Справа: № 826/24214/15 Головуючий у 1-й інстанції: Добрянська Я.І. Суддя-доповідач: Твердохліб В.А.
Іменем України
26 липня 2016 року м. Київ
Київський апеляційний адміністративний суд у складі колегії суддів:
головуючого судді Твердохліб В.А.,
суддів Костюк Л.О., Троян Н.М.,
за участю секретаря Гуцул О.М.,
розглянувши у відкритому судовому засіданні в місті Києві апеляційну скаргу Державної міграційної служби України на постанову Окружного адміністративного суду міста Києва від 22 лютого 2016 року у справі за позовом громадянина Російської Федерації ОСОБА_1 до Державної міграційної служби України про визнання протиправним та скасування рішення,-
Громадянин Російської Федерації ОСОБА_1 (далі - Позивач) звернувся до Окружного адміністративного суду м.Києва з адміністративним позовом до Державної міграційної служби України (далі - Відповідач) про визнання протиправним та скасування рішення Відповідача від 30.07.2015 року №467-15.
Постановою Окружного адміністративного суду міста Києва від 22 лютого 2016 року визнаноня протиправним та скасовано рішення від 30.07.2015 року №467-15 та зобов'язано Відповідача повторно розглянути заяву ОСОБА_1 про визнання його біженцем або особою, яка потребує додаткового захисту.
Не погоджуючись з постановою суду першої інстанції, Відповідач подав апеляційну скаргу, в якій просить скасувати рішення суду першої інстанції та ухвалити нове рішення, яким у задоволенні позовних вимог відмовити в повному обсязі.
В апеляційній скарзі апелянт посилається на порушення судом першої інстанції норм матеріального та процесуального права, що є підставою для його скасування.
Заслухавши суддю-доповідача, пояснення представника Відповідача, заперечення Позивача, перевіривши матеріали справи та доводи апеляційної скарги, колегія суддів вважає, що апеляційна скарга задоволенню не підлягає з наступних підстав.
Судом першої інстанції встановлено та підтверджується матеріалами справи, що ОСОБА_1 є громадянином Російської Федерації, ІНФОРМАЦІЯ_1 , народився в селищі Полярні Зорі Мурманської області Російської Федерації, за національністю - росіянин, за віросповіданням - християнин.
01 жовтня 2014 року Позивач легально залишив Російську Федерацію, прибувши на територію України літаком через аеропорт Бориспіль. На момент звернення із заявою про визнання біженцем на території України перебував легально, до міграційних органів України та інших країн не звертався.
06 жовтня 2014 року Позивач звернувся до Головного управління Державної міграційної служби України у м.Києві із заявою про визнання його біженцем або особою, яка потребує додаткового захисту, посилаючись на політичні причини, між тим зазначивши, що очолював громадську організацію «Панславянское Национальное Добровольческое Объединение».
Згідно інформації наданої заявником в анкеті, 18.05.2013 року Позивач зазнав нападу 12 чоловік із етнічного бандформування, був визнаним потерпілим, разом з тим, за словами Позивача, також зазнав переслідувань з боку правоохоронних органів РФ; до нього застосовувались заходи адміністративного впливу у вигляді арешту на 48 год.
24 січня 2015 року Головним управлінням Державної міграційної служби України у м.Києві надано висновок щодо визнання особою, яка потребує додаткового захисту, яким рекомендовано ДМС України прийняти рішення про визнання ОСОБА_1 особою, яка потребує додаткового захисту.
29 липня 2015 року розглянувши матеріали особової справи Позивача, Державною міграційною службою України прийнято висновок від 29.07.2015 року (о/с №2014KYIV0170) про відмову Позивачу у визнанні біженцем або особою, що потребує додаткового захисту.
Рішенням Відповідача від 30 липня 2015 року №467-15 Позивачу відмовлено у визнанні біженцем або особою, яка потребує додаткового захисту в Україні відповідно до абз.4 ч.1 ст.6 Закону України «Про біженців та осіб, які потребують додаткового або тимчасового захисту» як особам, щодо яких встановлено, що умови, передбачені пунктами 1 та 13 ч.1 ст.1 Закону, відсутні.
