ГОСПОДАРСЬКИЙ СУД міста КИЄВА 01030, м.Київ, вул.Б.Хмельницького,44-В, тел. (044) 284-18-98, E-mail: inbox@ki.arbitr.gov.ua
18.05.2016Справа №910/5625/16
За позовомТовариства з обмеженою відповідальністю «ПРОМФІНАНС ГРУП»
до Публічного акціонерного товариства "Укргазвидобування
про визнання недійсним пункту договору
Суддя Селівон А.М.
Представники сторін:
Від позивача: Слюсаренко О.А.- представник, довіреність б/№ від 21.03.2016р.
Від відповідача: Собко О.В. - представник, довіреність № 2-42д від 08.12.2015.
В судовому засіданні на підставі ч.2 ст.85 Господарського процесуального кодексу України оголошені вступна та резолютивна частини рішення.
Товариство з обмеженою відповідальністю "ПРОМФІНАНС ГРУП" звернулось до Господарського суду міста Києва з позовом до Публічного акціонерного товариства "Укргазвидобування" про визнання недійсним п. 11.2 договору поставки № УГВ11174/08-15 (закупівля товару за власні кошти) від 17.06.2015, а також стягнення судових витрат по сплаті судового збору у розмірі 1 378,00 грн.
В обґрунтування позовних вимог позивач у позовній заяві посилається на те, що договір поставки №УГВ11174/08-15 (закупівля товару за власні кошти) від 17.06.2015, укладений з відповідачем у даній справі, зокрема п.11.2 вказаного договору, не відповідає засадам добросовісності та справедливості, а відтак оскаржуваний правочин в цій частині суперечить визначеному ст. 509 Цивільного кодексу України поняттю зобов'язання щодо його виконання на засадах добросовісності, розумності та справедливості, у зв'язку з чим позивач, керуючись ст.ст. 203, 215 Цивільного кодексу України, просить визнати його недійсним.
Ухвалою Господарського суду міста Києва від 01.04.16 р. позовну заяву прийнято до розгляду, порушено провадження у справі № 910/5625/16 та призначено до розгляду на 27.04.16 р.
Ухвалою суду від 27.04.16 р. розгляд справи відкладався на 18.05.16 р.
У судове засідання 27.04.16 р. з'явились уповноважені представники відповідача.
Уповноважений представник позивача у судове засідання 27.04.2016 не з'явився.
Копія ухвали суду від 01.04.2016, яка направлялась позивачу на адресу: 02206, м. Київ, вул. Червоноткацька, 42, на час проведення судового засідання 27.04.16 на адресу Господарського суду м. Києва не повернулась.
Судом здійснено запит з офіційного сайту Українського державного підприємства поштового зв'язку «Укрпошта» щодо відстеження пересилання поштового відправлення № 0103038087596, в якому зазначено, що станом на 25.04.16 вказане поштове відправлення вручено адресату за довіреністю.
У судове засідання 18.05.2016 з'явились уповноважені представники сторін.
У судовому засіданні 27.04.16 р. представник відповідача подав повідомлення по справі б/н від 27.04.2016 та відзив на позовну заяву б/н від 27.04.2016 р., в якому заперечує проти задоволення позовних вимог ТОВ "ПРОМФІНАНС ГРУП", вважає їх необґрунтованими, безпідставними та такими, що суперечать нормам чинного законодавства, оскільки позивач був обізнаний із оспорюваним п. 11.2 договору поставки №УГВ11174/08-15 (закупівля товару за власні кошти) від 17.06.2015 ще на стадії участі у процедурі закупівлі ПАТ "Укргазвидобування", а подавши свою пропозицію та, в подальшому, уклавши договір, позивач підтвердив своє волевиявлення до вчинення правочину.
Відзив на позовну заяву б/н від 27.04.2016 та повідомлення по справі б/н від 27.04.2016 судом долучено до матеріалів справи.
Судом повідомлено, що до початку судового засідання 18.05.16 р. через відділ діловодства суду від представника позивача надійшло клопотання про долучення документів до матеріалів справи б/н від 17.05.2016 р, яке судом задоволено, документи долучені до матеріалів справи.
