04116 м.Київ, вул. Шолуденка, 1 (044) 230-06-58
"14" липня 2016 р. Справа№ 910/26993/15
Київський апеляційний господарський суд у складі колегії суддів:
головуючого: Тищенко А.І.
суддів: Отрюха Б.В.
Михальської Ю.Б.
За участю представників:
від прокуратури: Колодяжна А.В. - прокурор відділу
від позивача: Козак А.Л. - представник
від відповідача: Карасова Н.В. - представник
розглянувши у відкритому судовому засіданні апеляційну скаргу Публічного акціонерного товариства "Київметал"
на рішення
Господарського суду м. Києва
від 25.11.2015
у справі № 910/26993/15 (суддя О.В. Чинчин)
за позовом Заступника керівника Київської місцевої прокуратури № 4 в інтересах держави в особі Київської міської ради
до Публічного акціонерного товариства "Київметал"
про внесення змін до договору оренди земельної ділянки
Виконувач обов'язків першого заступника прокурора Дніпровського району міста Києва (правонаступник Заступник керівника Київської місцевої прокуратури № 4) звернувся до Господарського суду м. Києва в інтересах держави в особі Київської міської ради з позовом до Публічного акціонерного товариства "Київметал" про внесення змін до договору оренди земельної ділянки.
Позовні вимоги вмотивовано тим, що 25.08.1999 року між Київською міською радою (орендодавець за договором) та Закритим акціонерним товариством «Київметал», правонаступником якого є Публічне акціонерне товариство «Київметал» (орендар) було укладено Договір на право тимчасового довгострокового користування землею, який зареєстровано у книзі реєстрації договорів на право тимчасового користування землею 25.08.1999 року за №66-5-00032.
Відповідно до умов п.1.1. укладеного договору Київська міська рада на підставі рішення від 18.02.99 №141/242 надає, а Закрите акціонерне товариство «Київметал» приймає в тимчасове користування земельну ділянку загальною площею 13,7119 га в тому числі: землі змішаного використання - 13,7119 га згідно з планом землекористування, що додається.
28.02.2013 р. Київською міською радою прийнято рішення №89/9146 "Про внесення змін до договорів оренди земельних ділянок у частині приведення розміру орендної плати у відповідність до положень статті 288 Податкового кодексу України". Зазначеним рішенням позивач вирішив внести зміни до договорів оренди земельних ділянок в частині річної орендної плати, встановивши її у розмірі 3% від нормативної грошової оцінки та зобов'язав орендарів забезпечити оформлення внесення відповідних змін до договорів оренди земельних ділянок.
На думку позивача зміна розміру відсотків від грошової оцінки землі є підставою для внесення відповідних змін до договору на право тимчасового довгострокового користування землею, укладеного із відповідачем, в частині орендної плати.
Відповідач із заявою до Київської міської ради не звертався, у зв'язку з чим Виконувач обов'язків першого заступника прокурора Дніпровського району міста Києва звернувся до Господарського суду міста Києва з позовом в інтересах держави в особі Київської міської ради з вимогою про внесення змін до договору оренди земельної ділянки в частині річної орендної плати.
Рішенням Господарського суду м. Києва від 25.11.2015р. у справі № 910/26993/15 позов задоволено повністю, внесено зміни до договору на право тимчасового довгострокового користування землею від 25.08.1999 року, укладеного між Київрадою та відповідачем, а саме п. 2.1 договору викладено у наступній редакції: "Річна орендна плата за земельну ділянку встановлюється у розмірі 3% (три відсотки) від її нормативної грошової оцінки". На підставі рішення суду з відповідача стягнуто до Державного бюджету України 1 218 грн. 00 коп. судового збору.
Рішення суду першої інстанції мотивоване тим, що з 01.01.2011 року набрав чинності Податковий кодекс України, положеннями якого передбачено, що підставою для нарахування орендної плати за земельну ділянку є договір оренди такої земельної ділянки. Платником орендної плати є орендар земельної ділянки. Об'єктом оподаткування є земельна ділянка, надана в оренду. Розмір та умови внесення орендної плати встановлюються у договорі оренди між орендодавцем (власником) і орендарем. Розмір орендної плати встановлюється у договорі оренди, але річна сума платежу не може бути меншою 3 відсотків нормативної грошової оцінки. Отже, законодавством встановлено мінімальний розмір орендної плати за землю. Оскільки, як на момент укладення спірного договору, так і на момент розгляду спору в суді, орендна плата за земельні ділянки державної та комунальної власності була/є регульованою ціною, то це є підставою для її перегляду у разі законодавчої зміни її граничного розміру.
