Справа № 822/668/16
Головуючий у 1-й інстанції: Матущак В.В.
Суддя-доповідач: Мельник-Томенко Ж. М.
30 червня 2016 року
м. Вінниця
Вінницький апеляційний адміністративний суд у складі колегії:
головуючого судді: Мельник-Томенко Ж. М.
суддів: Ватаманюка Р.В. Сторчака В. Ю.
розглянувши в порядку письмового провадження апеляційну скаргу Управління Державної міграційної служби України в Хмельницькій області на постанову Хмельницького окружного адміністративного суду від 11 травня 2016 року у справі за адміністративним позовом ОСОБА_3 до Управління Державної міграційної служби України в Хмельницькій області про визнання протиправними та скасування рішення і зобов'язання покинути територію України,
У квітні 2016 року ОСОБА_3 звернувся до суду з позовом до управління Державної міграційної служби України в Хмельницькій області про визнання протиправним та скасування рішення, та скасування зобов'язання покинути територію України.
Постановою Хмельницького окружного адміністративного суду від 11.05.2016 року адміністративний позов задоволено частково, зокрема визнано протиправним та скасовано рішення №37 від 30.03.2016 про примусове повернення з України громадянина Республіки Узбекистан ОСОБА_3 (ОСОБА_3) в частині заборони подальшого в'їзду на територію України громадянину Республіки Узбекистан ОСОБА_3 (ОСОБА_3) терміном на 3 роки до 30.03.2019. В задоволенні інших позовних вимог відмовлено.
Не погоджуючись з прийнятим рішенням відповідач подав апеляційну скаргу, в якій просив скасувати постанову суду першої інстанції та прийняти нову про відмову в задоволенні позову. В обґрунтування скарги зазначено, що судом першої інстанції не враховано, що заборона щодо подальшого в'їзду в Україну в даному випадку застосовано до позивача, у зв'язку із тим, що останній перебуває на території України без законних на те підстав, до органів міграційної служби з проханням про продовження строку перебування на території України не звертався, одружений з громадянкою Узбекистану, законних підстав перебування якої на території України не надано, народжені на території України діти позивача не набули громадянства України, із заявою д органів міграційної служби позивач з питань набуття дітьми громадянства України, також не звертався.
Сторони в судове засідання не з'явились про дату, час та місце розгляду справи були повідомлені завчасно та належним чином.
Враховуючи те, що в матеріалах справи достатньо письмових доказів для правильного вирішення апеляційної скарги, а особиста участь сторін в судовому засіданні - не обов'язкова, колегія суддів у відповідності до п.п. 1, 2 ч. 1 ст. 197 КАС України визнала можливим проводити апеляційний розгляд справи в порядку письмового провадження за наявними у справі матеріалами.
Заслухавши суддю-доповідача, дослідивши матеріали справи та перевіривши доводи апеляційної скарги, колегія суддів вважає, що апеляційна скарга підлягає задоволенню, а постанова суду першої інстанції скасуванню з наступних підстав.
Як встановлено судом першої інстанції, судом 30.03.2016 під час проведення профілактичних заходів щодо нагляду та контролю за виконанням законодавства в міграційній сфері на території речового ринку м. Хмельницького було виявлено громадянина Республіки Узбекистан ОСОБА_3 (ОСОБА_3), ІНФОРМАЦІЯ_1, який прибув на територію України 20.07.2015 через КПП "Конотоп" у приватних справах.
Відповідно до діючого законодавства громадянин Республіки Узбекистан ОСОБА_3 має право перебувати на території України не більше ніж 90 днів протягом 180 днів. Разом з тим ОСОБА_3 на день контролю перебував в Україні понад встановлений строк, а саме - 181 день.
За вказане порушення ОСОБА_3 було притягнуто 30.03.2016 до адміністративної відповідальності відповідно до ч.1 ст.203 КУпАП та накладено штраф в розмірі 850,00 грн. ( постанова про накладення адміністративного стягнення №ПН МХМ 022938 від 30.03.2016), який ним було того ж дня сплачено.
