Справа № 727/489/16-ц
Провадження № 2/727/550/16
15 червня 2016 року м. Чернівці
Шевченківський районний суд м. Чернівці в складі:
Головуючого судді Літвінова О.Г
при секретарі судових засідань ОСОБА_1
за участю сторін:
- позивача ОСОБА_2 і в його інтересах представника ОСОБА_3
- представника відповідача ПАТ КБ ПриватБанку - ОСОБА_4
розглянувши у відкритому судовому засіданні в залі судових засідань № 1 приміщення Шевченківського райсуду м. Чернівці цивільну справу за позовною заявою ОСОБА_2 до ОСОБА_5 акціонерного товариства ОСОБА_6 банку «Приватбанк», в особі Чернівецької філії ОСОБА_5 акціонерного товариства ОСОБА_6 банку «Приватбанк» про визнання кредитного договору, договору застави недійсними,- ВСТАНОВИВ:
Позивач ОСОБА_2 звернувся в суд із позовною заявою до відповідача ОСОБА_5 акціонерного товариства ОСОБА_6 банку «Приватбанк» в особі Чернівецької філії ОСОБА_5 акціонерного товариства ОСОБА_6 банку «Приватбанк» про визнання кредитного договору, договору застави недійсними. Мотивує заявлені вимоги тим, що 09.02.2007 року між ним та ПАТ КБ «Приватбанк» було укладено кредитний договір № CVHMGA00000018, на виконання якого, йому було видано готівкою, через касу ПАТ КБ «Приватбанк» грошові кошти в сумі 40000,00 євро із сплатою відсоткової ставки за користування кредитом у розмірі 9 відсотків річних та остаточним погашенням коштів до 08.02.2017 року; цільовим призначення кредиту - споживчі цілі.
Вказує, що в якості забезпечення кредитного договору № CVHMGA00000018 від 09.02.2007 року, між ним та ПАТ КБ «Приватбанк» було укладено договір поруки № CVHMGA00000018, між ПАТ КБ ОСОБА_7 та поручителем ОСОБА_8 та Договір іпотеки № CVHMGA00000018- нерухоме майно, а саме: трьохкімнатна квартира загальною площею 73,10 кв.м, житлова площа 42,30 кв.м, зареєстрована на правах спільної власності ОСОБА_2, ОСОБА_8 ОСОБА_9, ОСОБА_10, яка належить їм на праві власності, що підтверджено свідоцтвом реєстрації на право власності на житло від 06 жовтня 1998 року виданого Департаментом ЖКГ Чернівецької міської ради, заставною вартістю за згодою сторін 328023,00 (триста двадцять вісім тисяч двадцять три 00 копійок) гривень.
Посилається, що Пунктом 7.1 кредитного договору передбачено, що сплата суми кредиту, відсотків, винагороди, комісії проводиться щомісяця у сумі 913,49 євро на рахунок банку.
09 лютого 2007 року, відповідно до укладеного кредитного договору № CVHMGA00000018 від 09.02.2007 року в касі банку позивач отримав кредит готівкою в розмірі 40000,00 євро, про що позивач не заперечує, але інших коштів він не отримував
Умови та порядок розрахунків є суттєвими умовами кредитною договору.
Згідно із п. 1.4 Положення «Про порядок видачі Національним бойком України індивідуальних ліцензій на використання іноземної валюти на території України як засобу платежу», затвердженого Постановою НБУ від 14.10,2004 р. № 483, яка зареєстрована в Міністерстві юстиції України 09.11.2004 р. № 1429/10028. під використанням іноземної валюти як засобу платежу розуміється використання іноземної валюти на території України для виконання будь-яких грошових зобов'язань або оплати товарів, що придбаваються
Відповідно до п.7,1.договору ПАТ КБ “ПриватБанк” надав ОСОБА_2 кредит у сумі 40000,00 євро на умовах цільового використання, забезпеченості, строковості, платності, звороти ості та інших умов, викладених в договорі, які ОСОБА_2 отримав з каси банку у іноземній валюті готівкою, що не оспорюється сторонами.
Відповідно до п.7.1 Кредитного договору та п. 34.1 Договору застави іпотеки № СVНМСА00000018, який є невід'ємною частиною Кредитного договору, сплата суми кредиту та процентів за договором здійснюється позивачем в ЄВРО на рахунок банку.
Таким чином, кредит в сумі 40000,00 ЄВРО був наданий банком позичальникові в іноземній валюті, внаслідок чого усі розрахунки за користування кредитом (проценти) також проводились позивачем в ЄВРО, що підтверджується наявними у матеріалах справи платіжними дорученнями в іноземній валюті.
За період з 05.03.2007 р. по 17.01.2014 р. ОСОБА_2 сплатив ПАТ КБ ПриватБанк
євро (сума складається з тіла кредиту, комісії, процентів та пені), що відповідно складає 351860,17 гривень по курсу НБУ на день здійснення платежів. Цей факт підтверджений відповідними платіжними документами.
Оплата відповідачем боргу та інших платежів, стягнення яких в іноземній валюті, передбачених п.п.7.1, 7.2 кредитного договору також потребує індивідуальної ліцензії на використання іноземної валюти як засобу платежу.
Крім того, відповідно до п. 1 Постанови НБУ № 200 від 30.05.2007 р. «Про затвердження Правил використання готівкової іноземної валюти на території України та внесення змін до деяких нормативно-правових актів Національного банку України», яка зареєстрована в Міністерстві юстиції 18.06.2007 р. № 656/13923, використання на території України готівкової іноземної валюти як засобу платежу або як застави дозволяється у разі: «6.2. Фізичні особи - резиденти можуть використовувати на території України готівкову іноземну валюту як засіб платежу у випадках, передбачених підпунктами "о", "в” та "є" пункту 6. / цієї глави.
а) сплати мита, інших податків і зборів (обов'язкових платежів), митних зборів та фінансових санкцій відповідно до митного законодавства України;
в) сплати платежів за охорону та супроводження підакцизних і транзитних товарів митними органами;
е) оплати товарів і послугу зоні, що звільнена від сплати мита та податків.»
