2о/225/350/2016
225/4212/16-ц
25 липня 2016 року м. Торецьк
Дзержинський міський суд Донецької області у складі : судді Бабенко С.С., за участю секретаря судового засідання Панасенко Г.Ю., розглянув у відкритому судовому засіданні в залі суду м. Торецька цивільну справу за заявою ОСОБА_1 про встановлення факту народження дитини,
ОСОБА_1 звернулася до суду з заявою про встановлення факту народження дитини, в обґрунтування якої зазначила наступне.
23.06.2016 року вона в м. Горлівка Донецької області ( на даний час є тимчасово окупованою територією) народила другу дитину чоловічої статі - ОСОБА_2, про що було видано лікарського свідоцтва про народження «ДНР», яке є незаконним і не створює правових наслідків.
Встановлення факту народження дитини має для неї юридичне значення, оскільки дозволить їй зареєструвати народження сина.
Просить встановити факт народження ОСОБА_2, 23.06.2016 року в місті Горлівка Донецької області, Україна, в свідоцтві про народження її зазначити матір'ю дитини, відомості про батька зазначити з її слів.
Представник заявника надав заяву з проханням розглянути справу без його участі..
Представник заінтересованої особи - Відділу державної реєстрації актів цивільного стану реєстраційної служби Дзержинського міського управління юстиції у Донецькій області у судове засідання не з'явився, надав заяву про розгляд справи у його відсутність, покладається на розсуд суду.
Суд, вислухавши пояснення представника заявниці, дослідивши матеріали справи, приходить до висновку, що заявлені вимоги підлягають задоволенню з наступних підстав.
23.06.2016 року у заявниці народився син, про що було видано медичне свідоцтво про народження «ДНР». (а.с. ).
Вказане медичне свідоцтво про народження відповідно до ст.9 Закону України "Про забезпечення прав і свобод громадян та правовий режим на тимчасово окупованій території України" є недійсним і не створює правових наслідків.
Відповідно до п.5 ч.2 ст.234 ЦПК України, суд розглядає в порядку окремого провадження справи про встановлення фактів, що мають юридичне значення.
Згідно п. 7 ч. 1 ст. 256 ЦПК України, суд розглядає справи про встановлення факту народження особи в певний час у разі неможливості реєстрації органом державної реєстрації актів цивільного стану факту народження.
Згідно до п. 18 Постанови Пленуму Верховного суду України № 5 від 31 березня 1995 року, рішення суду про встановлення факту, що має юридичне значення, не змінює собою документів, що видають зазначені органи, а є лише підставою для їх одержання. Згідно зі ст. 14 ЦПК України, рішення про встановлення факту, що має юридичне значення, яке набрало законної сили, є обов'язковим для органів, які реєструють такі факти або оформлюють права, що виникають у зв'язку із встановленим судом фактом. В разі встановлення у судовому порядку факту реєстрації акту громадянського стану орган державної реєстрації актів громадянського стану провадить відповідний запис на підставі рішення суду.
Встановлення даного факту, що має юридичне значення необхідно заявниці для державної реєстрації народження її сина.
Відповідно до ст.13 Закону України "Про державну реєстрацію актів цивільного стану", якщо державна реєстрація народження дитини проводиться за місцем проживання батьків чи одного з них, то за їх бажанням місцем народження дитини в актовому записі про народження може бути визначене фактичне місце її народження або місце проживання батьків чи одного з них. Державна реєстрація народження дитини проводиться не пізніше одного місяця з дня її народження, а у разі народження дитини мертвою - не пізніше трьох днів. Підставою для проведення державної реєстрації народження дитини є визначені центральним органом виконавчої влади, що забезпечує формування державної політики у сфері охорони здоров'я документи, що підтверджують факт народження. У разі народження дитини поза закладом охорони здоров'я документ, що підтверджує факт народження, видає заклад охорони здоров'я, який проводив огляд матері та дитини. У разі якщо заклад охорони здоров'я не проводив огляд матері та дитини, документ, що підтверджує факт народження, видає медична консультаційна комісія в порядку, визначеному Кабінетом Міністрів України. За відсутності закладу документа охорони здоров'я або медичної консультаційної комісії, що підтверджує факт народження, підставою для проведення державної реєстрації актів цивільного стану є рішення суду про встановлення факту народження.
