15 червня 2016 року К/800/4486/16
Вищий адміністративний суд України у складі колегії суддів:
Ємельянової В.І.
Амєліна С.Є., Кобилянського М.Г.,
розглянувши у попередньому судовому засіданні касаційну скаргу ОСОБА_1 на постанову Одеського окружного адміністративного суду від 18 вересня 2015 року та ухвалу Одеського апеляційного адміністративного суду від 21 січня 2016 року по справі №815/997/15
за позовом ОСОБА_1
до Державної міграційної служби України
про визнання неправомірним та скасування рішення, зобов'язання вчинити
певні дії,
У лютому 2015 року ОСОБА_1 звернувся до суду із позовом до Державної міграційної служби України про визнання неправомірним та скасування рішення, зобов'язання вчинити певні дії. Просив суд визнати неправомірним та скасувати рішення Державної міграційної служби України від 9 липня 2014 року № 382-14 та зобов'язати відповідача визнати його біженцем або особою, яка потребує додаткового захисту.
Постановою Одеського окружного адміністративного суду від 18 вересня 2015 року, залишеною без змін ухвалою Одеського апеляційного адміністративного суду від 21 січня 2016 року, у задоволенні позову відмовлено.
Не погоджуючись із зазначеними судовими рішеннями, позивач подав касаційну скаргу, в якій, посилаючись на порушення судами норм матеріального та процесуального права, просить рішення судів першої та апеляційної інстанцій скасувати, ухвалити нове рішення, яким позов задовольнити.
Перевіривши правильність застосування судами першої та апеляційної інстанцій норм матеріального та процесуального права, юридичної оцінки обставин справи, доводи касаційної скарги, суд касаційної інстанції вважає, що касаційна скарга не підлягає задоволенню.
Судами попередніх інстанцій встановлено, що ОСОБА_1 , ІНФОРМАЦІЯ_1 , 10 грудня 2012 року звернувся до Управління Державної міграційної служби України в Одеській області із заявами про надання йому в Україні статусу біженця або особи, яка потребує додаткового захисту.
Відповідачем проведено ряд співбесід із заявником, в ході яких з'ясовувались обставини, що слугували причинами приїзду до України та необхідності надання йому статусу біженця або особи, яка потребує додаткового захисту.
На підставі аналізу матеріалів міграційної справи відповідачем складено висновок від 29 квітня 2014 року ODS 12/491 щодо визнання біженцем або особою, яка потребує додаткового захисту ОСОБА_1 . Вказаними висновками рекомендовано Державній міграційній службі України відмовити позивачу у визнанні його біженцем або особою, яка потребує додаткового захисту.
Рішенням Державної міграційної служби України від 9 липня 2014 року ОСОБА_1 відмовлено у визнанні біженцем або особою, яка потребує додаткового захисту в Україні відповідно до абзацу 4 частини 1 статті 6 Закону України «Про біженців та осіб, які потребують додаткового або тимчасового захисту» як особі, щодо якої встановлено, що умови, передбачені пунктами 1 та 13 частини 1 статті 1 Закону, відсутні.
Управління Державної міграційної служби України в Одеській області від 29 липня 2014 року №52 на підставі рішення Державної міграційної служби України від 9 липня 2014 року №382-14 повідомило позивачу про відмову у визнанні його біженцем або особою, яка потребує додаткового захисту.
Не погоджуючись із рішенням відповідача, позивач звернувся до суду з позовом, в якому просив визнати протиправними рішення відповідача та зобов'язати прийняти рішення, якими визнати його біженцем або особою, яка потребує додаткового захисту.
Відмовляючи у задоволенні позовних вимог, суди першої та апеляційної інстанцій обґрунтовано виходили з того, що правовий статус біженця та особи, яка потребує додаткового або тимчасового захисту в Україні, порядок надання, втрати та позбавлення цього статусу біженця, встановлення державних гарантій захисту біженців та осіб, які потребують додаткового або тимчасового захисту, визначено, зокрема, Законом України «Про біженців та осіб, які потребують додаткового або тимчасового захисту».
Відповідно до пункту 1 статті 1 Закону України «Про біженців та осіб, які потребують додаткового або тимчасового захисту» біженець - особа, яка не є громадянином України і внаслідок обґрунтованих побоювань стати жертвою переслідувань за ознаками раси, віросповідання, національності, громадянства (підданства), належності до певної соціальної групи або політичних переконань перебуває за межами країни своєї громадянської належності та не може користуватися захистом цієї країни або не бажає користуватися цим захистом внаслідок таких побоювань, або, не маючи громадянства (підданства) і перебуваючи за межами країни свого попереднього постійного проживання, не може чи не бажає повернутися до неї внаслідок зазначених побоювань.
