11 липня 2016 року Справа № 910/25485/15
Вищий господарський суд України у складі колегії суддів:
головуючого суддіПопікової О.В.
суддів:Євсікова О.О., Кролевець О.А.
за участю представників:
від позивача:Тодосієнко В.М., дов. від 17.06.2016р. №2940/15/1; Боков І.О., дов. від 21.06.2016р. №2-955/15/1
від відповідача-1:Дудяк Р.А., дов. від 19.11.2015р.; Дашо А.Ю., дов. від 08.02.2016; Свідло Є.В., дов. від 16.11.2015
від відповідача-2:Ханович К.В., дов. від 05.05.2016; Мостепанюк В.І., дов. від 05.05.2016
від прокуратури: від третьої особи (Кабінет Міністрів України): від третьої особи (ФГВФО):Попенко О.С., посвідч. від 15.03.2016 №042031 не з'явилися, про час і місце судового засідання повідомлені належним чином Фурман Р.В., дов. від 06.07.2016р. №27-29172/16
розглянувши у відкритому судовому засіданні касаційні скарги 1.Державної іпотечної установи 2.Публічного акціонерного товариства "Дельта Банк" 3.Прокуратури м.Києва
на рішення та постановуГосподарського суду м.Києва від 04.12.2015р. Київського апеляційного господарського суду від 14.04.2016р.
у справі№910/25485/15 Господарського суду м.Києва
за позовомДержавної іпотечної установи
до третя особа третя особа, яка не заявляє самостійних вимог на предмет спору, на стороні відповідача за участю 1.Товариства з обмеженою відповідальністю "Танк Транс" 2. Публічного акціонерного товариства "Дельта Банк" Кабінет Міністрів України Фонд гарантування вкладів фізичних осіб Прокуратури м.Києва
провизнання зарахування однорідних зустрічних вимог недійсним
У вересні 2015 року Державна іпотечна установа (надалі - Установа) звернулась до Господарського суду м. Києва з позовною заявою до Товариства з обмеженою відповідальністю "Танк Транс" (далі - Товариство) та Публічного акціонерного товариства "Дельта Банк" (Банк) про визнання недійсним зарахування вимог, здійсненого на підставі заяви Товариства про припинення зобов'язання зарахуванням зустрічних вимог від 27.02.2015р. б/н, а саме вимог Банку до Товариства за договором кредитної лінії №ВКЛ-2005880 від 09.06.2011р. та вимог Товариства до Банку за договором банківського вкладу (депозиту) "8 років разом" №003-09508-06514 від 06.05.2014р.
Рішенням Господарського суду м.Києва від 04.12.2015р. (суддя Підченко Ю.О.), залишеним без змін постановою Київського апеляційного господарського суду від 14.04.2016р. (головуючий суддя Алданова С.О., судді Коршун Н.М., Дикунська С.Я.), в задоволенні позовних вимог відмовлено повністю.
Рішення місцевого суду та постанова апеляційної інстанції обґрунтовані приписами статей 203, 215, 512, 513, 514, 598, 601, 602, 1054 Цивільного кодексу України, статей 203, 207 Господарського кодексу України, статей 2, 38 Закону України "Про систему гарантування вкладів фізичних осіб" та статей 33, 101 Господарського процесуального кодексу України, з урахуванням яких суди дійшли висновку про недоведеність нікчемності договору застави майнових прав №Д-1.1./2014 від 04.09.2014р. і договору про відступлення права вимоги №Д-1.2/2014 від 04.09.2014р., на яких ґрунтуються позовні вимоги, а юридично значимі дії відповідачів щодо зарахування зустрічних однорідних вимог були здійснені до запровадження в Публічному акціонерному товаристві "Дельта Банк" тимчасової адміністрації, що не оспорюється ні учасниками спірного правочину від 27.02.2015р., ні Фондом гарантування вкладів фізичних осіб, та свідчить про відсутність будь-яких законодавчих обмежень для вчинення зарахування на час звернення Товариства з відповідною заявою.
Не погодившись з рішенням першої інстанції та постановою апеляційної інстанції, ПАТ "Дельта Банк" звернувся до Вищого господарського суду України з касаційною скаргою, в якій просить їх скасувати та передати справу на новий розгляд до господарського суду м.Києва.
В обґрунтування своєї правової позиції скаржник посилається на порушення та неправильне застосування судами попередніх інстанцій норм матеріального і процесуального права, а саме приписів статей 203, 512, 514, 517, 601, 603, 1058, 1066, 1068, 1071 Цивільного кодексу України, статті 38 Закону України "Про систему гарантування вкладів фізичних осіб" та статей 43, 83 Господарського процесуального кодексу України, наголошуючи на тому, що, зважаючи на відсутність розпорядження клієнта Банку ОСОБА_15 (власника рахунку) про дострокове відкликання частини вкладу, саме лише укладення між Товариством та ОСОБА_15 договору відступлення права вимоги від 03.08.2014р. не призвело до виникнення грошового зобов'язання Банку перед відповідачем-1 в межах коштів, розміщених на рахунку первісного кредитора, адже, відповідач-2 був позбавлений можливості виконувати розпорядження Товариства (нового кредитора) за вкладними рахунками, власником яких є фізична особа, внаслідок чого у Товариства не виникло грошових вимог до Банку за поданою заявою від 20.02.2015р. про дострокове відкликання частини вкладу. На думку заявника, строк виконання ним зобов'язання за договором банківського вкладу (депозиту) №003-09508-06514 від 06.05.2014р. міг настати лише 30.03.2015р., тобто вже після одержання Банком повідомлення Товариства про заміну кредитора, що виключало можливість проведення спірного зарахування станом на 27.02.2015р. Крім того Банк вважає нікчемними договір застави майнових прав №Д-1.1./2014 від 04.09.2014р. та договір про відступлення права вимоги №Д-1.2/2014 від 04.09.2014р., на яких ґрунтуються позовні вимоги Установи.