Інших доказів на підтвердження своїх вимог та заперечень, окрім наявних в матеріалах справи, сторонами на час проведення судового засідання 18.05.16 р. суду не надано.
Відповідно до 2.3 Постанови Пленуму Вищого господарського суду України від 26.12.11 р. № 18 "Про деякі питання практики застосування Господарського процесуального кодексу України судами першої інстанції" (далі - Постанова № 18) якщо стороною (або іншим учасником судового процесу) у вирішенні спору не подано суду в обґрунтування її вимог або заперечень належні і допустимі докази, в тому числі на вимогу суду, або якщо в разі неможливості самостійно надати докази нею не подавалося клопотання про витребування їх судом (частина перша статті 38 ГПК), то розгляд справи господарським судом може здійснюватися виключно за наявними у справі доказами, і в такому разі у суду вищої інстанції відсутні підстави для скасування судового рішення з мотивів неповного з'ясування місцевим господарським судом обставин справи.
При цьому, оскільки суд відкладав розгляд справи, надаючи учасникам судового процесу можливість реалізувати свої процесуальні права на представництво інтересів у суді та подання доказів в обґрунтування своїх вимог та заперечень, суд, враховуючи обмежені процесуальні строки розгляду спору, встановлені ст. 69 Господарського процесуального кодексу України, не знаходив підстав для відкладення розгляду справи.
Враховуючи відсутність на час проведення судових засідань клопотань представників сторін щодо здійснення фіксації судового засідання по розгляду даної справи технічними засобами, фіксування судового процесу за допомогою звукозаписувального технічного засобу не здійснювалось. Судовий процес відображено у протоколах судового засідання.
Перед початком розгляду справи в судових засіданнях представників сторін було ознайомлено з правами та обов'язками відповідно до статей 20, 22, 60, 74 та частини 5 ст. 81-1 Господарського процесуального кодексу України.
Представники сторін в судових засіданнях повідомили суд, що права та обов'язки їм зрозумілі.
Відводу судді представниками сторін не заявлено.
Уповноважений представник позивача у судовому засіданні 18.05.16р. підтримав заявлений позов та просив його задовольнити з підстав, викладених у позовній заяві.
Уповноважений представник відповідача у судовому засіданні 18.05.16р. проти позовних вимог заперечував з підстав, викладених у відзиві на позовну заяву та просив відмовити позивачу у задоволенні позовних вимог.
Дослідивши матеріали справи та подані докази, заслухавши в судовому засіданні пояснення представників сторін, з'ясувавши обставини, що мають значення для вирішення спору, перевіривши надані сторонами докази та оглянувши в судовому засіданні їх оригінали, суд
Згідно з ч. 1, п. 1 ч. 2 ст. 11 Цивільного кодексу України цивільні права та обов'язки виникають із дій осіб, що передбачені актами цивільного законодавства, а також із дій осіб, що не передбачені цими актами, але за аналогією породжують цивільні права та обов'язки. Підставами виникнення цивільних прав та обов'язків, зокрема, є договори та інші правочини.
Частинами 1, 4 статті 202 Цивільного кодексу України визначено, що правочином є дія особи, спрямована на набуття, зміну або припинення цивільних прав та обов'язків. Дво- чи багатостороннім правочином є погоджена дія двох або більше сторін.
Відповідно до ч. 1 ст. 174 Господарського кодексу України господарські зобов'язання можуть виникати, зокрема, з господарського договору та інших угод, передбачених законом, а також з угод, не передбачених законом, але таких, які йому не суперечать.
Частина 1 статті 626 Цивільного кодексу України передбачає, що договором є домовленість двох або більше сторін, спрямована на встановлення, зміну або припинення цивільних прав та обов'язків.
Як встановлено судом за матеріалами справи, 17 червня 2015 р. між Товариством з обмеженою відповідальністю «Промфінансгруп» (Постачальник за договором, Позивач у справі) та Публічним акціонерним товариством «Укргазвидобування» (Покупець за договором, Відповідач у справі) укладено Договір поставки № УГВ 11174/08-15 (закупівля товару за власні кошти) (далі - Договір).
