Апеляційне провадження Головуючий у 1 інстанції Притула Н.Г.
№22-ц/796/8008/2016 Доповідач Кравець В.А.
Справа №761/25909/15-ц
13 червня 2016 року колегія суддів судової палати з розгляду цивільних справ Апеляційного суду м. Києва в складі:
головуючого судді Кравець В.А.,
суддів: Качана В.Я., Шиманського В.Й.,
за участю секретаря Дуки В.В.
розглянувши у відкритому судовому засіданні цивільну справу за апеляційними скаргами позивача ОСОБА_1 та відповідачів ОСОБА_2, ОСОБА_3 на рішення Шевченківського районного суду м. Києва від 08 квітня 2016 року в справі за позовом ОСОБА_1 до ОСОБА_2, ОСОБА_3 про визнання права власності,встановлення порядку користування квартирою та вселення,
У вересні 2015 року ОСОБА_1 звернувся до суду із зазначеним позовом, в якому просив визнати за ним право власності на 1/3 частину квартири АДРЕСА_1, встановити порядок конкретного користування приміщеннями квартири, виділивши в користування:
- ОСОБА_1 житлову кімнату площею 12,2 кв.м.;
- ОСОБА_2 дві житлові кімнати площею 17,2 кв.м. та 12,4 кв.м.
- місця загального користування: кухню, коридор, ванну кімнату, вбиральню - в загальне користування сторін, вселити його у квартиру та вирішити питання судових витрат.
В мотивування вимог посилався на те, що він є власником 1/3 частини квартири АДРЕСА_1, власником 2/3 частин квартири є сестра позивача - ОСОБА_2 Оригінали правовстановлюючих документів на спірну квартиру знаходяться у відповідача. Також відповідачами були змінені замки у вхідних дверях, що є перешкодою у користуванні квартирою. Не маючи оригіналів документів та ключів від квартири, позивач позбавлений можливості користуватись власною часткою квартири.
Рішенням Шевченківського районного суду м. Києва від 08 квітня 2016 року позов задоволено частково.
Встановлено порядок користування квартирою АДРЕСА_1 наступним чином:
- виділено в користування ОСОБА_1 житлову кімнату площею 12,2 кв.м.
- виділено в користування ОСОБА_2 житлові кімнати площею 17,2 кв.м. та 12,4 кв.м.
- місця загального користування: кухню, коридор, ванну кімнату, вбиральню залишено у спільному користуванні ОСОБА_1 та ОСОБА_2.
Вселено ОСОБА_1 в квартиру АДРЕСА_1.
В задоволенні іншої частини позову - відмовлено. Вирішено питання судових витрат.
Не погоджуючись з рішенням суду, позивач ОСОБА_1 подав апеляційну скаргу, в якій просить скасувати рішення в частині відмови у задоволенні вимоги про визнання за ним права власності на 1/3 частину квартири та ухвалити нове рішення в цій частині про задоволення позову.
Вказує, що відповідачі в порушення його прав та законних інтересів, та в порушення норм матеріального права, не надають правовстановлюючі документи на квартиру, що встановлюють його право власності на 1/3 частину квартири. Ця обставина позбавляє можливості вільно розпоряджатися своїм майном.
Також не погоджуючись з рішенням суду, відповідачі ОСОБА_2 та ОСОБА_3 подали апеляційну скаргу, в якій, посилаючись на неправильне застосування норм матеріального та процесуального права, просили рішення суду в частині задоволених вимог скасувати та ухвалити нове рішення в цій частині про виділення в користування ОСОБА_1 кімнати площею 12.4 кв. м., а відповідачам кімнати площею 17.2 кв. м. та 12.2 кв.м., в іншій частині рішення залишити без зміни.
Зазначили, що вони не заперечують право власності на 1/3 частку квартири за позивачем ОСОБА_1, не оспорюють його право володіння, користування та розпорядження належною йому частиною квартири і ніколи не чинили перешкод у користуванні житлом.