На підставі вказаного рішення Головним управлінням державної міграційної служби України в місті Києві винесено повідомлення від 21.08.2015 року №150, яким Позивача проінформовано про відмову у задоволенні його заяви.
Позивач, не погоджуючись з таким рішенням Відповідача звернувся до суду з позовом про оскарження цього рішення суб'єкта владних повноважень.
Порядок регулювання правовідносин у сфері визнання особи біженцем або особою, яка потребує додаткового або тимчасового захисту, втрати та позбавлення цього статусу, а також встановлення правового статусу біженців та осіб, які потребують додаткового захисту, і яким надано тимчасовий захист в Україні, визначається Законом України «Про біженців та осіб, які потребують додаткового або тимчасового захисту», міжнародними актами, в тому числі Конвенцією про статус біженців 1951 року, Протоколом щодо статусу біженців 1967 року.
Згідно п.п.1, 4 ч.1 ст.1 Закону України «Про біженців та осіб, які потребують додаткового або тимчасового захисту» (далі - Закон) біженець - особа, яка не є громадянином України і внаслідок обґрунтованих побоювань стати жертвою переслідувань за ознаками раси, віросповідання, національності, громадянства (підданства), належності до певної соціальної групи або політичних переконань перебуває за межами країни своєї громадянської належності та не може користуватися захистом цієї країни або не бажає користуватися цим захистом внаслідок таких побоювань, або, не маючи громадянства (підданства) і перебуваючи за межами країни свого попереднього постійного проживання, не може чи не бажає повернутися до неї внаслідок зазначених побоювань. Додатковий захист - форма захисту, що надається в Україні на індивідуальній основі іноземцям та особам без громадянства, які прибули в Україну або перебувають в Україні і не можуть або не бажають повернутися в країну громадянської належності або країну попереднього постійного проживання внаслідок обставин, зазначених у п.13 ч.1 цієї статті.
Відповідно п.13 ч.1 ст.1 Закону особа, яка потребує додаткового захисту - особа, яка не є біженцем відповідно до Конвенції про статус біженців 1951 року і Протоколу щодо статусу біженців 1967 року та цього Закону, але потребує захисту, оскільки така особа змушена була прибути в Україну або залишитися в Україні внаслідок загрози її життю, безпеці чи свободі в країні походження через побоювання застосування щодо неї смертної кари або виконання вироку про смертну кару чи тортур, нелюдського або такого, що принижує гідність, поводження чи покарання або загальнопоширеного насильства в ситуаціях міжнародного або внутрішнього збройного конфлікту чи систематичного порушення прав людини і не може чи не бажає повернутися до такої країни внаслідок зазначених побоювань.
Виходячи з буквального тлумачення статті 1 зазначеного Закону, небажання особи, яка звертається до міграційної служби про надання статусу біженця або особи, яка потребує додаткового захисту, повернутися в країну громадянської належності має бути обґрунтоване об'єктивними обставинами, які стали причинами побоювання цієї особи за своє життя, безпеку чи свободу.
За змістом пункту 45 Керівництва з процедур та критеріїв визначення статусу біженців Управління Верхового комісара ООН у справах біженців (1992 рік) особа повинна вказати переконливу причину, чому вона особисто побоюється стати жертвою переслідування.
Відповідно ч.2 чт.13 Закону особа, яка звернулася за наданням статусу біженця чи додаткового захисту і стосовно якої прийнято рішення про оформлення документів для вирішення питання щодо визнання біженцем або особою, яка потребує додаткового захисту, зобов'язана, зокрема, подати центральному органу виконавчої влади, що реалізує державну політику у сфері біженців та осіб, які потребують додаткового або тимчасового захисту, відомості, необхідні для вирішення питання щодо визнання біженцем або особою, яка потребує додаткового захисту.
Згідно положень Конвенції про статус біженців 1951 року і Протоколу щодо статусу біженців 1967 року поняття «біженець» включає в себе чотири основні підстави, за наявності яких особі може бути надано статус біженця. Такими підставами є: знаходження особи за межами країни своєї національної належності або, якщо особа не має визначеного громадянства, то за межами країни свого колишнього місця проживання; наявність обґрунтованих побоювань стати жертвою переслідувань; побоювання стати жертвою переслідувань повинно бути пов'язане з ознаками, які вказані в Конвенції про статус біженців, а саме: расової належності, релігії, національності (громадянства), належності до певної соціальної групи, політичних поглядів; неможливість або небажання особи користуватися захистом країни походження внаслідок таких побоювань.