Вказана індивідуальна ліцензія у позивача або відповідача відсутня, внаслідок чого використання ЄВРО (іноземної вил юзи), як засобу платежу за кредитним договором № СVНМСА00000018 від 09,02.2007 року суперечить приписам п. г) ч.4 ст.5 Декрету КМУ. Постанови НБУ № 200 від 30.05.2007 р.
Надана позивачем до матеріалів справи Банківська ліцензія №22 від 05.10.2011 року. Національного банку України, як доказ наявності у відповідача права на здійснення вказаних вище валютних операцій без індивідуальної ліцензії, взагалі немає нічого спільного до видачі кредитів та права здійснення валютних операції. По-перше, вона отримана ОСОБА_7 Банком лише 05.10.2011 року, а кредит виданий 27.02.2007 року. По- друге, вона видана на право надання банківських послуг, визначених ч. З ст. 47 Закону України «Про банки і банківську діяльність», а саме: До банківських послуг належать:
залучення у вклади (депозити) коштів та банківських металів від необмеженого кола юридичних і фізичних осіб; відкриття та ведення поточних (кореспондентських) рахунків клієнтів, у тому числі у банківських металах; розміщення залучених у вклади (депозити), у тому числі на поточні рахунки, коштів та банківських металів від свого імені, на власних умовах та на власний ризик.
Якщо навіть припустити, що ПАТ КБ ПриватБанк має Генеральну ліцензію НБУ, яку він не надав суду, наявність генеральної ліцензії на здійснення валютних операцій (дозволу на здійснення операцій з валютними цінностями) не звільняє сторони від обов'язку отримати індивідуальну ліцензію відповідно до приписів п. г) ч.4 ст.5 Декрету КМУ та не робить укладений кредитний договір законним.
Детальний розпис загальної вартості кредиту для споживача на день розгляду справи ПАТ КБ ПриватБанк суду також не надав. Таким чином ПАТ КБ ОСОБА_7 не надав ОСОБА_2, як споживачу фінансових послуг в Галузі споживчого кредитування, в письмовій формі повної інформації про умови кредитування, а також орієнтовну сукупну вартість кредиту, яка має надаватися перед укладанням кредитного договору, чим було порушено вимоги чинного законодавства України.
В позовній заяві ПАТ КБ ПриватБанк до ОСОБА_2 від 25.08.2015 року ОСОБА_7 заявив ціну позову 15225,63 євро, що за курсом 19,62 відповідно до службового розпорядження НБУ від 15.12.2014 року складає 298726,86 грн. З урахуванням реально отриманих грошей від ОСОБА_2 в сумі 48051,06 євро, що підтверджено відповідними документами, ця сума по курсу НБУ на день кожної сплати складає 351860,17 грн., а загальна сума бажаних вимог ПАТ КБ ОСОБА_7 складає 650587,03 грн. Ця сума в 2,38 рази перевищує суму наданого кредиту.
ОСОБА_2 на виконання цього правочину, отримав від ПАТ КБ “Приватбанк”
євро, що на день отримання становило 273740,00 грн., виходячи з офіційного курсу НБУ на 09.02.2007 р. 1 євро = 6,558435 грн. ПАТ КБ “Приватбанк” на виконання цього правочину, отримав від ОСОБА_2 євро, що на день отримання становило 35180,17 грн., виходячи з офіційного курсу НБУ на дні отримання.
Шляхом зарахування зустрічних однорідних вимог різниця між отриманим позивачем та відповідачем за спірним кредитним договором становить 78120,17 грн. на користь ОСОБА_2 Ця сума вказана без урахування сплачених ОСОБА_2 самостійно страхових внесків, реєстрації застави, нотаріального оформлення та ін.
За таких обставин, беручи до уваги вищевикладене, враховуючи, що умови спірного кредитного договору суперечать переліченим вище приписам законодавства, позовні вимоги про визнання правочину, який оформлений кредитним договором № СVНМСА00000018 від 09,02.2007 року, недійсним є правомірними та такими, що підлягають задоволенню.
Відповідно до ст. 236 Цивільного кодексу України правочин, визнаний судом недійсним, є недійсним з моменту його вчинення.
Позов в частині визнання недійсним правочину, яким оформлений Договір застави іпотеки № СVНМСА00000018 від 09 лютого 2007 року та договір поруки № СVНМСА00000018 від 09 лютого 2007 року також є обгрунтованим та підлягає задоволенню, виходячи з наступного:
Відповідно до приписів ч. 2 ст. 548 Цивільного кодексу України недійсне зобов'язання не підлягає забезпеченню. Недійсність основного зобов'язання (вимоги) спричиняє недійсність правочину щодо його забезпечення, якщо інше не встановлено цим Кодексом.
Цивільним кодексом України у параграфі 6 глави 49 не передбачено інших негативних наслідків визнання недійсним основного зобов'язання, забезпеченого договором застави, як визнання недійсним і додаткового зобов'язання.
За таких обставин, щодо недійсності правочину, який оформлений кредитним договором № СVНМСА00000018 від 09.02.2007 року, в забезпечення виконання позивачем обов'язків за яким було укладено Договір застави іпотеки № СVНМСА00000018 від 09 лютого 2007 року та договір поруки № СVНМСА00000018 від 09 лютого 2007 року, останні підлягають визнанню судом недійсними на підставі ч. 2 ст. 548 Цивільного кодексу України.
