015 року про відмову у визнанні біженцем або особою, яка потребує додаткового захисту, виданого на підставі рішення ДМС № 491-15 від 12 серпня 2015 року.
28.10.2014 року наказом №200 першого заступника начальника ГУДМС України в Одеській області у відповідності до ст. 8 Закону України "Про біженців та осіб, які потребують додаткового або тимчасового захисту" прийнято рішення здійснити оформлення документів для вирішення питання щодо надання статусу біженця або особи, яка потребує додаткового захисту, громадянинки Афганістану ОСОБА_2 ІНФОРМАЦІЯ_2, особова справа 2014OD0212.
05.05.2015 року за результатами розгляду особової справи 2014OD0212 громадянки Афганістану ОСОБА_2 Управлінням у справах іноземців та осіб без громадянства ГУДМС України в Одеській області на підставі абз. 4 п.1 ст.6 Закону України "Про біженців та осіб, які потребують додаткового або тимчасового захисту" складено висновок щодо відмови громадянці Афганістану ОСОБА_2 у визнанні біженцем або особою, яка потребує додаткового захисту.
30.07.2015 року рішенням Державної міграційної служби України № 426-15 ОСОБА_2 було відмовлено у визнанні біженцем або особою, яка потребує додаткового захисту, відповідно до абз. 4 ч.1 ст.6 Закону України "Про біженців та осіб, які потребують додаткового або тимчасового захисту" як особі, стосовно якої встановлено, що умови передбачені п.1 та п.13 ч.1 ст. 1 Закону відсутні.
29.10.2015 року ОСОБА_2 отримала повідомлення Управління у справах іноземців та осіб без громадянства ГУДМС України в Одеській області за № 345 від 21 серпня 2015 року про відмову у визнанні біженцем або особою, яка потребує додаткового захисту, виданого на підставі рішення ДМС № 426-15 від 30 липня 2015 року.
Звертаючись з позовом до суду першої інстанції, позивачі зазначили, що основною причиною їх виїзду з країни громадянського походження стало переслідування з боку угрупування «Талібан» та погрози їх життю, що унеможливлює їх повернення до країни громадського походження.
Суд першої інстанції, відмовляючи у задоволенні позовних вимог ОСОБА_1 та ОСОБА_2, виходив з того, що заяви, які подані позивачами до органів міграції не викликають довіри, а дійсною причиною виїзду позивачів із країни походження є економічна міграція та спроба легалізувати своє знаходження на території України через набуття статусу біженця.
Колегія суддів суду апеляційної інстанції погоджується з висновком суду першої інстанції стосовно відмови у задоволенні позовних вимог ОСОБА_1 та ОСОБА_2, зважаючи на наступне:
Порядок регулювання суспільних відносин у сфері визнання особи біженцем або особою, яка потребує додаткового або тимчасового захисту, втрати та позбавлення цього статусу, а також встановлення правового статусу біженців та осіб, які потребують додаткового захисту і яким надано тимчасовий захист в Україні, визначається Законом України № 3671-VІ "Про біженців та осіб, які потребують додаткового або тимчасового захисту" (далі - Закон № 3671- VІ), міжнародними актами, в тому числі Конвенцією про статус біженців 1951 року, Протоколом щодо статусу біженців 1967 року.
Відповідно до пунктів 1, 13 частини першої статті 1 Закону України "Про біженців та осіб, які потребують додаткового або тимчасового захисту" біженцем визнається особа, яка не є громадянином України і внаслідок обґрунтованих побоювань стати жертвою переслідувань за ознаками раси, віросповідання, національності, громадянства (підданства), належності до певної соціальної групи або політичних переконань, перебуває за межами країни своєї громадянської належності та не може користуватися захистом цієї країни або не бажає користуватися цим захистом внаслідок таких побоювань, або, не маючи громадянства (підданства) і перебуваючи за межами країни свого попереднього постійного проживання, не може чи не бажає повернутися до неї внаслідок зазначених побоювань.
