Провадження №22-ц/790/2663/16 Головуючий 1 інст. - Попрас В.О.
Справа № 640/18686/15ц
Категорія: договірні Доповідач - Гуцал Л.В.
14 червня 2016 року судова колегія судової палати у цивільних справах Апеляційного суду Харківської області в складі:
головуючого - Гуцал Л.В.,
суддів - Котелевець А.В., Пилипчук Н.П.,
за участю секретаря - Огар І.В.,
розглянувши у відкритому судовому засіданні в м. Харкові цивільну справу за апеляційною скаргою ОСОБА_1 Казем на рішення Київського районного суду міста Харкова від 26 лютого 2016 року, описки та арифметичні помилки в якому були виправлені ухвалою того ж суду від 03 березня 2016 року, по справі за позовом ОСОБА_2 до ОСОБА_1 Казем, ОСОБА_3, ОСОБА_4, 3-тя особа ОСОБА_5, про стягнення заборгованості за договором позики, та зустрічним позовом ОСОБА_1 Казем до ОСОБА_2, треті особи: ОСОБА_3, ОСОБА_4, ОСОБА_5, про визнання договору позики недійсним,
встановила:
29 жовтня 2015 року ОСОБА_2 звернулась до суду з зазначеним позовом. На підставі ст.ст.1046,1048, 1050, 625 ЦК України просила стягнути солідарно з відповідачів на її користь заборгованість в сумі, еквівалентній 8095 доларів США за курсом Національного банку України на день ухвалення рішення, яка утворилась станом на 15 червня 2015 року за договором позики від 16 серпня 2014 року, та складається з: неповернутої частини позичених коштів, процентів за користування ними, трьох процентів річних від простроченого поверненням суми заборгованості та неустойки за договором.
Посилалась на те, що 16 серпня 2014 року ОСОБА_1 та ОСОБА_3 позичили у неї валютні цінності у розмірі 8000 доларів США, про що було складено письмовий договір. За умовами договору позичальники зобов'язалися повернути позику двома частинами - по 4000 доларів США не пізніше 25 грудня 2014 року та 25 березня 2015 року.
У забезпечення виконання позичальниками договірних зобов'язань, між позивачем та ОСОБА_4 в особі представника ОСОБА_6, того ж дня був укладений договір поруки, відповідно до умов якого ОСОБА_4 поручився перед позивачем за повернення ОСОБА_1 та ОСОБА_3 позичених коштів.
У порушення умов договору позики, відповідачі виконали свої зобов'язання частково, повернувши позивачеві за весь час дії договору лише 4000 доларів США. Решта сума позики повернута не була.
Відповідач ОСОБА_1 позов не визнав та звернувся до суду з зустрічним позовом. З посиланням на ст.1051 ЦК України просив визнати недійсним договір позики від 16 серпня 2014 року, укладений між ОСОБА_7 та ОСОБА_1, ОСОБА_3, оскільки грошові кошти за цим договором взагалі не передавались та не отримувались відповідачами, а відповідно й не поверталися. Стверджував, що між ним та ОСОБА_4 існували відносини, але не за договором позики, а за усною угодою про придбання в розстрочку належної ОСОБА_4 нерухомості. Саме такими відносинами обумовлено підписання ним та ОСОБА_8 спірного договору позики.
ОСОБА_3 позов ОСОБА_2 не визнала та просила задовольнити зустрічний позов. Стверджувала, що спірний договір вона підписала не читаючи, але грошей за цим договором не отримувала.
ОСОБА_4 у письмовій заяві первісний позов визнав, проти задоволення зустрічного позову заперечував.
Рішенням Київського районного суду міста Харкова від 26 лютого 2016 року, описки та арифметичні помилки в якому були виправлені ухвалою того ж суду від 03 березня 2016 року, позов ОСОБА_2 задоволено - стягнуто солідарно з відповідачів на користь позивача заборгованість за договором позики від 16 серпня 2014 року станом на 15 червня 2015 року, що складається з: заборгованості за позикою у розмірі 4000 доларів США (за курсом НБУ на день ухвалення рішення 108994,57 гривень), заборгованості по процентам за користування коштами у розмірі 829 доларів США (за курсом НБУ на день ухвалення рішення 22589,12 гривень, три проценти річних від простроченої суми у розмірі 26 доларів США (за курсом НБУ на день ухвалення рішення 708,46 гривень), неустойки за прострочення зобов'язання у розмірі 3240 доларів США (за курсом НБУ на день ухвалення рішення 88285,60 гривень), а всього 8095 доларів США (за курсом НБУ на день ухвалення рішення 220 577,75 гривень), вирішено витання про розподіл судових витрат; у задоволенні зустрічного позову відмовлено.