Просить суд, визнати недійсним кредитний договір № CVHMGА00000018. укладений 09 лютого 2007 року між ПАТ КБ ПриватБанк та ОСОБА_2, визнати недійсним Договір застави іпотеки № CVHMGА00000018 від 09 лютого 2007 року та, скасувавши заходи забезпечення на заборону відчуження іпотеки, шо належить ОСОБА_2, ОСОБА_8, ОСОБА_9, ОСОБА_10 на правах спільної власності та якій було передано у заставу за договором застави іпотеки № CVHMGA00000018, укладений 09 лютого 2007 року між ПАТ КБ ПриватБанк та ОСОБА_2, визнати недійсним договір поруки № CVHMGА00000018 від 09 лютого 2007 року між ПАТ КБ ПриватБанк та ОСОБА_8, зобов'язати ПАТ КБ ОСОБА_7 в особі Чернівецької філії КБ Приват ОСОБА_7 повернути ОСОБА_2 орігінал Свідоцтва про право власності на житло №27331 від 06.03.1998 року, видано Департаментом ЖКГ Чернівецької міської ради, яке незаконно утримує ПАТ КБ ОСОБА_7, зобов'язати ПАТ КБ ПриватБанк в особі Чернівецької філії КБ Приват ОСОБА_7 повернути ОСОБА_2 суму в розмірі 78120,17 грн. (сімдесят вісім тисяч сто двадцять гривень 17 копійок).
Позивач ОСОБА_2, в судовому засіданні заявлені позовні вимоги, підтримав в повному обсязі, просить їх задовольнити та в наданих суду поясненнях посилався на обставини аналогічно викладеним в позові.
Позиція позивача в засіданні була підтримана і в його інтересах представником, за довіреністю - ОСОБА_3
Представник відповідача ОСОБА_5 акціонерного товариства ОСОБА_6 банку «Приватбанк», за довіреністю ОСОБА_4 позовні вимоги ОСОБА_2 не визнала, в наданих суду поясненнях підтримала доводи викладені в письмових запереченнях, посилаючись на те, що на даний час будь-яких обмежень щодо граничного розміру сум і строків повернення кредитів в іноземній валюті, залучених або надаваних резидентам України, чинним законодавством не встановлене, тому здійснення резидентами операцій по одержанню або наданню кредитів в іноземній валюті не вимагає індивідуальної ліцензії Національного банку України. Відповідно до роз'яснень НБУ - банки та інші фінансові установи, які у встановленому порядку отримали банківську ліцензію та письмовий дозвіл Національного банку України на здійснення валютних операцій мають достатні юридичні підстави та законне право щодо укладення кредитних договорів в іноземній валюті. Зазначає, що ОСОБА_2 до укладення договору був ознайомлений з умовами споживчого кредиту та всією необхідною інформацією про порядок його отримання, використання та обслуговування, підписував договір, погодився з умовами договору і отримав через касу готівку. Крім цього, пояснила, що дана інформація в повному обсязі викладена в тексті кредитного договору, з чим позивач в повній мірі погодився особисто підписавши кожну сторінку кредитного договору і на момент укладення даного договору не існувало ніяких інших умов, які б примусили позивача підписати даний кредитний договір, договір застави на невигідних для нього умовах. Вважає позовні вимоги безпідставними та просить відмовити в їх задоволенні, при цьому вказує щодо строків позовної давності відносно заявлених позовних вимог, на підставі ст.267 ч.3 ЦК України, мотивуючи тим, що кредитний договір та договір застави між ПАТ КБ «Приватбанк» позивачем було укладено 09.02.2007 року і саме з моменту підписання кредитного договору та договору застави позивач довідався або міг довідатися про порушення його права.
Заслухавши пояснення позивача ОСОБА_2, доповнення до них представника позивача - ОСОБА_3, пояснення представника відповідача ОСОБА_4, вивчивши матеріали справи, всебічно і повно з'ясувавши фактичні обставини, на яких ґрунтуються позовні вимоги, відповідно заперечення проти них, об'єктивно дослідивши і оцінивши докази, які мають юридичне значення для розгляду справи і вирішення спору по суті в їх сукупності, у межах заявлених вимог, суд приходить до наступних висновків.
Судом, належними доказами по справі встановлено, що 09.02.2007 року між ним та ПАТ КБ «Приватбанк» було укладено кредитний договір № CVHMGA00000018, на виконання якого, йому було видано готівкою, через касу ПАТ КБ «Приватбанк» грошові кошти в сумі 40000,00 євро із сплатою відсоткової ставки за користування кредитом у розмірі 9 відсотків річних та остаточним погашенням коштів до 08.02.2017 року; цільовим призначення кредиту - споживчі цілі.
Вказує, що в якості забезпечення кредитного договору № CVHMGA00000018 від 09.02.2007 року, між ним та ПАТ КБ «Приватбанк» було укладено договір поруки № CVHMGA00000018, між ПАТ КБ ОСОБА_7 та поручителем ОСОБА_8 та Договір іпотеки № CVHMGA00000018- нерухоме майно, а саме: трьохкімнатна квартира загальною площею 73,10 кв.м, житлова площа 42,30 кв.м, зареєстрована на правах спільної власності ОСОБА_2, ОСОБА_8 ОСОБА_9, ОСОБА_10, яка належить їм на праві власності, що підтверджено свідоцтвом реєстрації на право власності на житло від 06 жовтня 1998 року виданого Департаментом ЖКГ Чернівецької міської ради, заставною вартістю за згодою сторін 328023,00 (триста двадцять вісім тисяч двадцять три 00 копійок) гривень.
У відповідності до п.7.2 кредитного договору, банк відкрив позичальнику - позивачу ОСОБА_2 рахунок №29093051653795 для зарахування коштів, спрямованих на погашення заборгованості по кредиту, відсоткам, винагороді та ін. платежам. Кредит надався позивачу, як позичальникові в обмін на зобов'язання позичальника по поверненню кредиту, сплаті відсотків, винагороди в зазначені даним договором строки.
Забезпеченням виконання позичальником зобов'язань за даним договором виступає застава згідно п.7.3 договору.