Не погодившись з рішенням першої інстанції та постановою апеляційної інстанції, позивач та заступник прокурора м.Києва звернулися до Вищого господарського суду України з касаційними скаргами, у яких просять їх скасувати та прийняти нове рішення, яким позов задовольнити повністю.
В обґрунтування своєї правової позиції скаржники посилаються на порушення та неправильне застосування судами попередніх інстанцій норм матеріального та процесуального права, зокрема приписів статей 203, 215, 512, 516, 517, 586, 601, 1058, 1066, 1068, 1071 Цивільного кодексу України, статей 17, 50, 51 Закону України "Про заставу" та статей 33, 43 Господарського процесуального кодексу України, наголошуючи на тому, що строк виконання зобов'язання Банку перед відповідачем-1 за договором банківського вкладу (депозиту) №003-09508-06514 від 06.05.2014р. не настав, а тому зарахування вимог є неможливим. Крім того заявники вважають, що майнові права Банку за кредитними договорами, в тому числі й за договором кредитної лінії №ВКЛ-2005880 від 09.06.2011р., перебувають у заставі Установи з моменту укладення договору застави майнових прав №Д-1.1./2014 від 04.09.2014р., а дії відповідачів щодо припинення зобов'язань за вказаним кредитним договором шляхом зарахування зустрічних однорідних вимог порушують права позивача як заставодержателя, позбавляючи останнього права на задоволення своїх майбутніх вимог до Банку в частині, що були зараховані за оспорюваним правочином. Банк мав право не виконувати свої грошові зобов'язання перед Товариством, як новим кредитором, які (зобов'язання) не виникли через відсутність направлення розпорядження клієнта (ОСОБА_15.) на відповідну грошову суму. Позивач також вважає, що через ненадання відповідачем-1 до Банку доказів відступлення права вимоги, не настав строк виконання зобов'язання за договором банківського вкладу (депозиту) №003-09508-06514 від 06.05.2014р. На думку скаржників, суд апеляційної інстанції, не встановивши автентичність договору про відступлення права вимоги №Д-1.2/2014 від 04.09.2014р. (в редакції, наданій Банком) та не призначивши відповідну експертизу, поставив під сумнів редакцію цього ж договору, надану позивачем, внаслідок чого дійшов передчасного висновку про відсутність в Установи права на звернення до суду на підставі вказаного договору. Крім того Установа вказує на недійсність договору відступлення права вимоги від 03.08.2014р., як укладеного вкладником (ОСОБА_15.) без попередньої письмової згоди Банку (боржника), як того вимагають п.2.12.19 Правил банківського обслуговування фізичних осіб у Публічному акціонерному товаристві "Дельта Банк", з обов'язковим застосуванням яких погодився ОСОБА_15 при підписанні договору банківського вкладу (депозиту) №003-09508-06514 від 06.05.2014р.
Відповідач-1 у відзиві на касаційні скарги просить рішення та постанову залишити без змін з наведених у ньому мотивів.
Розглянувши касаційні скарги, заслухавши пояснення присутніх представників сторін, третьої особи та прокуратури, перевіривши наявні матеріали справи на предмет правильності юридичної оцінки обставин справи, повноти їх встановлення в судових рішеннях та застосування судами норм матеріального і процесуального права, колегія суддів Вищого господарського суду України дійшла висновку, що касаційні скарги підлягають залишенню без задоволення з наступних підстав.
Як встановлено судами попередніх інстанцій, 09.06.2011р. між ПАТ "Дельта Банк" та ТОВ "Танк Транс" був укладений договір кредитної лінії №ВКЛ-2005880 (далі - Кредитний договір), на умовах якого Банк надав Товариству кредит, а Товариство зобов'язалося повернути такі грошові кошти в порядку та у строки, передбачені договором.
06.05.2014р. між Банком та ОСОБА_15 (вкладник) був укладений договір банківського вкладу (депозиту) №003-09508-06514 (далі - Договір банківського вкладу), за змістом якого банк відкриває вкладнику депозитний рахунок, а також нараховує та сплачує проценти (т.2 а.с.6).
03.08.2014р. між ОСОБА_15 та Товариством було укладено договір про відступлення прав вимоги відступлено право вимоги, за змістом якого ОСОБА_15 відступив на користь відповідача-1 право вимоги до Банку за Договором банківського вкладу (т.1 а.с.179-184).
04.09.2014р. між Банком (заставодавець) та Установою (заставодержатель) було укладено договір застави майнових прав №Д-1.1/2014 (далі - Договір застави), відповідно до умов якого заставодавець надає в заставу заставодержателю майнові права заставодавця за кредитними договорами: від 09.06.2011р. № ВКЛ-2005880; від 19.07.2012р. № НКЛ-2005469/2, від 27.06.2013р. № ВКЛ-2005469/4, від 03.07.2013р. №НКЛ-2005469/5, детальна інформація щодо яких та структура їх забезпечення наведена у додатку №1 до цього договору.