Відповідно до п. 1.1. Договору в порядку і на умовах, передбачених останнім, Постачальник зобов'язується поставити покупцеві товар, зазначений у специфікації, що додається до договору і є його невід'ємною частиною, а Покупець прийняти та оплатити такий товар.
Розділами 2 - 7 Договору сторони узгодили якість товару, ціну договору, порядок здійснення оплати, поставку товару, права та обов'язки, відповідальність сторін тощо.
Договір набирає чинності з дати його підписання сторонами і діє до 30.03.2016, в частині взаєморозрахунків - до повного виконання зобов'язань (пункт 10.1 Договору).
Вказаний Договір підписано уповноваженими особами, а саме, від позивача директором Донських В.В., яка діяла на підставі Статуту, та від відповідача заступником Голови Правління Шленчаком В.О., який діяв на підставі довіреності від 19.12.2014 № 2-2д, та скріплено печатками сторін.
Судом встановлено, що укладений правочин за своїм змістом та правовою природою є договором поставки, який регулюється нормами §3 глави 54 Цивільного кодексу України та §1 глави 30 Господарського кодексу України,
Згідно ч. 1 ст. 265 Господарського кодексу України за договором поставки одна сторона - постачальник зобов'язується передати (поставити) у зумовлені строки (строк) другій стороні - покупцеві товар (товари), а покупець зобов'язується прийняти вказаний товар (товари) і сплатити за нього певну грошову суму.
Відповідно до ст. 193 Господарського кодексу України до виконання господарських договорів застосовуються відповідні положення Цивільного кодексу України з урахуванням особливостей, передбачених цим Кодексом.
Згідно ч. 1 ст. 712 Цивільного кодексу України за договором поставки продавець (постачальник), який здійснює підприємницьку діяльність, зобов'язується передати у встановлений строк (строки) товар у власність покупця для використання його у підприємницькій діяльності або в інших цілях, не пов'язаних з особистим, сімейним, домашнім або іншим подібним використанням, а покупець зобов'язується прийняти товар і сплатити за нього певну грошову суму.
За приписами ч. 2 ст. 712 Цивільного кодексу України до договору поставки застосовуються загальні положення про купівлю-продаж, якщо інше не встановлено договором, законом або не випливає з характеру відносин сторін.
Згідно ст. 655 Цивільного кодексу України за договором купівлі-продажу одна сторона передає або зобов'язується передати майно (товар) у власність другій стороні (покупцеві), а покупець приймає або зобов'язується прийняти майно (товар) і сплатити за нього певну грошову суму.
Відповідно до ч. 1 ст. 662 Цивільного кодексу України продавець зобов'язаний передати покупцеві товар, визначений договором купівлі-продажу. Продавець повинен одночасно з товаром передати покупцеві його приналежності та документи (технічний паспорт, сертифікат якості тощо), що стосуються товару та підлягають переданню разом із товаром відповідно до договору або актів цивільного законодавства.
В силу приписів ст. 663 Цивільного кодексу України продавець зобов'язаний передати товар покупцеві у строк, встановлений договором купівлі-продажу, а якщо зміст договору не дає змоги визначити цей строк, - відповідно до положень статті 530 цього кодексу.
Згідно з п. 1.2 Договору найменування/асортимент товару, одиниця виміру, кількість, ціна за одиницю товару та загальна вартість договору вказується у Специфікації.
Відповідно до п. 5.1 Договору строк поставки, умови та місце поставки товару, інформація про вантажовідправників і вантажооотримувачів вказується у специфікації до цього Договору.
Зокрема, сторонами було підписано Специфікацію №1 від 17.06.2015р. до Договору на загальну суму 51 001 999,20 грн.,у т.ч. ПДВ 8 500 333,20 грн. Окрім цього, сторонами визначено умови поставки товару: DDR - місце призначення (згідно «ІНКОТЕРМС-2000»), місце призначення склад (станція) вантажоотримувача: УБМР «Укргазспецбудмонтаж»; граничний строк поставки товару: 30 грудня 2015 р. тощо.