Пунктом 7.4 договору передбачено, що згідно ст.212 ЦК України, при порушенні позичальником зобов'язань по погашенню кредиту, передбачених п.п.1.1, 2.2.4, 2.3.3 договору позичальник сплачує Банку відсотки за користування кредитом у розмірі 2,25 % на місяць, розраховані на суму непогашеної в строк заборгованості за кредитом. У якості забезпечення вимог ПАТ КБ ОСОБА_7 за кредитним договором № CVHMGA00000018 від 09.02.2007 року, між ним та ПАТ КБ «Приватбанк» було укладено договір поруки № CVHMGA00000018, між ПАТ КБ ОСОБА_7 та поручителем ОСОБА_8 та Договір іпотеки № CVHMGA00000018- нерухоме майно, а саме: трьохкімнатна квартира загальною площею 73,10 кв.м, житлова площа 42,30 кв.м, зареєстрована на правах спільної власності ОСОБА_2, ОСОБА_8 ОСОБА_9, ОСОБА_10, яка належить їм на праві власності, що підтверджено свідоцтвом реєстрації на право власності на житло від 06 жовтня 1998 року виданого Департаментом ЖКГ Чернівецької міської ради, заставною вартістю за згодою сторін 328023,00 (триста двадцять вісім тисяч двадцять три 00 копійок) гривень..
Статтею 21 Закону України «Про фінансові послуги та державне регулювання ринків фінансових послуг», встановлено, що державне регулювання ринків фінансових послуг здійснюється щодо ринків фінансових послуг - Національною комісією, що здійснює державне регулювання у сфері ринків фінансових послуг (Нацкомфінпослуг).
Згідно з п. 13 Положення про Національну комісію, що здійснює державне регулювання у сфері ринків фінансових послуг, затвердженого Указом Президента України від 23.11.2011 року № 1070/2011, Нацкомфінпослуг у межах своїх повноважень на основі та на виконання Конституції та законів України, актів і доручень Президента України, актів Кабінету Міністрів України видає розпорядження, організовує і контролює їх виконання.
Отже, виходячи з наведених вимог, судом установлено в судовому засіданні, що 04.12.2001 року Закритому акціонерному товариству ОСОБА_6 банку «ПриватБанк», правонаступником якого є ПАТ КБ ПриватБанк була видана банківська ліцензія №22, зареєстрована Національним банком України 19.03.1992 року за №92 на право здійснювати банківські операції, визначені частиною першою та пунктами 5-11 частини другої статті 47 Закону України «Про банки і банківську діяльність» (а.с.50). Відповідно, до дозволу №22-2 виданого 29.07.2003 року Закритому акціонерному товариству ОСОБА_6 банку «ПриватБанк» на право здійснення операцій, визначених пунктами 1-4 частини другої та частиною четвертою статті 47 Закону України «Про банки і банківську діяльність» (а.с.51) згідно з додатком до цього дозволу, який включає перелік операцій, які має право здійснювати Закритому акціонерному товариству ОСОБА_6 банку «ПриватБанк», зокрема: операції з валютними цінностями та ін..
З досліджених по справі доказів вбачається, що в ПАТ КБ «ПриватБанк» на момент укладення кредитного договору CVHMGA00000018 від 09.02.2007 з ОСОБА_2, так і договору застави нерухомого майна CVHMGA00000018 від 09.02.2007, відповідні ліцензії на здійснення валютних операцій були наявними.
Згідно правових позицій Верховного Суду України від 24.09.2014 року було, зробленого під час розгляду справи за № 6-145цс/14 вбачається можливість стягнення суми заборгованості в іноземній валюті, якщо сам кредитний договір укладений в такій.
Відповідно до ст.192 ЦК України, законним платіжним засобом, обов'язковим до приймання за номінальною вартістю на всій території України є грошова одиниця України - гривня. Разом з цим, іноземна валюта може використовуватись в Україні у випадках і в порядку, встановлених законом.
Згідно ст.524 ЦК України, зобов'язання має бути виражене у грошовій одиниці України - гривні; сторони можуть визначити грошовий еквівалент зобов'язання в іноземній валюті.
Відповідно до ст.533 ч.3 ЦК України, використання іноземної валюти, а також платіжних документів в іноземній валюті при здійсненні розрахунків на території України за зобов'язаннями допускається у випадках, порядку та на умовах, встановлені з законом. Режим здійснення валютних операцій на території України, загальні принципи валютного регулювання, повноваження державних органів і функції банків та інших фінансових установ України в регулюванні валютних операцій, права і обов'язки суб'єктів валютних відносин, порядок здійснення валютного контролю, відповідальність за порушення валютного законодавства визначається Декретом КМУ «Про систему валютного регулювання і валютного контролю».
Тобто, законодавцем чітко визначено, що у випадках, прямо передбачених законом, резиденти мають право здійснювати валютні операції та використовувати іноземну валюту як засіб платежу.
Статтею 5 Декрету Кабінету Міністрів України від 19.02. 1993 року №15-93 «Про систему валютного регулювання і валютного контролю» операції з валютними цінностями здійснюються на підставі генеральних та індивідуальних ліцензій НБУ. Операції з валютними цінностями банки мають право здійснювати на підставі письмового дозволу (генеральна ліцензія) на здійснення операцій з валютними цінностями відповідно до ст.5 п.2 Декрету.
Згідно ст.5 ч.1 Декрету, Національний банк України видає індивідуальні та Генеральні ліцензії на здійснення валютних операцій, які підпадають під режим ліцензування. Відповідно до ст.5 ч.4 Декрету, індивідуальні ліцензії видаються резидентам і нерезидентам на здійснення разової валютної операції на період, необхідний для здійснення такої операцій зокрема індивідуальна ліцензія потребується у разі використання іноземної валюти на території України, як засобу платежу. Згідно ст. 5 ч.5 Декрету одержання індивідуальної ліцензії однією із сторін валютної операції означає також дозвіл на «здійснення іншою стороною або третьою особою, яка має відношення до цієї операції, якщо інше не передбачено умовами індивідуальної ліцензії.
Вищенаведене на думку суду, повністю узгоджується і з правовими позиціями Верховного Суду України (справа 6-145цс14), якими визначено, що вирішуючи спір про стягнення боргу за кредитним договором в іноземній валюті, суд повинен установити наявність в банку ліцензії на здійснення операцій з валютними цінностями, а встановивши вказані обставини,- стягнути грошову суму в іноземній валюті.