В апеляційній скарзі ОСОБА_1 просить рішення суду першої інстанції скасувати та ухвалити нове рішення, яким у задоволенні позову ОСОБА_2 відмовити, а його позов задовольнити. Посилається на неповне з'ясування судом обставин, що мають значення для справи; невідповідність висновків суду обставинам справи; порушення норм матеріального і процесуального права.
Інші особи, які брали участь у справі рішення суду не оскаржили.
У суді апеляційної інстанції ОСОБА_1 та його представник апеляційну скаргу підтримали, наполягали на тому, що спірний договір позики є недійсним.
Представник ОСОБА_7 проти задоволення скарги заперечував, ОСОБА_3 просила скаргу задовольнити.
Перевіряючи законність і обгрунтованість оскаржуваного рішення відповідно до вимог ч. 1 ст. 303 ЦПК України - в межах доводів апеляційної скарги і вимог заявлених в суді першої інстанції, судова колегія вважає, що апеляційна скарга задоволенню не підлягає.
Відповідно до ст.1046 ЦК України за договором позики одна сторона (позикодавець) передає у власність другій стороні (позичальникові) грошові кошти або інші речі, визначені родовими ознаками, а позичальник зобов'язується повернути позикодавцеві таку ж суму грошових коштів (суму позики) або таку ж кількість речей того ж роду та такої ж якості. Договір позики є укладеним з моменту передання грошей або інших речей, визначених родовими ознаками.
Договір позики укладається у письмовій формі, якщо його сума не менш як у десять разів перевищує встановлений законом розмір неоподатковуваного мінімуму доходів громадян, а у випадках, коли позикодавцем є юридична особа, - незалежно від суми (ч. 1 ст. 1047 ЦК України).
Частина 2 ст.1047 ЦК України допускає пред'явлення на підтвердження укладення договору позики та його умов розписки позичальника або іншого документа, який посвідчує передання йому позикодавцем визначеної суми грошей або кількості речей.
Якщо позичальник своєчасно не повернув суму позики, він зобов'язаний сплатити грошову суму відповідно до ст. 625 цього Кодексу.
Відповідно до ст.625 ЦК України боржник не звільняється від відповідальності за неможливість виконання ним грошового зобов'язання; боржник, який прострочив виконання грошового зобов'язання, зобов'язаний сплатити суму боргу з урахуванням встановленого індексу інфляції за весь час прострочення, а також три проценти річних від простроченої суми.
За приписами ст.1048 ЦК України позикодавець має право на одержання від позичальника процентів від суми позики, якщо інше не встановлено договором або законом. Розмір і порядок одержання процентів встановлюються договором. Якщо договором не встановлений розмір процентів, їх розмір визначається на рівні облікової ставки Національного банку України. У разі відсутності іншої домовленості сторін проценти виплачуються щомісяця до дня повернення позики. Договір позики вважається безпроцентним, якщо:1) він укладений між фізичними особами на суму, яка не перевищує п'ятдесятикратного розміру неоподатковуваного мінімуму доходів громадян, і не пов'язаний із здійсненням підприємницької діяльності хоча б однією із сторін; 2) позичальникові передані речі, визначені родовими ознаками.
Статтею 1049 ЦК України передбачено, що позичальник зобов'язаний повернути позикодавцеві позику (грошові кошти у такій самій сумі або речі, визначені родовими ознаками, у такій самій кількості, такого самого роду та такої самої якості, що були передані йому позикодавцем) у строк та в порядку, що встановлені договором.
Якщо договором не встановлений строк повернення позики або цей строк визначений моментом пред'явлення вимоги, позика має бути повернена позичальником протягом тридцяти днів від дня пред'явлення позикодавцем вимоги про це, якщо інше не встановлено договором. Позика вважається повернутою в момент передання позикодавцеві речей, визначених родовими ознаками, або зарахування грошової суми, що позичалася, на його банківський рахунок.
Судовим розглядом встановлено, що 16 серпня 2014 року між ОСОБА_7, з однієї сторони, та ОСОБА_1 і ОСОБА_3 з іншої сторони, укладено договір позики.