Особа, яка потребує додаткового захисту - особа, яка не є біженцем відповідно до Конвенції про статус біженців 1951 року і Протоколу щодо статусу біженців 1967 року та цього Закону, але потребує захисту, оскільки така особа змушена була прибути в Україну або залишитися в Україні внаслідок загрози її життю, безпеці чи свободі в країні походження через побоювання застосування щодо неї смертної кари або виконання вироку про смертну кару чи тортур, нелюдського або такого, що принижує гідність, поводження чи покарання або загальнопоширеного насильства в ситуаціях міжнародного або внутрішнього збройного конфлікту чи систематичного порушення прав людини і не може чи не бажає повернутися до такої країни внаслідок зазначених побоювань.
Слід зазначити, що підставами для отримання відповідного статусу біженця або особи, яка потребує додаткового захисту для особи, яка звернулась за отриманням такого статусу, є існування реальної погрози стати жертвою переслідування за ознаками раси, віросповідання, національності, існування відповідних передумов для того, щоб особа покинула країну своєї громадянської належності, або не могла чи не бажала повернутися до неї внаслідок зазначених побоювань.
Згідно ст. 7 Закону України "Про біженців та осіб, які потребують додаткового або тимчасового захисту" оформлення документів для вирішення питання щодо визнання біженцем або особою, яка потребує додаткового захисту, проводиться на підставі заяви про визнання біженцем або особою, яка потребує додаткового захисту. Така заява особисто подається іноземцем чи особою без громадянства або її законним представником до центрального органу виконавчої влади, що реалізує державну політику у сфері біженців та осіб, які потребують додаткового або тимчасового захисту, за місцем тимчасового перебування заявника.
Ч. 7 зазначеної статті визначено, що до заяви про визнання біженцем або особою, яка потребує додаткового захисту, додаються документи, що посвідчують особу заявника, а також документи та матеріали, що можуть бути доказом наявності умов для визнання біженцем або особою, яка потребує додаткового захисту.
Згідно з Конвенцією про статус біженців 1951 року і Протоколом 1967 року поняття "біженець" включає в себе чотири основні підстави, за наявності яких особі може бути надано статус біженця. Такими підставами є: 1) знаходження особи за межами країни своєї національної належності або, якщо особа не має визначеного громадянства, за межами країни свого колишнього місця проживання; 2) наявність обґрунтованих побоювань стати жертвою переслідувань; 3) побоювання стати жертвою переслідування повинно бути пов'язане з ознаками, які вказані в Конвенції про статус біженців, а саме: а) расової належності; б) релігії; в) національності (громадянства); г) належності до певної соціальної групи; д) політичних поглядів. 4) неможливістю або небажанням особи користуватися захистом країни походження внаслідок таких побоювань.
Управлінням Верховного комісара Організації Об'єднаних Націй у справах біженців видано Керівництво по процедурам та критеріям визначення статусу біженців (відповідно до Конвенції про статус біженця 1951 року та Протоколу щодо статусу біженців 1967 року) (Женева, 1992), згідно якого процес визначення статусу біженця проходить в два етапи: 1) визначення фактів, які відносяться до справи та 2) встановлення чи відповідають такі факти положенням Конвенції про статус біженця 1951 року (далі - Конвенція 1951 року) та Протоколу щодо статусу біженців 1967 року (далі - Протокол 1967 року).
Відповідно до Директиви Європейського Союзу Директива Ради ЄС 2004/83 від 29 квітня 2004 року "Про мінімальні стандарти кваліфікації громадян третіх країн та осіб без громадянства як біженців чи осіб, що потребують іншої форми міжнародного захисту, та суть захисту, що надається", яка використовується у практиці Європейського Суду з прав людини, заяви є обґрунтованими, якщо виконуються такі умови: заявник зробив реальну спробу обґрунтувати свою заяву; усі важливі факти, що були в його розпорядженні, були надані, і було надано задовільне пояснення відносно будь-якої відсутності інших важливих фактів; твердження заявника є зрозумілими та правдоподібними не суперечать конкретній та загальній інформації за його справою; заявник подав свою заяву про міжнародний захист як можливо раніше, якщо заявник не зможе довести відсутності поважної причини для подання такої заяви; встановлено, що в цілому заявник заслуговує довіри.
