Ухвала
іменем україни
20 липня 2016 рокум. Київ
Колегія суддів судової палати у цивільних справах
Вищого спеціалізованого суду України з розгляду цивільних і кримінальних справ у складі:
головуючого Фаловської І.М.,
суддів: Закропивного О.В., Іваненко Ю.Г.,
Кадєтової О.В., Карпенко С.О.,
розглянувши в судовому засіданні справу за позовом ОСОБА_3 до ОСОБА_4, ОСОБА_5 про поділ земельної ділянки; за зустрічним позовом ОСОБА_4 до ОСОБА_3, третя особа - ОСОБА_5, про поділ земельної ділянки, за касаційною скаргою представника ОСОБА_4 - ОСОБА_6 на рішення Бородянського районного суду Київської області від 25 листопада 2015 року та рішення апеляційного суду Київської області від 15 лютого 2016 року,
У червні 2013 року ОСОБА_3 звернулася до суду з позовом, в якому з проведеними змінами та уточненнями просила виділити їй із земельної ділянки, загальною площею 0,1514 га, що знаходиться по АДРЕСА_1, 70/100 її частин відповідно до першого варіанту поділу, визначеного висновком додаткової судової земельно-технічної експертизи від 15 серпня 2015 року (з виправленнями від 07 вересня 2015 року ) та зобов'язати ОСОБА_4 знести побудовані на вказаній земельній ділянці фонтан і басейн та висаджені кущі смородини і дерева, відновити первісний стан земельної ділянки.
На обґрунтування заявлених вимог ОСОБА_3 зазначила, що на підставі свідоцтва про право на спадщину за заповітом від 15 січня 1993 року вона стала власником 55/100 частин домоволодіння АДРЕСА_1, а відповідач - 45/100 його частин. Відповідно до свідоцтва про право на спадщину за законом від 01 грудня 2001 року вона з відповідачем також є власниками, в рівних долях кожен, земельної ділянки за вказаною адресою, площею 0,1514 га, наданої для обслуговування вищезазначеного житлового будинку. За договором купівлі-продажу від 22 березня 2003 року ОСОБА_4 продав їй ще 20/100 частин даного будинку і таким чином вона є власником 75/100 частин цього будинку. Решту 25/100 частин будинку 11 жовтня 2008 року ОСОБА_4 подарував ОСОБА_5 Вважає, що при переході права власності на 20/100 частин домоволодіння до неї перейшла частина земельної ділянки, яка повинна відповідати цій частині майна. Також, оскільки земельна ділянка між сторонами до цього часу не поділена, відповідач без її згоди біля її частини будинку самочинно збудував фонтан та дитячий басейн, висадив дерева та кущі смородини, які мають бути знесені.
ОСОБА_4 звернувся до суду із зустрічним позовом, де просив виділити йому та ОСОБА_3 по 50/100 частин спірної земельної ділянки, оскільки між ним та ОСОБА_3 цивільно-правові угоди щодо переходу права власності чи користування на 20/100 частин спірної земельної ділянки не укладалися.
Рішенням Бородянського районного суду Київської області від 25 листопада 2015 року позов ОСОБА_3 та ОСОБА_4 задоволено частково. Виділено ОСОБА_3 у власність із земельної ділянки, загальною площею 0,1514 га, що знаходиться по АДРЕСА_1, 70/100 частин цієї ділянки, що складає 0,1060 га, у межах відповідно до першого варіанту розподілу, визначеного уточненим висновком додаткової судової земельно-технічної експертизи від 15 серпня 2015 року (з виправленнями від 07 вересня 2015 року). Виділено ОСОБА_4 у власність із земельної ділянки, загальною площею 0,1514 га, що знаходиться по АДРЕСА_1, 30/100 частин цієї ділянки, що складає 0,0454 га, у межах відповідно до першого варіанту розподілу, визначеного уточненим висновком додаткової судової земельно-технічної експертизи від 15 серпня 2015 року (з виправленнями від 07 вересня 2015 року). В задоволенні інших частин позовів відмовлено. Вирішено питання розподілу судових витрат.