Публічне акціонерне товариство "Київметал", не погоджуючись з прийнятим рішенням, звернулося до Київського апеляційного господарського суду з апеляційною скаргою, в якій просить рішення Господарського суду міста Києва від 25.11.2015р. у справі № 910/26993/15 скасувати та прийняти нове рішення, яким відмовити в задоволенні позовних вимог в повному обсязі.
Апеляційна скарга мотивована тим, що рішення суду першої інстанції прийняте з порушенням норм матеріального та процесуального права, а висновки, викладені у рішенні, не відповідають обставинам справи.
В обґрунтування апеляційної скарги відповідач посилається на те, що судом помилково ототожнено право тимчасового довгострокового користування землею, яке має відповідач, та право оренди. На час укладення спірного договору чинним законодавством було передбачено можливість укладення як договору про право тимчасового користування землею, так і договору оренди, як окремого особливого виду договору користування. Зазначені види договорів хоч і регулюють тотожні відносини у сфері землекористування, однак роблять це по-різному і мають суттєві відмінності.
Апелянт зазначає, що умови договору, укладеного між сторонами не містять істотних умов, які є необхідними для договору оренди, відповідно до Закону України «Про оренду землі». Оскільки договір оренди між сторонами ніколи не укладався, до правовідносин сторін тому не можуть бути застосовані норми законодавства, що регулюють відносини оренди землі та сплати орендної плати, зокрема, статті 288 Податкового кодексу України. На думку відповідача, судом першої інстанції в оскаржуваному рішенні фактично змінено зміст договору та порушено принцип свободи договору.
Також скаржник наголошує на тому, що одностороння зміна умов договору не допускається. Частиною 1 статті 651 Цивільного кодексу України передбачено можливість зміни або розірвання договору лише за згодою сторін, якщо інше не встановлено договором або законом.
Частиною 2 ст. 651 Цивільного кодексу України встановлено, що договір може бути змінено або розірвано за рішенням суду на вимогу однієї із сторін у разі істотного порушення договору другою стороною та в інших випадках, встановлених договором або законом. На думку відповідача, ні договором, ні законом не встановлені випадки внесення змін до спірного договору без згоди іншої сторони.
Відповідно до протоколу про автоматичний розподіл справ між суддями апеляційну скаргу відповідача у справі № 910/26993/15 було передано на розгляд колегії суддів Київського апеляційного господарського суду у складі: головуючий суддя Тищенко А.І., судді: Отрюх Б.В., Михальська Ю.Б.
Ухвалою Київського апеляційного господарського суду від 14.01.2016р. апеляційну скаргу відповідача прийнято до провадження, розгляд справи призначено на 04.02.2016р.
25.01.2016 прокурор подав через відділ документального забезпечення Київського апеляційного господарського суду відзив на апеляційну скаргу відповідача, у якому просив суд відмовити у її задоволенні, рішення суду першої інстанції залишити без змін. На думку прокурора, до укладеного між сторонами Договору на право тимчасового довгострокового користування землею підлягають застосуванню положення законодавства щодо оренди, оскільки право оренди земельної ділянки - це засноване на договорі строкове платне володіння і користування земельною ділянкою, необхідною орендареві для провадження підприємницької та іншої діяльності. Із поняття права оренди землі випливає 4 істотних умови відповідного договору: 1) об'єкт (земельна ділянка), 2) строк, 3) плата за користування, 4) спосіб використання ("ціль"). Оскільки на думку прокурора договір оренди є консенсуальним (тобто вважається укладеним з моменту досягнення сторонами згоди у належній формі), оплатним, двостороннім та строковим, а право оренди включає в себе право володіння і користування земельною ділянкою, та поділяється за терміном, на який укладено договір оренди: короткострокова та довгострокова, то спірний договір містить всі істотні умови договору оренди.
Київрада не скористалася своїм правом, визначеним ст. 96 ГПК України, відзив на апеляційну скаргу не надала.
03.02.2016р. представник апелянта подав через відділ документального забезпечення Київського апеляційного господарського суду доповнення до апеляційної скарги, в яких зазначив, що звертаючись із позовом прокурор у позовній заяві не обґрунтував, у чому саме відбулося чи може відбутися порушення матеріальних або інших інтересів держави, не вказав про необхідність їх захисту та неправильно зазначив орган, уповноважений державою здійснювати відповідні функції у спірних відносинах. На думку апелянта у даних правовідносинах Київська міська рада представляє інтереси територіальної громади, а не держави, оскільки згідно із ст. 26 ЗУ «Про місцеве самоврядування в Україні» до виключної компетенції сільських, селищних, міських рад належать, зокрема, вирішення відповідно до закону питань регулювання земельних відносин та затвердження ставок земельного податку відповідно до Податкового кодексу України. Пунктом 284.1 ст. 284 Податкового кодексу України визначені повноваження Верховної Ради Автономної Республіки Крим та органів місцевого самоврядування встановлювати ставки плати за землю та пільги щодо земельного податку, що сплачується на відповідній території.