У відповідності до п.п. 45, 66 Керівництва з процедур та критеріїв визначення статусу біженця Управління Верховного комісара Організації Об'єднаних Націй у справах біженців, особа повинна вказати переконливу причину, чому вона особисто побоюється стати жертвою переслідування. Для того, щоб вважатись біженцем або особою, яка потребує додаткового захисту, особа повинна надати свідоцтва повністю обґрунтованих побоювань стати жертвою переслідувань за конвенційними ознаками. Тобто, особа, яка звертається із заявою про надання статусу біженця повинна надати конкретні документи, які б давали підстави вважати реальною наявність цілком обґрунтованих побоювань стати жертвою переслідувань.
Як вже зазначалось, за результатами розгляду документів щодо надання ОСОБА_1 та ОСОБА_2 статусу біженців в Україні, ГУ ДМС України в Одеській області були складені висновки № 2014OD020211 від 30.04.2015 року та № 2014OD0212 від 05.05.2015 щодо відмови у визнанні біженцями або особами, які потребують додаткового захисту. Зазначені висновки обґрунтовані тим, що аналізом матеріалів особових справ неможливо визначити причину виїзду позивачів з Афганістану з позиції надання міжнародного захисту в Україні. Ані під час перебування на батьківщині, ані перебуваючи поза межами країни своєї громадянської належності позивачі не зазнавали жодних переслідувань за наступними ознаками: расова належність; віросповідання; національність; громадянство чи підданство; відношення до певної соціальної групи; політичні переконання. Відтак, немає підстав вважати, що позивачі мають обґрунтовані побоювання стати жертвами переслідувань за ознаками раси, віросповідання, національності, громадянства (підданства), належності до певної соціальної групи або політичних переконань, а аналізом наданих матеріалів разом із наявною інформацією по країні громадянського походження заявників можливо підтвердити відсутність умов, які можуть бути розглянуті в контексті надання заявникам додаткового захисту в Україні через відсутність доведених фактів серйозної і не вибіркової загрози життю, фізичній цілісності чи свободі в країні громадянської належності.
Також не встановлено жодних фактів щодо можливості застосування до заявника нелюдського поводження або катування у разі повернення на Батьківщину.
В регіоні проживання позивачів (провінція Кундуз) наразі наявний конфлікт неміжнародного характеру, в котрому Афганські національні сили безпеки при підтримці міжнародних збройних сил протистоять ряду антиурядових формувань, серед яких є рух "Талібан".
Зі слів ОСОБА_1 вимагали від нього зброю чи гроші на її придбання, оскільки позивач працював директором у власній будівельній компанії "ІНФОРМАЦІЯ_16".
ОСОБА_2 стверджувала, що погрози на її адресу від талібів надходили, оскільки вона працювала в німецькій організації GTZ.
Проте, інформація щодо переслідування ОСОБА_1 та ОСОБА_2 з боку представників угрупування «Талібан» не підтверджена ніякими доказами.
ОСОБА_1 стверджував, що мусив протягом 4-5 місяців переховуватись вдома, однак зазначене спростовується твердженнями самого позивача, що він самостійно займався оформленням документів для виїзду за кордон та їздив до консульських установ в інші міста Афганістану (т.2 а.с.56-57)
До того ж, інші члени родини ОСОБА_1, в тому числі і його брат, що працював разом з позивачем у будівельній компанії "ІНФОРМАЦІЯ_16", наразі проживають в Афганістані та даних стосовно їх переслідування позивачем не надано.
