Справа: № 825/964/16 Головуючий у 1-й інстанції: Скалозуб Ю.О. Суддя-доповідач: Глущенко Я.Б.
12 липня 2016 року м. Київ
Київський апеляційний адміністративний суд у складі колегії суддів:
головуючого - судді Глущенко Я.Б.,
суддів Пилипенко О.Є., Шелест С.Б.,
розглянувши у письмовому провадженні справу за адміністративним позовом Громадянина Демократичної Соціалістичної Республіки Шрі-Ланка ОСОБА_1 до Управління Державної міграційної служби України в Чернігівській області про визнання протиправним та скасування рішення, зобов'язання вчинити певні дії, за апеляційною скаргою Громадянина Демократичної Соціалістичної Республіки Шрі-Ланка ОСОБА_1 на постанову Чернігівського окружного адміністративного суду від 31 травня 2016 року,
Громадянин Демократичної Соціалістичної Республіки Шрі-Ланка ОСОБА_1 звернувся у суд із позовом до Управління Державної міграційної служби України в Чернігівській області, в якому просив визнати протиправним та скасувати наказ відповідача №22 від 17 березня 2016 року про відмову в оформлені документів для вирішення питання щодо визнання позивача біженцем або особою, яка потребує додаткового захисту, зобов'язати відповідача прийняти рішення про повторне прийняття та оформлення документів для ретельного дослідження обставин його справи та вирішення питання про визнання його біженцем або особою, яка потребує додаткового захисту, відповідно до чинного законодавства.
Постановою Чернігівського окружного адміністративного суду від 31 травня 2016 року у задоволенні позову відмовлено.
Не погоджуючись із постановою суду, позивач подав апеляційну скаргу, в якій просить її скасувати та ухвалити нове рішення - про задоволення позову.
Заслухавши суддю-доповідача, дослідивши матеріали справи та доводи скарги, колегія суддів вважає, що апеляційна скарга підлягає залишенню без задоволення, а постанова суду - без змін, з таких підстав.
Відмовляючи у задоволенні позову, суд першої інстанції дійшов висновку, що спірне рішення відповідача є обґрунтованим та прийняте на підставі, в межах повноважень та у спосіб, передбачені чинним законодавством.
З таким висновком суду не можна не погодитися.
Як убачається із матеріалів справи та встановлено судом, 06 січня 2016 року позивача було затримано мобільною прикордонною заставою «Чернігів» та співробітниками Національної поліції в Чернігівській області в районі населеного пункту Количівка за незаконне перетинання державного кордону України поза пунктом пропуску з території Російської Федерації.
Компетентними органами України приймалось рішення про зобов'язання позивача покинути територію України в термін до 09 січня 2016 року, яке не було виконане в установлений строк.
У зв'язку із чим, 09 січня 2016 року відносно позивача складено протокол про адміністративне затримання, а Управлінням Державної міграційної служби України в Чернігівській області прийнято рішення про поміщення його в пункт тимчасового перебування іноземців та осіб без громадянства, які незаконно перебувають на території України.
Постановою Ріпкинського районного суду Чернігівської області від 11 січня 2016 року у справі № 743/24/16-а стосовно позивача прийнято рішення про його примусове видворення за межі території України.
Після вказаних подій, 25 лютого 2016 року позивач звернувся до територіального органу міграційної служби із з заявою про визнання його біженцем або особою, яка потребує додаткового захисту. Зазначена заява обґрунтована тим, що в країні походження він тривалий час перебував у реабілітаційних таборах і після 25 жовтня 2011 року жив із батьками в місті Алаведі, куди часто навідувались військові та поліція, допитували його та змушували повідомляти певну інформацію. У зв'язку із чим він боявся залишатись в рідному місті і вирішив залишити країну за допомогою агента, який покинув його в Україні. Крім того, заявник посилається на те, що має чисельні тілесні ушкодження.
Разом із цим, позивачем заповнено анкету особи, яка звернулась із заявою про визнання біженцем або особою, яка потребує додаткового захисту.