За умовами цього договору Позикодавець ОСОБА_2 передала, а Позичальники ОСОБА_1 і ОСОБА_3 солідарно прийняли в позику валютні цінності у вигляді в натурі та на суму 8000 доларів США (п.1). Позичальники зобов'язалися солідарно повернути Позикодавцеві позичені кошти частинами (з розстроченням), а саме: не пізніше 25 грудня 2014 року - 4000 доларів США, не пізніше 25 березня 2015 року - 4000 доларів США (п.2).
Умов стосовно того, що позика є безпроцентною договір не містить.
Також встановлено, що 16 серпня 2014 року між ОСОБА_2 (Кредитор), з одного боку, та ОСОБА_4 (Поручитель) в особі представника ОСОБА_6, з іншого боку, укладено договір поруки. За цим договором ОСОБА_4 поручається перед ОСОБА_2 за виконання зобов'язань Боржників ОСОБА_1 та ОСОБА_3 за договором позики від 16 серпня 2014 року, та у разі не виконання останніми умов договору позики відповідає як солідарний боржник.
Пунктом 7 договору позики сторони погодили що в разі недотримання Позичальниками термінів повернення позики згідно з п.2 цього договору, незалежно від направлення чи не направлення Позикодавцем на їхню адресу вимоги, Позичальники зобов'язані повернути їй позичені в неї кошти з урахуванням порядку та умов згідно ст.ст.1050, 625 ЦК України, а також сплатити неустойку з розрахунку 1% від неповернутої чи несвоєчасно повернутої суми позики за кожен день такого прострочення.
За твердженням позивача розмір не виконаних зобов'язань за договором складає 4000 доларів США.
Ухвалюючи рішення в частині позовних вимог ОСОБА_2, суд першої інстанції виходив із того, що оскільки ОСОБА_1, ОСОБА_3 та ОСОБА_4 взятих на себе зобов'язань за договором позики та договором поруки не виконали, на них слід покласти солідарний обов'язок повернути суму боргу, проценти за користування позикою, три проценти річних від простроченої суми на підстав ст.625 ЦК України та обумовлену договором пеню за прострочення повернення грошових коштів, оскільки вказані вимоги є відповідальністю за порушення грошового зобов'язання.
Судова колегія з таким висновком погоджується, але вважає за необхідне змінити рішення суду в частині сум, які підлягають до стягнення з таких підстав.
Матеріали справи свідчать, що суд першої інстанції не перевірив порядок нарахування пені, а саме, при обчисленні пені в доларах (всієї суми) і після цього переведення цієї суми до еквівалента у гривні суд не звернув уваги на ч.3 ст.559 ЦК України відповідно до якої пенею є неустойка, що обчислюється у відсотках від суми несвоєчасно виконаного грошового зобов'язання за кожен день прострочення виконання, тобто відповідальність за прострочення. При цьому у національній валюті пеня повинна обчислюватися за кожен день прострочення і переводитись у гривню на час прострочення, а не на кінцевий строк нарахування пені, що значно впливає на кінцеву суму у зв'язку із зміною курсу іноземної валюти.
При визначенні розміру пені, яка підлягає до стягнення судова колегія погоджується з письмовими розрахунками, наведеними представником ОСОБА_1 в обґрунтування доводів апеляційної скарги щодо невірного визначення розміру заборгованості (а.с.175,176) та вважає за необхідне стягнути на користь ОСОБА_2 пеню в розмірі 71457,02 гривні.
Доводи представника ОСОБА_1 стосовно невірного визначення розміру процентів в порядку ст.1048 ЦК України та трьох процентів річних відповідно до ст.625 цього Кодексу не ґрунтуються на законі і наведений ним письмовий розрахунок (а.с.167-174) не є правильним.
Вирішуючи вимоги про стягнення заборгованості за позикою, заборгованості за процентами за користування коштами та стягнення трьох процентів річних від простроченої суми, суд обґрунтовано погодився з розрахунками позивача, що наведені у позовній заяві з урахуванням офіційного курсу НБУ на час ухвалення судового рішення, разом з тим, суд безпідставно зазначив в резолютивній частині оскаржуваного рішення розмір заборгованості в іноземній валюті.