Рішенням апеляційного суду Київської області від 15 лютого 2016 року рішення суду першої інстанції в частині задоволення зустрічного позову скасовано та ухвалено в цій частині нове рішення про відмову в задоволенні вказаних вимог. У решті рішення місцевого суду залишено без змін.
У касаційній скарзі представник ОСОБА_4 - ОСОБА_6, мотивуючи свою вимогу порушенням судами норм процесуального права та неправильним застосуванням норм матеріального права, просить скасувати рішення місцевого та апеляційного судів та ухвалити нове рішення, яким первісний позов задовольнити частково, а зустрічний позов задовольнити повністю.
Касаційна скарга підлягає задоволенню частково з наступних підстав.
Скасовуючи рішення суду першої інстанції в частині задоволення зустрічного позову та ухвалюючи в цій частині нове рішення про відмову в задоволенні вказаних вимог, суд апеляційної інстанції виходив із того, що ОСОБА_4 не надав суду доказів набуття права власності на заявлену частину спірної земельної ділянки.
Задовольняючи первісний позов частково, суд першої інстанції, з висновком якого погодився й апеляційний суд, виходив із того, що ОСОБА_3 у результаті спадкування майна та укладення договору купівлі-продажу частини будинку набула право власності на 70/100 частин спірної земельної ділянки.
Проте, з такими висновками судів першої та апеляційної інстанцій в частині вирішення первісних позовних вимог погодитись не можна.
Відповідно до ст. 213 ЦПК України рішення суду повинно бути законним і обґрунтованим.
Таким вимогам закону судові рішення повністю не відповідають.
Судами встановлено, що ОСОБА_7 - батько сторін у справі - був власником житлового будинку АДРЕСА_1 та господарських будівель і споруд, а також земельної ділянки, площею 0,1514 га, для обслуговування цього житлового будинку та помер ІНФОРМАЦІЯ_1 року, і після його смерті відкрилась спадщина.
Згідно свідоцтва про право на спадщину за заповітом від 01 грудня 2001 року ОСОБА_4 є спадкоємцем 45/100 частин домоволодіння АДРЕСА_1, а ОСОБА_3 - 55/100 його частин з визначенням конкретного користування житлових, нежитлових приміщень та господарських будівель і споруд.
Відповідно до свідоцтва про право на спадщину за законом від 01 грудня 2001 року ОСОБА_4 та ОСОБА_3 успадкували у рівних долях кожний належну за життя ОСОБА_7 згідно державного акта на право власності на земельну ділянку, виданого 30 липня 1998 року та зареєстрованого у Книзі записів державних актів на право приватної власності на землю Бородянської селищної ради Київської області, земельну ділянку, площею 0,1514 га, яка розташована по АДРЕСА_1.
22 березня 2003 року ОСОБА_4 продав ОСОБА_3 20/100 частин житлового будинку з частиною надвірних будівель по АДРЕСА_1.
Згідно договору дарування від 11 жовтня 2008 року ОСОБА_4 подарував ОСОБА_5 належні йому 25/100 частин вказаного вище домоволодіння.
Відповідно до витягу з реєстру прав власності на нерухоме майно станом на 29 серпня 2007 року частка ОСОБА_4 у домоволодінні АДРЕСА_1 становила 25/100 частин, а ОСОБА_3 - 75/100.
Відповідно до частин 1, 2 ст. 78 ЗК України (2001 року) право власності на землю - це право володіти, користуватися і розпоряджатися земельними ділянками. Право власності на землю набувається та реалізується на підставі Конституції України, цього Кодексу, а також інших законів, що видаються відповідно до них.
Поняття земельної ділянки як об'єкта права власності визначено у частині першій статті 79 ЗК України як частини земної поверхні з установленими межами, певним місцем розташування, з визначеними щодо неї правами.
Нормами ч. 2 ст. 6, ч. 1 ст. 22, ч. 1 ст. 23 ЗК України (1991 року) передбачалося набуття громадянами права власності на земельні ділянки у разі одержання їх у спадщину та виникнення права власності після встановлення меж земельної ділянки в натурі і одержання державного акта про право власності на землю.