Вважають, що позовні вимоги ОСОБА_1 про визнання за ним права власності на 1/3 частини квартири АДРЕСА_1 суперечать вимогам законодавства тому, що право власності на ј та 1/12 частини (тобто 1/3) підтверджується свідоцтвом про право власності на житло НОМЕР_1 від 17 вересня 1998 року, за яким позивачу ОСОБА_1 належить 1/4 частина квартири та свідоцтвом про право на спадщину за законом, яке видано державним нотаріусом Першої Київської державної нотаріальної контори 20 березня 2002 року (спадкова справа № 105, зареєстровано в реєстрі за № 12-257), відповідно до якого позивачу належить 1/12 частина квартири і таким чином право власності на 1/3 частину квартири за позивачем ОСОБА_1 підтверджується відповідно до вимог закону і не оспорюється.
Крім того, з часу одержання житлового приміщення ОСОБА_3 постійно користується кімнатою площею 12.2 кв. м, в якій знаходяться належні йому меблі (ліжко-диван, м'які крісла, тумба для одягу, шафа та ін. речі), вказана кімната має лоджію, якою він також постійно користується, а тому виділення позивачу кімнати площею 12.2 кв. м з лоджією грубо порушує житлові права ОСОБА_3 і в цій частині в задоволенні позову повинно бути відмовлено.
Згоду на виділення позивачу ОСОБА_1 кімнати площею 12.2 кв.м з лоджією вони ніколи не давали.
В судовому засіданні представник відповідача ОСОБА_2 проти апеляційної скарги позивача заперечував. Апеляційну скаргу ОСОБА_2, ОСОБА_3 підтримав в повному обсязі.
Заслухавши доповідь судді Кравець В.А., обговоривши доводи апеляційних скарг, перевіривши законність і обґрунтованість ухваленого рішення, колегія суддів приходить до висновку, що апеляційні скарги не підлягають задоволенню з наступних підстав.
Задовольняючи позов частково, суд першої інстанції виходив із того, що виділення позивачу кімнати розміром 12,2 кв.м. а відповідачу кімнати площею 17,2 кв.м. та 12,4 кв.м. враховує баланс інтересів кожного зі співвласників і що встановлення порядку користування приміщенням квартири між співвласниками відповідно до змісту статей 319, 368 ЦК України є складовою здійснення ними права спільної часткової власності та не змінює розміру часток належних кожному зі співвласників. Крім того, відповідачі чинять позивачу перешкоди у користуванні його власністю, тому обґрунтованим є позов в частині вселення.
Колегія суддів погоджується з таким висновком суду першої інстанції, виходячи з наступного.
Частиною 1 ст.303 ЦПК України визначено, що під час розгляду справи в апеляційному порядку апеляційний суд перевіряє законність і обґрунтованість рішення суду першої інстанції в межах доводів апеляційної скарги та вимог, заявлених у суді першої інстанції.
Судом встановлено, що квартира АДРЕСА_1 належала на праві власності ОСОБА_3, ОСОБА_4, ОСОБА_1, ОСОБА_2 в рівних долях на підставі свідоцтва про право власності на житло від 17.09.1998 року.
На даний час 1/3 частина квартири належить на праві власності ОСОБА_1 на підставі Свідоцтва про право власності на квартиру - ј та Свідоцтва про право на спадщину за законом від 20.03.2002 року (1/12); 2/3 частини квартири належить на праві власності ОСОБА_2 на підставі Договору довічного утримання від 14.10.2010 року (1/3), Свідоцтва про право власності на квартиру - ј та Свідоцтва про право на спадщину за законом від 20.03.2002 року (1/12).
З технічного паспорту убачається, що квартира АДРЕСА_1 складається з трьох окремих житлових кімнат площею 17,2 кв.м., 12,4 кв., та 12,2 кв.м., загальна площа квартири становить 73,4 кв.м., житлова площа 41,8 кв.м., частка позивача та відповідача у вказаній квартирі становить відповідно 13,93 кв.м. та 27,86 кв.м. житлової площі.