За приписами п.19 ст. 64 Бюджетного кодексу України плата за землю у складі податку на майно зараховується до бюджетів місцевого самоврядування.
Прокурор може заявити позов в особі органів місцевого самоврядування лише з метою захисту їхніх інтересів, які за своєю природою є державними, або лише в тому випадку, коли у спірних правовідносинах цей орган виконував делеговані державні повноваження.
Апелянт вважає, що прокурор не здійснює представництво інтересів держави у зазначених правовідносинах, оскільки такі інтереси в даному випадку відсутні.
Ухвалою від 04.02.2016р. розгляд справи відкладено на 10.03.2016р. для витребування у Департаменту земельних ресурсів виконавчого органу Київської міської ради (Київської міської державної адміністрації) оригіналів або належним чином засвічених копій документів землевпорядної документації на земельну ділянку загальною площею 13,7119 га за адресою: пр. Визволителів, 5, м. Київ.
Під час судового засідання представник відповідача заявив клопотання про зупинення апеляційного провадження у справі № 910/26993/15, оскільки існують обставини, які обумовлюють необхідність зупинення розгляду справи, а саме розгляд Господарським судом м. Києва справи № 910/1203/16. Як вбачається з матеріалів справи, відповідач звернувся до Господарського суду м. Києва з позовною заявою про тлумачення змісту договору, укладеного між ЗАТ «Київметал», правонаступником якого є ПАТ «Київметал», та Київською міською радою, а саме, що згідно з пунктами 1.1, 1.2, 2.1 договору на право тимчасового довгострокового користування землею від 25.08.1999р. реєстраційний № 66-5-00032 предметом договору згідно з волевиявленням сторін є користування земельною ділянкою на умовах тимчасового довгострокового користування в розумінні використання та вилучення з неї корисних властивостей, а не оренда в розумінні положень Закону України «Про оренду землі».
Ухвалою Київського апеляційного господарського суду від 10.03.2016р. клопотання відповідача задоволено, зупинено провадження у справі до вирішення пов'язаної з нею справи № 910/1203/16.
Не погоджуючись з ухвалою апеляційного суду, Заступник прокурора міста Києва звернувся до Вищого господарського суду України з касаційною скаргою, в якій просив ухвалу Київського апеляційного господарського суду від 10.03.2016р. про зупинення апеляційного провадження скасувати, справу № 910/26993/15 повернути до Київського апеляційного господарського суду для подальшого розгляду.
Постановою Вищого господарського суду України від 27.04.2016р. касаційну скаргу Заступника прокурора м Києва задоволено, ухвалу Київського апеляційного господарського суду від 10.03.2016р. скасовано, справу направлено на розгляд до Київського апеляційного господарського суду.
Ухвалою Київського апеляційного господарського суду від 26.05.2016р. було порушено апеляційне провадження у справі № 910/26993/15 справу призначено до розгляду на 07.06.16р.
Ухвалою Київського апеляційного господарського суду від 07.06.2016р. розгляд справи відкладено на 21.06.2016р. у зв'язку із неприбуттям у судове засідання представників позивача та відповідача та відсутністю у матеріалах справи доказів належного повідомлення відповідача про час та місце розгляду справи.
17.06.2016р. представник відповідача подав через відділ документального забезпечення Київського апеляційного господарського суду додаткові пояснення до апеляційної скарги та просив долучити до матеріалів судової справи копію Висновку Ради по науково-правовій експертизі при Інституті держави і права ім. В.М. Корецького НАН України від 29.02.2016 № 126/20-е, який містить правове обґрунтування помилковості ототожнення права тимчасового користування землею та права оренди.
У судове засідання 21.06.2016р. представники прокуратури та позивача не з'явилися.
Ухвалою Київського апеляційного господарського суду від 21.06.2016р. розгляд справи відкладено на 14.07.2016р.
Представник відповідача у судових засіданнях підтримував доводи, викладені у апеляційній скарзі, просив її задовольнити, рішення суду першої інстанції скасувати та прийняти нове рішення, яким відмовити у задоволенні позовних вимог у повному обсязі.
Представник позивача та прокурор у судових засіданнях заперечували проти задоволення апеляційної скарги відповідача, просили залишити рішення суду першої інстанції про задоволення позову без змін.