Згідно пунктом 13 статті 1 Закону України «Про біженців та осіб, які потребують додаткового або тимчасового захисту» особа, яка потребує додаткового захисту, - особа, яка не є біженцем відповідно до Конвенції про статус біженців 1951 року і Протоколу щодо статусу біженців 1967 року та цього Закону, але потребує захисту, оскільки така особа змушена була прибути в Україну або залишитися в Україні внаслідок загрози її життю, безпеці чи свободі в країні походження через побоювання застосування щодо неї смертної кари або виконання вироку про смертну кару чи тортур, нелюдського або такого, що принижує гідність, поводження чи покарання.
Статтею 6 вказаного Закону визначено умови, за яких особа не визнається біженцем або особою, яка потребує додаткового захисту. Зокрема, не може бути визнана біженцем або особою, яка потребує додаткового захисту, особа, стосовно якої встановлено, що умови, передбачені пунктами 1 чи 13 частини першої статті 1 цього Закону, відсутні.
За змістом Конвенції про статус біженців 1951 року та Протоколу щодо статусу біженців 1967 року поняття «біженець» включає в себе чотири основні підстави, за наявності яких особі може бути надано статус біженця: знаходження особи за межами країни своєї національної належності або, якщо особа не має визначеного громадянства, за межами країни свого колишнього місця проживання; наявність цілком обґрунтованих побоювань стати жертвою переслідувань; неможливість або побоювання користуватись захистом країни походження; побоювання стати жертвою переслідувань повинно бути пов'язано з причинами, які вказані в Конвенції про статус біженців 1951 року, а саме расова належність, релігія, національність (громадянство), належність до певної соціальної групи, політичні погляди.
Відповідно до пунктів 45, 66 Керівництва з процедур і критеріїв з визначення статусу біженця Управління Верховного комісаріату ООН у справах біженців особа, яка клопоче про отримання статусу біженця повинна вказати переконливу причину, чому вона особисто побоюється стати жертвою переслідування. Для того, щоб вважатися біженцем, особа повинна надати свідоцтва повністю обґрунтованих побоювань стати жертвою переслідувань за конвенційними ознаками.
Судами встановлено, що в даному випадку позивач зазначав, що підставою виїзду його з країни походження стали етнічні утиски та переслідування у зв'язку з політичними поглядами. Зокрема, позивач вказав, що був членом опозиційної партії UFDG Союз Демократичних Сил Гвінеї з 2008 року, а з 2009 року - президентом відділення партії району Томболія в м. Конакрі. Його партія 27 серпня 2012 року організувала мітинг, який проводився в м. Конакрі. Це був марш протесту з вимогою організувати правові вибори до парламенту та змінити президента виборчої комісії. Позивач пояснює, що поліція розігнала мітинг, а в подальшому його було заарештовано та ув'язнено. Ув'язнення тривало три тижні після чого, батьки звільнили його з в'язниці 19 вересня 2012 року, яким саме чином - не знає. Крім того, він належить до етнічної групи Пьоль, а тому має проти владну позицію, в той час, як представники влади належали до етнічної групи Малінке.
Після звільнення з в'язниці, ОСОБА_1 перебував у будинку свого дядька, в той час як його батьки займалися питанням оформлення навчальної візи в АДРЕСА_1 ) 4 жовтня 2012 року залишив країну постійного проживання на підставі національного паспорту № R0211362. Державний кордон України перетнув легально. Місце перетину кордону - аеропорт «Бориспіль», де його зустрів товариш на ім'я ОСОБА_2 .
У період до листопада 2012 року позивач проживав в м. Харкові, після чого виїхав до м. Одеси, де звернувся до міграційної служби із заявою про надання йому статусу біженця або особи, яка потребує додаткового захисту. Під час перебування в м. Одесі африканці, з якими спілкувався позивач, надали йому інформацію, що для інтерв'ю в міграційній службі слід заплатити гроші, та порадили їхати до Тунісу, придбавши йому квиток на літак до Тунісу (через Стамбул).
В період 1 грудня 2012 року до 9 грудня 2012 року позивач неодноразово намагався перетнути кордон Туреччини та Тунісу, проте жодна з країн не надала на це дозволу, у зв'язку з чим ОСОБА_1 повернувся до м. Одеси.
