05 липня 2016 р. Справа № 815/1658/16
Категорія: 3.4 Головуючий в 1 інстанції: Стефанов С. О.
Колегія суддів Одеського апеляційного адміністративного суду
у складі:
головуючого - Ступакової І.Г.
суддів - Бітова А.І.
- Милосердного М.М.
при секретарі - Іванюк Д.С.
розглянувши у відкритому судовому засіданні в місті Одесі адміністративну справу за апеляційною скаргою ОСОБА_1 на постанову Одеського окружного адміністративного суду від 23 травня 2016 року по справі за адміністративним позовом ОСОБА_1 до Головного управління Державної міграційної служби України в Одеській області про скасування наказів та зобов'язання прийняти рішення про оформлення документів,-
ОСОБА_1 звернувся до суду з адміністративним позовом до ГУ ДМС України в Одеській області про визнання наказу №52 від 17 березня 2016 року, яким відмовлено в оформленні документів для вирішення питання про визнання біженцем або особою, яка потребує додаткового захисту, неправомірним і скасування його; зобов'язання у відповідності з процедурою, передбаченою ст. 8 Закону України «Про біженців та осіб, які потребують додаткового та тимчасового захисту», прийняти рішення про оформлення документів для вирішення питання про визнання біженцем або особою, яка потребує додаткового захисту.
Постановою Одеського окружного адміністративного суду від 23 травня 2016 року в задоволенні адміністративного позову ОСОБА_1 відмовлено.
В апеляційній скарзі ОСОБА_1 ставиться питання про скасування судового рішення в зв'язку з тим, що воно постановлено з порушенням норм матеріального та процесуального права.
Розглянувши матеріали справи, заслухавши доповідача, доводи апеляційної скарги ОСОБА_1, перевіривши законність і обґрунтованість судового рішення в межах позовних вимог і доводів апеляційної скарги, колегія суддів вважає, що апеляційна скарга не підлягає задоволенню з наступних підстав.
Судом першої інстанції встановлено, що ОСОБА_1, ІНФОРМАЦІЯ_1 є громадянином Афганістану, уродженцем с. Хель, пров. Панджшер, за національністю - таджик, за віросповіданням - мусульманин-суніт, рідна мова - дарі, трохи володіє англійською мовою, неодружений. ОСОБА_1 має середню освіту, навчався в школі Надерія в м. Кабул у період з 2002 року по 2014 рік, після закінчення школи навчався на підготовчих курсах «ЕМАЛ РАССА».
ОСОБА_1 покинув країну походження нелегально 30 січня 2016 року, а саме вибув з м. Кабул (Афганістан) - Кундуз (Афганістан), де йому надали підроблений національний паспорт, - Душанбе (Таджикистан), легально перетнув кордон, потім нелегально до Узбекистану, в подальшому пересів на інший автомобіль та поїхав в Казахстан. Звідти прибув до Російської Федерації, потім пішки перетнув кордон України, 19 лютого 2016 року прибув нелегально до м. Одеси (Україна).
10 березня 2016 року позивач звернувся до Управління у справах біженців та осіб без громадянства ГУ ДМС України в Одеській області із заявою про визнання біженцем або особою, яка потребує додаткового захисту, обґрунтувавши причини виїзду з країни громадянської належності побоюваннями за своє життя, оскільки батько заявника працював в службі безпеки Афганістану.
Так, зокрема, під час проведення анкетування 15 березня 2016 року, позивач зазначив, що його батько працював у службі безпеки Афганістану, та три роки тому він зник, 7 місяців тому назад стали приходити люди та шукати батька. Зазначені обставини вплинули на дядька заявника ОСОБА_4, який вирішив направити його разом з братом до України, де проживають інші родичі, а саме: дядьки заявника ОСОБА_2 та ОСОБА_3.
Позивач вважає, що у разі повернення до Афганістану його життю може загрожувати небезпека, через те, що в Афганістані постійно відбуваються різні вибухи та викрадення людей.
18 березня 2016 року за результатами розгляду особової справи заявника №2016ОД0040, Управління дійшло до висновку про доцільність відмовити громадянину Афганістану ОСОБА_1 в оформленні документів для вирішення питання щодо надання статусу біженця, через відсутність умов передбачених пунктами 1, 13 частини 1 статті 1 Закону України «Про біженців та осіб, які потребують додаткового або тимчасового захисту».