Колегія суддів, беручи до уваги межі перегляду справи у апеляційній інстанції, розглянувши доводи апеляційної скарги, дослідивши наявні матеріали справи у повному обсязі, перевіривши повноту встановлення обставин справи та їх юридичну оцінку, проаналізувавши правильність застосування судом першої інстанції норм матеріального та процесуального права, вислухавши пояснення представників сторін, дійшла до висновку про те, що апеляційна скарга відповідача підлягає задоволенню, а оскаржуване рішення місцевого господарського суду підлягає скасуванню з прийняттям нового рішення про відмову у задоволенні позовних вимог у повному обсязі, виходячи з наступних підстав.
25 серпня 1999 року між Закритим акціонерним товариством «Київметал», правонаступником якого після зміни організаційно-правової форми відповідно до Закону України «Про акціонерні товариства» є Публічне акціонерне товариство «Київметал» та Київською міською радою було укладено Договір на право тимчасового довгострокового користування землею, за умовами якого позивач на підставі свого рішення від 18.02.99 № 141/242 надав відповідачу в тимчасове довгострокове користування строком на 24 роки земельну ділянку загальною площею 13,7119 га для експлуатації та обслуговування адміністративно-побутових корпусів і складської бази на просп. Визволителів, 5 у Дніпровському районі м. Києва (п.п. 1.1., 1.2 договору) . Договір укладено в простій письмовій формі та зареєстровано у книзі реєстрації договорів на право тимчасового користування землею за № 66-5-00032.
Пунктом 2.1. договору встановлено, що плата за землю вноситься відповідачем згідно Закону України «Про плату за землю» у вигляді земельного податку у розмірі одного відсотку від грошової оцінки земельної ділянки, що оподатковується на відповідний рахунок.
28 лютого 2013 року Київрада прийняла рішення № 89/9146 «Про внесення змін до договорів оренди земельних ділянок у частині приведення розміру річної орендної плати у відповідність до положень статті 288 Податкового кодексу України», пунктом 1 якого вирішила внести зміни до договорів оренди земельних ділянок згідно з додатком до цього рішення, встановивши річну орендну плату у розмірі трьох відсотків від нормативної грошової оцінки земельних ділянок.
У пункті 219 додатку до вказаного рішення у переліку договорів оренди земельних ділянок, до яких необхідно внести зазначені зміни, міститься і договір № 66-5-00032, укладений між позивачем та відповідачем.
Як вбачається з матеріалів справи, предметом спору у даній справі є вимога прокурора про внесення змін до договору, а саме: п. 2.1 договору викласти у наступній редакції: «Річна орендна плата за земельну ділянку встановлюється у розмірі 3% (три відсотки) від її нормативної грошової оцінки». Тобто, позивачем ставиться вимога не тільки про зміну розміру плати за землю, а й форми її справляння - із податку на орендну плату.
На час укладення договору суспільні відносини щодо тимчасового користування землею регулювалися Земельним кодексом України в редакції від 13 березня 1992 р. (яка була чинною з 15 травня 1992 р. по 31 грудня 2001 р.), Законом України від 6 жовтня 1998 р. «Про оренду землі», Законом України «Про плату за землю».
Тобто, на момент укладення договору чинним законодавством було передбачено можливість укладення як договору про право тимчасового користування землею, так і договору оренди, як особливого виду договору користування. Зазначені два види договорів хоч і регулювали тотожні відносини у сфері землекористування, але мали суттєві відмінності.
Так, статтею 7 Земельного кодексу України в редакції від 13 березня 1992 р. було передбачено існування права тимчасового користування землею, яке виступало як самостійний вид землекористування поряд із правом тимчасового користування землею на умовах оренди. Договір на право тимчасового користування землею мав значно коротший перелік істотних умов, до яких, в силу змісту ст.7 ЗК України в ред. 1992 р., належав лише об'єкт (земельна ділянка із зазначенням цільового призначення) та строк користування.
Як правильно зазначив суд першої інстанції статтею 15 Закону України "Про оренду землі" встановлено значно ширший перелік істотних умов, відносячи до них: об'єкт оренди (місце розташування та розмір земельної ділянки); строк дії договору оренди; орендну плату із зазначенням її розміру, індексації, форм платежу, строків, порядку її внесення і перегляду та відповідальності за її несплату; умови використання та цільове призначення земельної ділянки, яка передається в оренду; умови збереження стану об'єкта оренди; умови і строки передачі земельної ділянки орендарю; умови повернення земельної ділянки орендодавцеві; існуючі обмеження (обтяження) щодо використання земельної ділянки; визначення сторони, яка несе ризик випадкового пошкодження або знищення об'єкта оренди чи його частини; відповідальність сторін; умови передачі у заставу та внесення до статутного капіталу права оренди земельної ділянки.