Відповідно до ч.1 ст.144 Сімейного кодексу України, батьки зобов'язані невідкладно, але не пізніше одного місяця від дня народження дитини, зареєструвати народження дитини в органі державної реєстрації актів цивільного стану.
Відповідно до ст.7 Закону України "Про громадянство України", особа, батьки або один з батьків якої на момент її народження були громадянами України, є громадянином України. Особа, яка має право на набуття громадянства України за народженням, є громадянином України з моменту народження.
Відповідно до Конвенції про права дитини від 20.11.1989 рок, ратифікованою постановою Верховної ради України №789-ХІІ від 27.02.1991 року, дитина має бути зареєстрована зразу ж після народження і з моменту народження має право на ім'я і набуття громадянства, а також, наскільки це можливо, право знати своїх батьків і право на їх піклування. Держави-учасниці забезпечують здійснення цих прав згідно з їх національним законодавством та виконання їх зобов'язань за відповідними міжнародними документами у цій галузі, зокрема, у випадку, коли б інакше дитина не мала громадянства.
Згідно ч.3,4 ст. 9 Закону України «Про забезпечення прав і свобод громадян та правовий режим на тимчасово окупованій території України» від 15.04.2014 року, будь-які органи, їх посадові особи та службові особи на тимчасово окупованій території та їх діяльність вважаються незаконними, якщо ці органи або особи створені, обрані чи призначені у порядку, не визначеному законом. Будь-який акт (рішення, документ), виданий цими органами та/або особами є недійсним і не створює правових наслідків.
Згідно зі ст. 14 ЦПК України, рішення про встановлення факту, що має юридичне значення, яке набрало законної сили, є обов'язковим для органів, які реєструють такі факти або оформлюють права, що виникають у зв'язку із встановленим судом фактом. Враховуючи специфіку даної категорії справ з позиції доказування факту, що має юридичне значення, за умови що такий факт стався на тимчасово окупованій території України, важливо враховувати також позицію Міжнародного суду ООН та практику Європейського суду з прав людини.
Так, стосовно окупованих територій у практиці Міжнародного суду ООН сформульовані так звані «намібійські винятки» - документи, видані окупаційною владою, повинні визнаватися, якщо їх невизнання веде за собою серйозні порушення або обмеження прав громадян.
Зазначена позиція знаходить своє підтвердження у Консультативному висновку Міжнародного суду ООН від 21 червня 1971 року «Юридичні наслідки для держав щодо триваючої присутності Південної Африки у Намібії». У даному висновку зазначено, що держави - члени ООН зобов'язані визнавати незаконність і недійсність триваючої присутності Південної Африки в Намібії, але «у той час як офіційні дії, вчинені урядом Південної Африки від імені або щодо Намібії після припинення дії мандата є незаконними і недійсними, ця недійсність не може бути застосовна до таких дій як, наприклад, реєстрація народжень, смертей і шлюбів».
Європейський суд з прав людини (надалі ЄППЛ) послідовно розвиває цей принцип («намібійські винятки») у своїй практиці. Так, якщо у справі «Лоізіду проти Туреччини» (Loizidou v. Turkey, 18.12.1996, §45) ЄСПЛ обмежився коротким посиланням на відповідний пункт названого висновку Міжнародного суду, то у справах «Кіпр проти Туреччини» (Cyprus v. Turkey, 10.05.2001) та «Мозер проти Республіки Молдови та Росії» (Mozer v. the Republic of Moldova and Russia, 23.02.2016) він приділив значну увагу аналізу цього висновку та подальшої міжнародної практики. При цьому ЄСПЛ констатував, що «Консультативний висновок Міжнародного Суду, що розуміється в сукупності з виступами і поясненнями деяких членів суду, чітко показує, що в ситуаціях, подібних до тих, що наводяться в цій справі, зобов'язання ігнорувати, не брати до уваги дії існуючих de_facto органів та інститутів [окупаційної влади] далеко від абсолютного. Для людей, що проживають на цій території, життя триває. І це життя потрібно зробити більш стерпним і захищеним фактичною владою, включаючи їх суди; і виключно в інтересах жителів цієї території дії згаданої влади, які мають відношення до сказаного вище, не можуть просто ігноруватися третіми країнами або міжнародними організаціями, особливо судами, в тому числі й цим [ЄСПЛ]. Вирішити інакше означало б зовсім позбавляти людей, що проживають на цій території, всіх їх прав щоразу, коли вони обговорюються в міжнародному контексті, що означало б позбавлення їх навіть мінімального рівня прав, які їм належать» (Cyprus v. Turkey, 10.05.2001, §96).