Однак, залежно від певних обставин отримання і надання документів, які можуть бути доказом наявності умов для визнання біженцем або особою, яка потребує додаткового захисту, особою, котра звертається за встановленням статусу біженця, може бути взагалі неможливим, тому така обставина не є підставою для визнання відсутності умов, за наявності яких надається статус біженця або визнання особи такою, що потребує додаткового захисту.
Отже, підтвердження обґрунтованості побоювань переслідування (через інформацію про можливість таких переслідувань у країні походження біженця) можуть отримуватися від особи, яка шукає статусу біженця, та незалежно від неї - з різних достовірних джерел інформації, наприклад, із резолюцій Ради Безпеки ООН, документів і повідомлень Міністерства закордонних справ України, інформації, зібраної та проаналізованої Державною міграційною службою України, Управління Верховного Комісара ООН у справах біженців, Правил розгляду заяв та оформлення документів, необхідних для вирішення питання про визнання біженцем або особою, яка потребує додаткового захисту, втрату і позбавлення статусу біженця та додаткового захисту і скасування рішення про визнання особи біженцем або особою, яка потребує додаткового захисту, затверджених наказом Міністерства внутрішніх справ України від 7 вересня 2011 року № 649, інших міжнародних, державних та неурядових організацій, із публікацій у засобах масової інформації, а також з інформаційних носіїв, які розповсюджуються Регіональним представництвом Управління Верховного Комісара ООН у справах біженців у Білорусі, Молдові, Україні. Для повноти встановлення обставин у таких справах, як правило, слід використовувати більш ніж одне джерело інформації про країну походження.
Тобто, ненадання документального доказу усних тверджень не повинно бути перешкодою в прийнятті заяви чи прийнятті об'єктивного рішення щодо статусу біженця та особи, яка потребує додаткового або тимчасового захисту, з урахуванням принципу офіційності, якщо такі твердження збігаються з відомими фактами та загальна правдоподібність яких є достатньою.
Як вбачається з матеріалів справи, 21 жовтня 2014 року під час співбесіди Позивач підтвердив обставини, викладені ним у заяві, зазначивши додатково серед іншого, про те, що у разі повернення на територію РФ йому загрожує арешт, адже у країні громадянської належності Позивач вів активну громадську та політичну діяльність в тому числі всупереч вектору діяльності пануючою політичної сили «Єдина Росія», що, як зазначено ним, і стало підставою для порушення кримінальної справи проти нього на території РФ.
24 грудня 2014 року під час наступної співбесіди, Позивач підтвердив дану обставину, а також повідомив, що під час перебування на території РФ був заступником керівника опозиційної політичної партії «Нова сила», що стало однією з підстав його переслідування на території Російської Федерації.
Згідно довідки від 27.10.2015 року №99 за підписом командира військової частини НОМЕР_1 Східного територіального управління Національної гвардії України Крячка О.І., Позивач дійсно в період з 26.04.2015 року по дату видачі цієї довідки знаходився в зоні проведення антитерористичної операції та брав участь у формуванні та підготовці особового складу ОЗСП « ІНФОРМАЦІЯ_2 » військової частини НОМЕР_1 в якості інструктора - волонтера з стрілецької та тактико-спеціальної підготовки.
Так, у висновках ЄСПЛ у рішенні від 15.05.2012 року №52077/10 в справі «С.Ф. та інші проти Швеції (S.F. and Others v. Sweden)», серед іншого зазначено, що будучи обізнаним про повідомлення щодо серйозних порушень прав людини в Ірані, Суд не знаходить, що вони носять такий характер, аби показати, самі по собі, що було б порушенням Конвенції, якби заявник був повернутий в цю країну. Суд повинен встановити, чи дійсно особиста ситуація заявників така, що їх повернення в Іран суперечитиме статті 3 Конвенції (п. 64).