Максимальний строк тимчасового користування землею не на умовах оренди становить двадцять п'ять років. Згідно із статтею 8 Земельного кодексу України в редакції від 13 березня 1992 р. максимальний строк оренди, як одного із видів тимчасового користування земельною ділянкою, - п'ятдесят років. Згідно зі ст.36 ЗК власники землі та землекористувачі щорічно сплачують плату за землю у вигляді земельного податку або орендної плати, що визначаються залежно від якості та місцеположення земельної ділянки виходячи з кадастрової оцінки земель.
Орендар сплачує за землю орендну плату, розмір якої встановлюється за угодою сторін у договорі оренди.
Згідно з ст. 2 Закону України «Про плату за землю» (у редакції чинній на момент укладення договору) плата за землю справляється у вигляді земельного податку або орендної плати, що визначається залежно від грошової оцінки земель. Власники землі та землекористувачі, крім орендарів, сплачують земельний податок. Отже, зазначений Закон встановлював обов'язок для тимчасових землекористувачів, відмінних від орендарів, вносити плату за землю у вигляді земельного податку.
Відповідач протягом усього часу дії договору сплачував земельний податок, що не заперечується позивачем.
Частина 3 статті 13 Закону України «Про оренду землі» (у редакції, чинній на момент укладення договору) встановлює для договору оренди обов'язкову нотаріальну форму, на відміну від договору тимчасового довгострокового користування, який укладався у простій письмовій формі.
Як правильно встановлено місцевим судом, між сторонами укладено договір у простій письмовій формі.
Відповідно до ст. 153 Цивільного кодексу Української РСР, що був чинним на момент укладення договору, договір вважається укладеним, коли між сторонами в потрібній у належних випадках формі досягнуто згоди. Зазначене дає підстави для висновку, що між сторонами договір тимчасового користування землею на умовах оренди не укладався.
З 01.01.2011 року набрав чинності Податковий кодекс України та втратив чинність Закон України «Про плату за землю».
Відповідно до ст. 269 Податкового кодексу платниками земельного податку є власники земельних ділянок, земельних часток (паїв) та землекористувачі. Об'єктами оподаткування є земельні ділянки, які перебувають у власності або користуванні та земельні частки (паї), які перебувають у власності.
Згідно з п.п. 14.1.72. п. 14.1 ст. 14 Податкового кодексу земельний податок - обов'язковий платіж, що справляється з власників земельних ділянок та земельних часток (паїв), а також постійних землекористувачів.
Згідно з п. 288.1 ст. 288 Податкового кодексу України підставою для нарахування орендної плати за земельну ділянку є договір оренди такої земельної ділянки оформлений та зареєстрований відповідно до законодавства.
Платником орендної плати є орендар земельної ділянки.
Об'єктом оподаткування є земельна ділянка, надана в оренду.
Розмір та умови внесення орендної плати встановлюються у договорі оренди між орендодавцем (власником) і орендарем. Розмір орендної плати встановлюється у договорі оренди, але річна сума платежу не може бути меншою 3 відсотків нормативної грошової оцінки.
Колегія приходить до висновку про те, що норми ст. 288 Податкового кодексу України підлягають застосуванню до земельних правовідносин, заснованих на договорі оренди.
Щодо можливості ототожнення договору на право тимчасового довгострокового користування землею та договору оренди, колегія погоджується із висновком науково-правової експертизи при Інституті держави і права НАН України щодо юридичної природи договору на право тимчасового довгострокового користування землею та його відмінності від договору оренди землі від 29.02.2016 № 126/20-е (далі - Висновок).
Як зазначено у експертному висновку, поняття «користування землею» було визначене ст. 7 Земельного кодексу УРСР від 18 грудня 1990 року, відповідно до якої користування землею поділялося на постійне і тимчасове. В свою чергу тимчасове користування землею поділялося на тимчасове короткострокове користування землею, яке дозволялося на строк до трьох років, і тимчасове довгострокове користування землею, строк якого становив від трьох до десяти років. Крім того, статтею 8 цього ж Кодексу передбачалося надання земельних ділянок в оренду.
Земельний кодекс України в редакції від 13 березня 1992 року, яким були введені право колективної власності на землю і приватної власності громадян на землю, зберіг інститут права тимчасового користування землею практично в незмінному обсязі. Стаття 7 (Користування землею) та стаття 8 (Оренда землі) Земельного кодексу України в редакції від 13 березня 1992 р. практично повністю відтворила зміст статті 7 (Користування землею) та статті 8 (Оренда землі) Земельного кодексу УРСР від 18 грудня 1990 р.
Згідно з ст. 7 Земельного кодексу України в редакції від 13 березня 1992 р., громадянам України для ведення селянського (фермерського) господарства, особистого підсобного господарства із земель, що перебувають у державній власності, земельні ділянки надавалися у постійне користування (без заздалегідь установленого строку), а для городництва, сінокосіння, випасання худоби, ведення селянського (фермерського) господарства - у тимчасове користування (короткострокове - до трьох років і довгострокове - від трьох до двадцяти п'яти років). У статті також зазначалося, що у разі виробничої необхідності ці строки може бути продовжено на період, що не перевищує одного строку відповідно короткострокового або довгострокового тимчасового користування. А користування землею на умовах оренди для сільськогосподарських цілей повинно бути, як правило, довгостроковим.
