ГОСПОДАРСЬКИЙ СУД міста КИЄВА 01030, м.Київ, вул.Б.Хмельницького,44-В, тел. (044) 284-18-98, E-mail: inbox@ki.arbitr.gov.ua
08.06.2016Справа №910/5954/16
За позовом Української кооперативно-державної корпорації по агропромисловому будівництву «Украгропромбуд», м. Київ
до 1) Національної академії аграрних наук України, м. Київ
2) Управління державної реєстрації Головного територіального управління юстиції у м. Києві, м. Київ
про визнання добросовісним набувачем, визнання права власності, припинення права власності за першим відповідачем і скасування рішення другого відповідача про реєстрацію права власності, про звільнення приміщення
Суддя Демидов В.О.
Представники сторін:
від позивача - Антонов К.О., довіреність від 14.09.2015,
від відповідача 1 - Столяр О.П., довіреність від 18.01.2016 № 1-8/01;
від відповідача 2 - Мельник А.В., довіреність від 14.01.2016 № 2/33/432;
01.04.2016 позивач звернувся до суду із позовом про:
- визнання Української кооперативно-державної корпорації по агропромисловому будівництву «Украгропромбуд»добросовісним набувачем нежитлової будівлі, розташованої у місті Києві по вул. Суворова, буд. 9, загальної площею 4887,60 кв. м (літера «А» та «А'»);
- визнання за позивачем права власності на нежитлову будівлю, розташовану у місті Києві по вул. Суворова, буд. 9, загальної площею 4887,60 кв. м (літера «А» та «А'»);
- припинення права власності і скасування рішення Державного реєстратора управління державної реєстрації Головного територіального управління юстиції у м. Києві Соколянського Дмитра Вікторовича про його реєстрацію в Державному реєстрі речових прав на нерухоме майно (запис № 5668664, вчинений 15.05.2014 о 19:16:57);
- звільнення приміщення будівлі по вул. Суворова, буд. № 9, розташованої у м. Києві, загальною площею 4887,60 кв. м (літера «А» та «А'») від співробітників та майна Національної академії агарних наук України (код ЄДРПОУ 00024360) та будь-яких інших сторонніх осіб виселити їх).
В обґрунтування позовних вимог позивач зазначив, що у 2010 році між позивачем та першим відповідачем у справі укладено мирову угоду у цивільній справі № 2-1102-1/2010, затверджену ухвалою Печерського районного суду міста Києва від 21.04.2010. Відповідно до умов мирової угоди перший відповідач, який тимчасово безоплатно займав спірну будівлю, зобов'язався повернути вказану будівлю позивачеві, а останній, в свою чергу, зобов'язався виконати у буд. 37 по вул. Васильківській у м. Києві. Позивачем умови мирової угоди були виконані, внаслідок чого першим відповідачем позивачеві передано спірну нежитлову будівлю і за позивачем зареєстроване право власності на вказане майно. В подальшому ухвалу Печерського районного суду міста Києва про затвердження мирової угоди скасовано ухвало. Апеляційного суду міста Києва від 05.05.2011. За доводами позивача станом на даний час перший відповідач захопив спірну будівлю та оформив за собою право власності на неї. Як зазначає позивач, він на законних підставах (відповідно до умов мирової угоди, затвердженої судом) набув права власності на спірну будівлю, а тому є її добросовісним набувачем. Також позивач послався на наявність постанови Вищого господарського суду України від 15.02.2012 у справі № 13/181, якою Академії аграрних наук України відмовлено у позові про виселення Корпорації «Украгропромбуд» з будівлі № 9 по вул. Суворова у м. Києві з підстав добросовісності набуття Корпорацією права власності на будівлю.
Письмовим відзивом від 08.06.2016 на позовну заяву другий відповідач просив припинити
провадження у справі у частині позовних вимог про припинення права власності та скасування рішення державного реєстратора про державну реєстрації права власності на спірне майно, оскільки зазначений спір підвідомчий окружному адміністративному суду відповідно до положень ч. 2 ст. 17 Кодексу адміністративного судочинства України. В іншій частині позовних вимог другий відповідач просить прийняти рішення відповідно до вимог чинного законодавства.