16 березня 2016 року співробітником органу міграційної служби із заявником проведено співбесіду.
17 березня 2016 року, за наслідками розгляду заяви, інформації по країні походження та проведеної із заявником співбесіди, Управлінням Державної міграційної служби України в Чернігівській області складено висновок щодо відмови у визнанні позивача біженцем або особою, яка потребує додаткового захисту.
Зі змісту вказаного документа слідує, що територіальний орган міграційної служби виходив із того, що відсутні будь-які документальні докази на підтвердження можливості отримання заявником шкоди після повернення до країни походження, повідомлені ним під час співбесіди та вказані в заяві-анкеті відомості є нелогічними, непослідовними та суперечливими, доступна інформація щодо країни походження позивача свідчить про те, що громадянська війна у Шрі-Ланці закінчилась 5 років тому, присутність великого скупчення військової техніки, солдатів та інших служб безпеки у північних регіонах країни зумовлена не військовими діями, а боротьбою із наслідками громадянської війни, проводиться демілітаризація, відновлення інфраструктури, розмінування територій, встановлення належного рівня правопорядку, відбулись президентські вибори, на яких переміг кандидат, що був підтриманий як провладними силами, так і опозицією. Також, відповідачем враховано обставини перебування позивача в іншій безпечній країні - Російській Федерації, наявність у позивача свідоцтва про керування транспортним засобом, його свідчення про роботу в країні походження, а також тривале зволікання зі зверненням до органу міграційної служби України за захистом.
З огляду на наведене, у зв'язку з недоведеністю існування у заявника обґрунтованих побоювань стати жертвою переслідувань та загрози його життю, безпеці чи свободі в країні походження через побоювання застосування до нього смертної кари чи тортур, нелюдського або такого, що принижує гідність, поводження чи покарання, Управлінням Державної міграційної служби України в Чернігівській області прийнято наказ від 17 березня 2016 року №22, яким відмовлено позивачу в оформленні документів для вирішення питання щодо визнання його біженцем або особою, яка потребує додаткового захисту.
Не погоджуючись із таким рішенням відповідача, позивач звернувся у суд.
Надаючи правову оцінку обставинам справи, висновкам суду першої інстанції та доводам апелянта, колегія суддів зазначає наступне.
Порядок регулювання суспільних відносин у сфері визнання особи біженцем або особою, яка потребує додаткового або тимчасового захисту, втрати та позбавлення цього статусу, а також встановлення правового статусу біженців та осіб, які потребують додаткового захисту і яким надано тимчасовий захист в Україні, визначається Законом України «Про біженців та осіб, які потребують додаткового або тимчасового захисту», міжнародними актами, в тому числі Конвенцією про статус біженців 1951 року, Протоколом щодо статусу біженців 1967 року.
Згідно з положеннями Конвенції про статус біженців 1951 року і Протоколу щодо статусу біженців 1967 року поняття «біженець» включає в себе чотири основні підстави, за наявності яких особі може бути надано такий статус, а саме: знаходження особи за межами країни своєї національної належності або, якщо особа не має визначеного громадянства, - за межами країни свого колишнього місця проживання; наявність обґрунтованих побоювань стати жертвою переслідувань; побоювання стати жертвою переслідувань повинно бути пов'язане з ознаками, які вказані в Конвенції про статус біженців, а саме: расової належності, релігії, національності (громадянства), належності до певної соціальної групи, політичних поглядів; неможливість або небажання особи користуватися захистом країни походження внаслідок таких побоювань.
Положеннями Керівництва з процедур та критеріїв визначення статусу біженців Управління Верхового комісара ООН у справах біженців (1992 рік) передбачено, що особа повинна вказати переконливу причину, чому вона особисто побоюється стати жертвою переслідування. Для того, щоб вважатися біженцем, особа повинна надати свідчення повністю обґрунтованих побоювань стати жертвою переслідувань за конвенційними ознаками (п. п. 45, 66).