Відповідно до ст.1 Закону України «Про захист прав споживачів», цей Закон регулює відносини між споживачем та продавцем товарів та визначає права споживачів, а також механізм захисту таких прав.
Згідно приписів Закону України «Про захист прав споживачів», Постанови Пленуму Верховного Суду України «Про практику розгляду цивільних справ за позивачів» від 12.04.1996 р. №5 суд при вирішенні питання про характер правовідносин між споживачем та продавцем має виходити як із норм Закону України «Про захист прав споживачів» і прийнятих згідно з ним актів законодавства, так і з відповідних норм ЦК України та іншого законодавства, що не суперечить Закону України «Про захист прав споживачів».
Частиною 3 ст.18 Закону України «Про захист прав споживачів» визначено коло несправедливих умов у договорах із споживачами. При цьому перелік несправедливих умов у договорах із споживачами не є вичерпним.
Відповідно до ст.18 ч.5 Закону України «Про захист прав споживачів», якщо положення договору визнано несправедливим, включаючи ціну договору, таке положення може бути змінено або визнано недійсним.
Натомість, щодо посилання позивача на положення Закону України «Про захист прав споживачів» стосовно права споживача на інформацію про продукцію, що не зазначено детального розпису загальної вартості кредиту для споживача, графік платежів у розрізі умов погашення основного боргу, сплати процентів за користування кредитом, вартості всіх супутніх послуг, а також інших фінансових зобов'язань споживача за кожним платіжним періодом, суд вважає такі доводи ОСОБА_2 безпідставними, оскільки останнім не доведено наявність в діях відповідача прихованого змісту, чи-то введення в оману його, як споживача; при цьому враховує і те, що в судовому засіданні ОСОБА_2 чітко пояснив, що з умовами кредитного договору він погодився, договір підписав власноручно, не заперечував і одиницю валюти отриманих грошових коштів готівкою через касу Банку, за умовами договору; пояснив в засіданні, що постійно на протязі багатьох років погашав кредит саме в іноземній валюті (євро), що також вбачається з досліджених доказів (квитанцій), погодившись на суму в іноземній валюті.
Отже, сукупністю досліджених по справі доказів, наданих відповідно сторонами, вбачається відсутність з боку відповідача порушення положень Закону України «Про захист прав споживачів».
Відповідно до ст. 202 ч.1 ЦК України, правочином є дія особи, спрямована на набуття, зміну або припинення цивільних прав та обов'язків.
Згідно з ст.215 ч.1 ЦК України, підставою недійсності правочину є недодержання в момент вчинення правочину стороною (сторонами) вимог, які встановлені частинами першою - третьою, п'ятою та шостою ст.203 цього Кодексу.
Відповідно до ст.203 ч.3 ЦК України, волевиявлення учасника правочину має бути вільним і відповідати його внутрішній волі.
Визнання правочину недійсним з огляду на його вчинення всупереч вільному волевиявленню особи передбачено, зокрема, положеннями ст.ст. 229-233 ЦК України.
Згідно з роз'ясненнями, наданими в п.20 постанови Пленуму Верховного Суду України від 06.11.2009 року №9 «Про судову практику розгляду цивільних справ про визнання правочинів недійсними», правочин визнається вчиненим під впливом обману у випадку навмисного введення іншої сторони в оману щодо обставин, які впливають на вчинення правочину. На відміну від помилки, ознакою обману є умисел у діях однієї зі сторін правочину. Наявність умислу в діях відповідача, істотність значення обставин, щодо яких особу введено в оману, і сам факт обману повинна довести особа, яка діяла під впливом обману, в даному випадку позивач. Отже, для визнання правочину недійсним з підстав, передбачених ст. 230 Цивільного кодексу України необхідним є наявність одночасно трьох підстав: факту обману; істотність значення обставин, щодо яких особу введено в оману та наявність умислу в діях відповідача.
Відповідно до ст. 230 ч.1 ЦК України, якщо одна із сторін правочину навмисно ввела другу сторону в оману щодо обставин, які мають істотне значення (ст.229 ч.1 ЦК України), такий правочин визнається недійсним.
Обман має місце, якщо сторона заперечує наявність обставин, які можуть перешкодити вчиненню правочину, або якщо вона замовчує їх існування.
Законодавцем визначено, що підставою для визнання правочину недійсним відповідно до зазначеної норми, є введення однією стороною іншої сторони правочину в оману щодо обставин, які мають істотне значення, зокрема, щодо природи правочину, прав та обов'язків сторін, властивостей і якості речі, які значно знижують її цінність або можливість використання за цільовим призначенням. При цьому, обов'язковою умовою для визнання недійсним правочину, укладеного внаслідок обману, є істотність значення обставин, щодо яких особу введено в оману.
Особа (фізична чи юридична) має вчиняти такий правочин добровільно, без наявності насильства, обману чи помилки.
Особа, яка оскаржує правочин, має довести в чому саме полягав обман за обставинами укладеного правочину, або вчинено не на таких умовах.
Як вбачається із матеріалів справи, досліджених доказів в їх сукупності, позивач ОСОБА_2 на жодну із вказаних тяжких обставин, яка б змусила його укласти оскаржуємий кредитний договір CVHMGA00000018 від 09.02.2007 року, договір застави нерухомого майна CVHMGA00000018 від 09.02.2007 року не посилається і доказів наявності обставин обману не зазначив, лише єдиною тяжкою обставиною на яку посилається позивач ОСОБА_2 вказує посилання на положення Закону України «Про захист прав споживачів», стосовно права споживача на інформацію про продукцію, а саме: що сума бажаних вимог відповідача перевищує суму наданого йому кредиту в 2,63 рази, однак, дана обставина не є тяжкою обставиною, або вчиненою під впливом, а тому в цій частині доводи позивача є безпідставними.