Згідно із ч. 1 ст. 692 Цивільного кодексу України покупець зобов'язаний оплатити товар після його прийняття або прийняття товаророзпорядчих документів на нього, якщо договором або актами цивільного законодавства не встановлений інший строк оплати товару.
Ціна цього Договору вказується у Специфікації в гривнях та включаючи ПДВ (для резидента) або в іноземній валюті (для нерезидента) (п. 3.1 Договору). Загальна вартість договору визначається загальною вартістю товару, вказаного в специфікації до договору (п.3.2 Договору).
В підписаній сторонами Специфікації № 1 сторони узгодили також умови та строки оплати: 50% попередня оплата, решта 50% оплата за фактои поставки протягом 30 календарних днів; умови оплати транспортних витрат: транспортні витрати включені в ціну товару.
При цьому сторони визначили у п. 11.2 Договору, що у випадку якщо у період строку дії Договір не виконаний або виконаний Постачальником не у повному обсязі та Покупець виявив товари за ціною, меншою, ніж ціна, зазначена у Договорі, Покупець направляє Постачальнику лист з пропозицією внесення до Договору змін щодо зменшення ціни товару/ів в частині непоставленого Постачальником товару до ціни, виявленої Покупцем, та проект додаткової угоди про внесення таких змін до Договору, підписаний Покупцем. Постачальник протягом трьох робочих днів з дня отримання листа Покупця та проекту Додаткової угоди про внесення змін до Договору щодо зменшення ціни товару, зобов'язаний підписати та повернути Покупцю Додаткову угоду про внесення змін до Договору. У випадку якщо Постачальник не повернув Покупцю підписану Постачальником Додаткову угоду у строк, зазначений у цьому пункті, Покупець має право розірвати договір в односторонньому порядку без відшкодування будь-яких збитків Постачальнику.
Позовні вимоги мотивовані тим, що за твердженням заявника пункт 11.2 спірного Договору поставки № УГВ 11174/08-15 (закупівля товару за власні кошти) від 17.06.2015, згідно якого, на думку позивача, відповідач лише за своїм бажанням може розірвати договір в односторонньому порядку, суперечить приписам чинного законодавства, а саме ч. 3 ст. 509 Цивільного кодексу України, а саме не ґрунтується на засадах добровільності, розумності та справедливості, в з'язку з чим із посиланням на ст.ст.203, 215 Цивільного кодексу України звернувся до суду з даним позовом про визнання вказаного пункту спірного Договору недійсним.
У відповідності до ст. 124, п.п. 2, 3, 4 ч. 2 ст. 129 Конституції України, ст. 4-2, 4-3 Господарського процесуального кодексу України основними засадами судочинства є рівність всіх учасників судового процесу перед законом та судом, змагальність сторін та свобода в наданні ними суду своїх доказів і у доведенні перед судом їх переконливості.
Згідно статті 32 Господарського процесуального кодексу України доказами у справі є будь-які фактичні дані, на підставі яких господарський суд у визначеному законом порядку встановлює наявність чи відсутність обставин, на яких ґрунтуються вимоги і заперечення сторін, а також інші обставини, які мають значення для правильного вирішення господарського спору.
Обов'язок доказування, а отже і подання доказів відповідно до ст. 33 ГПК України покладено на сторони та інших учасників судового процесу, а тому суд лише створює сторонам та іншим особам, які беруть участь у справі, необхідні умови для встановлення фактичних обставин справи і правильного застосування законодавства.
Саме змагальність сторін, яка реалізується в господарському процесі через ст. 33 ГПК України дає змогу суду всебічно, повно та об'єктивно з'ясувати всі обставини справи та внаслідок чого ухвалити законне, обґрунтоване і справедливе рішення у справі.
Тобто, вказана норма Господарського процесуального кодексу України зобов'язує доводити свою правову позицію саме ту сторону, яка на неї посилається.
За приписами ст. 43 Господарського процесуального кодексу України суд оцінює докази за своїм внутрішнім переконанням, що ґрунтується на всебічному, повному та об'єктивному розгляді в судовому процесі всіх обставин справи в їх сукупності, керуючись законом.