Відповідно до п.1.3 Договору застави майнові права за цим договором є засобом забезпечення виконання заставодавцем зобов'язань перед заставодержателем за договором банківського рахунку №26/995-070 від 27.02.2013р. та будь-якими додатковими договорами, укладеними між сторонами, за умовами якого заставодавець зобов'язується приймати і зараховувати на рахунок грошові кошти, що надходять заставодержателю, виконувати його розпорядження щодо перерахування відповідних сум з рахунку та проводити інші операції у межах законодавства України, а також сплатити відсотки за користування ними у розмірі 15,3% річних.
Згідно п.1.4 вказаного договору за рахунок майнових прав задовольняються усі вимоги заставодержателя, які можуть виникнути внаслідок невиконання заставодавцем зобов'язань перед заставодержателем за договором банківського рахунку.
Пунктом 4.1 Договору застави визначено, що одночасно з цим договором укладається договір відступлення права вимоги з відкладальними умовами.
04.09.2014р. між Установою (новий кредитор або заставодержатель) та Банком (первісний кредитор або заставодавець) укладено договір про відступлення права вимоги (з відкладальними умовами) №Д-1.2/2014 (далі - Договір відступлення права вимоги), з метою реалізації порядку звернення стягнення на майнові права відповідно до договору застави майнових прав №Д-1.1/2014 від 04.09.2014р., що укладений з метою забезпечення виконання зобов'язань первісного кредитора за договором банківського рахунку №26/995-070 від 27.02.2013р.
Відповідно до п.1.2 Договору відступлення права вимоги первісний кредитор відступає, а новий кредитор набуває всі права вимоги за договорами, вказаними у додатках до цього договору (права вимоги).
В додатку №1 до договору про відступлення права вимоги визначено перелік майнових прав, зокрема, за Кредитним договором, укладеним між відповідачами.
Згідно з п.2.2 Договору відступлення права вимоги, примірник якого надано позивачем (т.1 а.с.23), пункт 1.2 договору набирає чинності в незалежності від випадків, передбачених п.2.1 даного договору, в разі прийняття НБУ рішення про віднесення банку до категорії неплатоспроможних (в день винесення рішення).
В той же час, п.2.2 Договору відступлення права вимоги (в редакції, наданій Банком, - т.1 а.с.87) не містить посилання щодо набуття цим договором чинності в разі прийняття НБУ рішення про віднесення банку до категорії неплатоспроможних.
Пунктом 3.1.2 Договору відступлення права вимоги (т.1 а.с.23) встановлено, що у разі прострочення первісним кредитором виконання зобов'язань за договором банківського рахунку або у разі прийняття НБУ рішення про віднесення банку до категорії неплатоспроможних (в день винесення рішення) новий кредитор має право задовольнити свої вимоги шляхом відступлення на користь нового кредитора прав вимоги та подальшого отримання грошових коштів за договорами, зазначеними у додатку №1 до цього договору.
В той же час, пунктом 3.1.2 Договору відступлення права вимоги (т.1 а.с.87) встановлено, що у разі прострочення первісним кредитором виконання зобов'язань за договором банківського рахунку новий кредитор має право задовольнити свої вимоги шляхом відступлення на користь нового кредитора прав вимоги та подальшого отримання грошових коштів за договорами, зазначеними у додатку №1 до цього договору. Посилання про можливість задоволення вимог шляхом відступлення наявного права вимоги на користь іншого кредитора в разі прийняття НБУ рішення про віднесення банку до категорії неплатоспроможних, - вказаний пункт договору не містить.
Як зазначено в оскаржуваній постанові, в судовому засіданні апеляційною інстанцією оглядалися оригінали вищезазначених Договорів відступлення прав вимоги, які були надані представниками позивача та відповідача-2. Проте сторони не надали суду апеляційної інстанції переконливих аргументів та доказів того, що підписаний та скріплений печатками сторін договір від 04.09.2014р. №Д-1.2/2014, п.2.2. якого містив посилання про набуття ним чинності в разі прийняття НБУ рішення про віднесення банку до категорії неплатоспроможних (т.1 а.с.23) має перевагу над іншим долученим до матеріалів справи договором з таким самим номером та датою укладення (т.1 а.с.87), який такого застереження не містив.
Заявою від 27.02.2015р. (т.1 а.с.29-30) Товариство повідомило Банк про припинення зобов'язання зарахуванням зустрічних вимог, в якій вказувалось, що Товариство є боржником Банку за Кредитним договором на суму 212725,36 євро, а Банк є боржником Товариства за Договором банківського вкладу на суму 212725,36 євро, права вимоги за яким відступлені ОСОБА_15 на користь відповідача-1 за договором про відступлення прав вимоги від 03.08.2014р. (т.1 а.с.179-184, а.с.294-312 т.2).
Спір між сторонами виник у зв'язку з тим, що позивач, будучи з 04.09.2014р. заставодержателем майнових прав Банку за Кредитним договором, вважає, що оформлений заявою Товариства односторонній правочин від 27.02.2015р. про зарахування зустрічних однорідних вимог відповідачів порушує права Установи, оскільки цим правочином припинено зобов'язання за вказаним кредитним договором, внаслідок чого заставодержателя у майбутньому буде позбавлено права на задоволення своїх вимог до Банку за рахунок предмета застави. Крім того, на думку позивача, строк виконання зобов'язання Банку перед відповідачем-1 за Договором банківського вкладу не настав, що виключає можливість проведення спірного зарахування вимог.