Відзивом від 06.06.2016 № 14юр-33 на позовну заяву перший відповідач проти вимог позову заперечив, посилаючись на те, що спірне майно є державною власністю і не може бути відчужене без згоди Фонду державного майна України, а мирова угода, на яку посилається позивач у справі, з боку першого відповідача підписана Президентом Академії Зубцем М.В., який відповідно до статуту першого відповідача не наділений повноваженнями щодо затвердження або погодження угод про відчуження державного майна. Крім того, перший відповідач зазначив, що спірна будівля є пам'яткою культурної спадщини, яка відповідно до Закону України «Про охорону культурної спадщини» не підлягає приватизації.
Представником позивача заявлене усне клопотання про відкладення судового розгляду справи для надання представникові можливості ознайомитися із поданими відповідачами відзивами на позовну заяву, копії яких представниками відповідачів надані позивачеві.
Клопотання позивача судом задоволене, в судовому засіданні 08.06.2016 на підставі положень ст. 77 Господарського процесуального кодексу України оголошено перерву до 08.06.2016, 15 годин 40 хвилин.
Після перерви в судове засідання прибули представники позивача та відповідачів.
Після ознайомлення із відзивами відповідачів на позовну заяву представником позивача повторно заявлене усне клопотання про відкладення судового розгляду справи для подання письмових пояснень позивача на відзиви відповідачів.
Повторне клопотання позивача про відкладення судового розгляду справи задоволенню не підлягає, оскільки після оголошення судом перерви у розгляді справи у позивача була наявна можливість виготовлення письмових пояснень по суті спору. Додаткові пояснення по суті спору позивач не позбавлений можливості викласти усно в судовому засіданні із клопотанням про їх занесення до протоколу судового засідання.
З урахуванням встановленого ст. 69 Господарського процесуального кодексу України строку розгляду даної справи, а також відсутністю достатніх підстав для відкладення судового засідання у задоволенні клопотання позивача про призначення судового розгляду справи на іншу дату слід відмовити за необґрунтованістю.
Дослідивши обставини справи, надані матеріали, вислухавши присутніх під час судового розгляду справи представників учасників судового процесу, суд встановив такі фактичні обставини.
Згідно із наявним у матеріалах справи Свідоцтвом про право власності від 04.10.2007, виданим Головним управлінням комунальної власності м. Києва, власником адміністративного будинку №9 по вул. Суворова (літера «А», «А'») в м. Києві площею 5052,5 кв. м є Держава Україна, а вказаний будинок перебуває на балансі Національної академії аграрних наук України відповідно до акту приймання-передачі від 01.12.1990.
Згідно із Витягом з Державного реєстру речових прав на нерухоме майно про реєстрацію права власності № 21699802 від 15.05.2014 власником спірного майна є Держава Україна в особі Національної академії аграрних наук України.
Ухвалою Печерського районного суду міста Києва від 21.04.2010 у справі №2-1102-1/2010 затверджено мирову угоду між позивачем, першим відповідачем та ОСОБА_7, відповідно до якої, зокрема, Національна академія аграрних наук України визнавала та не заперечувала проти того, що Українська кооперативно-державна корпорація по агропромисловому будівництву «Украгропромбуд» є власником будинку №9 (літери А, А') площею 4887,60 кв. м по вул. Суворова у м. Києві, а Українська кооперативно-державна корпорація по агропромисловому будівництву «Украгропромбуд» за умови реєстрації за нею права власності на будинок №9 (літери А, А') площею 4887,60 кв. м по вул. Суворова у м. Києві зобов'язувалася забезпечити проведення капітального ремонту приміщень адміністративної будівлі (триповерхова будівля з підвальним поверхом загальною площею 2423,00 кв. м за адресою: м. Київ, вул. Васильківська, 37) за свої кошти. Факт виконання Українською кооперативно-державною корпорацією по агропромисловому будівництву «Украгропромбуд» ремонтних робіт за відповідним договором від 18.10.2010 та актами виконаних робіт сторонами у справі не спростовується.