Крім того, 30.03.2016 головним спеціалістом відділу у справах іноземців, ОБГ та протидії нелегальній міграції Управління ДМС України у Хмельницькій області було прийнято рішення №37 про примусове повернення з України громадянина Республіки Узбекистан ОСОБА_3 (ОСОБА_3), згідно якого вирішено:
1. Примусово повернути за межі України громадянина Республіки Узбекистан ОСОБА_3 (ОСОБА_3), ІНФОРМАЦІЯ_1 з забороною щодо подальшого в'їзду на територію України терміном на 3 роки до 30.03.2019;
2. Зобов'язати громадянина Республіки Узбекистан ОСОБА_3 (ОСОБА_3), ІНФОРМАЦІЯ_1 покинути територію України до 04.04.2016.
Також судом встановлено, що позивач одружений з ОСОБА_2 та має троє дітей, які разом із позивачем проживають у Хмельницькому та навчаються у навчальних закладах м. Хмельницького, що підтверджується відповідними свідоцтвами про народження дітей та довідками з навчальних закладів м. Хмельницького.
Задовольняючи позовні вимоги в частині заборони подальшого в'їзду на територію України громадянину Республіки Узбекистан ОСОБА_3 терміном на 3 роки, суд першої інстанції зазначив, що враховуючи відсутність доказів, що свідчать про наявність підстав для застосування до позивача заборони в'їзду в Україну, визначених ст. 13 Закону України «Про правовий статус іноземців та осіб без громадянства», тому відповідачем було протиправно прийнято оскаржуване рішення в цій частині.
Відмовляючи в задоволенні позовних вимог щодо скасування рішення в частині примусового повернення за межі України та зобов'язання позивача покинути територію України суд першої інстанції дійшов висновку, що вказане є законним, оскільки позивач не дотримався порядку тимчасового перебування іноземців на території України, а саме після закінчення дозволеного терміну перебування в Україні ухилився від виїзду з території України, чим порушив вимоги ч. 3 ст. 9 Закону України «Про правовий статус іноземців та осіб без громадянства». В частині відмови рішення суду першої інстанції не оскаржуються, тому відповідно до ст. 195 КАС України суд апеляційної інстанції не переглядає його в апеляційному порядку.
Суд апеляційної інстанції не погоджується з рішенням суду першої інстанції в частині задоволення позовних вимог з огляду на наступне.
Так, задовольняючи позовні вимоги частково та скасовуючи оскаржуване рішення відповідача від 30.03.2016 року в частині заборони подальшого в'їзду на територію України громадянину Республіки Узбекистан ОСОБА_3 терміном на 3 роки до 30.03.2019 року, суд першої інстанції керуючись ст. 13 Закону України «Про правовий статус іноземців та осіб без громадянства», зазначив, що у суб'єкта владних повноважень не було підстав для заборони в'їзду позивачу на територію України.
За змістом п. 6 ч. 1 ст. 1 Закону України «Про правовий статус іноземців та осіб без громадянства» (далі - Закон), іноземець - особа, яка не перебуває у громадянстві України і є громадянином (підданим) іншої держави або держав.
Згідно з п. 9 ч. 1 ст. 1 Закону України «Про правовий статус іноземців та осіб без громадянства», іноземці та особи без громадянства, які тимчасово перебувають на території України, - це іноземці та особи без громадянства, які перебувають на території Україні протягом дії візи або на період, установлений законодавством чи міжнародним договором України, або якщо строк їх перебування на території України продовжено в установленому порядку.
За змістом ст. 3 Закону України «Про правовий статус іноземців та осіб без громадянства», іноземці та особи без громадянства, які перебувають в Україні на законних підставах, користуються тими самими правами і свободами, а також несуть такі самі обов'язки, як і громадяни України, за винятками, встановленими Конституцією, законами чи міжнародними договорами України.
Іноземці та особи без громадянства, які перебувають під юрисдикцією України, незалежно від законності їх перебування, мають право на визнання їх правосуб'єктності та основних прав і свобод людини.
Іноземці та особи без громадянства зобов'язані неухильно додержуватися Конституції та законів України, інших нормативно-правових актів, не посягати на права і свободи, честь і гідність інших людей, інтереси суспільства та держави.