Вказаний висновок Управління у справах іноземців та осіб без громадянства ГУ ДМС в Одеській області обґрунтувало, в цілому, тим, що аналізом матеріалів особової справи неможливо обґрунтувати причину виїзду особи з Афганістану з позиції надання міжнародного захисту в Україні, ані під час перебування на Батьківщині, ані перебуваючи поза межами країни своєї громадянської належності він не зазнав і не зазнає жодних переслідувань за конвенційними ознаками визначення статусу біженця у відповідності до вимог п.1 ч.1 ст. 1 Закону України «Про біженців та осіб, які потребують додаткового або тимчасового захисту», а саме у нього відсутні обґрунтовані побоювання стати жертвою переслідувань за ознаками раси, національності, громадянства (підданства), віросповідання, належності до певної соціальної трупи або політичних переконань. Також, аналізом наданих матеріалів разом із наявною інформацією по країні громадянського походження можливо підтвердити відсутність умов, які можуть бути розглянуті в контексті надання заявникові додаткового захисту в Україні, згідно визначення п.13 ч.1 ст. 1 Закону України «Про біженців та осіб, які потребують додаткового або тимчасового захисту», через відсутність доведених фактів серйозної і не вибіркової загрози життю, фізичній цілісності чи свободі в країні громадянського походження. Також не встановлено жодних фактів щодо можливості застосування до особи нелюдського поводження або катування у разі повернення на Батьківщину. Ані особа, ані його близькі родичі також не зазнавали свавільних арештів, катування або інших форм жорстокого поводження, а саме насильницьких зникнень, викрадень, сумарних та позасудових страт, примусових переміщень та застосування тяжкої або забороненої зброї проти цивільного населення. Особа весь час проживала в м. Кабул, який є більш безпечним, загроза загальної небезпеки в регіоні спростовується перевіреною інформацією по країні походження.
Наказом начальника ГУ ДМС України в Одеській області від 18 березня 2016 року №53 з посиланням на ст. 8 Закону України «Про біженців та осіб, які потребують додаткового або тимчасового захисту» позивачу відмовлено в оформленні документів для вирішення питання про визнання біженцем або особою, яка потребує додаткового захисту.
30 березня 2016 року позивач отримав повідомлення про відмову в оформленні документів для вирішення питання про визнання біженцем або особою, яка потребує додаткового захисту.
Відмовляючи у задоволенні адміністративного позову, суд першої інстанції виходив з того, що рішення ГУ ДМС України в Одеській області, яким ОСОБА_1 відмовлено в оформленні документів для вирішення питання про визнання біженцем або особою, яка потребує додаткового захисту, прийнято з урахуванням та дослідженням всіх обставин справ і є правомірним, а наведені позивачем підстави для надання йому статусу біженця не впливають на кваліфікацію останніх в якості критеріїв визначення статусу біженця у розумінні вимог Закону України «Про біженців та осіб, які потребують додаткового або тимчасового захисту».
Колегія суддів погоджується з вказаними висновками суду першої інстанції, виходячи з наступного.
Відповідно до статті 14 Загальної декларації прав людини кожна людина має право шукати притулку від переслідувань в інших країнах.
Виходячи зі змісту Конвенції про статус біженців 1951 року, поняття "біженець" включає підстави, за наявності яких особі може бути наданий статус біженця. Такими підставами є: 1) знаходження особи за межами країни своєї національної належності або, якщо особа не має визначеного громадянства, за межами країни свого колишнього місця проживання; 2) наявність обґрунтованих побоювань стати жертвою переслідувань; 3) побоювання стати жертвою переслідування повинно бути пов'язане з ознаками, які вказані в Конвенції про статус біженців, а саме: а) расової належності; б) релігії; в) національності (громадянства); г) належності до певної соціальної групи; д) політичних поглядів; 4) неможливістю або небажанням особи користуватися захистом країни походження внаслідок таких побоювань.
У відповідності до підпунктів 45 та 66 Керівництва з процедур та критеріїв визначення статусу біженця Управління Верховного комісара Організації Об'єднаних Націй у справах біженців, особа повинна вказати переконливу причину, чому вона особисто побоюється стати жертвою переслідування. Для того, щоб вважатись біженцем або особою, яка потребує додаткового захисту, особа повинна надати свідчення повністю обґрунтованих побоювань стати жертвою переслідувань за конвенційними ознаками.