Крім наведеного, відповідно до п. 1.2 Постанови Національного банку України «Про затвердження Правил надання банками України інформації споживачу про умови кредитування та сукупну вартість кредиту», банки зобов'язані надавати споживачу повну, необхідну, доступну, достовірну та своєчасну інформацію про сукупну вартість споживчого кредиту (кредиту на поточні потреби, кредиту в інвестиційну діяльність, іпотечного кредиту) з урахуванням процентної ставки за ним, вартості всіх супутніх послуг, а також інших фінансових зобов'язань споживача, які пов'язані з отриманням, обслуговуванням та погашенням кредиту (у тому числі наданого у формі кредитної лінії, овердрафту за картковим рахунком тощо).
Отже, за умов визначених і відповідно погоджених сторонами в кредитному договорі чітко вбачається, що відповідачем було надано позивачу повну інформацію про всі істотні умови кредитного договору № CVHMGA00000018 від 09.02.2007року, договору застави нерухомого майна № CVHMGA00000018 від 09.02.2007 року (предмет договору, строк дії договору, ціну договору, порядок погашення заборгованості, види забезпечення виконання зобов'язань за договором) і при цьому, позивач ОСОБА_2 погодився на дані умови підписавши їх, що фактично було визнано позивачем та підтримано в його інтересах представником в судовому засіданні. В засіданні, позивач ОСОБА_2 не заперечував, і того, що він як позичальник, із умовами кредитування був ознайомлений, примірники наведених спірних договорів йому було видано на руки в день підписання договорів та додаткової угоди.
Відповідно до ст. 638 ч. 1 ЦК України, договір є укладеним, якщо сторони в належній формі досягли згоди з усіх істотних умов договору, а істотними умовами договору є умови про предмет договору, умови, що визначені законом як істотні або є необхідними для договорів даного виду, а також усі ті умови, щодо яких за заявою хоча б однієї із сторін має бути досягнуто згоди.
Отже, судом чітко визначено з встановлених в засіданні обставин і досліджених доказів, що кредит позивачу за умовами кредитного договору - надавався в обмін на зобов'язання позичальника по поверненню кредиту, сплаті відсотків в зазначені даним договором строки.
У відповідності до ст. 233 ЦК України, якою визначено, що правочин, що вчинено особою під впливом тяжкої для неї обставини і на вкрай невигідних умовах, може бути визнаний судом недійсним незалежно від того, хто був ініціатором такого правочину. При визнанні такого правочину недійсним застосовуються наслідки, встановлені статтею 216 цього Кодексу. Сторона, яка скористалася тяжкою обставиною, зобов'язана відшкодувати другій стороні збитки і моральну шкоду, що завдані їй у зв'язку з вчиненням цього правочину - не знайшло свого підтвердження в засіданні.
Судом також встановлено і дане вбачається з доводів пояснення в засіданні позивача ОСОБА_2, що він уклавши кредитний договір № CVHMGA00000018 та договір застави, поруки - 09.02.2007 року, не пред'явив з моменту укладення жодних претензій що порушення своїх прав і лише після консультацій через 8 років з юристами дійшов висновку, що відповідачем його було введено в оману, так як ПАТ КБ ПриватБанк не мав прав видачі кредиту в іноземній валюті.
В ході розгляду справи не встановлено будь-якого примусу з боку надавача послуг, тобто - ПАТ КБ «Приватбанку» щодо позивача, як споживача ОСОБА_2 під час оформлення замовленої клієнтом послуги. Спірні договори містять необхідну інформацію з урахуванням всіх вимог Правил та вимог чинного законодавства України.
Отже, як вбачається з досліджених по справі доказів, до укладення спірного кредитного договору співробітниками банку була надана позивачу ОСОБА_2 повна, необхідна, доступна, достовірна інформація щодо умов кредитування та сукупної вартості кредиту з урахуванням: процентної ставки за ним, вартості всіх супутніх послуг, а також інших фінансових зобов'язань споживача, які пов'язані з отриманням, обслуговуванням та погашенням кредиту і мають бути оплачені споживачем, про валютні ризики згідно з вимогами законодавства України та кредитного договору про надання споживчого кредиту згідно Правил надання банками України інформації споживачу про умови кредитування та сукупну вартість кредиту. З умовами кредитного договору перед його підписанням, позивач ОСОБА_2, як позичальник ознайомився у повному обсязі, доказів, що при цьому йому створювались перешкоди не надано. Аналогічне стосується і договору застави, поруки та відповідно укладеної 09.02.2007 року.
Вимогами ст. 55 Закону України «Про банки і банківську діяльність» встановлено, що відносини банку з клієнтом регулюються законодавством України, нормативно-правовими актами Національного банку України та угодами (договором) між клієнтом та банком.
Статтею 627 ЦК України передбачено, що відповідно до ст. 6 цього Кодексу, сторони є вільними в укладенні договору, виборі контрагента та визначенні умов договору з урахуванням вимог цього Кодексу, інших актів цивільного законодавства, звичаїв ділового обороту, вимог розумності і справедливості. Договори про надання кредиту укладаються на власний розсуд кредитодавця і позичальника та з урахуванням вимог цивільного та банківського законодавства, статті 11 Закону України «Про захист прав споживачів» та «Правил надання банками України інформації споживачу про умови кредитування та сукупну вартість кредиту», затверджених постановою Правління Національного банку України від 10 травня 2007 року № 168.
Пунктом 7 Постанови №9 Пленуму Верховного Суду України від 06.11.2009 року передбачено, що правочин може бути визнаний недійсним лише з підстав, визначених законом, та із застосуванням наслідків недійсності, передбачених законом.
За змістом ст.216 ЦК України та виходячи із загальних засад цивільного законодавства суд може застосувати з власної ініціативи реституцію як наслідок недійсності оспорюваного правочину. Інші наслідки недійсності оспорюваного правочину (відшкодування збитків, моральної шкоди тощо) суд застосовує відповідно до статті 11 ЦПК.