Аналогічними за змістом нормами ст. 81 ЗК України також передбачено, що громадяни набувають права власності на земельні ділянки на підставі, зокрема, придбання за договором купівлі-продажу, ренти, дарування, міни, іншими цивільно-правовими угодами, прийняття спадщини.
На відміну від норми ст. 30 ЗК Української РСР (1991 року), яка в імперативній формі передбачала автоматичний перехід права власності на земельну ділянку у разі переходу права власності на будівлю і споруду, частина перша ст. 120 ЗК України (в редакції, чинній на час укладення сторонами договору купівлі-продажу частини жилого будинку - 22 березня 2003 року) визначила, що при переході права власності на будівлю і споруду до набувача нерухомого майна право власності на земельну ділянку, на якій розташовані будівля або споруда, може переходити на підставі цивільно-правових угод між власниками земельної ділянки і набувачем будівель або споруд (договори купівлі-продажу, дарування, міни тощо).
Перехід права користування земельної ділянки при переході права власності на будівлю або споруду, які розташовані на ній, також визначається на підставі договору (ч. 2 ст. 120 ЗК України).
Разом з тим, при відсутності цивільно-правової угоди щодо земельної ділянки при переході права власності на об'єкт нерухомості, як і у справі, яка переглядається, слід враховувати наступне.
Частина 4 ст. 120 ЗК України (в редакції, чинній на час виникнення спірних правовідносин) передбачала, що при переході права власності на будівлю та споруду до кількох осіб право на земельну ділянку визначається пропорційно часткам осіб у вартості будівлі та споруди, якщо інше не передбачено у договорі відчуження будівлі і споруди.
Аналіз змісту норм ст. 120 ЗК України у їх сукупності дає підстави для висновку про однакову спрямованість її положень щодо переходу прав на земельну ділянку при виникненні права власності на будівлю і споруду, на якій вони розміщені.
Зазначені норми закріплюють загальний принцип цілісності об'єкту нерухомості із земельною ділянкою, на якій цей об'єкт розташований. За цими нормами визначення правового режиму земельної ділянки перебуває у прямій залежності від права власності на будівлю і споруду та передбачається механізм роздільного правового регулювання нормами цивільного законодавства майнових відносин, що виникають при укладенні правочинів щодо набуття права власності на нерухомість, і правового регулювання нормами земельного і цивільного законодавства відносин при переході прав на земельну ділянку у разі набуття права власності на нерухомість.
Таким чином, за загальним правилом, закріпленим у ч. 4 ст. 120 ЗК України, особа, яка набула права власності на частину будівлі чи споруди стає власником відповідної частини земельної ділянки на тих самих умовах, на яких вона належала попередньому власнику, якщо інше не передбачено у договорі відчуження нерухомості.
При цьому при застосуванні положень ст. 120 ЗК України у поєднанні з нормою ст. 125 ЗК України слід виходити з того, що у випадку переходу права власності на об'єкт нерухомості у встановленому законом порядку, право власності на земельну ділянку у набувача нерухомості виникає одночасно із виникненням права власності на зведені на земельній ділянці об'єкти. Це правило стосується й випадків, коли право на земельну ділянку не було зареєстроване одночасно з правом на нерухомість, однак земельна ділянка раніше набула ознак об'єкта права власності.
Разом з тим, суди невірно застосували до спірних правовідносин норму ч. 4 ст. 120 ЗК України та помилково встановили обставини справи про належність ОСОБА_3 70/100 частин спірної земельної ділянки, хоча вона є власником 75/100 домоволодіння, яке знаходиться на цій ділянці.
Частиною 1 ст. 356 ЦК України передбачено, що власність двох чи більше осіб із визначенням часток кожного з них у праві власності є спільною частковою власністю.
Відповідно до статей 364, 367 ЦК України кожен із співвласників має право на виділ його частки майна, що є у спільній частковій власності в натурі або його поділ з дотриманням вимог ст. 183 ЦК України.
Аналогічне положення закріплено у ч. 3 ст. 88 ЗК України.