Обґрунтоване побоювання стати жертвою переслідувань є визначальним у переліку критеріїв щодо визначення біженця. Під впливом цієї суб'єктивної оцінки особа вирішила покинути країну і стала біженцем, а тому з'ясування суб'єктивних обставин є першочерговим завданням судів під час вирішення таких спорів.
Відповідно до п.1 ч.1 ст. 1 Закону України "Про біженців та осіб, які потребують додаткового або тимчасового захисту" біженцем визнається особа, яка не є громадянином України і внаслідок обґрунтованих побоювань стати жертвою переслідувань за ознаками раси, віросповідання, національності, громадянства (підданства), належності до певної соціальної групи або політичних переконань, перебуває за межами країни своєї громадянської належності та не може користуватися захистом цієї країни або не бажає користуватися цим захистом внаслідок таких побоювань, або, не маючи громадянства (підданства) і перебуваючи за межами країни свого попереднього постійного проживання, не може чи не бажає повернутися до неї внаслідок зазначених побоювань.
Згідно п.13 ч.1 ст. 1 Закону України "Про біженців та осіб, які потребують додаткового або тимчасового захисту" - особа, яка потребує додаткового захисту, - особа, яка не є біженцем відповідно до Конвенції про статус біженців 1951 року і Протоколу щодо статусу біженців 1967 року та цього Закону, але потребує захисту, оскільки така особа змушена була прибути в Україну або залишитися в Україні внаслідок загрози її життю, безпеці чи свободі в країні походження через побоювання застосування щодо неї смертної кари або виконання вироку про смертну кару чи тортур, нелюдського або такого, що принижує гідність, поводження чи покарання або загальнопоширеного насильства в ситуаціях міжнародного або внутрішнього збройного конфлікту чи систематичного порушення прав людини і не може чи не бажає повернутися до такої країни внаслідок зазначених побоювань.
Статтею 6 Закону України "Про біженців та осіб, які потребують додаткового або тимчасового захисту" передбачено, що не може бути визнана біженцем або особою, яка потребує додаткового захисту, особа: яка вчинила злочин проти миру, воєнний злочин або злочин проти людства і людяності, як їх визначено у міжнародному праві; яка вчинила злочин неполітичного характеру за межами України до прибуття в Україну з метою бути визнаною біженцем або особою, яка потребує додаткового захисту, якщо таке діяння відповідно до Кримінального кодексу України належить до тяжких або особливо тяжких злочинів; яка винна у вчиненні дій, що суперечать меті та принципам Організації Об'єднаних Націй; стосовно якої встановлено, що умови, передбачені пунктами 1 чи 13 частини першої статті 1 цього Закону, відсутні; яка до прибуття в Україну була визнана в іншій країні біженцем або особою, яка потребує додаткового захисту; яка до прибуття в Україну з наміром бути визнаною біженцем або особою, яка потребує додаткового захисту, перебувала в третій безпечній країні. Дія цього абзацу не поширюється на дітей, розлучених із сім'ями, а також на осіб, які народилися чи постійно проживали на території України, а також їх нащадків (дітей, онуків).
Відповідно до ч.6 ст. 8 Закону України "Про біженців та осіб, які потребують додаткового або тимчасового захисту" - рішення про відмову в оформленні документів для вирішення питань щодо визнання біженцем або особою, яка потребує додаткового захисту, приймаються за заявами, які є очевидно необґрунтованими, тобто якщо у заявника відсутні умови, зазначені пунктами 1 чи 13 частини першої статті 1 цього Закону, а також якщо заяви носять характер зловживання: якщо заявник з метою визнання його біженцем або особою, яка потребує додаткового захисту, видає себе за іншу особу, а так само за заявами, поданими особами, яким було відмовлено у визнанні біженцем або особою, яка потребує додаткового захисту, у зв'язку з відсутністю підстав, передбачених для визнання біженцем або особою, яка потребує додаткового захисту, встановлених пунктами 1 чи 13 частини першої статті 1 цього Закону, якщо зазначені умови не змінилися.