Відповідно до п. 2.1 постанови пленуму Вищого господарського суду України № 11 від 29.05.2013р. «Про деякі питання визнання правочинів (господарських договорів) недійсними» (далі - Постанова № 11) загальні підстави і наслідки недійсності правочинів (господарських договорів) встановлені статтями 215, 216 ЦК України, статтями 207, 208 ГК України. Правила, встановлені цими нормами, повинні застосовуватися господарськими судами в усіх випадках, коли правочин вчинений з порушенням загальних вимог частин першої - третьої, п'ятої статті 203 ЦК України і не підпадає під дію інших норм, які встановлюють підстави та наслідки недійсності правочинів. Вирішуючи спори про визнання правочинів (господарських договорів) недійсними, господарський суд повинен встановити наявність фактичних обставин, з якими закон пов'язує визнання таких правочинів (господарських договорів) недійсними на момент їх вчинення (укладення) і настання відповідних наслідків, та в разі задоволення позовних вимог зазначати в судовому рішенні, в чому конкретно полягає неправомірність дій сторони та яким нормам законодавства не відповідає оспорюваний правочин. За загальним правилом невиконання чи неналежне виконання правочину не тягне за собою правових наслідків у вигляді визнання правочину недійсним. У такому разі заінтересована сторона має право вимагати розірвання договору або застосування інших передбачених законом наслідків, а не визнання правочину недійсним.
Суд зазначає, що згідно ч.1 ст. 215 Цивільного кодексу України підставою недійсності правочину є недодержання в момент вчинення правочину стороною (сторонами) вимог, які встановлені частинами першою - третьою, п'ятою та шостою статті 203 цього Кодексу.
Приписами статті 203 Цивільного кодексу України передбачені загальні вимоги, додержання яких є необхідним для чинності правочину, зокрема, зміст правочину не може суперечити цьому Кодексу, іншим актам цивільного законодавства, а також моральним засадам суспільства; особа, яка вчиняє правочин, повинна мати необхідний обсяг цивільної дієздатності; волевиявлення учасника правочину має бути вільним і відповідати його внутрішній волі; правочин має вчинятися у формі, встановленій законом; правочин має бути спрямований на реальне настання правових наслідків, що обумовлені ним.
Отже, чинним законодавством визначено, що договір може бути визнаний недійсним лише з підстав, передбачених законом.
Якщо недійсність правочину прямо не встановлена законом, але одна із сторін або інша заінтересована особа заперечує його дійсність на підставах, встановлених законом, такий правочин може бути визнаний судом недійсним (оспорюваний правочин) (ч.3 ст. 215 Цивільного кодексу України).
Таким чином, для визнання недійсним у судовому порядку правочину (господарського зобов'язання) необхідно встановити, що правочин не відповідає вимогам закону, або ж його сторонами (стороною) при укладенні було порушено господарську компетенцію.
При цьому, зміст правочину відповідно до ч.1 ст. 203 Цивільного кодексу України не може суперечити цьому Кодексу, іншим актам цивільного законодавства, а також моральним засадам суспільства.
Тобто, виходячи з наведених приписів позивач, звертаючись із даним позовом до суду з вимогою про визнання недійсним договору зобов'язаний довести наявність тих обставин, з якими закон пов'язує визнання угод недійсними на момент їх вчинення і настання відповідних наслідків.
За змістом постанови пленуму Верховного Суду України «Про судову практику розгляду цивільних справ про визнання правочинів недійсними» №9 від 06.11.2009р. відповідність чи невідповідність правочину вимогам законодавства має оцінюватися судом відповідно до законодавства, яке діяло на момент вчинення правочину.
Відповідно до Постанови Пленуму Верховного суду України № 9 від 06.11.2009 р. "Про судову практику розгляду цивільних справ про визнання правочинів недійсними" під час розгляду справ про визнання угоди (правочину) недійсною господарський суд встановлює наявність тих обставин, з якими закон пов'язує визнання угод недійсними та настання відповідних наслідків, а саме: відповідність змісту угоди вимогам закону, додержання встановленої форми угоди, правоздатність сторін за угодою, у чому конкретно полягає неправомірність дій сторони та інші обставини, що мають значення для правильного вирішення спору. При цьому обставини, що мають істотне значення для вирішення спору повинні підтверджуватись сторонами належними та допустимими доказами відповідно до вимог статей 33, 34 Господарського процесуального кодексу України.