За нормою ст. 87 ЗК України право спільної часткової власності на земельну ділянку, виникає, зокрема, при придбанні у власність земельної ділянки двома чи більше особами за цивільно-правовими угодами; при прийнятті спадщини або за рішенням суду.
Частиною 1 ст. 88 ЗК України передбачено, що володіння, користування та розпорядження земельною ділянкою, що перебуває у спільній частковій власності, здійснюється за згодою всіх співвласників згідно з договором, а у разі недосягнення згоди - у судовому порядку.
Відповідно до ч. 4 ст. 88 ЗК України учасник спільної часткової власності на земельну ділянку має право на отримання у його володіння, користування частини спільної земельної ділянки, що відповідає розміру належної йому частки.
Виходячи з того, що володіння та порядок користування земельною ділянкою, що перебуває у спільній частковій власності в тому числі тією, на якій розташовані належні співвласникам жилий будинок, господарські будівлі та споруди, визначається, насамперед, їхньою угодою залежно від розміру їхніх часток у спільній власності на будинок, при застосуванні ст. 88 ЗК України при вирішенні спорів як між ними самими, так і за участю осіб, котрі пізніше придбали відповідну частку в спільній власності на землю або жилий будинок слід брати до уваги цю угоду. Це правило стосується тих випадків, коли житловий будинок поділено в натурі. Суд може не визнати угоду про порядок користування земельною ділянкою, коли дійде висновку, що угода явно ущемляє законні права когось зі співвласників, позбавляє його можливості незалежно користування своєю частиною будинку, фактично виключає його з числа користувачів спільної земельної ділянки, суперечить архітектурно-будівельним, санітарним чи протипожежним правилам. Якщо до вирішення судом спору між співвласниками житлового будинку розмір часток у спільній власності на земельну ділянку, на якій розташований будинок, господарські будівлі та споруди, не визначався або вона перебувала у користуванні співвласників і ними не було досягнуто угоди про порядок користування нею, суду при визначенні частини спільної ділянки, право користування якою має позивач (позивачі), слід виходити з розміру його (їх) частки у вартості будинку, господарських будівель та споруд на час перетворення спільної сумісної власності на спільну часткову чи на час виникнення останньої.
Вказані вище висновки узгоджуються з правовою позицією Верховного Суду України викладеною у постанові від 11 лютого 2015 року № 6-2цс15, яка відповідно до вимог ч. 1 ст. 360-7 ЦПК України має враховуватися іншими судами загальної юрисдикції при застосуванні таких норм права.
Разом з тим, судами залишено поза увагою, що ОСОБА_4 відчужив ОСОБА_5 належні йому 25/100 частин вказаного вище домоволодіння, тому втратив право на земельну ділянку, відповідно ОСОБА_5 та ОСОБА_3 набули це право пропорційно до їхніх часток у домоволодінні.
За таких обставин у судів відсутні правові підстави для задоволення позовних вимог ОСОБА_3 до ОСОБА_4, оскільки останній в силу вимог закону не є власником як будинку, так і земельної ділянки.
Відповідно до вимог ч. 4 ст. 10 ЦПК України суд сприяє всебічному і повному з'ясуванню обставин справи: роз'яснює особам, які беруть участь у справі, їх права та обов'язки, попереджує про наслідки вчинення або невчинення процесуальних дій і сприяє здійсненню їхніх прав у випадках, встановлених цим Кодексом.
Згідно з п. 1 ч. 6 ст. 130 ЦПК України, якщо спір не врегульовано у порядку, визначеному ч. 3 цієї статті, суд уточнює позовні вимоги.
Проте, суд першої інстанції не виконав свої процесуальні обов'язки, не роз'яснив позивачу за первісним позовом способи захисту її цивільних прав та інтересів, які визначені ст. 16 ЦК України, не попередив про наслідки вчинення або невчинення таких процесуальних дій, не уточнив позову та задовольнив вимоги ОСОБА_3, виділивши останній 70/100 частин земельної ділянки, встановивши, що їй належить саме 70/100 указаних частин, хоча ОСОБА_3 належить 75/100 домоволодіння по АДРЕСА_1 та, відповідно, такий самий розмір земельної ділянки.