В даному випадку, як вбачається з матеріалів справи та встановлено судом першої інстанції, звертаючись до міграційного органу позивач надав різну історію свого ймовірного переслідування на Батьківщині, зокрема, в заяві від 10 березня 2016 року, було зазначене, що сім'ї заявника завжди загрожувала небезпека з боку ворогів Афганістану, в останній час ці погрози стали регулярними та батько вирішив відправити заявника до України, а під час анкетування від 15 березня 2016 року, вказав, що проблеми почались після зникнення його батька три роки тому, до нього почали приходити люди та розпитувати про батька, після чого дядько заявника вирішив, щоб заявник разом із своїм братом приїхали до України. При цьому, під час протоколу співбесіди від 18 березня 2016 року з'ясувалось, що батько не зникав та періодично телефонує родині (арк. 4 протокол співбесіди від 18 березня 2016 року).
Разом з цим, під час проведення співбесіди, позивачем було зазначено, що він звернувся до міграційної служби з метою отримання документів для легалізації на території України, оскільки бажає навчатись та для отримання субсидії.
З урахуванням наведеного, колегія суддів приходить до висновку, що позивачем не наведено жодної обставини, яка б давала підстави до визнання його біженцем або особою, яка потребує додаткового захисту. Зокрема те, що він за місцем громадянської належності може стати жертвою переслідувань за ознаками раси, віросповідання, національності, громадянства (підданства), належності до певної соціальної групи або політичних переконань та не може користуватися захистом цієї країни або не бажає користуватися цим захистом внаслідок таких побоювань, або, не маючи громадянства (підданства) і перебуваючи за межами країни свого попереднього постійного проживання, не може чи не бажає повернутися до неї внаслідок зазначених побоювань.
Разом з цим, апелянтом не надано фактів недозволеного поводження ні відносно себе, ні відносно близьких членів сім'ї, не надано доказів перебування членом жодної політичної, релігійної, військової або громадської організації. До інцидентів із застосуванням фізичного насильства, які були пов'язані з расовою, національною, релігійною належністю, політичними поглядами, причетним ніколи не був.
В свою чергу, судом першої інстанції було вірно встановлено, що покладена в основу заяви та позову історія позивача містять велику кількість суперечностей та неузгодженостей, що свідчить про неправдивий характер таких доводів.
Тобто, ОСОБА_1 звернувся до органу міграційної служби не за міжнародним захистом, а в пошуках шляхів легалізації на території Україні, оскільки перебуває на її території незаконно, а відтак основною ціллю звернення до міграційної служби стало намагання влаштувати умови кращого проживання, що в свою чергу є намаганням знайти країну з кращими умовами життя.
Таким чином, колегія суддів погоджується з висновками суду першої інстанції, що оскаржуваний наказ №52 від 17 березня 2016 року, яким відмовлено позивачу в оформленні документів для вирішення питання про визнання біженцем або особою, яка потребує додаткового захисту є правомірним, оскільки причини, які спонукали позивача до виїзду з країни походження не відповідають умовам визначеним пунктами 1, 13 ч.1 ст. 1 Закону України "Про біженців та осіб, які потребують додаткового або тимчасового захисту".
Інші доводи апеляційної скарги колегія суддів не приймає до уваги, оскільки вони повністю спростовуються матеріалами справи та обставинами, які повно та об'єктивно були встановлені судом першої інстанції при вирішенні справи.
Враховуючи все вищевикладене, колегія суддів вважає, що суд першої інстанції правильно встановив обставини справи, порушень матеріального та процесуального права при вирішенні справи не допустив, а наведені в скарзі доводи правильність висновків суду не спростовують, у зв'язку з чим апеляційна скарга задоволенню не підлягає.
Керуючись ст.ст. 195, 196, п.1 ч.1 ст. 198, ст. 200, п.1 ч.1 ст. 205, ст. 206, ч.5 ст. 254 КАС України, колегія суддів,-
Апеляційну скаргу ОСОБА_1 залишити без задоволення, постанову Одеського окружного адміністративного суду від 23 травня 2016 року залишити без змін.
Ухвала апеляційного суду набирає чинності негайно після її проголошення, але може бути оскаржена в касаційному порядку до Вищого адміністративного суду України протягом двадцяти днів після набрання законної сили судовим рішенням суду апеляційної інстанції.
Повний текст судового рішення виготовлений 06 липня 2016 року.
Головуючий: І.Г. Ступакова
Судді: А.І. Бітов
М.М. Милосердний