На підставі вказаної мирової угоди перший відповідач зареєстрував за собою право власності на спірне майно в комунальному підприємстві «Київське міське бюро технічної інвентаризації та реєстрації права власності на об'єкти нерухомого майна».
За протестом прокуратури міста Києва від 24.02.2011 реєстрація права власності на об'єкт нерухомого майна - нежилий будинок площею 4887,6 кв. м по вул. Суворова, 9 (літера А) у м. Києві скасована.
В подальшому ухвалою Апеляційного суду м. Києва від 05.05.2011 у справі №22-2690/6180/2011 ухвалу Печерського районного суду міста Києва від 21.04.2010 у справі №2-1102-1/2010 скасовано. Ухвалу Апеляційного суду міста Києва залишено без змін ухвалою Вищого спеціалізованого суду України з розгляду цивільних і кримінальних справ від 28.05.2014, копія якої наявна у матеріалах справи.
Як встановлено зазначеними вище ухвалами Апеляційного суду міста Києва та Вищого спеціалізованого суду України з розгляду цивільних та кримінальних справ, адміністративний будинок №9 по вул. Суворова (літера «А», «А'») в м. Києві площею 5052,5 кв. м обліковується в Єдиному реєстрі об'єктів державної власності на балансі першого відповідача (лист Фонду державного майна України від 13.04.2010 №10-25-4355), а також відповідно до Закону України від 23.09.2008 № 674-VI «Про перелік пам'яток культурної спадщини» занесений до Державного реєстру нерухомих пам'яток України і у перелік пам'яток культурної спадщини, натомість суд першої інстанції, постановляючи ухвалу про визнання мирової угоди між сторонами, не перевірив законність умов мирової угоди та чи не суперечить вона вимогам чинного законодавства, а саме статтям 321, 326 Цивільного кодексу України, статті 5 Закону України «Про управління об'єктами державної власності», статті 18 Закону України «Про охорону культурної спадщини», Закону України «Про перелік пам'яток культурної спадщини, що не підлягають приватизації».
Крім того, суди апеляційної та касаційної інстанцій зазначили, що за умовами мирової угоди Київське міське Бюро технічної інвентаризації зобов'язано зареєструвати за позивачем право власності на зазначений будинок загальною площею 4887,60 кв. м, в той час як вказаний реєстраційний орган участі у справі не брав і не підписував мирової угоди; суд першої інстанції, визнаючи мирову угоду й зобов'язуючи Київське міське БТІ зареєструвати за корпорацією «Украгропромбуд» право власності на спірний будинок, порушив інтереси держави в особі Фонду державного майна України як власника спірного будинку, який не був залучений до участі у справі; у порушення вимог пункту 1 статті 205 Цивільного процесуального кодексу України суд визнав мирову угоду, яку уклали між собою юридичні особи, не звернувши уваги на те, що така справа не підлягає розгляду в порядку цивільного судочинства.
Звертаючись із даним позовом, позивач - Українська кооперативно-державна корпорація по агропромисловому будівництву «Украгропромбуд», послався на принцип правової певності, закріплений, зокрема, у рішенні Європейського суду з прав людини від 25.07.2002 у справі за заявою «Совтрансавто-Холдинг» проти України, де зазначено, що у будь-якому спорі рішення суду, яке вступило в законну силу, не може бути поставлено під сумнів. На думку позивача, наявність ухвали Печерського районного суду міста Києва про затвердження мирової угоди на даний час є підставою для визнання за позивачем права власності на спірне майно.
Розглянувши матеріали справи, всебічно і повно з'ясувавши всі обставини справи, оцінивши докази, які мають значення для вирішення спору, господарський суд дійшов висновку про необґрунтованість первісних позовних вимог, а також необхідність відмови у частині позовних вимог та припинення провадження у справі в решті вимог з таких підстав.
Відповідно до ст. 33, 34 Господарського процесуального кодексу України кожна сторона повинна довести ті обставини, на які вона посилається як на підставу своїх вимог і заперечень. Обставини справи, які відповідно до законодавства повинні бути підтверджені певними засобами доказування, не можуть підтверджуватися іншими засобами доказування.