Відповідно до ч. 1 ст. 4 вказаного Закону, іноземці та особи без громадянства можуть відповідно до Закону України «Про імміграцію» іммігрувати в Україну на постійне проживання.
Відповідно до ст. 26 вказаного Закону, іноземець або особа без громадянства можуть бути примусово повернуті в країну походження або третю країну, якщо їх дії порушують законодавство про правовий статус іноземців та осіб без громадянства або суперечать інтересам забезпечення національної безпеки України чи охорони громадського порядку, або якщо це необхідно для охорони здоров'я, захисту прав і законних інтересів громадян України за рішенням центрального органу виконавчої влади, що забезпечує реалізацію державної політики у сфері міграції, органу Служби безпеки України або органу охорони державного кордону (стосовно іноземців та осіб без громадянства, які затримані ними у межах контрольованих прикордонних районів під час спроби або після незаконного перетинання державного кордону України), з подальшим повідомленням протягом 24 годин прокурору про підстави прийняття такого рішення. У рішенні про примусове повернення зазначається строк, протягом якого іноземець або особа без громадянства повинні виїхати з України. Зазначений строк не повинен перевищувати 30 днів з дня прийняття рішення.
Іноземець або особа без громадянства зобов'язані самостійно залишити територію України у строк, зазначений у рішенні про примусове повернення.
Поряд із зазначеним за приписами ч. 2 ст. 26 Закону рішення про примусове повернення іноземців та осіб без громадянства, зазначених у частині першій цієї статті, може супроводжуватись забороною щодо подальшого в'їзду в Україну строком на три роки. Строк заборони щодо подальшого в'їзду в Україну обчислюється з дня винесення такого рішення. Порядок виконання рішення про заборону щодо подальшого в'їзду в Україну визначає Кабінет Міністрів України.
Наведене вище свідчить, що рішення про заборону подальшого в'їзду в Україну іноземців та осіб без громадянства не є обов'язковим до застосування при прийнятті рішення про примусове повернення в країну походження, а отже, є факультативною санкцією, яка може застосовуватись під час примусового повернення в країну походження цих осіб. Водночас передбачене ч. 2 ст. 26 Закону право на прийняття рішення про заборону подальшого в'їзду в Україну іноземців та осіб без громадянства свідчить про наявність дискреційних повноважень органу Державної міграційної служби за належної оцінки обставин справи.
Крім того, ст. 13 Закону передбачені підстави для заборони в'їзду іноземців та осіб без громадянства в Україну при в'їзді на територію України, натомість положеннями ст. 26 Закону передбачено заборону подальшого в'їзду в Україну, як факультативну санкцію при примусовому видворенні або поверненні в країну походження. Вказані положення не є тотожними, тому при розгляді справ для правильного застосування вказаних вище норм права, судам необхідно звертати увагу на характер спірних правовідносин.
Згідно з ч. 1 ст. 203 Кодексу України про адміністративні правопорушення, порушення іноземцями та особами без громадянства правил перебування в Україні, тобто проживання без документів на право проживання в Україні, за недійсними документами або документами, термін дії яких закінчився, або працевлаштування без відповідного дозволу на це, якщо необхідність такого дозволу передбачено законодавством України, або недодержання встановленого порядку пересування і зміни місця проживання, або ухилення від виїзду з України після закінчення відповідного терміну перебування, неприбуття без поважних причин до визначеного місця навчання або працевлаштування після в'їзду в Україну у визначений строк, а так само порушення правил транзитного проїзду через територію України, крім порушень, передбачених частиною другою цієї статті, - тягнуть за собою накладення штрафу від тридцяти до п'ятдесяти неоподатковуваних мінімумів доходів громадян.