Відхиляючи доводи відповідача-2 щодо нікчемності договору застави майнових прав №Д-1.1./2014 від 04.09.2014р. і договору про відступлення права вимоги №Д-1.2/2014 від 04.09.2014р., апеляційний суд правомірно врахував, що постановою Окружного адміністративного суду м.Києва від 18.11.2015р., залишеною без змін ухвалою Київського апеляційного адміністративного суду від 18.02.2016р. визнано протиправним та скасовано рішення у формі повідомлення уповноваженої особи Фонду гарантування вкладів фізичних осіб на здійснення ліквідації ПАТ "Дельта Банк" про нікчемність правочинів №8951 від 24.09.2015р., прийнятого на підставі протоколу №54 від 22.09.2015р. (серед цих правочинів були договір застави майнових прав №Д-1.1./2014 від 04.09.2014р. та договір про відступлення права вимоги №Д-1.2/2014 від 04.09.2014р.). Водночас в матеріалах відсутні докази, які б підтверджували обставини, наявність яких свідчить про нікчемність правочину, а саме щодо відмови ПАТ "Дельта Банк" від власних майнових вимог, прийняття на себе зобов'язань у порядку іншому, ніж встановлено Законом України "Про банки і банківську діяльність" та наявності умов, які передбачають передачу майнових прав з метою надання позивачу переваг, що прямо не встановлені законодавством чи внутрішніми документами банку.
В основу ж оскаржуваних рішення та постанови покладено висновки судів першої та апеляційної інстанцій про те, що зобов'язання Товариства за Кредитним договором та зобов'язання Банку за Договором банківського вкладу є зустрічними та однорідними (грошовими), а позивач не довів та не надав суду належних доказів, які б підтверджували, що в момент вчинення одностороннього правочину (заяви про припинення зобов'язань зарахуванням зустрічних вимог від 27.02.2015р.) не були дотримані вимоги, встановлені статтями 203, 601 Цивільного кодексу України, відтак, не довів наявності підстав, в силу яких даний правочин має бути визнаний недійсним. При цьому юридично значимі дії відповідачів щодо зарахування зустрічних однорідних вимог були здійснені ще до запровадження в Публічному акціонерному товаристві "Дельта Банк" тимчасової адміністрації. Разом з тим суд апеляційної інстанції додатково зазначив, що учасники судового процесу не скористались наявним правом щодо доведення належними засобами доказування автентичності договору про відступлення права вимоги №Д-1.2/2014 від 04.09.2014р. в частині наявності/відсутності в ньому застереження щодо умов набуття ним чинності в разі прийняття НБУ рішення про віднесення банку до категорії неплатоспроможних (п.2.2), тому позивач не довів наявність у нього правосуб'єктності для звернення до суду за захистом своїх порушених прав та інтересів у спірних правовідносинах на підставі застереження, наведеного в п.2.2 вказаного договору.
Колегія суддів погоджується з такими висновками судів попередніх інстанцій з огляду на наступне.
Відповідно до статті 43 Господарського процесуального кодексу України господарський суд оцінює докази за своїм внутрішнім переконанням, що ґрунтується на всебічному, повному і об'єктивному розгляді в судовому процесі всіх обставин справи в їх сукупності, керуючись законом. Ніякі докази не мають для господарського суду заздалегідь встановленої сили.
Згідно з ч.ч.1,2 статті 101 Господарського процесуального кодексу України у процесі перегляду справи апеляційний господарський суд за наявними у справі і додатково поданими доказами повторно розглядає справу. Апеляційний господарський суд не зв'язаний доводами апеляційної скарги і перевіряє законність і обґрунтованість рішення місцевого господарського суду у повному обсязі.
Відповідно до п.7 ч.2 статті 105 Господарського процесуального кодексу України у постанові мають бути зазначені: обставини справи, встановлені апеляційною інстанцією, доводи, за якими апеляційна інстанція відхиляє ті чи інші докази, мотиви застосування законів та інших нормативно-правових актів.
Згідно з ч.1 статті 215 Цивільного кодексу України підставою недійсності правочину є недодержання в момент вчинення правочину стороною (сторонами) вимог, які встановлені частинами першою - третьою, п'ятою та шостою статті 203 цього Кодексу.
За загальним правилом ч.3 статті 215 Цивільного кодексу України, якщо недійсність правочину прямо не встановлена законом, але одна із сторін або інша заінтересована особа заперечує його дійсність на підставах, встановлених законом, такий правочин може бути визнаний судом недійсним (оспорюваний правочин).
Як встановлено судами, ТОВ "Танк Транс" є боржником банку за кредитним договором №ВКЛ-2005880 від 09.06.2011р., а Банк є боржником ТОВ "Танк Транс" за договором банківського вкладу (депозиту) від 06.05.2014р., права вимоги за яким набуто за договором відступлення прав вимоги від 03.08.2014р. Отже зазначені вимоги є зустрічними, а зобов'язання ТОВ "Танк Транс" за кредитним договором №ВКЛ-2005880 від 09.06.2011р. та зобов'язання ПАТ "Дельта Банк" за договором банківського вкладу (депозиту) від 06.05.2014р. є грошовими, тобто однорідними.
Частиною 1 статті 1 Господарського процесуального кодексу України встановлено, що підприємства, установи, організації, інші юридичні особи (тому числі іноземні), громадяни, які здійснюють підприємницьку діяльність без створення юридичної особи і в установленому порядку набули статусу суб'єкта підприємницької діяльності, мають право звертатися до господарського суду згідно з встановленою підвідомчістю господарських справ за захистом своїх порушених або оспорюваних прав і охоронюваних законом інтересів, а також для вжиття передбачених цим Кодексом заходів, спрямованих на запобігання правопорушенням.