Згідно ст. 43 Господарського процесуального кодексу України судочинство у господарських судах здійснюється на засадах змагальності. Сторони та інші особи, які беруть участь у справі, обґрунтовують свої вимоги і заперечення поданими суду доказами.
На підставі ст. 43 Господарського процесуального кодексу України господарський суд оцінює докази за своїм внутрішнім переконанням, що ґрунтується на всебічному, повному і об'єктивному розгляді в судовому процесі всіх обставин справи в їх сукупності, керуючись законом.
Положеннями ст. 11 Цивільного кодексу України встановлено, що цивільні права та обов'язки виникають із дій осіб, що передбачені актами цивільного законодавства, а також із дій осіб, що не передбачені цими актами, але за аналогією породжують цивільні права та обов'язки. Вказана норма серед підстав виникнення цивільних прав та обов'язків передбачає договори та інші правочини.
Як на підставу позовних вимог позивач послався на факт затвердження судом та подальшого виконання позивачем умов мирової угоди щодо здійснення ремонтних робіт у будівлі, що знаходиться на балансі першого відповідача у справі,і, відповідно на наявність у першого відповідача обов'язку з передачі позивачеві об'єкта державної власності - спірної будівлі № 9 по вул. Суворова у місті Києві (літери А, А').
Матеріалами справи, її фактичними обставинами підтверджено, що спірне майно вибуло з володіння першого відповідача на користь позивача на підставі мирової угоди, затвердженої ухвалою Печерського районного суду міста Києва від 21.04.2010 у справі №2-1102-1/2010.
Вказана ухвала скасована за результатами апеляційного перегляду та втратила чинність.
Отже, ухвалою апеляційного суду м. Києва від 05.05.2011 та ухвалою Вищого спеціалізованого суду України з розгляду цивільних та кримінальних справ від 28.05.2014 у справі №22-2690/6180/2011 встановлено незаконність набуття відповідачем права власності на спірне майно на підставі вказаної вище мирової угоди.
Таким чином, позивач користувався спірним майном без належних правових підстав.
З урахуванням викладеного вище суд доходить висновку про те, що оскільки ухвала Печерського районного суду міста Києва від 21.04.2010 у справі №2-1102-1/2010 про затвердження мирової угоди між позивачем та першим відповідачем скасована, то у відповідача відсутні правові підстави володіння та користування спірним майном.
Судом також враховано, що мирова угода за своєю правовою природою - це договір, який укладається сторонами з метою припинення спору, на умовах, погоджених сторонами. Мирова угода не приводить до вирішення спору по суті. Сторони не вирішують спір, не здійснюють правосуддя, що є прерогативою судової влади, а, досягнувши угоди між собою, припиняють спір.
Ухвала суду про затвердження мирової угоди є судовим актом, для якого передбачений особливий порядок його виконання та яка може бути скасована апеляційною чи касаційною інстанціями. Таким чином, виконання мирової угоди, яка затверджена ухвалою суду, врегульовано нормами не матеріального, а процесуального права.
Правова позиція про те, що мирову угоду не можна розглядати як договір у цивільно-правовому розумінні, оскільки порядок її укладання та затвердження регламентовано відповідними положеннями процесуального законодавства, викладена й у постанові Верховного Суду України від 20.01.2009 у справі №24/489, що є обов'язковими для всіх судів України згідно з ст. 111-28 Господарського процесуального кодексу України.
За п. 3.19 постанови Пленуму Вищого господарського суду України №18 від 26.12.2011 "Про деякі питання практики застосування Господарського процесуального кодексу України судами першої інстанції" одним із способів вирішення господарського спору є мирова угода сторін, яка може стосуватись лише прав і обов'язків сторін щодо предмета позову.