Відповідно до ст.526 ЦК України, зобов'язання має виконуватися належним чином відповідно до умов договору та вимог ЦК, інших актів цивільного законодавства, а за відсутності таких умов та вимог - відповідно до звичаїв ділового обороту або інших вимог, що звичайно ставляться.
Стаття 530 ЦК України передбачає, що якщо у зобов'язанні встановлений строк (термін) його виконання, то воно підлягає виконанню у цей строк (термін).
Крім того, пунктом 8 постанови Пленуму Верховного Суду України № 9 від 06.11.2009 р. «Про судову практику розгляду цивільних справ про визнання правочинів недійсними», роз'яснено, що не є укладеними правочини (договори), у яких відсутні встановлені законодавством умови, необхідні для їх укладення (відсутня згода за всіма істотними умовами договору; не отримано акцепт стороною, що направила оферту; не передано майно, якщо відповідно до законодавства для вчинення правочину потрібна його передача.
Частиною 1 ст.1054 ЦК України регламентовано, що за кредитним договором банк або інша фінансова установа (кредитодавець) зобов'язується надати грошові кошти (кредит) позичальникові у розмірі та на умовах, встановлених договором, а позичальник зобов'язується повернути кредит та сплатити проценти.
Статті 47, 49 Закону України «Про банки і банківську діяльність» встановлюють, що операції банків із розміщення залучених коштів від свого імені, на власних умовах та на власний ризик як кредитні операції, незалежно від виду валюти, яка використовується. Вказані операції здійснюються на підставі банківської ліцензії.
Пунктом 2.3 Положення про порядок видачі банкам банківських ліцензій, письмових дозволів та ліцензій на виконання окремих операцій, затвердженим постановою Правління НБУ від 17.07.2001 року №275 передбачено, що за наявності банківської ліцензії та за умови отримання письмового дозволу Національного банку банки мають права здійснювати, зокрема, операції з валютними цінностями.
У відповідності до п.п. 10, 11 Постанови Пленуму Вищого спеціалізованого суду України з розгляду цивільних і кримінальних справ від 30.03.2012 р. «Про практику застосування судами законодавства при вирішенні спорів, що виникають із кредитних правовідносин», банк як фінансова установа, отримавши у встановленому законом порядку (статті 19, 47 Закону України «Про банки і банківську діяльність») банківську та генеральну ліцензії на здійснення валютних операцій або письмовий дозвіл на здійснення операцій із валютними цінностями, який до переоформлення Національним банком України відповідних ліцензій на виконання вимог пункту 1 розділу II Закону України від 15 лютого 2011 року №024-VI «Про внесення змін до деяких законів України щодо регулювання діяльності банків» є генеральною ліцензією на здійснення валютних операцій, має право здійснювати операції з надання кредитів у іноземній валюті (пункт 2 статті 5 Декрету про валютне регулювання).
Щодо вимог підпункту "в" пункту 4 статті 5 цього Декрету, який передбачає наявність індивідуальної ліцензії Національного банку України на здійснення операцій щодо надання та одержання резидентами кредитів у іноземній валюті, якщо терміни і суми таких кредитів перевищують встановлені законодавством межі, то на цей час законодавством України не встановлено термінів і сум кредитів у іноземній валюті як критеріїв їх віднесення до сфери дії режиму індивідуального ліцензування.
Оскільки у сторін виник спір щодо отримання сторонами кредитного договору індивідуальної ліцензії на використання іноземної валюти на території України як засобу платежу або як застави (підпункт «г» пункту 4 статті 5 Декрету про валютне регулювання), то суд виходить з того, що Національним банком України на виконання положень статті 11 цього Декрету, статті 44 Закону України «Про Національний банк України», в межах своїх повноважень прийнято Положення про порядок видачі Національним банком України індивідуальних ліцензій на використання іноземної валюти на території України як засобу платежу, затверджене постановою Правління Національного банку України від 14 жовтня 2004 року № 483 (зареєстровано у Міністерстві юстиції України 9 листопада 2004 року № 1429/10028). Згідно з пунктом 1.5 цього Положення використання іноземної валюти як засобу платежу без ліцензії дозволяється, якщо ініціатором або отримувачем за валютною операцією є уповноважений банк (ця норма стосується лише тих операцій уповноваженого банку, на здійснення яких Національний банк видав йому банківську ліцензію та письмовий дозвіл на здійснення операції з валютними цінностями, який до переоформлення Національним банком України відповідних ліцензій на виконання вимог пункту 1 розділу II Закону України від 15.02.2011 року №3024-VІ «Про внесення змін до деяких законів України щодо регулювання діяльності банків», генеральною ліцензією на здійснення валютних операцій, або генеральну ліцензію на здійснення валютних операцій).
У зв'язку з наведеним судом встановлено, що надання та одержання кредиту в іноземній валюті, сплата процентів за таким кредитом не потребують наявності індивідуальної ліцензії на використання іноземної валюти на території України як засобу платежу у жодної зі сторін кредитного договору.
Так, на момент укладення банком кредитного договору, права банка посвідчували ліцензія на вчинення банківської діяльності (№ 22 від 04.12.2001 року) та дозвіл на вчинення банківських операцій, у тому числі й у іноземній (№ 22-2 від 29.07.2003 року). Таким чином, твердження позивача про недопустимість видачі кредиту в іноземній валюті не відповідає дійсності.
Також суд критично оцінює доводи позивача щодо ненадання інформації про вартість кредиту, оскільки остання міститься в кредитному договорі та у графіку погашення заборгованості, які позивач ОСОБА_2 підписав, чим фактично прийняв умови кредитного договору. Враховується судом і те, що з 09.02.2007 року, часу укладання договору № CVHMGA00000018 позивачем виконуються умови вказаного кредитного договору, що вказує на їх визнання та розуміння з боку позивача, як позичальника.
Покладення ризиків щодо валютних коливань виключно на позичальника також є необґрунтованими, оскільки ОСОБА_6 не може володіти достовірною інформацією щодо майбутніх валютних коливань на фінансовому ринку, однак фактично враховує можливі ризики встановлюючи відсоткову ставку по валютним кредитам меншою порівняно з кредитами за національною валютою. Тому ці доводи також є безпідставними.