Таким чином підставою для звернення до суду є наявність порушеного права, і таке звернення здійснюється особою, котрій це право належить, і саме з метою його захисту. Відсутність обставин, які підтверджували б наявність порушення права особи, за захистом якого вона звернулася, є підставою для відмови у задоволенні позову.
Як роз'яснено у п.2.10 постанови Пленуму Вищого господарського суду України №11 від 29.05.2013р. "Про деякі питання визнання правочинів (господарських договорів) недійсними", якщо чинне законодавство прямо не визначає кола осіб, які можуть бути позивачами у справах, пов'язаних з визнанням правочинів недійсними, господарському суду для вирішення питання про прийняття позовної заяви слід керуватися правилами статей 1 і 2 ГПК. Отже, крім учасників правочину (сторін за договором), а в передбачених законом випадках - прокурора, державних та інших органів позивачем у справі може бути будь-яке підприємство, установа, організація, а також фізична особа, чиї права та охоронювані законом інтереси порушує цей правочин.
Зважаючи на те, що майнові права Банку за кредитними договорами, зокрема, за договором кредитної лінії №ВКЛ-2005880 від 09.06.2011р., перебувають у заставі в Установи з 04.09.2014р. за договором застави майнових прав №Д-1.1./2014, на спірні правовідносини поширюється також дія положень статті 586 Цивільного кодексу України та статей 50, 51 Закону України "Про заставу".
Так відповідно до статті 50 Закону України "Про заставу" при заставі прав, якщо інше не передбачено договором, заставодавець зобов'язаний:
виконувати дії, необхідні для забезпечення дійсності заставленого права;
не здійснювати уступки заставленого права;
не виконувати дій, що тягнуть за собою припинення заставленого права чи зменшення його вартості;
вживати заходів, необхідних для захисту заставленого права від посягань з боку третіх осіб;
надавати заставодержателю відомості про зміни, що сталися в заставленому праві, про його порушення з боку третіх осіб та про домагання третіх осіб на це право.
Колегія суддів вважає безпідставними посилання прокуратури на невиконання Банком (заставодавцем) передбачених статтею 50 Закону України "Про заставу" обов'язків, зокрема, шляхом неповідомлення Установи про укладення договору про відступлення права вимоги від 03.08.2014р. між ОСОБА_15 і Товариством та про направлення останнім заяви про зарахування зустрічних однорідних вимог, а також шляхом неповідомлення відповідача-1 про неможливість зарахування однорідних вимог з причин перебування майнових прав за Кредитним договором у заставі з 04.09.2014р., оскільки, по-перше, Банк не може та не зобов'язаний повідомляти Установу про укладення договору від 03.08.2014р., стороною у якому Банк не є, адже сам відповідач-2 дізнався про цей договір лише після отримання наприкінці березня 2015р. повідомлення Товариства про заміну кредитора від 20.02.2015р.
По-друге, з матеріалів справи не вбачається, судами не встановлено та скаржниками не доведено виконання Банком дій, що тягнуть за собою припинення заставленого права чи зменшення його вартості. При цьому оспорюваний односторонній правочин зарахування зустрічних однорідних вимог від 27.02.2015р. вчинено за заявою Товариства, тобто поза волею Банку.
Натомість судом апеляційної інстанції вірно зазначено, що у відзиві на позовну заяву відповідач-1 заперечує проти спірного зарахування вимог, акцентуючи увагу на тому, що Банк не визнав відступлення прав вимоги за Договором банківського вкладу та заміну кредитора у зобов'язанні на Товариство.
Згідно зі статтею 51 Закону України "Про заставу" при заставі прав, якщо інше не передбачено договором, заставодержатель має право:
незалежно від настання терміну виконання забезпеченого заставою зобов'язання вимагати в судовому порядку переводу на себе заставленого права, якщо заставодавець порушив обов'язки, передбачені статтею 50 цього Закону;
вступати у справу як третя особа в судовому спорі, в якому розглядається позов про заставлене право;
в разі порушення заставодавцем обов'язків, передбачених статтею 50 цього Закону, самостійно вживати всіх заходів, необхідних для захисту заставленого права проти порушень з боку третіх осіб.
Відповідно до ч.2 статті 586 Цивільного кодексу України, ч.2 статті 17 Закону України "Про заставу" заставодавець має право відчужувати предмет застави, передавати його в користування іншій особі або іншим чином розпоряджатися ним лише за згодою заставодержателя, якщо інше не встановлено договором.
Тобто правом контролю за предметом застави наділений за законом та належним чином укладеним договором застави лише заставодержатель, і саме його право, у разі відчуження предмета застави, передачі його у користування іншій особі або іншого розпорядження ним, є порушеним. Тому саме заставодержателю належить право на звернення до суду щодо оспорення дій, вчинених із предметом застави без його згоди, з підстав, передбачених статтями 203 та 215 Цивільного кодексу України.
Аналогічна правова позиція викладена у постановах Верховного Суду України від 21.10.2015 у справі №922/5223/14 та від 04.11.2015 у справі №922/3131/14.
Право заставодержателя на оспорювання одностороннього правочину зарахування зустрічних вимог, вчиненого щодо предмету застави за договором застави майнових прав №Д-1.1./2014 від 04.09.2014р., визначено наведеним вище абзацом 4 статті 51 Закону України "Про заставу".