Господарський суд не затверджує мирову угоду, якщо вона не відповідає закону, або за своїм змістом вона є такою, що не може бути виконана у відповідності з її умовами, або якщо така угода остаточно не вирішує спору чи може призвести до виникнення нового спору. Мирова угода не може вирішувати питання про права і обов'язки сторін, які можуть виникнути у майбутньому, а також стосуватися прав і обов'язків інших юридичних чи фізичних осіб, які не беруть участі у справі або, хоча й беруть таку участь, але не є учасниками мирової угоди.
Відповідно п.6 Порядку відчуження об'єктів державної власності, затвердженого постановою Кабінету Міністрів України №803 від 06.06.2007, відчуження майна здійснюється безпосередньо суб'єктом господарювання, на балансі якого перебуває таке майно, лише після надання на це згоди або дозволу відповідного суб'єкта управління майном, який є представником власника і виконує його функції у межах, визначених законодавчими актами.
Статтею 4 Закону України "Про управління об'єктами державної власності" перший відповідач віднесений до суб'єктів , яким надано право управляти об'єктами державної власності. При цьому відповідно до пункту 2 статті 8 зазначеного закону Національна академія наук України, галузеві академії наук, яким державне майно передано в безстрокове безоплатне користування, виконують щодо цього майна функції, передбачені пунктами 1, 3 - 9, 12, 16, 18 - 38 статті 6 Закону, за винятком повноважень щодо господарських структур.
Пунктом 18 статті 6 Закону України "Про управління об'єктами державної власності" передбачено, що уповноважені органи управління відповідно до покладених на них завдань погоджують передачу об'єктів державної власності в комунальну власність, до сфери управління інших органів, уповноважених управляти об'єктами державної власності, господарських структур або в користування Національній академії наук України, галузевим академіям наук, а також передачу об'єктів комунальної власності в державну власність; у випадках, передбачених законодавством, приймають рішення про передачу об'єктів державної власності в комунальну власність, до сфери управління інших органів, уповноважених управляти об'єктами державної власності, господарських структур або в користування Національній академії наук України, галузевим академіям наук.
Відповідно до п. 5 ст. 116 Конституції України Кабінет Міністрів України здійснює управління об'єктами державної власності.
Згідно з 4.1 ст. 4 Закону України «Про управління об'єктами державної власності» Кабінет Міністрів України є одним із суб'єктів управління об'єктами державної власності.
Пунктом 72 Постанови Кабінету Міністрів України від 22.02.2006 №175 «Про затвердження нової редакції Статуту Національної академії аграрних наук України» передбачено, що відчуження нерухомого майна установ, підприємств та організацій, що перебувають у віданні Академії, здійснюється в порядку, визначеному Кабінетом Міністрів України.
Отже, Кабінет Міністрів України є органом управління майном Національної академії аграрних наук України, до складу якого входить будинок №9 по вул. Суворова (літера А, А') у місті Києві.
Умовами зазначеної вище мирової угоди сторони вирішили питання набуття позивачем права власності на рухоме майно, яке є державним, при цьому порушивши наведені вище вимоги закону про те, що відчуження такого майна здійснюється безпосередньо суб'єктом господарювання, на балансі якого перебуває таке майно, лише після надання на це згоди або дозволу відповідного суб'єкта управління майном, який є представником власника і виконує його функції у межах, визначених законодавчими актами.
Таким чином, зміст мирової угоди, укладеної позивачем та першим відповідачем у справі, станом на момент ї укладення та затвердження судом, а також станом на час звернення позивача до суду з даним позовом суперечив наведеним вище нормам щодо порядку відчуження державного майна.
Посилання позивача на повне фактичне виконання умов мирової угоди як на підставу набуття права власності на спірне майно не може бути прийняте судом до уваги з огляду на незаконність укладення вказаної мирової угоди.
Вказане є самостійною підставою для висновку про необґрунтованість позовної вимоги про визнання за позивачем права власності на спірне майно.