Суд звертає увагу, що відповідно до ст. 204 Цивільного кодексу України правочин є правомірним, якщо його недійсність прямо не встановлена законом або якщо він не визнаний судом недійсним.
Згідно п. 2.10. постанови № 11 в силу припису ст. 204 Цивільного кодексу України правомірність правочину презюмується. Отже, обов'язок доведення наявності обставин, з якими закон пов'язує визнання господарським судом оспорюваного правочину недійсним, покладається на позивача (прокурора - в разі подання ним відповідного позову).
У відповідності до ст. 202 Цивільного кодексу України правочином є дія особи, спрямована на набуття, зміну або припинення цивільних прав та обов'язків.
Відповідно до ст. 626 ЦК України договором є домовленість двох або більше сторін, спрямована на встановлення, зміну або припинення цивільних прав та обов'язків.
Відповідно до ч. 2 ст. 207 Цивільного кодексу України (в редакції, яка діяла на час укладення спірного договору) правочин вважається таким, що вчинений у письмовій формі, якщо він підписаний його стороною (сторонами). Правочин, який вчиняє юридична особа, підписується особами, уповноваженими на це її установчими документами, довіреністю, законом або іншими актами цивільного законодавства, та скріплюється печаткою.
При цьому, приписи вказаної статті кореспондуються з ч. 1 ст. 181 Господарського кодексу України (діючій на час укладення спірного правочину), відповідно до якої господарський договір за загальним правилом викладається у формі єдиного документа, підписаного сторонами та скріпленого печатками.
Суд зазначає, що п. 6 ч. 1 статті 3 Цивільного кодексу України визначено, що загальними засадами цивільного законодавства є, зокрема, справедливість, добросовісність та розумність.
Відповідно до вимог ст. 6 Цивільного кодексу України сторони мають право укласти договір, який не передбачений актами цивільного законодавства, але відповідає загальним засадам цивільного законодавства. Сторони мають право врегулювати у договорі, який передбачений актами цивільного законодавства, свої відносини, які не врегульовані цими актами. Сторони в договорі можуть відступити від положень актів цивільного законодавства і врегулювати свої відносини на власний розсуд. Сторони в договорі не можуть відступити від положень актів цивільного законодавства, якщо в цих актах прямо вказано про це, а також у разі, якщо обов'язковість для сторін положень актів цивільного законодавства випливає з їх змісту або із суті відносин між сторонами.
Так, зміст принципу справедливості, добросовісності і розумності полягає в тому, що тексти законів, угод та їх застосування суб'єктами цивільних правовідносин мають бути належними і справедливими та відповідати загальновизнаним нормам обороту. Вимога справедливості, добросовісності та розумності цивільного законодавства практично виражається у встановленні його нормами рівних умов для участі всіх осіб у цивільних відносинах; закріпленні можливості адекватного захисту порушеного цивільного права або інтересу; поєднання створення норм, спрямованих на забезпечення реалізації цивільного права з дотриманням прав і інтересів інших осіб.
Сторони є вільними у виборі контрагента, у визначенні умов договору тощо, що відповідає нормам закону. Добросовісність, розумність та справедливість є засадами зобов'язальних правовідносин і зміст даних принципів полягає у тому, що тексти законів, правочинів та їх застосування суб'єктами цивільних правовідносин мають бути належними і справедливими та відповідати загальновизнаним нормам обороту. В свою чергу, добросовісність є внутрішнім критерієм, в той час як справедливість і розумність - зовнішнім або об'єктивним, і зазначені принципи у сукупності є оціночними категоріями цивільного права.