В результаті розгляду анкети від 10 грудня 2012 року та співбесіди, проведеної із ОСОБА_1 3 січня 2013 року, Головне управління Державної міграційної служби України в Одеській області дійшло висновку про суперечливість та неправдоподібність наданої заявником інформації, що стало підставою для відмови у визнанні його біженцем або особою, яка потребує додаткового захисту.
Зокрема, судами встановлено та підтверджується матеріалами справи, що позивачем надано хоча й детальну, проте загальнодоступну інформацію щодо мітингу від 27 серпня 2012 року, який проводився в м. Конакрі.
З дослідженого оригіналу національного паспорта ОСОБА_1 встановлено наявність штампів прикордонної служби Сенегалу від 6 вересня 2012 року - про в'їзд та від 22 вересня 2012 року - про виїзд з країни, що унеможливлює його перебування у в'язниці в період з 27 серпня 2012 року по 19 вересня 2012 року.
На підтвердження своєї політичної діяльності з 2008 року позивачем надано копію членського квитка від 18 січня 2012 року без фотографії. Крім того, в судовому засіданні ОСОБА_1 вказав, що перебуває в партії з 1998 року (тобто з 11 років).
Оскільки позивачу відмовлено у наданні статусу біженця на підставі статті 6 Закону України «Про біженців та осіб, які потребують додаткового або тимчасового захисту» у зв'язку з відсутністю умов, передбачених пунктом 1 та пунктом 13 частини 1 статті 1 цього Закону, суд касаційної інстанції погоджується із висновками судів щодо відсутності підстав для задоволення позовних вимог.
Посилання позивача в касаційній скарзі на те, що рішення прийнято без дослідження інформації про країну походження не підтверджуються. Також безпідставними є твердження щодо невідповідності висновків судів Директиві Європейського Союзу від 29 квітня 2004 року «Про мінімальні стандарти кваліфікації громадян третіх країн та осіб без громадянства як біженців чи осіб, що потребують іншої форми міжнародного захисту, та суть захисту, що надається», яка використовується у практиці Європейського Суду з прав людини та пунктам 45, 66 Керівництва з процедур та критеріїв визначення статусу біженця Управління Верховного комісара Організації Об'єднаних Націй у справах біженців.
Відповідно до вказаних норм заяви є обґрунтованими, якщо виконуються такі умови: заявник зробив реальну спробу обґрунтувати свою заяву; усі важливі факти, що були в його розпорядженні, були надані, і було надано задовільне пояснення відносно будь-якої відсутності інших важливих фактів; твердження заявника є зрозумілими та правдоподібними не суперечать конкретній та загальній інформації за його справою; заявник подав свою заяву про міжнародний захист як можливо раніше, якщо заявник не зможе довести відсутні поважної причини для подання такої заяви; в цілому заявник заслуговує довіри; особа повинна вказати переконливу причину, чому вона особисто побоюється стати жертвою переслідування. Для того, щоб вважатись біженцем або особою, яка потребує додаткового захисту, особа повинна надати свідоцтва повністю обґрунтованих побоювань стати жертвою переслідувань за конвенційними ознаками.
ОСОБА_1 , перетнувши кордон України, не вчиняв дій, спрямованих на отримання захисту, а навпаки намагався виїхати до третьої країни, що свідчить про відсутність у особи обґрунтованих побоювань стати жертвою переслідувань, а отже й про відсутність необхідності надання додаткового захисту.
Доводи касаційної скарги висновків судів не спростовують і не дають підстав вважати, що судами при розгляді справи неправильно застосовано норми матеріального права, які регулюють спірні правовідносини, чи порушено норми процесуального права.
Відповідно до частини 1 статті 224 Кодексу адміністративного судочинства України суд касаційної інстанції залишає касаційну скаргу без задоволення, а судові рішення - без змін, якщо визнає, що суди першої та апеляційної інстанцій не допустили порушень норм матеріального і процесуального права при ухваленні судових рішень чи вчиненні процесуальних дій.
Керуючись статтями 220, 220-1, 223, 224, 230, 231 Кодексу адміністративного судочинства України, суд
Касаційну скаргу ОСОБА_1 відхилити.
Постанову Одеського окружного адміністративного суду від 18 вересня 2015 року та ухвалу Одеського апеляційного адміністративного суду від 21 січня 2016 року залишити без змін.
Ухвала набирає законної сили протягом п'яти днів після направлення її копії особам, які беруть участь у справі і оскарженню не підлягає, крім як з підстав, у строк та в порядку, визначеними статтею 237 Кодексу адміністративного судочинства України.
Головуючий Ємельянова В.І.
Судді Амєлін С.Є.
Кобилянський М.Г.