Натомість, стаття 8 (Оренда землі) Земельного кодексу України в редакції від 13 березня 1992 р. встановлювала, що у тимчасове користування на умовах оренди земля надається громадянам України, підприємствам, установам і організаціям, громадським об'єднанням і релігійним організаціям, спільним підприємствам, міжнародним об'єднанням і організаціям з участю українських та іноземних юридичних осіб і громадян, підприємствам, що повністю належать іноземним інвесторам, а також іноземним державам, міжнародним організаціям, іноземним юридичним особам та фізичним особам без громадянства. Крім того, в даній статті Кодексу зазначалося, що орендодавцями землі є сільські, селищні, міські, районні Ради народних депутатів і власники землі. А земля може надаватися в оренду в короткострокове користування - до трьох років (для випасання худоби, сінокосіння, городництва, державних та громадських потреб) і довгострокове - до п'ятдесяти років. Нарешті, у статті містилося й положення про те, що умови, строки, а також плата за оренду землі визначаються за угодою сторін і обумовлюються в договорі, а орендар має переважне право на поновлення договору оренди землі після закінчення строку його дії.
Таким чином, станом на момент введення в дію Земельного кодексу України в редакції від 13 березня 1992 р. (15 травня 1992 р.) цей Кодекс передбачав дві підстави для отримання земельних ділянок у тимчасове довгострокове користування, а саме: 1) отримання земельних ділянок у тимчасове довгострокове користування; 2) отримання земельних ділянок у тимчасове довгострокове користування на умовах оренди. Відповідно дані види користування землею оформлялися двома видами договорів: договором на право тимчасового довгострокового користування землею та договором на право тимчасового довгострокового користування землею на умовах оренди.
Конституційний Суд України в рішенні у справі про постійне користування земельними ділянками від 22.09.2005 №5-рп/2005 зазначив про те, що чіткого розмежування випадків, коли земельні ділянки можуть надаватися у користування для ведення селянського (фермерського) господарства, а коли - в оренду, в цьому Кодексі не здійснено.
Це свідчить про те, що поряд із впровадженням приватної власності на землю громадянам, на їх вибір, забезпечувалася можливість продовжувати користуватися земельними ділянками на праві постійного (безстрокового) користування, оренди, пожиттєвого спадкового володіння або тимчасового користування. При цьому, в будь-якому разі виключалась як автоматична зміна титулів права на землю, так і будь-яке обмеження права користування земельною ділянкою у зв'язку з непереоформленням правового титулу.
25 жовтня 2001 р. прийнято та введено у дію 1 січня 2002 р. новий Земельний кодекс України, а Земельний кодекс України в редакції від 13 березня 1992 р. втратив чинність з 1 січня 2002 р. На відміну від останнього, новий Земельний кодекс України не передбачає можливості набуття та здійснення такого права на землю, як право тимчасового довгострокового користування землею. Натомість новий Кодекс передбачає можливість набуття та здійснення права оренди землі.
Разом з тим, пунктом 7 розділу Х «Перехідні положення» чинного Земельного кодексу України передбачено, що «Громадяни та юридичні особи, що одержали у власність, у тимчасове користування, в тому числі на умовах оренди, земельні ділянки у розмірах, що були передбачені раніше діючим законодавством, зберігають права на ці ділянки».
Як вбачається з матеріалів справи, договір на право тимчасового довгострокового користування землею між Закритим акціонерним товариством «Київметал» та Київською міською радою був укладений 25 серпня 1999 року строком на 25 років, тобто на момент введення у дію нового Земельного кодексу України цей Договір не втратив чинність.
На підставі викладеного колегія приходить до висновку про те, що відповідач після введення в дію чинного Земельного кодексу України зберіг право тимчасового довгострокового користування землею, яке виникло на підставі укладеного із позивачем Договору від 25.08.1999 року на право тимчасового довгострокового користування землею.
Водночас ототожнення відносин тимчасового довгострокового користування землею та відносин щодо довгострокового тимчасового користування землею на умовах оренди землі, які виникали у 90-х роках ХХ століття на підставі Земельного кодексу України в редакції від 13 березня 1992 року, є неприпустимим, оскільки таке ототожнення суперечить змісту законодавства України, яке було чинним у 90-х роках ХХ століття, аналіз якого свідчить про те, що право тимчасового користування землею як окремий титул істотно відрізнялося від такого титулу на землю, як право оренди землі.