Відповідно до ст. 3 ч. 1 ЦПК України, кожна особа має право в порядку, встановленому цим Кодексом, звернутися до суду за захистом своїх порушених, невизнаних або оспорюваних прав, свобод чи інтересів.
У відповідності до положень статей 3, 4, 11, 27, 31 ЦПК України, право визначати предмет, підставу позову і спосіб захисту порушеного права належить позивачеві.
Згідно ст.11 ЦПК України, суд розглядає цивільні справи не інакше як за зверненням фізичних чи юридичних осіб, поданим відповідно до цього Кодексу, в межах заявлених ними вимог і на підставі доказів сторін та інших осіб, які беруть участь у справі.
Згідно ст.10 ч.3 та ст.60 ч.1 ЦПК України, кожна сторона зобов'язана довести ті обставини, на які вона посилається як на підставу своїх вимог і заперечень, крім випадків, встановлених ст.61 цього Кодексу.
Частиною 1 ст. 11 ЦПК України передбачено, що суд розглядає цивільні справи не інакше як за зверненням фізичних чи юридичних осіб, поданим відповідно до цього Кодексу, в межах заявлених ними вимог і на підставі доказів сторін та інших осіб, які беруть участь у справі.
Відповідно до ст. 60 ч. ч. 1, 4 ЦПК України, кожна сторона зобов'язана довести ті обставини, на які вона посилається як на підставу своїх вимог чи заперечень. Доказування не може ґрунтуватися на припущеннях. У свою чергу, згідно до приписів ст.236 ЦК України нікчемний правочин, або правочин, визнаний судом недійсним, є недійсним з моменту його вчинення.
Як зазначено у пункті 5 постанови Пленуму Верховного Суду України від 06.11.2009 року №9 «Про судову практику розгляду цивільних справ про визнання правочинів недійсними», у відповідності зі статтями 215 та 216 ЦК України, вимога про визнання оспорюваного правочину недійсним і про застосування наслідків її недійсності, а також вимога про застосування наслідків недійсності нікчемного правочину можуть бути заявлені як однієї із сторін правочину, так і іншою зацікавленою особою, права та законні інтереси якої порушено вчиненням правочину. Чинне законодавство не визначає коло осіб, які можуть бути позивачами у справах, пов'язаних з визнанням угод недійсними.
Що стосується заявлення представником відповідача застосування строків позовної давності до вимог позивача, суд приходить до наступного.
Відповідно до частин третьої і четвертої статті 267 ЦК України позовна давність застосовується лише за заявою сторони у спорі, зробленою до винесення рішення. Сплив позовної давності, про застосування якої заявлено стороною у спорі, є підставою для відмови в позові. Відповідно до статті 256 ЦК України позовна давність - це строк, у межах якого особа може звернутися до суду з вимогою про захист свого цивільного права або інтересу.
Відповідно до статті 253 ЦК України перебіг строку починається з наступного дня після відповідної календарної дати або настання події, з якою пов'язано його початок. За загальним правилом перебіг загальної і спеціальної позовної давності починається з дня, коли особа довідалася або могла довідатися про порушення свого права або про особу, яка його порушила (частина перша статті 261 ЦК України). Початок перебігу позовної давності співпадає з моментом виникнення у зацікавленої сторони права на позов, тобто можливості реалізувати своє право в примусовому порядку через суд. Отже, шодо можливого вчинення правочину внаслідок обману за обставин на які посилається позивач то за умови сумлінності та елементарної обачності ОСОБА_2 міг і реально мав змогу перед укладенням та під час укладення оспорюваних угод дізнатися про умови договірних зобов»язань та перевірити їх.
Таким чином, сплив позовної давності, про застосування якої заявлено стороною у спорі, є підставою і для відмови у позові (частина четверта статті 267 ЦК України), однак в задоволенні заявлених позовних вимог ОСОБА_2 суд вважає слід відмовити по суті, оскільки позивачем не надано належних і допустимих доказів в обґрунтування заявлених ним вимог.
Відповідно до ст.ст. 212, 213 ЦПК України, законним є рішення, яким суд, виконавши всі вимоги цивільного судочинства, вирішив справу згідно ї законом. Обгрунтованим є рішення, ухвалене на основі повно і всебічно з'ясованих обставин, на які сторони посилаються як на підставу своїх вимог і заперечень, підтверджених тими доказами, які були досліджені в судовому засіданні.
Таким чином, враховуючи викладене, оцінюючи належність, допустимість і достовірність кожного доказу окремо, а також достатність і взаємний зв'язок доказів у їх сукупності, розглянувши справу в межах заявлених позовних вимог та визначеного позивачем предмета спору, суд приходить до висновку щодо відсутності правових підстав для задоволення позовних вимог.
Враховуючи те, що у задоволенні позовних вимог позивачу відмовлено, в силу вимог ст. 88 ЦПК України, слід відмовити і щодо стягнення з відповідача на користь ОСОБА_2 судових витрат.
На підставі викладеного та керуючись ст. 55 Конституції України, ст.21 Закону України «Про фінансові послуги та державне регулювання ринків фінансвоих послуг», ст. 47 Закону України «Про банки і банківську діяльність», ст. ст. 192, 202, 203, 212, 215, 216, 229-233, 524, 526, 530, 533, 627, 638, 1054 ЦК України, ст. ст. 3, 10, 11, 60, 88, 212- 215, 218 ЦПК України, суд,-
В задоволенні позову ОСОБА_2 до ОСОБА_5 акціонерного товариства ОСОБА_6 «ПриватБанк» в Чернівецькій філії ПАТ КБ «ПриватБанк» про визнання кредитного договору, договорів застави та поруки недійсним відмовити.
Апеляційна скарга на рішення суду може бути подана до Апеляційного суду Чернівецької області через Шевченківський районний суд м. Чернівці протягом десяти днів з дня його проголошення.
Суддя Літвінова О.Г.