Сторони по справі зареєстровані у спірній квартирі.
Звертаючись до суду із позовом, ОСОБА_1 ставив питання про визнання за ним права власності на 1/3 частини квартири, оскільки відповідач ОСОБА_2 не надає оригіналів правовстановлюючих документів на квартиру, чим порушує його законні права.
Колегія суддів погоджується з висновком суду про відмову у задоволенні позову в цій частині, з огляду на таке.
Згідно зі ст.3 ЦПК України кожна особа має право в порядку, встановленому цим Кодексом, звернутися до суду за захистом своїх порушених, невизнаних або оспорюваних прав, свобод чи інтересів.
Захист цивільних прав - це передбачені законом способи охорони цивільних прав у разі їх порушення чи реальної небезпеки такого порушення.
Згідно положень ст. 4 ЦПК України суд, здійснюючи правосуддя, захищає права, свободи та інтереси фізичних осіб у спосіб, визначений законами України.
Диспозитивність цивільного судочинства визначена ст. 11 ЦПК України, в якій зазначено, що суд розглядає цивільні справи не інакше як за зверненням фізичних чи юридичних осіб, поданим відповідно до цього Кодексу, в межах заявлених ними вимог і на підставі доказів сторін та інших осіб, які беруть участь у справі.
Стаття 12 ЦК України передбачає, що особа вільно, на власний розсуд, обирає способи захисту цивільного права.
Як правило, особа, права якої порушено, може скористатись не будь-яким, а конкретним способом захисту свого права. Спосіб захисту порушеного права частіше за все визначається спеціальним законом, який регламентує конкретні цивільні правовідносини. Під способом захисту суб'єктивних цивільних прав розуміють закріплені законом матеріально-правові заходи примусового характеру, за допомогою яких проводиться поновлення, (визнання) порушених (оспорюваних) прав та вплив на правопорушника. Загальний перелік таких способів захисту цивільних прав та інтересів передбачений ст.16 ЦК України.
Відповідно до ч. 1 ст.11 ЦПК України суд розглядає справи не інакше як за зверненням фізичних чи юридичних осіб в межах заявлених ними вимог. Частина 2 даної статті ЦПК України передбачає, що особа, яка бере участь у справі, розпоряджається своїми правами щодо предмета спору на власний розсуд.
Статтею 15 ЦПК України визначено, що суди розглядають у порядку цивільного судочинства справи про захист порушених, невизнаних або оспорюваних прав, свобод чи інтересів, що виникають із цивільних, житлових, земельних, сімейних, трудових відносин, а також з інших правовідносин.
Відповідно до ст.16 ЦК України кожна особа має право звернутися до суду за захистом свого особистого немайнового або майнового права та інтересу.
За умовами ч.3 ст.10 ЦПК України кожна сторона повинна довести ті обставини, на які вона посилається як на підставу своїх вимог або заперечень, крім випадків, встановлених цим Кодексом.
Згідно ст. 392 ЦК України, власник майна може пред'явити позов про визнання його права власності, якщо це право оспорюється або не визнається іншою особою, а також у разі втрати ним документа, який засвідчує його право власності.
Таким чином, норма наведеної статті ЦК України передбачає речово-правовий спосіб захисту абсолютного цивільного права - права власності, який підлягає застосуванню у разі, коли сторони спору не перебувають між собою у зобов'язальних відносинах з приводу спірного майна, і при цьому має місце реальне оспорювання такого права відповідачем, внаслідок чого власник майна не може належним чином реалізувати свої правомочності у зв'язку з існуванням сумнівів або претензій щодо спірного майна з боку третіх осіб.
З матеріалів справи убачається, що ОСОБА_1 звертався до Шевченківської районної в м. Києві державної адміністрації із заявою про видачу дубліката свідоцтва про право власності на квартиру, проте листом від 11.08.2015 року №109-109/ОПП/П-775 йому було відмовлено у виготовленні дублікату, оскільки потрібна згода від усіх співвласників, які брали участь у приватизації квартири.