По-перше, згідно з ст.ст. 7 і 8 зазначеного Кодексу договір на право тимчасового користування землею мав меншу кількість істотних умов: до них належать лише об'єкт (земельна ділянка із зазначенням цільового призначення) та строк користування. Натомість істотними умовами договору на право довгострокового тимчасового користування землею на умовах оренди були об'єкт, строк користування землею, орендна плата.
По-друге, плата за довгострокове тимчасове користування землею вносилася у вигляді земельного податку, натомість плата за довгострокове тимчасове користування землею на умовах оренди вносилася у формі орендної плати, розмір якої визначався сторонами цього договору (ст. 2 Закону України «Про плату за землю»).
По-третє, строк довгострокового тимчасового користування землею становив від трьох до двадцяти п'яти років, тоді як строк довгострокової оренди становив від 3-х до 50 років. По-четверте, об'єктом права довгострокового тимчасового користування землею були лише землі державної власності, які надавалися у користування Радами народних депутатів. А у довгострокове тимчасове користування землею на умовах оренди могли передаватися як землі державної, так і землі колективної та приватної власності.
Таким чином, право довгострокового тимчасового користування землею та право довгострокового тимчасового користування землею на умовах оренди являли собою різні види договорів, на підставі яких громадяни та юридичні особи отримували різні за змістом види прав на земельні ділянки. Слід відмітити, що з прийняттям 6 жовтня 1998 р. Закону України «Про оренду землі» відмінності між цими видами прав на землю істотно збільшилися.
По-перше, з прийняттям і введенням у дію цього Закону до регулювання відносин оренди землі припинилося застосування положень статті 8 Земельного кодексу України в редакції від 13 березня 1992 р., оскільки ці відносини були врегульовані спеціальним законом - Законом «Про оренду землі». Адже одним із важливих правил застосування правових актів в Україні є правило про пріоритет норм спеціального закону, яким є Закон «Про оренду землі», над нормами загального закону, яким є зазначений Земельний кодекс України.
По-друге, Законом «Про оренду землі» істотно змінений суб'єктний склад договорів оренди землі. Так, згідно з Законом, орендарями земельних ділянок в Україні могли бути: 1) районні, обласні, Київська і Севастопольська міські державні адміністрації, Рада міністрів Автономної Республіки Крим та Кабінет Міністрів України; 2) органи місцевого самоврядування: сільські, селищні, міські ради; 3) громадяни України, юридичні особи, релігійні, громадські організації, міжнародні об'єднання та організації, а також іноземні держави, іноземні юридичні та фізичні особи, особи без громадянства.
По-третє, Законом «Про оренду землі» суттєво змінений перелік істотних умов договору оренди землі, до яких належали: 1) об'єкт оренди (місце розташування та розмір земельної ділянки); 2) термін договору оренди; 3) орендна плата (розмір, індексація, форми платежу, терміни та порядок внесення і перегляду); 4) цільове призначення, умови використання і збереження якості землі; 5) умови повернення земельної ділянки орендодавцеві; 6) існуючі обмеження і обтяження щодо використання земельної ділянки; 7) сторона (орендодавець чи орендар), яка несе ризик випадкового пошкодження або знищення об'єкта оренди чи його частини; 8) відповідальність сторін. Крім того, невід'ємною частиною договору оренди визнавався план (схема) земельної ділянки, без якої цей договір вважався недійсним.
По-четверте, з прийняттям і введенням у дію Закону України «Про оренду землі» у законодавство і практику була введена нова назва договору, на основі якого виникали земельно-орендні відносини. Замість терміну «договір на право тимчасового довгострокового користування землею на умовах оренди» був введений термін «договір оренди землі».
Враховуючи той факт, що договір на право тимчасового довгострокового користування землею між Закритим акціонерним товариством «Київметал» та Київською міською радою був укладений 25 серпня 1999 року, тобто, після прийняття і введення у дію Закону «Про оренду землі», колегія приходить до висновку про те, що є всі підстави вважати, що цей договір не є різновидом договору оренди землі і до нього не можуть застосовуватися як положення Закону України «Про оренду землі» від 6 жовтня 1998 р., так і положення ст. 8 Земельного кодексу України в редакції від 13 березня 1992 року та ст. 288 Податкового кодексу України.
Враховуючи вищевикладене, колегія не приймає до уваги твердження прокурора щодо поширення норм чинного законодавства України, які регулюють відносини оренди землі, на відносини, які виникли та продовжуються на підставі договору на право тимчасового довгострокового користування землею, укладеного відповідно до раніше чинного законодавства, а висновки Господарського суду міста Києва з цього приводу вважає необґрунтованими.