Серед іншого в обґрунтування позову позивач послався на принцип правової певності, закріплений, зокрема, у рішенні Європейського суду з прав людини від 25.07.2002 у справі за заявою «Совтрансавто-Холдинг» проти України, а також в інших рішеннях Суду, де зазначено, що у будь-якому спорі рішення суду, яке вступило в законну силу, не може бути поставлено під сумнів. На думку позивача, наявність ухвали Печерського районного суду міста Києва про затвердження мирової угоди на даний час є підставою для визнання за позивачем права власності на спірне майно, оскільки станом на дату реєстрації за позивачем права власності на спірне майно ухвала суду про затвердження мирової угоди ще не була скасована.
Статтею 17 Закону України "Про виконання рішень та застосування практики Європейського суду з прав людини" встановлено, що суди застосовують під час розгляду справ Конвенцію про захист прав людини і основоположних свобод (далі - Конвенція) та практику Європейського суду з прав людини (далі - Суд) як джерело права.
Слід зауважити, що згідно з практикою Європейського суду з прав людини одним з основних елементів верховенства права є принцип правової певності, який, серед іншого, передбачає, що рішення суду з будь-якої справи, яке набрало законної сили, не може бути поставлено під сумнів (рішення Суду у справах: Sovtransavto Holding v. Ukraine, no. 48553/99, § 77, від 25.07.2002; Ukraine-Tyumen v. Ukraine, no. 22603/02, §§ 42 та 60, від 22.11.2007).
Посилаючись на вказаний принцип та практику Суду, позивач не врахував, що кінцевим рішенням, що набрало законної сили, у цивільній справі №2-1102-1/2010 є не ухвала Печерського районного суду міста Києва від 21.04.2010 про затвердження мирової угоди, а ухвала Вищого спеціалізованого суду України з розгляду цивільних та кримінальних справ від 28.05.2014 у справі №22-2690/6180/2011, якою залишено без змін ухвалу Апеляційного суду м. Києва від 05.05.2011 про скасування ухвали суду першої інстанції про затвердження мирової угоди.
За таких обставин посилання позивача на зазначену практику Суду є некоректним.
З урахуванням викладеного вище є необґрунтованою та не підлягає задоволенню вимога позивача про визнання за ним права власності на спірне майно.
Відповідно до частини 1 статті 15 Цивільного кодексу України кожна особа має право на захист свого цивільного права у разі його порушення, невизнання або оспорювання. Кожна особа має право на захист свого інтересу, який не суперечить загальним засадам цивільного законодавства.
Відповідно до частини 1 статті 16 Цивільного кодексу України кожна особа має право звернутися до суду за захистом свого особистого немайнового або майнового права та інтересу.
Згідно з частиною 2 статті 16 Цивільного кодексу України суд може захистити цивільне право або інтерес іншим, ніж зазначено в цій статті, способом, що встановлений договором або законом.
Статтею 16 Цивільного кодексу України визначено, якими способами захисту цивільних прав та інтересів здійснюється усунення допущеного відповідачем порушення права позивача, а саме: визнання права; визнання правочину недійсним; припинення дії, яка порушує право; відновлення становища, яке існувало до порушення; примусове виконання обов'язку в натурі; зміна правовідношення; припинення правовідношення; відшкодування збитків та інші способи відшкодування майнової шкоди; відшкодування моральної (немайнової) шкоди; визнання незаконним рішення, дій чи бездіяльності органу державної влади, органу влади автономної Республіки Крим або органу місцевого самоврядування, їхніх посадових осіб; суд може захистити цивільне право або інтерес іншим способом, що встановлений договором або законом.
Статтею 20 Господарського кодексу України також визначено, якими способами захисту прав та інтересів здійснюється усунення допущеного відповідачем порушення права позивача, а саме: визнання наявності або відсутності права; визнання повністю або частково недійсними актів органів державної влади та органів місцевого самоврядування, актів інших суб'єктів, що суперечать законодавству, ущемляють права та законні інтереси суб'єкта господарювання або споживачів; визнання недійсними господарських угод з підстав, передбачених законом; відновлення становища, яке існувало до порушення прав та законних інтересів суб'єктів господарювання;припинення дій, що порушують право або створюють загрозу його порушення; присудження до виконання обов'язку в натурі; відшкодування збитків; застосування штрафних санкцій; застосування оперативно-господарських санкцій; застосування адміністративно-господарських санкцій; установлення, зміни і припинення господарських правовідносин; іншими способами, передбаченими законом.