Таким чином, у заяві про надання статусу біженця заявник повинен довести достовірність своїх тверджень і точність фактів, на яких ґрунтується його заява.
Зазначені вимоги у судочинстві кореспондуються з правилами доказування, визначеними частиною першою статті 71 Кодексу адміністративного судочинства України, згідно з якими кожна сторона повинна довести ті обставини, на яких ґрунтуються її вимоги та заперечення, крім випадків, встановлених статтею 72 цього Кодексу.
Відповідно до частини другої статті 5 Закону України «Про біженців та осіб, які потребують додаткового або тимчасового захисту» особа, яка з наміром бути визнаною біженцем в Україні або особою, яка потребує додаткового захисту, під час в'їзду в Україну незаконно перетнула державний кордон України, повинна без зволікань звернутися до центрального органу виконавчої влади, що реалізує державну політику у сфері біженців та осіб, які потребують додаткового або тимчасового захисту, із заявою про визнання біженцем або особою, яка потребує додаткового захисту.
Згідно з частиною першою статті 8 цього Закону центральний орган виконавчої влади, що реалізує державну політику у сфері біженців та осіб, які потребують додаткового або тимчасового захисту, який прийняв до розгляду заяву іноземця чи особи без громадянства про визнання біженцем або особою, яка потребує додаткового захисту, видає заявникові довідку про звернення за захистом в Україні та реєструє заявника. Протягом п'ятнадцяти робочих днів з дня реєстрації заяви центральний орган виконавчої влади, що реалізує державну політику у сфері біженців та осіб, які потребують додаткового або тимчасового захисту, проводить співбесіду із заявником, розглядає відомості, наведені в заяві, та інші документи, вимагає додаткові відомості та приймає рішення про оформлення документів для вирішення питання щодо визнання біженцем або особою, яка потребує додаткового захисту, або про відмову в оформленні документів для вирішення зазначеного питання.
Положеннями частин четвертої, шостої статті 8 цього Закону передбачено, що рішення про оформлення або відмову в оформленні документів для вирішення питання щодо визнання біженцем або особою, яка потребує додаткового захисту, приймається на підставі письмового висновку працівника, який веде справу, і оформлюється наказом уповноваженої посадової особи центрального органу виконавчої влади, що реалізує державну політику у сфері біженців та осіб, які потребують додаткового або тимчасового захисту.
Рішення про відмову в оформленні документів для вирішення питань щодо визнання біженцем або особою, яка потребує додаткового захисту, приймаються за заявами, які є очевидно необґрунтованими, тобто якщо у заявника відсутні умови, зазначені пунктами 1 чи 13 частини першої статті 1 цього Закону, а також якщо заяви носять характер зловживання: якщо заявник з метою визнання його біженцем або особою, яка потребує додаткового захисту, видає себе за іншу особу, а так само за заявами, поданими особами, яким було відмовлено у визнанні біженцем або особою, яка потребує додаткового захисту, у зв'язку з відсутністю підстав, передбачених для визнання біженцем або особою, яка потребує додаткового захисту, встановлених пунктами 1 чи 13 частини першої статті 1 цього Закону, якщо зазначені умови не змінилися.
Відповідно до пунктів 1, 13 частини першої статті 1 цього Закону особа, яка не є громадянином України і внаслідок обґрунтованих побоювань стати жертвою переслідувань за ознаками раси, віросповідання, національності, громадянства (підданства), належності до певної соціальної групи або політичних переконань перебуває за межами країни своєї громадянської належності та не може користуватися захистом цієї країни або не бажає користуватися цим захистом внаслідок таких побоювань, або, не маючи громадянства (підданства) і перебуваючи за межами країни свого попереднього постійного проживання, не може чи не бажає повернутися до неї внаслідок зазначених побоювань. Особою, яка потребує додаткового захисту, є особа, яка не є біженцем відповідно до Конвенції про статус біженців 1951 року і Протоколу щодо статусу біженців 1967 року та цього Закону, але потребує захисту, оскільки така особа змушена була прибути в Україну або залишитися в Україні внаслідок загрози її життю, безпеці чи свободі в країні походження через побоювання застосування щодо неї смертної кари або виконання вироку про смертну кару чи тортур, нелюдського або такого, що принижує гідність, поводження чи покарання.