Так, згідно зі ст. 99 Конституції України грошовою одиницею України є гривня. Гривня є законним платіжним засобом на території України (ч.1 ст.192 ЦК України). Іноземна валюта може використовуватися в Україні у випадках і в порядку, встановлених законом (ч. 2 ст. 192 ЦК України).
Такими випадками є ст.193, ч.4ст.654 ЦК України, Закон України «Про зовнішньоекономічну діяльність», Декрет Кабінету Міністрів України ВР «Про систему валютного регулювання і валютного контролю» та Закон України «Про систему валютного регулювання і валютного контролю».
Відповідно до ч. 1 ст. 533 ЦК України грошове зобов'язання має бути виконане у гривнях.
Отже, гривня як національна валюта є єдиним законним платіжним засобом на території України.
Разом із тим ч.2 ст. 533 ЦК України допускає, що сторони можуть визначити в грошовому зобов'язанні грошовий еквівалент в іноземній валюті.
У такому разі сума, що підлягає сплаті за зобов'язанням, визначається в гривні за офіційним курсом Національного банку України.
Згідно з ч.3 ст. 533 ЦК України використання іноземної валюти як засобу платежу при здійсненні розрахунків на території України за зобов'язаннями допускається лише у випадку, передбаченому законом (ч. 2 ст. 192 ЦК України).
Аналіз зазначених норм права дає підстави для висновку про те, що незалежно від валюти боргу (тобто грошової одиниці, в якій обчислена сума зобов'язання), валютою платежу, тобто засобом погашення грошового зобов'язання і фактичного його виконання є національна валюта України - гривня.
Крім того, у ч.2 ст.533 ЦК України передбачено, що якщо у зобов'язанні визначено грошовий еквівалент в іноземній валюті, сума, що підлягає сплаті у гривнях, визначається за офіційним курсом відповідної валюти на день платежу, якщо інший порядок її визначення не встановлений договором або законом чи іншим нормативно-правовим актом.
Зазначена правова позиція висловлена в постановах Верховного Суду України від 2 липня 2014 року № 6-79цс14, від 16 вересня 2015 року № 6-190цс15, яка згідно зі ст. 360-7 ЦПК України має враховуватися іншими судами загальної юрисдикції при застосуванні таких норм права.
З огляду на це, визначення судом першої інстанції в резолютивній частині рішення заборгованості у доларах США не можна визнати правильним. Судова колегія вважає за необхідне рішення суду першої інстанції змінити, зазначивши в резолютивній частині рішення суми, які підлягають до стягнення лише в гривневому еквіваленті.
Відмовляючи у задоволенні зустрічного позову суд першої інстанції виходив з недоведеності позовних вимог.
Колегія суддів з таким висновком погоджується і вважає, що суд першої інстанції правильно встановив обставини по справі, оцінив докази у відповідності до вимог ст. 212 ЦПК України, і ухвалив в цій частині рішення у відповідності до норм права, якими регулюються правовідносини, що виникли між сторонами.
Доводи апеляційної скарги висновків суду не спростовують з огляду на таке.
Частиною 3 ст. 10 ЦПК України передбачено, що кожна сторона повинна довести ті обставини, на які вона посилається як на підставу своїх вимог або заперечень, крім випадків, встановлених законом.
За змістом договору позики, ОСОБА_1 та ОСОБА_3 чітко зазначили, що вони прийняли від ОСОБА_2 в позику 8000 доларів США та взяли на себе солідарне зобов'язання повернути ці кошти у визначений договором термін (а.с.46). Факт підписання цього договору власноруч, відповідачі визнають, але стверджують, що грошей за договором не отримували.
Таке твердження є безпідставним.
Так, позичальник має право оспорювати договір позики на тій підставі, що грошові кошти або речі насправді не були одержані ним від позикодавця або були одержані у меншій кількості, ніж встановлено договором (ч.1 ст. 1051 ЦК України).
При цьому, за змістом ч.2 ст.1051 ЦК України при укладенні договору позики в письмовій формі (крім випадків укладення його під впливом обману, насильства, зловмисної домовленості представника позичальника з позикодавцем або під впливом тяжкої обставини) рішення суду не може ґрунтуватися на свідченнях свідків для підтвердження того, що гроші насправді не були одержані позичальником від позикодавця.
Відповідно до ч.1 ст.218 ЦК України заперечення однією із сторін факту вчинення правочину або оспорювання окремих його частин може доводитися письмовими доказами, засобами аудіо-, відеозапису та іншими доказами. Рішення суду не може ґрунтуватися на свідченнях свідків.