Для того щоб визначити, чи є індивідуальний, реальний ризик жорстокого поводження, Суд має розглянути передбачувані наслідки висилки заявників до Ірану, маючи на увазі загальну ситуацію в країні та їх особисті обставини (див. Вілвараджа та інші проти Великобританії, постанова від 30 жовтня 1991 року, Серія А,. 215, § 108 в кінці) (п. 65).
З врахуванням наведеного, колегія суддів вважає, що беручи до уваги численні загальновідомі, а відтак такі, що не потребують доведенню, відомості про переслідування та затримання на території Російської Федерації осіб, причетних до подій в Україні, заслуговують на увагу доводи Позивача стосовно того, що у разі повернення на територію Російської Федерації, значною є ймовірність порушення прав, свобод та інтересів Позивача, а також йому може загрожувати небезпека за політичні переконання.
Згідно Директиви Європейського Союзу від 29.04.2009 року «Про мінімальні стандарти кваліфікації громадян третіх країн та осіб без громадянства як біженців чи осіб, що потребують іншої форми міжнародного захисту, та суть захисту, що надається», яка використовується у практиці Європейського Суду з прав людини, заяви є обґрунтованими, якщо виконуються такі умови: заявник зробив реальну спробу обґрунтувати свою заяву; усі важливі факти, що були в його розпорядженні, були надані, і було надано задовільне пояснення відносно будь-якої відсутності інших важливих фактів; твердження заявника є зрозумілими та правдоподібними не суперечать конкретній та загальній інформації за його справою; заявник подав свою заяву про міжнародний захист як можливо раніше, якщо заявник не зможе довести відсутності поважної причини для подання такої заяви; встановлено, що в цілому заявник заслуговує довіри.
Колегія суддів звертає увагу, що матеріали особової справи, а також наявні в матеріалах адміністративної справи відомості, свідчать про те, що Відповідачем не надано належної оцінки доводам Позивача про наявність у нього обґрунтованих побоювань стати жертвою переслідувань на політичному ґрунті в Російській Федерації.
Відповідачем не було поставлено вимоги щодо надання додаткових відомостей ні від Позивача, ні від органів державної влади для уточнення інформації щодо ситуації у країні громадянської належності Позивача станом на час прийняття оскаржуваного рішення.
Згідно ч.ч.3 ст.10 Закону України «Про біженців та осіб, які потребують додаткового або тимчасового захисту» у разі виникнення сумнівів щодо достовірності інформації, необхідності у встановленні справжності і дійсності документів спеціально уповноважений центральний орган виконавчої влади з питань міграції має право звертатися з відповідними запитами до Міністерства закордонних справ України, Служби безпеки України, інших органів державної влади, органів місцевого самоврядування та об'єднань громадян, які можуть сприяти встановленню справжніх фактів стосовно особи, особова справа якої розглядається.
Відповідно Позиції УВКБ ООН «Про обов'язки та стандарти доказів у біженців» 1998 року факти в підтвердження заяв біженців визначаються шляхом надання підтвердження або доказів викладеного. Докази можуть бути як усні, так і документальні. Тобто, у заяві про надання статусу біженця заявник повинен довести достовірність своїх тверджень і точність фактів, на яких ґрунтується його заява. Однак ненадання міграційним органом повної та належної оцінки наведеним позивачем у заяві обставинам є свідченням нівелювання загальних правових принципів доказового права, згідно яких обов'язок доказування покладається на особу, яка висловлює відповідне твердження.
Пунктами 3, 4 Позиції УВКБ ООН від 14 березня 1995 року, незважаючи на те, що переслідування є центральним для визначення статусу біженця та, отже, для міжнародного режиму захисту біженців, запровадженого згідно Конвенції 1951 року, поняття «переслідування» не визначається в цій Конвенції, основний зміст, виражений в Преамбулі Конвенції і зрозумілий всім, полягає в тому, що переслідування включають в себе всі серйозні порушення прав людини. Таким чином, ключовим питанням при встановленні підстави та обгрунтування для надання міжнародного захисту є факт відсутності національного захисту від переслідувань, безвідносно до того, чи можна цей недолік приписати свідомому наміру держави заподіяти шкоду. Ніщо не вказує також на те, що в ході розробки Конвенції автори цього правового документа мали намір включити умову, що побоювання переслідувань буде цілком обгрунтованим, тільки якщо воно виходить від уряду чи від осіб, які сприймаються як такі, що діють в його інтересах.