Перша Київська державна нотаріальна контора листом від 06.11.2014 року відмовила ОСОБА_1 у видачі дублікату Свідоцтва про право на спадщину, яке видавалось одне всі спадкоємцям, оскільки воно не є втраченим або зіпсованим.
Узагальнюючи підстави до відмови у задоволенні апеляційної скарги ОСОБА_1, колегія суддів виходить з відсутності підстав для задоволення позову в частині визнання за ним права власності на 1/3 частини квартири, оскільки правовстановлюючі документи на квартиру не є втраченими.
Позивачем невірно обрано спосіб захисту своїх прав, оскільки, враховуючи його доводи, до суду слід звертатися з іншим позовом.
Відповідно до статті 358 ЦК України право спільної часткової власності здійснюється співвласниками за їхньою згодою. Кожен із співвласників має право на надання йому у володіння та користування тієї частини спільного майна в натурі, яка відповідає його частці у праві спільної часткової власності. У разі неможливості цього він має право вимагати від інших співвласників, які володіють і користуються спільним майном, відповідної матеріальної компенсації.
Ця стаття свідчить про те, що первинне значення у врегулюванні відносин між співвласниками має домовленість. Очевидним є те, що рішення суду не може підмінити собою їх домовленість. Водночас, при виникненні конфліктної ситуації, яка унеможливлює добровільне встановлення порядку користування спільним майном між співвласниками, такий порядок користування може встановити суд.
При здійсненні права власності співвласниками щодо спільного майна потрібно враховувати правову природу такої власності, адже співвласникам належить так звана ідеальна частка у праві власності на спільне майно, яка є абстрактним вираженням співвідношення в обсязі прав співвласників спільної власності. Отже, кожному з них належить не частка у спільному майні, а частка у праві власності на це майно. Визнання за кожним зі співвласників права на конкретну частину майна в натурі спричинить припинення спільної власності. Поняття ж реальної частки використовується при поділі спільного майна в натурі в разі припинення його спільного правового режиму, а також може застосовуватися відповідно до частини третьої статті 358 ЦК України при встановленні співвласниками порядку користування спільним майном в натурі згідно з розмірами належних їм часток.
Таким чином, потрібно розмежовувати порядок поділу спільної власності з метою припинення такого її режиму і порядок встановлення користування спільним майном.
У даному випадку спірні правовідносини стосуються не поділу квартири, а встановлення порядку спільного користування нею. Тому критерій необхідності виділення у користування кожному зі співвласників ізольованого приміщення, особливо, якщо при цьому неможливо забезпечити відповідність ідеальних часток реальним, не є обов'язковим.
Оскільки спірні правовідносини не стосуються розподілу майна для припинення права спільної часткової власності і такий правовий режим зберігається, суд виділяє в користування сторонам спору в натурі частки, адекватні розміру їх часток у праві власності на спільне майно. При цьому допускається можливість відійти в незначних обсягах від відповідності реальних часток ідеальним у зв'язку з неможливістю забезпечити їх точну відповідність. Таке рішення не змінює розміру часток співвласників у праві власності на спільне майно, не порушує їх прав як власників.
Аналогічна правова позиція викладена в Постанові Верховного Суду України від 17.02.2016 року у справі № 6-1500цс15.
Частка житлової площі, яка припадає на кожного в спірній квартирі, становить: 41,8 : 3 = 13,93 кв.м.
Отже, кімнати, яка б відповідала розміру частки позивача - немає.
Таким чином, апеляційна інстанція погоджується з тим, що передача у користування позивачу та відповідачу конкретних кімнат, з урахуванням часток сторін у праві спільної часткової власності на квартиру, визначених судом, які не точно відповідають належним співвласникам часткам, не припиняє право спільної часткової власності сторін на це майно, а тому, враховуючи фактичні дані та встановлені обставини цієї справи, у даному конкретному випадку є можливою та справедливою.
Аналогічна правова позиція викладена у висновку Верховного суду України у справі №6-12цс13 від 3 квітня 2013 року.