Отже, за змістом закону, безгрошовість договору позики не може ґрунтуватись на поясненнях свідків (сторін), а може бути підтверджена лише належними і допустимими доказами (ч.2 ст.58, ст. 59 ЦПК України).
Доказів того, що під час складання договору позики волевиявлення ОСОБА_1 не було вільним та не відповідало його внутрішній волі, він був введений в оману позивачем чи перебував під впливом обману, чи ОСОБА_2 змусила його підписати договір, хоча гроші за ним не передала, матеріали справи не містять.
Належних та допустимих доказів на підтвердження своїх заперечень проти первісного позову, та на підтвердження зустрічного позову ОСОБА_1 суду не надав. Його посилання на те, що факт безгрошовості могли підтвердити інші особи, яким відомо про стосунки між сторонами є хибним, з огляду на приписи ч.2 ст.1051 ЦК України.
Безпідставним є і посилання в апеляційній скарзі на відсутність доказів фактичної передачі позичальником коштів, оскільки під час укладення оспорюваного договору позики були дотримані вимоги ч.1 ст.1047 ЦК України щодо письмової форми цього договору, а складання позичальником розписки або іншого документу, який посвідчує передання йому позикодавцем визначеної грошової суми є правом, а не обов'язком сторін договору позики і відсутність такого документу за наявності письмового договору позики не є підставою для висновку про безгрошовість договору позики.
Не впливає на правильність ухваленого судом рішення і посилання в апеляційній скарзі на відсутність згоди чоловіка позивача - ОСОБА_5 на укладання спірного договору, оскільки останній з вимогами про визнання договору недійсним з підстав визначених Сімейним Кодексом України до суду не звертався.
З огляду на підстави з яких заявлено зустрічний позов, не мають правового значення і доводи апеляційної скарги щодо змісту п.п.4,6,8 спірного договору позики.
Не спростовують висновків суду в частині відмови у задоволенні зустрічного позову, оскільки не є підставою для визнання спірного договору недійсним і доводи апеляційної скарги щодо необізнаності ОСОБА_1 та ОСОБА_3 про укладення договору поруки між ОСОБА_2 та ОСОБА_4.
Керуючись ст. 303, 304, 307, 308, 313, п.1 ч.1 ст.314, 315, 317, 319 ЦПК України, колегія суддів, -
вирішила:
Апеляційну скаргу ОСОБА_1 Казем задовольнити частково.
Рішення Київського районного суду міста Харкова від 26 лютого 2016 року, описки та арифметичні помилки в якому були виправлені ухвалою того ж суду від 03 березня 2016 року, змінити в частині розміру сум стягнення.
Абзац другий резолютивної частини рішення викласти в наступній редакції.
Стягнути солідарно з ОСОБА_1 Казем (ідентифікаційний номер НОМЕР_1), ОСОБА_3 (ідентифікаційний номер НОМЕР_2), ОСОБА_4 (ідентифікаційний номер НОМЕР_3) на користь ОСОБА_2 заборгованість за договором позики від 16 серпня 2014 року, яка утворилась станом на 15 червня 2015 року, що складається із: заборгованості за позикою у розмірі 108994 (сто вісім тисяч дев'ятсот дев'яносто чотири) гривні 57 копійок, заборгованості по процентам за користування коштами у розмірі 22589 (двадцять дві тисячі п'ятсот вісімдесят дев'ять) гривень 12 копійок, трьох процентів річних від простроченої суми у розмірі 708 (сімсот вісім) гривень 46 копійок), пені за прострочення зобов'язання у розмірі 71457 (сімдесят одна тисяча чотириста п'ятдесят сім) гривень 02 копійки, а всього 203749 (двісті три тисячі сімсот сорок дев'ять) гривень 17 копійок.
В іншій частині рішення Київського районного суду міста Харкова від 26 лютого 2016 року, описки та арифметичні помилки в якому були виправлені ухвалою того ж суду від 03 березня 2016 року, залишити без змін.
Рішення набирає законної сили з моменту його проголошення та може бути оскаржене у касаційному порядку безпосередньо до Вищого спеціалізованого суду України з розгляду цивільних і кримінальних справ протягом двадцяти днів з дня набрання ним законної сили.
Головуючий
Судді