Згідно статті 6 цього Закону не може бути визнана біженцем або особою, яка потребує додаткового захисту, зокрема особа, стосовно якої встановлено, що умови, передбачені пунктами 1 чи 13 частини першої статті 1 цього Закону, відсутні, а також яка до прибуття в Україну з наміром бути визнаною біженцем або особою, яка потребує додаткового захисту, перебувала в третій безпечній країні.
З огляду на те, що позивач прибув в Україну нелегально, після перетину кордону (20 грудня 2015 року) не звернувся в установленому поряду (без зволікань) до органу міграційної служби із заявою про визнання його біженцем або особою, яка потребує додаткового захисту, а подав таку заяву лише 25 лютого 2016 року після того, як стосовно нього судом було прийнято рішення про примусове видворення (11 січня 2016 року), зважаючи на інформацію про країну походження станом на час її залишення позивачем, яка свідчить про відсутність в цій країні активних військових дій та значних утисків прав населення окремих регіонів, відсутність будь-яких документальних доказів обґрунтованості стверджуваних ним побоювань стати жертвою переслідувань за ознаками належності до певної соціальної групи або політичних переконань (в тому числі доказів застосування до нього чи його родини насильства чи переслідування за вказаними вище ознаками), при тому, що, за особистими поясненнями заявника, він не являється членом політичної, релігійної, військової чи громадської організації, колегія суддів доходить висновку, що дійсним мотивом звернення позивача до міграційної служби не були побоювання щодо переслідувань в країні походження, а була необхідність легалізації свого фактичного перебування в Україні з метою подальшого виїзду до Німеччини (як сам стверджував заявник під час співбесіди).
Ураховуючи викладене, колегія суддів погоджується з висновком суду першої інстанції про те, що позивачем при зверненні до органу міграційної служби не було доведено передбачених п. п. 1, 13 ч. 1 ст. 1 Закону України «Про біженців та осіб, які потребують додаткового або тимчасового захисту» обставин, які становлять підстави для прийняття рішення цим органом про надання заявнику відповідного статусу, а його звернення є очевидно необґрунтованим.
Таким чином, апеляційний суд погоджується з висновками суду першої інстанції про відмову в задоволенні позову.
Доводи апеляційної скарги не доводять помилковості викладених у постанові суду першої інстанції висновків, або ж порушень судом норм матеріального чи процесуального права, що призвели до неправильного вирішення справи, а тому не підлягають задоволенню.
Згідно зі ст.ст. 198 ч. 1 п. 1, 200 КАС України, суд апеляційної інстанції залишає апеляційну скаргу без задоволення, а постанову суду - без змін, якщо визнає, що суд першої інстанції правильно встановив обставини справи та ухвалив судове рішення з додержанням норм матеріального і процесуального права.
Керуючись ст. ст. 160, 195, 197, 198, 200, 206, 212, 254, КАС України, суд,
Апеляційну скаргу Громадянина Демократичної Соціалістичної Республіки Шрі-Ланка ОСОБА_1 залишити без задоволення.
Постанову Чернігівського окружного адміністративного суду від 31 травня 2016 року залишити без змін.
Ухвала набирає законної сили через п'ять днів після направлення її копії особам, які беруть участь у справі, та може бути оскаржена протягом двадцяти днів після набрання законної сили шляхом подання касаційної скарги безпосередньо до Вищого адміністративного суду України.
Головуючий суддяЯ.Б. Глущенко
суддя О.Є. Пилипенко
суддяС.Б. Шелест
Головуючий суддя Глущенко Я.Б.
Судді: Пилипенко О.Є.
Шелест С.Б.