Однак з матеріалів справи вбачається, судами попередніх інстанцій встановлено та скаржниками не спростовано тих обставин, що на підставі п.2.2 Договору відступлення права вимоги (в редакції, наданій позивачем - т.1 а.с.23), пункт 1.2 договору щодо набуття новим кредитором (Установою) права вимоги за Кредитним договором набрав чинності в день прийняття Національним банком України рішення про віднесення банку до категорії неплатоспроможних, а саме постанови Правління НБУ від 02.03.2015 р. №150 "Про віднесення Публічного акціонерного товариства "Дельта Банк" до категорії неплатоспроможних".
Таким чином юридично значимі дії відповідачів щодо зарахування зустрічних однорідних вимог були здійснені ще до запровадження в ПАТ "Дельта Банк" тимчасової адміністрації, що не оспорюється ані учасниками спірного правочину, ані Фондом гарантування вкладів фізичних осіб. Визнання ж недійсним оспорюваного одностороннього правочину не матиме наслідком можливість наступного виконання договорів, укладених між Установою та Банком, оскільки, з огляду на приписи статей 36, 46 Закону України "Про систему гарантування вкладів фізичних осіб" як в період дії тимчасової адміністрації, так і в процедурі ліквідації банківської установи, зарахування зустрічних однорідних вимог забороняється, оскільки може порушити порядок черговості погашення вимог кредиторів.
При цьому доказів виконання зобов'язань за договором застави майнових прав №Д-1.1./2014 від 04.09.2014р. та договором про відступлення права вимоги №Д-1.2/2014 від 04.09.2014р. матеріали справи не містять.
Колегія суддів відхиляє передчасні твердження позивача та прокуратури про те, що дії відповідачів щодо припинення зобов'язань за Кредитним договором шляхом зарахування зустрічних однорідних вимог порушують права позивача як заставодержателя майнових прав за цим кредитним договором, позбавляючи Установу права на задоволення в майбутньому своїх вимог до Банку в частині, що були зараховані за оспорюваним правочином, оскільки порушення прав позивача, яке може відбутися в майбутньому (в разі настання відкладальної умови), в розумінні ч.1 статті 1 Господарського процесуального кодексу України не є підставою для судового захисту прав суб'єкта господарювання.
Виняток встановлено нормою ч.2 статті 386 Цивільного кодексу України, згідно якої власник, який має підстави передбачати можливість порушення свого права власності іншою особою, може звернутися до суду з вимогою про заборону вчинення нею дій, які можуть порушити його право, або з вимогою про вчинення певних дій для запобігання такому порушенню.
Однак згадана стаття не регулює спірні кредитні правовідносини, у яких Установа є заставодержателем, а не власником майнових прав.
За таких обставин апеляційний суд дійшов правильного висновку про те, що станом на момент укладення оспорюваного правочину зарахування вимог від 27.02.2015р. позивач не довів реального порушення цим договором своїх прав, як заставодержателя майнових прав за Кредитним договором, на підставі застереження, наведеного в п.2.2 договору про відступлення права вимоги №Д-1.2/2014 від 04.09.2014р., адже п.2.2 цього договору в редакції, наданій Установою (т.1 а.с.23), містить посилання про набуття договором чинності в разі прийняття рішення НБУ про віднесення Банку до категорії неплатоспроможних, тобто з 02.03.2015р.
Отже станом на момент вчинення спірного правочину зарахування зустрічних вимог (27.02.2015р.) позивач, як новий кредитор, ще не набув права вимоги за кредитним договором від 09.06.2011р., які перебували у нього в заставі, тому права Установи об'єктивно не могли бути порушені до 02.03.2015р. Наведене підтверджується також пунктом 2.1.1 договору застави майнових прав №Д-1.1./2014 від 04.09.2014р. (а.с.50 том 2).
У відповідності до статті 601 Цивільного кодексу України зобов'язання припиняється зарахуванням зустрічних однорідних вимог, строк виконання яких настав, а також вимог, строк виконання яких не встановлений або визначений моментом пред'явлення вимоги. Зарахування зустрічних вимог може здійснюватися за заявою однієї із сторін.
Таким чином за змістом ч.1 статті 601 Цивільного кодексу України, вимоги, які можуть підлягати зарахуванню, мають відповідати таким умовам: 1) бути зустрічними (кредитор за одним зобов'язанням є боржником за іншим, а боржник за першим зобов'язанням є кредитором за другим); 2) бути однорідними (зараховуватися можуть вимоги про передачу речей одного роду, у зв'язку з чим зарахування як спосіб припинення зазвичай застосовується до зобов'язань по передачі родових речей, зокрема, грошей). Правило про однорідність вимог розповсюджується на їх правову природу, але не стосується підстави виникнення такої вимоги. Отже допускається зарахування однорідних вимог, які випливають з різних підстав (різних договорів тощо); 3) строк виконання таких вимог настав, не встановлений або визначений моментом пред'явлення вимоги.
Відповідно до статей 514, 515 Цивільного кодексу України до нового кредитора переходять права первісного кредитора у зобов'язанні в обсязі і на умовах, що існували на момент переходу цих прав, якщо інше не встановлено договором або законом. Заміна кредитора не допускається у зобов'язаннях, нерозривно пов'язаних з особою кредитора, зокрема у зобов'язаннях про відшкодування шкоди, завданої каліцтвом, іншим ушкодженням здоров'я або смертю.