З огляду на зазначене суд першої інстанції обґрунтовано виходив з того, що встановлений порядок користування спільною квартирою найбільше враховує баланс інтересів кожного із співвласників.
Згідно до ст. 317 ЦК України власникові належать право володіння, користування та розпоряджання своїм майном. На зміст права власності не впливають місце проживання власника та місцезнаходження майна.
Умовами ст. 319 ЦК України передбачено, що власник володіє, користується, розпоряджається своїм майном на власний розсуд.
В силу ч.1 ст. 321 ЦК України право власності є непорушним. Ніхто не може бути протиправно позбавлений цього права чи обмежений у його здійсненні.
За змістом ч. 1 ст. 16 ЦК України кожна особа має право звернутися до суду за захистом свого особистого немайнового або майнового права та інтересу.
Аналіз наведених вище норм цивільного законодавства України дає підстави для висновку про те, що у разі будь-яких обмежень у здійсненні права користування та розпорядження своїм майном власник має право вимагати усунення відповідних перешкод, у тому числі шляхом звернення до суду за захистом свого майнового права, зокрема, із позовом про усунення перешкод у користуванні власністю.
У силу положень статей 21, 24, 41 Конституції України, статей 319, 358ЦК України всі громадяни є рівними у своїх правах, усім власникам забезпечуються рівні умови здійснення цих прав, в тому числі щодо захисту права спільної часткової власності.
Виходячи з цих положень, правовий режим спільної часткової власності визначається главою 26 ЦК України з урахуванням інтересів усіх її учасників. Володіння, користування і розпорядження частковою власністю здійснюється за згодою всіх співвласників, а за відсутності згоди спір вирішується судом. Незалежно від розміру часток, співвласники у здійсненні зазначених правомочностей мають рівні права.
Тобто, між сторонами існують спори щодо володіння та користування квартирою, а тому колегія суддів погоджується з аргументованим висновком суду першої інстанції , що позивачу чинять перешкоди, оскільки це доведено відповідними доказами, які в силу ст.57 ЦПК України є належними та допустимими у розрізі даного позову.
Твердження відповідачів про те, що позивач позбавляє ОСОБА_3 права користування кімнатою площею 12,2 кв.м. є безпідставними, такими, що не заслуговують на увагу суду з огляду на те, що ОСОБА_3 не є співвласником спірної квартири, його право користування є похідним від права власності, а тому саме ОСОБА_2, яка за Договором довічного утримання є власником 1/3 частини квартири, має визначити якою кімнатою він буде користуватись.
В іншій частині рішення суду не оскаржувалося, а тому є таким, що набрало законної сили.
В силу ч.1 ст. 60 ЦПК України кожна сторона зобов'язана довести ті обставини, на які вона посилається як на підставу своїх вимог і заперечень, крім випадків, встановлених статтею 61 цього Кодексу.
Відсутні в апеляційних скаргах доводи, які б давали підстави до скасування рішення суду, оскільки при розгляді справи у апеляційному суді скаржники не надали будь - яких переконливих доказів на спростування висновків суду першої інстанції.
Отже, суд першої інстанції всебічно і об'єктивно дослідив всі обставини справи, зібраним доказам дав вірну правову оцінку й постановив рішення, що відповідає вимогам закону.
Рішення суду постановлено з дотриманням норм матеріального та процесуального права, тому підстав для його скасування колегія суддів не вбачає.
Керуючись ст.218, 303,304,307,308, 313-315,317 ЦПК України, колегія суддів -
Апеляційні скарги позивача ОСОБА_1 та відповідачів ОСОБА_2, ОСОБА_3 - відхилити.
Рішення Шевченківського районного суду м. Києва від 08 квітня 2016 року в справі залишити без зміни.
Ухвала набирає законної сили з моменту її проголошення, але може бути оскаржена протягом двадцяти днів до Вищого спеціалізованого суду України з розгляду цивільних і кримінальних справ шляхом подачі касаційної скарги до цього суду.
Головуючий
Судді