Крім того, ОСОБА_1 під час анкетування 10.09.2014 року зазначив, що перебував з дружиною на території Російської Федерації 6 годин (т.2 а.с.42), в протоколі співбесіди від 30.09.2014 року позивач зазначив, що 10-11 діб вони перебували на території Російської Федерації (т.2 а.с.57). В свою чергу, ОСОБА_2 під час анкетування 04.09.2014 року та в протоколі співбесіди від 29.10.2014 року зазначила, що перебувала разом з чоловіком на території Російської Федерації 6-7 діб (т.1 а.с. 56, 74).
Також колегія суддів зазначає, що до приїзду в Україну позивачі перебував на території третьої безпечної країни - Російської Федерації, після чого направились до України (місто Київ). При цьому, до прибуття до міста Одеси, апелянти за захистом до міграційних служб третіх безпечних країн, не звертались.
Також, позивачі не намагались здійснити внутрішнє переміщення та переїхати, до іншого міста, ситуація в якому контролюється національними силами безпеки.
Частина 22 статті 1 Закону № 3671 дає визначення терміну «третя безпечна країна» - це країна, в якій особа перебувала до прибуття в Україну, крім випадків транзитного проїзду через територію такої країни, і могла звернутися з клопотанням про визнання біженцем чи особою, яка потребує додаткового захисту.
Окрім цього, слід зазначити, що Російською Федерацією ратифіковано Конвенцію проти тортур та інших жорстоких, нелюдяних або принижуючих гідність видів поводження чи покарання, дотримується міжнародних принципів стосовно захисту біженців, передбачених Конвенцією про статус біженців 1951 року і Протоколом щодо статусу біженців 1967 року.
Отже, позивач мав нагоду звернутися за захистом, однак не скористався своїм правом, що ставить під сумнів його можливе переслідування чи погрози на його адресу в країні громадського походження.
Також колегія суддів не приймає твердження позивачів, що всупереч вимог ст.8 Закону України "Про біженців та осіб, які потребують додаткового захисту" їм при попередньому зверненні не було надано захисника та перекладача, оскільки зазначеною нормою закону передбачено, що адвокат приймає участь у попередньому розгляді заяви за бажанням заявника, проте з матеріалів справи не вбачається, що позивачі висловили таке бажання.
Разом з тим, в матеріалах справи наявні докази того, що при попередньому розгляді заяв позивачів міграційним органом було забезпечено позивачів перекладачем з мови дарі на українську - ОСОБА_18 ( т.1 а.с. 43-44,64; т.2 а.с.64).
Враховуючи встановлені в ході розгляду справи обставини, колегія суддів вважає, що відповідач дійшов обґрунтованого висновку про відсутність умов для визнання позивачів біженцями або особами, які потребують додаткового захисту, а тому рішення відповідача від 12.08.2015 року № 491-15 та від 30.07.2015 року № 426-15 є правомірним та скасуванню не підлягають.
Оскільки судом першої інстанції вірно встановлено обставини справи, правильно по суті вирішено справу, та постановлено судове рішення з додержанням норм матеріального і процесуального права, відповідно до ст.200 КАС України за наслідками розгляду апеляційної скарги на постанову суду першої інстанції суд апеляційної інстанції залишає апеляційну скаргу без задоволення, а постанову суду - без змін.
Керуючись ст. ст. 184, 185, 197, 200, 205, 206, 254 Кодексу адміністративного судочинства України, суд апеляційної інстанції, -
Апеляційну скаргу ОСОБА_1, ОСОБА_2 залишити без задоволення, а постанову Одеського окружного адміністративного суду від 28 березня 2016 року - без змін.
Ухвала апеляційного суду набирає законної сили відповідно до ст. 254 КАС України та може бути оскаржена в касаційному порядку до Вищого адміністративного суду України протягом двадцяти днів з дня набрання законної сили судовим рішенням суду апеляційної інстанції.
Головуючий: А.В. Бойко
Судді: Т.М. Танасогло
О.В. Яковлєв