Судами першої та апеляційної інстанцій належним чином відхилено доводи позивача, відповідача-2 та прокуратури щодо ненастання строку виконання зобов'язання Банку перед Товариством, як новим кредитором за договором банківського вкладу (депозиту) №003-09508-06514 від 06.05.2014р., які ґрунтуються виключно на помилковому висновку про те, що з урахуванням приписів статей 1066, 1068, 1071 Цивільного кодексу України та п.1.8 Інструкції про порядок відкриття, використання і закриття рахунків у національній та іноземних валютах, затвердженої постановою правління Національного банку України від 12.11.2003р. №492 (далі - Інструкція), зобов'язання за цим договором банківського вкладу нерозривно пов'язані з особою кредитора (вкладника ОСОБА_15 - власника рахунку), яким до Банку не направлялося розпорядження про дострокове відкликання частини вкладу в сумі 441523,22 дол. США та її перерахування на користь Товариства.
Положення статей 1058, 1066, 1068, 1071 Цивільного кодексу України та Інструкція, які регулюють правовідносини за договорами банківського рахунку та банківського вкладу, не містять жодних вказівок про те, що зобов'язання за цими договорами є нерозривно пов'язаними з особою кредитора (власника рахунку, вкладника), що, в свою чергу, свідчить про допустимість уступки права вимоги за згаданими договорами.
З огляду на викладене колегія суддів не може прийняти до уваги доводи прокуратури та Банку про те, що лише укладення між Товариством та ОСОБА_15 договору відступлення права вимоги від 03.08.2014р. не призвело до виникнення грошового зобов'язання Банку перед відповідачем-1 в межах коштів, розміщених на рахунку первісного кредитора, так як, відповідач-2 був позбавлений можливості виконувати розпорядження Товариства (нового кредитора) за вкладним рахунком, власником якого є фізична особа, внаслідок чого у Товариства не виникло грошових вимог до Банку за поданою заявою від 20.02.2015р. про дострокове відкликання частини вкладу.
Разом з тим касаційна інстанція відхиляє посилання прокуратури в обґрунтування своїх доводів на правову позицію, викладену у постанові Верховного Суду України від 06.04.2016р. у справі №910/8058/15-г, оскільки на відміну від справи №910/25485/15, предметом позову у справі №910/8058/15-г є вимога про припинення правовідносин за кредитним договором, іпотечним договором та договором поруки у зв'язку із проведенням зарахування зустрічних однорідних вимог за договорами банківського рахунка та кредитним договором.
Отже висновки Верховного Суду України, що вміщені у вказаній постанові, в співвідношенні з даною справою (№910/25485/15), не є прийнятими з мотивів неоднакового застосування судами касаційної інстанції одних і тих самих норм матеріального права, а предмет спору та правовідносини у справі №910/8058/15-г не можна вважати подібними з правовідносинами в даній справі.
Колегія суддів визнає необґрунтованими посилання позивача та відповідача-2 на ненастання строку виконання зобов'язання за договором банківського вкладу (депозиту) №003-09508-06514 від 06.05.2014р. з причин ненадання відповідачем-1 до Банку доказів відступлення права вимоги (копії договору від 03.08.2014р.), оскільки, по-перше, норми статей 512-518 Цивільного кодексу України не зобов'язують нового кредитора надавати боржнику договір про відступлення права вимоги від 03.08.2014р., а відповідно до ч.2 статті 14 цього Кодексу Товариство не може бути примушене до вчинення цих дій.
По-друге, з огляду на вчинення Товариством повідомлення про уступку права вимоги лише 20.02.2015р., Банк в період з серпня 2014р. по лютий 2015р. вправі був виконувати зобов'язання зі сплати відсотків на користь первісного кредитора (вкладника). Наведене випливає з положень ч.2 статті 516 Цивільного кодексу України, відповідно до яких у разі якщо боржник не був письмово повідомлений про заміну кредитора у зобов'язанні, новий кредитор несе ризик настання несприятливих для нього наслідків. У цьому разі виконання боржником свого обов'язку первісному кредиторові є належним виконанням.
Крім того позивач, посилаючись в обґрунтування своїх заперечень на приписи ч.2 статті 517 Цивільного кодексу України, помилково ототожнює врегульоване цією нормою право боржника не виконувати свого обов'язку новому кредиторові, яке обумовлено ненаданням боржникові доказів переходу до нового кредитора прав у зобов'язанні, та факт ненастання строку виконання зобов'язання.
Водночас відповідно до ч.2 статті 603 Цивільного кодексу України у разі заміни кредитора зарахування проводиться, якщо вимога виникла на підставі, що існувала на момент одержання боржником письмового повідомлення про заміну кредитора, і строк вимоги настав до його одержання або цей строк не встановлений чи визначений моментом пред'явлення вимоги.
Як зазначає Банк в поданій касаційній скарзі, строк виконання ним зобов'язання за Договором банківського вкладу міг настати не раніше 26.03.2015р., тобто в момент фактичного одночасного одержання Банком повідомлення Товариства про заміну кредитора від 20.02.2015р. та його заяви від 20.02.2015р. про дострокове відкликання частини вкладу, надісланих одним цінним листом (а.с.308 том 2). Однак ці твердження відповідача-2 жодним чином не впливають на правомірність проведення спірного зарахування станом на 27.02.2015р., чим спростовується його посилання на ненастання строку вимоги до одержання боржником повідомлення про заміну кредитора, оскільки за змістом приписів ч.2 статті 603 Цивільного кодексу України, настання строку вимоги до чи безпосередньо в момент отримання боржником (Банком) письмового повідомлення про заміну кредитора допускає можливість проведення зарахування зустрічних однорідних вимог за спірним правочином.