Суд враховує і те, що цивільне законодавство не дає визначення даних принципів, віддаючи це на розсуд сторін зобов'язання, тобто укладаючи угоду сторони повинні керуватись внутрішнім критерієм - добросовісністю по відношенню до контрагента (вчиняти дії таким чином, щоб при цьому не завдавалася шкода, неможливість укладення зобов'язання на засадах обману, насильства, зловживання довірою, дотримуватись правової поведінки суб'єктів зобов'язання, вчиняти всі залежні від сторони зобов'язання дії щодо належного виконання зобов'язання та непорушення прав інших осіб), і виходити з зовнішнього критерію - справедливості та розумності, що виражається в рівному юридичному масштабі поведінки й у пропорційності юридичної відповідальності вчиненому правопорушенню, тобто кожна сторона у виконанні цивільно-правових зобов'язань повинна дотримуватись такої поведінки по відношенню до своїх прав і обов'язків, яка б виключала необ'єктивні (неупереджені, несправедливі) дії сторін зобов'язання стосовно одна одної.
Так, за приписами ст.ст. 627, 628 Цивільного України сторони є вільними в укладенні договору, виборі контрагента та визначенні умов договору з урахуванням вимог цього Кодексу, інших актів цивільного законодавства, звичаїв ділового обороту, вимог розумності та справедливості. Зміст договору становлять умови (пункти), визначені на розсуд сторін і погоджені ними, та умови, які є обов'язковими відповідно до актів цивільного законодавства.
Згідно з частинами 4, 7 статті 179 Господарського кодексу України, якою закріплено принцип свободи договору, при укладенні господарських договорів сторони можуть визначити зміст договору на основі, зокрема, вільного волевиявлення, коли сторони мають право погоджувати на свій розсуд будь-які умови договору, що не суперечать законодавству. Господарські договори укладаються за правилами, встановленими Цивільним кодексом України, з урахуванням особливостей, передбачених цим Кодексом, іншими нормативно-правовими актами щодо окремих видів договорів.
Відповідно до ч. 1 ст. 180 Господарського кодексу України зміст господарського договору становлять умови договору, визначені угодою його сторін, спрямованою на встановлення, зміну або припинення господарських зобов'язань, як погоджені сторонами, так і ті, що приймаються ними як обов'язкові умови договору відповідно до законодавства.
Згідно ст. 638 ЦК України та ст. 180 ГК України договір вважається укладеним, якщо між сторонами досягнуто згоди щодо усіх його істотних умов (предмету, визначених законом необхідних умов для договорів даного виду та визначених за заявою сторін умов). Істотними умовами договору є умови про предмет договору, умови, що визначені законом як істотні або є необхідними для договорів даного виду, а також усі ті умови, щодо яких за заявою хоча б однієї із сторін має бути досягнуто згоди.
При цьому, за змістом ч. 3 ст. 180 Господарського кодексу України, при укладенні господарського договору сторони зобов'язані у будь-якому разі погодити предмет, ціну та строк дії договору. Умови про предмет у господарському договорі повинні визначати найменування (номенклатуру, асортимент) та кількість продукції (робіт, послуг), а також вимоги до їх якості.
Проаналізувавши умови Договору суд приходить до висновку про погодження його сторонами усіх істотних для даного Договору умов, у зв'язку з чим суд приходить до висновку про його укладеність.
В свою чергу, укладаючи Договір, сторони у п. 11.2 останнього прийшли згоди щодо порядку внесення змін до договору в частині зменшення ціни товару на той випадок, коли у період строку дії договору договір не виконаний або виконаний постачальником не у повному обсязі та покупець виявив товар за ціною меншою, ніж ціна, що зазначена у договорі. При цьому сторони за обопільною згодою наділили покупця правом розірвання договору в односторонньому порядку.
Відповідно до частини 1 статті 651 ЦК України зміна або розірвання договору допускається лише за згодою сторін, якщо інше не встановлено договором або законом.
Зміна та розірвання господарських договорів в односторонньому порядку не допускаються, якщо інше не передбачено законом або договором (ч.1 ст.188 Господарського кодексу України).
Враховуючи те, що у сучасних умовах господарювання більшість договорів укладається за вільним волевиявленням сторін, тому вони є вільні у досягненні згоди щодо внесення змін до умов договору та його розірвання, зважаючи на принцип свободи договору та відсутність на це законодавчих обмежень (імперативу), передбачене Договором право розірвання договору в односторонньому порядку може передбачатися сторонами в договорах поставок.