Відповідно до статей 525, 651 Цивільного кодексу України, 188 та 193 Господарського кодексу України одностороння відмова від зобов'язання або зміна його умов, а також зміна або розірвання господарських договорів в односторонньому порядку не допускаються, якщо інше не передбачено законом або договором.
Договором, укладеним між сторонами, одностороння зміна його умов або його розірвання не передбачено.
Відповідно до ч. 2 статті 67 Господарського кодексу України визначено, що підприємства вільні у виборі предмета договору, визначенні зобов'язань, інших умов господарських взаємовідносин, що не суперечать законодавству України.
Частиною 1 ст. 627 Цивільного кодексу України встановлено, що відповідно до статті 6 цього Кодексу сторони є вільними в укладенні договору, виборі контрагента та визначенні умов договору з урахуванням вимог цього Кодексу, інших актів цивільного законодавства, звичаїв ділового обороту, вимог розумності та справедливості.
Відповідно до ч. 1 ст. 651 Цивільного кодексу України зміна або розірвання договору допускається лише за згодою сторін, якщо інше не встановлено договором або законом.
Частиною 2 ст. 651 Цивільного кодексу України встановлено, що договір може бути змінено або розірвано за рішенням суду на вимогу однієї із сторін у разі істотного порушення договору другою стороною та в інших випадках, встановлених договором або законом.
Колегією підстав для застосування ч. 2 ст. 651 ЦК України не вставновлено, а отже відсутні підстави для задоволення позовних вимог.
Відповідно до ст. 32 ГПК України доказами у справі є будь-які фактичні дані, на підставі яких господарський суд у визначеному законом порядку встановлює наявність чи відсутність обставин, на яких ґрунтуються вимоги і заперечення сторін, а також інші обставини, які мають значення для правильного вирішення господарського спору.
Відповідно до ст. 43 ГПК України господарський суд оцінює докази за своїм внутрішнім переконанням, що ґрунтується на всебічному, повному і об'єктивному розгляді в судовому процесі всіх обставин справи в їх сукупності, керуючись законом. Ніякі докази не мають для господарського суду заздалегідь встановленої сили. Визнання однією стороною фактичних даних і обставин, якими інша сторона обґрунтовує свої вимоги або заперечення, для господарського суду не є обов'язковим.
Згідно ст. ст. 33, 34 ГПК України кожна сторона повинна довести ті обставини, на які вона посилається як на підставу своїх вимог і заперечень, докази подаються сторонами та іншими учасниками судового процесу, господарський суд приймає тільки ті докази, які мають значення для справи, обставини справи, які відповідно до законодавства повинні бути підтверджені певними засобами доказування, не можуть підтверджуватись іншими засобами доказування.
Оцінюючи вищевикладені обставини, колегія приходить до висновку, що рішення суду першої інстанції у даній справі підлягає скасуванню з прийняттям нового рішення про відмову у задоволенні позовних вимог у повному обсязі. Апеляційна скарга Публічного акціонерного товариства «Київметал» є обґрунтованою та підлягає задоволенню.
Витрати по сплаті судового збору покладаються на відповідачів згідно ст. 49 ГПК України в зв'язку із задоволенням апеляційної скарги.
Керуючись статтями 49, 99, 101, 103, 104, 105 Господарського процесуального кодексу України, Київський апеляційний господарський суд, -
Апеляційну скаргу Публічного акціонерного товариства «Київметал» на рішення Господарського суду міста Києва від 25.11.2015 у справі №910/26993/15 задовольнити.
Рішення Господарського суду міста Києва від 25.11.2015 у справі № 910/26993/15 скасувати.
Прийняти нове рішення.
У задоволенні позовних вимог Заступника керівника Київської місцевої прокуратури № 4 в інтересах держави в особі Київської міської ради відмовити у повному обсязі.
Стягнути з Київської міської ради (01044, м. Київ, вул. Хрещатик, 36; код ЄДРПОУ 22883141) в доход Державного бюджету України 1 218 (одну тисячу двісті вісімнадцять) грн. 00 коп. судового збору за подання до суду позовної заяви.
Видати наказ.
Стягнути з Київської міської ради (01044, м. Київ, вул. Хрещатик, 36; код ЄДРПОУ 22883141) на користь Публічного акціонерного товариства «Київметал» (02660, м. Київ, пр. Визволителів, буд.5; Код ЄДРПОУ 05471632) 1 339 (одну тисячу триста тридцять дев'ять) грн. 80 коп. судового збору за подання до суду апеляційної скарги.
Видати наказ.
Видачу наказів доручити Господарському суду міста Києва.
Матеріали справи № 910/26993/15 повернути до Господарського суду міста Києва.
Головуючий суддя А.І. Тищенко
Судді Б.В. Отрюх
Ю.Б. Михальська