Враховуючи презумпцію правомірності правочину, передбачену статтею 204 Цивільного кодексу України, колегія суддів зауважує, що порушені позивачем питання щодо недійсності договору відступлення права вимоги від 03.08.2014р., укладеного вкладником (ОСОБА_15.) без попередньої письмової згоди Банку (боржника), як того вимагають п.2.12.19 Правил банківського обслуговування фізичних осіб у Публічному акціонерному товаристві "Дельта Банк", можуть бути лише предметом іншого позовного провадження.
Отже суд апеляційної інстанції дійшов правильного висновку про те, що зобов'язання Товариства за Кредитним договором та зобов'язання Банку за Договором банківського вкладу є зустрічними та однорідними (грошовими), а позивач не довів та не надав суду належних доказів, які б підтверджували, що в момент вчинення одностороннього правочину (заяви про припинення зобов'язань зарахуванням зустрічних вимог від 27.02.2015р.) не були дотримані вимоги, встановлені статтями 203, 601 Цивільного кодексу України, відтак, не довів наявності підстав, в силу яких даний правочин має бути визнаний недійсним. При цьому юридично значимі дії відповідачів щодо зарахування зустрічних однорідних вимог були здійснені ще до запровадження в Публічному акціонерному товаристві "Дельта Банк" тимчасової адміністрації. що свідчить про відсутність будь-яких обмежень на час звернення Товариства із заявою від 27.02.2015р.
За наведених обставин колегія суддів погоджується з висновком місцевого господарського суду щодо відсутності фактичних та відповідно правових підстав для задоволення позову.
Касаційна інстанція вважає, що висновок апеляційного суду про недоведеність правосуб'єктності позивача для звернення до суду за захистом своїх порушених прав та інтересів у спірних правовідносинах на підставі застереження, наведеного в п.2.2 договору про відступлення права вимоги №Д-1.2/2014 від 04.09.2014р. (стор.13 оскаржуваної постанови), є непослідовним, оскільки суперечить попередньому висновку цього ж суду про неможливість надання переваги жодному з примірників зазначеного договору, наданими представниками позивача та відповідача-1 (стор.4-5 оскаржуваної постанови), оскільки як досліджено судом, зміст п.2.2 в цих примірниках договору №Д-1.2/2014 від 04.09.2014р. є різним (т.1 а.с.23 та а.с.87).
Відтак, колегія суддів погоджується з твердженням прокуратури про те, що суд апеляційної інстанції, не встановивши автентичність договору про відступлення права вимоги №Д-1.2/2014 від 04.09.2014р. (в редакції, наданій Банком) та не призначивши відповідну судову експертизу, помилково поставив під сумнів редакцію цього ж договору, надану позивачем.
Водночас колегія суддів зауважує, що згадане помилкове посилання апеляційного суду само по собі не призвело до прийняття неправильної по суті постанови, тому й не може бути достатньою підставою для її скасування.
Згідно приписів п.1 статті 1119 Господарського процесуального кодексу України касаційна інстанція за результатами розгляду касаційної скарги має право залишити рішення першої інстанції або постанову апеляційної інстанції без змін, а скаргу без задоволення.
Відповідно до статті 1117 Господарського процесуального кодексу України переглядаючи у касаційному порядку судові рішення, касаційна інстанція на підставі встановлених фактичних обставин справи перевіряє застосування судом першої чи апеляційної інстанції норм матеріального і процесуального права.
Касаційна інстанція не має права встановлювати або вважати доведеними обставини, що не були встановлені у рішенні або постанові господарського суду чи відхилені ним, вирішувати питання про достовірність того чи іншого доказу, про перевагу одних доказів над іншими, збирати нові докази або додатково перевіряти докази.
Враховуючи межі перегляду справи в касаційній інстанції, колегія суддів Вищого господарського суду України вважає, що доводи, викладені заявником у касаційній скарзі, не спростовують висновки суду апеляційної інстанції щодо відсутності підстав для задоволення позову та фактично зводяться до переоцінки доказів і встановлених судом обставин, що в силу положень статті 1117 Господарського процесуального кодексу України не відноситься до повноважень касаційної інстанції.
При цьому перевіривши у відповідності до частини другої статті 1115 Господарського процесуального кодексу України юридичну оцінку обставин справи, повноту їх встановлення в постанові, колегія суддів дійшла висновку, що місцевим та апеляційним господарськими судами в порядку статті 43 Господарського процесуального кодексу України всебічно, повно і об'єктивно розглянуто всі обставини справи, їм дана належна юридична оцінка, порушень норм чинного законодавства не вбачається, у зв'язку з чим, підстави для задоволення касаційних скарг та скасування чи зміни оскаржуваних рішення та постанови відсутні.
Керуючись статтями 1115, 1117, 1119, 11111 Господарського процесуального кодексу України, Вищий господарський суд України
Касаційні скарги Державної іпотечної установи, Публічного акціонерного товариства "Дельта Банк", Прокуратури м.Києва залишити без задоволення.
Рішення Господарського суду м.Києва від 04.12.2015р. та постанову Київського апеляційного господарського суду від 14.04.2016р. у справі №910/25485/15 залишити без змін.
Головуючий суддя О.В. Попікова
Судді: О.О. Євсіков
О.А. Кролевець