Таким чином, господарські суди вирішують спори у порядку позовного провадження, коли склад учасників спору відповідає статті 1 Господарського процесуального кодексу України, а правовідносини, щодо яких виник спір, носять господарський характер. Проте захист таких інтересів повинний вчинюватись у спосіб, передбачений законодавством, у тому числі процесуальним.
Позивачем заявлено вимогу про визнання його добросовісним набувачем спірного майна.
Вказана вимога не відповідає встановленим ст. 16 Цивільного кодексу України та ст. 20 Господарського кодексу України способам захисту порушеного права (не відповідає жодному способу захисту прав та інтересів, яким здійснюється усунення порушення права позивача), що є підставою для відмови у її задоволенні.
За таких обставин у задоволенні вимоги про визнання позивача добросовісним набувачем спірного майна слід відмовити.
Позивачем у позовній заяві не зазначено, на адресу якого з відповідачів спрямовано вимогу про «припинення права власності», а тому, з урахуванням фактичних обставин справи та необґрунтованості вимог про визнання за позивачем права власності на спірне майно у задоволенні вимоги про «припинення права власності» слід відмовити.
Щодо вимоги про скасування рішення Державного реєстратора управління державної реєстрації Головного територіального управління юстиції у м. Києві Соколянського Дмитра Вікторовича про реєстрацію права власності в Державному реєстрі речових прав на нерухоме майно (запис № 5668664, вчинений 15.05.2014 о 19:16:57) суд вважає за необхідне зазначити таке.
Відповідно до ч.2 ст.9 Закону України "Про державну реєстрацію речових прав на нерухоме майно та їх обтяжень" державний реєстратор встановлює відповідність заявлених прав і поданих документів вимогам законодавства, а також відсутність суперечностей між заявленими та вже зареєстрованими правами на нерухоме майно та їх обтяженнями.
Враховуючи недоведеність позивачем наявності у нього прав та законних інтересів стосовно спірного майна, взявши до уваги відсутність правових підстав для оформлення права власності на спірний об'єкт нерухомості за позивачем у задоволенні вимоги про скасування зазначеного вище рішення Державного реєстратора управління державної реєстрації Головного територіального управління юстиції у м. Києві слід відмовити за необґрунтованістю.
При цьому судом не приймаються до уваги доводи другого відповідача про необхідність припинення провадження у справі у частині вимог про скасування рішення Державного реєстратора управління державної реєстрації Головного територіального управління юстиції у м. Києві про реєстрацію права власності в Державному реєстрі речових прав на нерухоме майно (запис № 5668664, вчинений 15.05.2014 о 19:16:57), оскільки вказана вимога є похідною від вимоги про визнання за позивачем права власності на спірне майно, а тому може розглядатися в порядку господарського судочинства в межах відповідного спору про право.
Є необґрунтованою та такою, що не підлягає задоволенню як похідна від вимоги про визнання за позивачем права власності на спірне майно, й позовна вимога про звільнення приміщення будівлі по вул. Суворова, буд. № 9, розташованої у м. Києві, загальною площею 4887,60 кв. м (літера «А» та «А'») від співробітників та майна Національної академії агарних наук України (код ЄДРПОУ 00024360) та будь-яких інших сторонніх осіб (їх виселення). Крім того, вказана вимога позивачем не конкретизована.
Враховуючи викладене вище, у задоволенні позову слід відмовити у повному обсязі, судові витрати за позовом покласти на позивача відповідно до ст. 49 Господарського процесуального кодексу України.
Керуючись ст.ст. 33, 34, 43, 49, 82, 84, 85 Господарського процесуального кодексу України, суд -
1. У задоволенні позову відмовити у повному обсязі.
2. Судові витрати покласти на позивача.
В судовому засіданні 08.06.2016 оголошено вступну та резолютивну частини рішення суду.
Дата складення та підписання повного рішення - 10.06.2016.
Суддя В.О. Демидов