Проаналізувавши наведені законодавчі норми, дослідивши матеріали справи, суд апеляційної інстанції зазначає, що під час прийняття оскаржуваного рішення відповідачем дотримано положення ст. 19 Конституції України, а також наведені положення Закону України «Про правовий статус іноземців та осіб без громадянства», оскільки у матеріалах справи встановлені належні та допустимі докази наявності підстав, передбачених ст. 26 Закону України «Про правовий статус іноземців та осіб без громадянства», для примусового повернення іноземця в країну походження, враховуючи той факт, що позивачем вчинено дії, які порушують законодавство про правовий статус іноземців та осіб без громадянства, а саме: тривале перебування на території України без отримання відповідного дозволу, що також встановлено і судом першої інстанції, а тому рішення в частині заборони щодо подальшого в'їзду на територію України є правомірним.
До того ж суд апеляційної інстанції зазначає, що відповідно до п. 6 ч. 1 ст. 18 КАС України (яка була чинна на час вчинення процесуальних дій судом першої інстанції) місцевим загальним судам як адміністративним судам підсудні адміністративні справи щодо: примусового повернення іноземців чи осіб без громадянства в країну походження або третю країну; примусового видворення іноземців чи осіб без громадянства з України; затримання з метою ідентифікації та забезпечення примусового видворення іноземців чи осіб без громадянства, які підлягають примусовому видворенню з України; затримання з метою ідентифікації та забезпечення передачі іноземців чи осіб без громадянства відповідно до міжнародних договорів України про реадмісію.
Крім того, суд апеляційної інстанції зауважує, що відкриття провадження по справам вказаної категорії та їх розгляд здійснюються у порядку визначеному главою 6 КАС України "Особливості провадження в окремих категоріях справи". Зокрема ст. 183-5 КАС України (яка була чинна на час подачі позову до суду першої інстанції) визначено, що адміністративні справи, передбачені частиною першою цієї статті, розглядаються судом у п'ятиденний строк з дня надходження позовної заяви, а копії судових рішень у визначених цією статтею адміністративних справах невідкладно видаються особам, які брали участь у справі.
Згідно з ч. 2 ст. 5 КАС України провадження в адміністративних справах здійснюється відповідно до закону, чинного на час вчинення окремої процесуальної дії, розгляду і вирішення справи.
Таким чином, суд апеляційної інстанції зазначає, що вказана адміністративна справа була підсудна місцевому загальному суду, як адміністративному.
За таких обставин суд апеляційної інстанції дійшов висновку, враховуючи також рішення суду першої інстанції про відмову в частині позовних вимог, що всі вимоги позивача не підлягають задоволенню, оскільки під час апеляційного розгляду справи та наявними в матеріалах справи доказами не підтвердились доводи позивача щодо протиправності оскаржуваного рішення, прийнятого суб'єктом владних повноважень, а самі доводи наведені позивачем в позові не відповідали змісту заявлених позовних вимог.
В силу пункту 3 частини 1 статті 198 КАС України, за наслідками розгляду апеляційної скарги на постанову суду першої інстанції має право скасувати її та прийняти нову постанову суду.
Відповідно до пункту 4 частини 1 статті 202 КАС України підставами для скасування постанови або ухвали суду першої інстанції та ухвалення нового рішення є порушення норм матеріального або процесуального права, що призвело до неправильного вирішення справи або питання.
Враховуючи встановлене порушення судом першої інстанції норм матеріального права, колегія суддів встановила підстави для скасування оскаржуваної постанови суду першої інстанції та прийняття нової постанови про відмову в задоволенні позовних вимог.
Керуючись ст.ст. 160, 167, 183-7, 195, 197, 198, 202, 205, 207, 212, 254 КАС України, суд
апеляційну скаргу Управління Державної міграційної служби України в Хмельницькій області задовольнити повністю.
Постанову Хмельницького окружного адміністративного суду від 11 травня 2016 року у справі за адміністративним позовом Громадянин Республіки Узбикистан ОСОБА_3 до Управління Державної міграційної служби України в Хмельницькій області про визнання протиправними та скасування рішення і зобов'язання покинути територію України скасувати, прийняти нову постанову.
В задоволенні адміністративного позову відмовити повністю.
Постанова суду набирає законної сили в порядку та в строки, передбачені ст. ст. 212, 254 КАС України.
Головуючий Мельник-Томенко Ж. М.
Судді Ватаманюк Р.В. Сторчак В. Ю.