Також суд зазначає, що як вбачається із матеріалів справи, позивач був обізнаний із оспорюваним пунктом 11.2 Договору ще на стадії участі у процедурі закупівлі ПАТ «Укргазвидобування». Зокрема, суд звертає увагу на той факт, що в поданій відповідачу «Ціновій пропозиції» № 90 від 03.06.2015р., копія якої міститься в матеріалах справи, для участі у процедурі закупівлі позивач заявив про своє зобов'язання укласти із ПАТ «Укргазвидобування» договір, на умовах, запропонованих у документації (п. 8 Цінової пропозиції), а в подальшому, уклавши договір, підтвердив своє волевиявлення до вчинення правочину. При цьому будь-які заперечення щодо порядку та умов укладення даного Договору на час його підписання та в процесі виконання з боку сторін відсутні, а саме при підписанні договору позивач не заперечив проти прийнятих умов і не запропонував відповідачу ні в момент підписання договору, ні в момент його виконання внести зміни до спірного пункту договору, чим підтвердив свою готовність до його виконання.
Враховуючи викладене суд дійшов висновку, що Договір поставки, в тому числі зміст п. 11.2 договору та специфікація до нього укладалися між позивачем і відповідачем за взаємної згоди та за відсутності законодавчих заборон на укладення таких угод.
Тобто, уклавши оспорюваний правочин та підписавши його і посвідчивши печатками обох сторін, сторони (зокрема і позивач, як особа, яка заперечує дійсність пункту договору) шляхом вільного волевиявлення самостійно визначили його умови і досягли згоди щодо всіх істотних умов договору, зокрема і щодо можливості одностороннього розірвання останнього покупцем.
Окрім того, доказів наявності інших, передбачених чинним законодавством, а саме приписами ст. 215 ЦК України, підстав для визнання спірного правочину недійсним, зокрема, в частині п. 11.2, позивачем на час проведення судового засідання 18.05.16 р. суду не надано.
Таким чином, посилання позивача як на підставу недійсності оспорюваного правочину в частині положень пункту 11.2 на те, що положення договору щодо можливості одностороннього розірвання покупцем суперечать приписам ст. 509 Цивільного кодексу України та ст. 188 Господарського кодексу України судом відхиляються як безпідставні та необґрунтовані.
Рішення суду про задоволення позову може бути прийнято виключно у тому випадку, коли подані позивачем докази дозволять суду зробити чіткий, конкретний та безумовний висновок про обґрунтованість та законність вимог позивача.
Відповідно до п. 1 постанови Пленуму Вищого господарського суду України №6 від 23.03.12 р. «Про судове рішення» рішення з господарського спору повинно прийматись у цілковитій відповідності з нормами матеріального і процесуального права та фактичними обставинами справи, з достовірністю встановленими господарським судом, тобто з'ясованими шляхом дослідження та оцінки судом належних і допустимих доказів у конкретній справі.
З огляду на вищевикладене, враховуючи те, що позивач не довів в розумінні ст. 33 Господарського процесуального кодексу України ті обставини, на які він посилається як на підставу своїх позовних вимог, а також у зв'язку з відсутністю фактичних обставин, з якими закон пов'язує визнання оскаржуваного правочину недійсним і настання відповідних юридичних наслідків, зважаючи на відсутність правових підстав для задоволення позовних вимог у даній справі, суд вважає за необхідне відмовити позивачу у задоволенні позову з огляду на його необґрунтованість та недоведеність.
Відповідно до ст. 49 Господарського процесуального кодексу судові витрати покладаються на позивача.
Керуючись ст.ст. 124, 129 Конституції України, ст.ст. 4-2, 4-3, 32, 33, 43, 49, 82-85 Господарського процесуального кодексу України, суд
В задоволенні позовних вимог відмовити.
Повний текст рішення складено та підписано 29 червня 2016 р.
Рішення може бути оскаржено в апеляційному порядку до Київського апеляційного господарського суду шляхом подання протягом 10 днів з дня складання та підписання повного тексту рішення апеляційної скарги через Господарський суд міста Києва.
Суддя А.М. Селівон