Таким чином, за логікою цього рішення, визнання актів окупаційної влади в обмеженому контексті захисту прав мешканців окупованих територій ніяким чином не легітимізує таку владу (Cyprus v. Turkey, 10.05.2001, §92).
Спираючись на сформульований у цій справі підхід, ЄСПЛ у справі «Мозер проти Республіки Молдови та Росії» наголосив, що «першочерговим завданням для прав, передбачених Конвенцією, завжди має бути їх ефективна захищеність на території всіх Договірних Сторін, навіть якщо частина цієї території знаходиться під ефективним контролем іншої Договірної Сторони [тобто є окупованою]» (Mozer v. the Republic of Moldova and Russia, 23.02.2016, §142).
Закон України «Про виконання рішень та застосування практики Європейського суду з прав людини», встановлює обов'язковість прецедентів Європейського суду для національних судів України та впроваджує в українське судочинство практику європейських стандартів прав людини. Згідно ст. 17 цього Закону суди застосовують при розгляді справ Конвенцію про захист прав людини і основоположних свобод та практику Європейського суду з прав людини як джерело права.
Отже, з огляду на норми українського законодавства, Конституції України, практики Міжнародного суду та Європейського суду з прав людини суд вважає, що при розгляді справи про встановлення факту, що має юридичне значення (народження або смерть особи), суд може застосувати названі загальні принципи («Намібійські винятки»), сформульовані в рішеннях Міжнародного суду ООН та Європейського суду з прав людини, в контексті оцінки документів про народження або смерть особи, виданих закладами, що знаходяться на окупованій території, як доказів. При цьому необхідно розуміти та враховувати, що можливості заявника по збору доказів народження або смерті особи на тимчасово окупованій території України є істотно обмеженими, у той час як встановлення цього юридичного факту має істотне значення для реалізації цілої низки особистих та майнових прав людини.
З огляду на викладене, суд вважає що дійсно для проведення державної реєстрації народження дитини є об'єктивні перешкоди. З метою захисту прав і свобод громадян України, якою є заявниця та її дитина, суд прийшов до висновку про необхідність задоволення заяви ОСОБА_1 про встановлення факту народження дитини, бо законом не передбачено іншого порядку встановлення цього факту, що надасть можливість отримати громадянкою України ОСОБА_1 свідоцтво про народження її сина, виданого державним органом України.
Керуючись ст. ст. 10, 60, 212, 214, 215, 223, 234, 256 ЦПК України, суд, -
Заяву задовольнити.
Встановити факт народження громадянкою України ОСОБА_1, ІНФОРМАЦІЯ_1, уродженкою ІНФОРМАЦІЯ_2, яка зареєстрована за адресою : ІНФОРМАЦІЯ_3, другої дитини чоловічої статі - ОСОБА_2, ІНФОРМАЦІЯ_4 у м. Горлівка, Донецька область Україна.
Записати матір'ю ОСОБА_2 - ОСОБА_1, ІНФОРМАЦІЯ_1, громадянку України, яка зареєстрована за адресою: ІНФОРМАЦІЯ_3.
Записати батьком ОСОБА_2 на підставі ст. 135 Сімейного кодексу України - ОСОБА_3.
Рішення підлягає негайному виконанню.
Апеляційна скарга на рішення суду може бути подана в Апеляційний суд Донецької області протягом десяти днів з дня його проголошення.
Суддя :