Разом з тим, апеляційний суд позбавлений права усунути вказані вище порушення суду першої інстанції в силу вимог процесуального закону.
Таким чином, суди попередніх інстанцій, вирішуючи первісні позовні вимоги, у порушення вимог статей 213, 214 ЦПК України на вищенаведені положення закону та обставини справи уваги не звернули, не виконали вимоги процесуального права щодо повного та всебічного з'ясування обставин справи і не перевірили доводів позивача про перехід до неї права власності на частину земельної ділянки з придбанням нею частини будинку за договором купівлі-продажу, не з'ясували, чи перейшло до неї це право і якщо так, то на яких умовах та на підставі чого і у якому розмірі, не надали цим обставинам відповідної оцінки, неправильно визначилися із нормами матеріального права, що регулюють ці відносини, зробили передчасний висновок про часткове задоволення позову ОСОБА_3 в заявлених межах до ОСОБА_4, який не є власником вказаного вище домоволодіння.
За таких обставин колегія суддів дійшла висновку, що касаційна скарга підлягає задоволенню частково, а тому відповідно до вимог ч. 2 ст. 388 ЦПК України ухвалені у справі судові рішення в частині вирішення позову ОСОБА_3 до ОСОБА_4, ОСОБА_5 про поділ земельної ділянки підлягають скасуванню з направленням справи в цій частині на новий розгляд до суду першої інстанції.
Під час розгляду справи в касаційному порядку суд перевіряє в межах касаційної скарги правильність застосування судом першої або апеляційної інстанції норм матеріального чи процесуального права і не може встановлювати або (та) вважати доведеними обставини, що не були встановлені в рішенні чи відкинуті ним, вирішувати питання про достовірність або недостовірність того чи іншого доказу, про перевагу одних доказів над іншими (ч. 1 ст. 335 ЦПК України).
Відповідно до вимог ч. 1 ст. 337 ЦПК України суд касаційної інстанції відхиляє касаційну скаргу, якщо визнає, що рішення ухвалено з додержанням норм матеріального і процесуального права.
Таким чином, апеляційний суд, скасовуючи рішення суду першої інстанції в частині задоволення зустрічного позову ОСОБА_4 до ОСОБА_3, третя особа - ОСОБА_5, про поділ земельної ділянки та ухвалюючи в цій частині нове рішення про відмову в задоволенні вказаних вимог, відповідно до вимог статей 10, 11, 60 ЦПК України дослідивши всі наявні у справі докази в їх сукупності та надавши їм належну оцінку, виконавши всі вимоги цивільного судочинства, обґрунтовано виходив із того, що ОСОБА_4 не надав суду доказів набуття права власності на заявлену частину спірної земельної ділянки, а тому вірно вирішив спір в частині зустрічних позовних вимог. Рішення апеляційного суду в цій частині позовних вимог слід залишити без змін.
Керуючись статтями 336, 337 338, 345 ЦПК України, колегія суддів судової палати у цивільних справах Вищого спеціалізованого суду України з розгляду цивільних і кримінальних справ
Касаційну скаргу представника ОСОБА_4 - ОСОБА_6 задовольнити частково.
Рішення Бородянського районного суду Київської області від 25 листопада 2015 року та рішення апеляційного суду Київської області від 15 лютого 2016 року в частині вирішення позовних вимог ОСОБА_3 до ОСОБА_4, ОСОБА_5 про поділ земельної ділянки скасувати, справу в цій частині направити на новий розгляд до суду першої інстанції.
Рішення апеляційного суду Київської області від 15 лютого 2016 року в частині вирішення зустрічних позовних вимог ОСОБА_4 до ОСОБА_3, третя особа - ОСОБА_5, про поділ земельної ділянки залишити без змін.
Ухвала оскарженню не підлягає.
Головуючий І.М. Фаловська
Судді: О.В. Закропивний
Ю.Г.Іваненко
О.В.Кадєтова
С.О. Карпенко