Безсумнівно, твердження про те, що особам, які шукають притулку, слід відмовити в необхідному захисті, якщо не можна на державу покласти відповідальність за порушення їхніх фундаментальних прав людини недержавною дійовою особою, йшло б у розріз з духом і цілями Конвенції, а система міжнародного захисту біженців стала б неефективною.
Таким чином, з даного спірного питання УВКБ ООН займає наступну позицію: надання статусу біженця згідно Конвенції є так само обгрунтованим, якщо переслідування стосовно людини здійснюються недержавними структурами, наприклад, нерегулярними збройними силами або місцевим населенням, з перерахованих у Конвенції мотивів і за обставин, що вказують на небажання або нездатність держави забезпечити ефективний захист проти загрози переслідувань. Ця позиція викладена в пункті 65 виданої УВКБ ООН в 1979 році «Настанови з процедур і критеріїв визначення статусу біженця».
З врахуванням наведених правових норм та обставин, колегія суддів вважає, що Відповідачем порушено вимоги чинного законодавства, оскільки не було всебічно вивчено та оцінено всіх доказів наявності умов для набуття Позивачем статусу біженця, а саме Відповідач не звертався із запитами до відповідних органів, зокрема Міністерства закордонних справ України для встановлення справжніх фактів стосовно особи та ситуації в країні перебування та не вимагав від Управління міграційної служби в м.Києві додаткову інформацію про Позивача.
Згідно ст.159 КАС України, судове рішення повинно бути законним і обґрунтованим. Законним є рішення, ухвалене судом відповідно до норм матеріального права при дотриманні норм процесуального права
Згідно ст.19 Конституції України органи державної влади та органи місцевого самоврядування, їх посадові особи зобов'язані діяти лише на підставі, в межах повноважень та у спосіб, що передбачені Конституцією та законами України.
З огляду на вказане, колегія суддів погоджується з висновком суду першої інстанції щодо протиправності рішення Відповідача від 30.07.2015 року №467-15 про відмову у визнанні біженцем або особою, яка потребує додаткового захисту, а тому оскаржуване рішення суб'єкта владних повноважень підлягає скасуванню.
З врахуванням вказаних висновків, колегія суддів вбачає підстави для зобов'язання Відповідача повторно розглянути заяву Позивача від 06.10.2014 року про визнання його біженцем або особою, яка потребує додаткового захисту в Україні, відповідно до вимог чинного законодавства.
Згідно з п. 1 ч. 1 ст. 198, ст. 200 КАС України, суд апеляційної інстанції залишає скаргу без задоволення, а постанову суду - без змін, якщо визнає, що суд першої інстанції правильно встановив обставини справи та ухвалив судове рішення з додержанням норм матеріального і процесуального права.
Доводи апеляційної скарги не дають підстав для висновку, що судом першої інстанції при розгляді справи допущені порушення норм матеріального чи процесуального права, які передбачені ст.ст. 201, 202 КАС України.
З урахуванням вищевикладеного, колегія суддів вважає, що судом першої інстанції правильно встановлено обставини справи, судове рішення постановлено з додержанням норм матеріального та процесуального права і підстав для його скасування не вбачається, а тому апеляційну скаргу слід залишити без задоволення, а постанову суду першої інстанції - без змін.
Керуючись ст.ст.198, 200, 205, 206, 211, 212, 254 КАС України, суд,-
Апеляційну скаргу Державної міграційної служби України залишити без задоволення, а постанову Окружного адміністративного суду міста Києва від 22 лютого 2016 року - без змін.
Ухвала набирає законної сили з моменту проголошення та може бути оскаржена до Вищого адміністративного суду України в порядку та строки, передбачені ст. 212 КАС України.
Головуючий суддя Твердохліб В.А.
Судді Костюк Л.О.
Троян Н.М.
Головуючий суддя Твердохліб В.А.
Судді: Троян Н.М.
Костюк Л.О.