ГОСПОДАРСЬКИЙ СУД міста КИЄВА 01030, м.Київ, вул.Б.Хмельницького,44-В, тел. (044) 284-18-98, E-mail: inbox@ki.arbitr.gov.ua
07.06.2016Справа №910/6405/16
За позовом: Публічного акціонерного товариства «Дельта Банк»
До: 1.Товариства з обмеженою відповідальністю «Грін Грейн»
2.Товариства з обмеженою відповідальністю «Кримська
девелоперська компанія»
Третя особа, яка не заявляє самостійних вимог на предмет спору на стороні відповідачів Національний банк України
Про визнання договору недійсним
Суддя Ващенко Т.М.
Представники учасників судового процесу:
від позивача: Глевацька О.В. - по дов.
від відповідача 1: не з'явився
від відповідача 2: Комаров Є.В. - по дов.
від третьої особи: не з'явився
Публічне акціонерне товариство «Дельта банк» (далі - позивач) звернулось до Господарського суду міста Києва з позовом до Товариства з обмеженою відповідальністю «Грін Грейн» (далі - відповідач-1) про визнання недійсним договору поруки №П-2010395-2 від 24.07.2014р., укладеного між позивачем, Товариством з обмеженою відповідальністю «Грін Грейн» та Товариством з обмеженою відповідальністю «Кримська девелоперська компанія».
Ухвалою Господарського суду міста Києва від 11.04.2016р. порушено провадження у справі №910/6405/16, на підставі ст. 27 Господарського процесуального кодексу України залучено до участі в розгляді даної справи третьої особи, яка не заявляє самостійних вимог на предмет спору на стороні позивача - Національний банк України; розгляд справи призначено на 21.04.2016р.
Позивач та відповідач в судове засідання 21.04.2016р. не з'явились, вимоги ухвали суду від 11.04.2016р. не виконали, про причини неявки суд не повідомили, про дату, час та місце проведення судового засідання були повідомлені належним чином.
При цьому, 13.04.2016р. від представника позивача через відділ діловодства суду надійшло клопотання про повернення позовної заяви без розгляду на підставі ст. 63 Господарскього процесуального кодексу України.
Розглянувши в судовому засіданні 21.04.2016р. зазначене клопотання, суд відмовив в його задоволенні.
В судовому засіданні 21.04.2016р. судом встановлено, що позивачем заявлено вимоги про визнання недійсним договору поруки №П-2010395-2 від 24.07.2014р., укладеного між позивачем, Товариством з обмеженою відповідальністю «Грін Грейн» та Товариством з обмеженою відповідальністю «Кримська девелоперська компанія», а отже, позовні вимоги безпосередньо стосуються прав та законних інтересів Товариства з обмеженою відповідальністю «Кримська девелоперська компанія».
За результатами судового засідання 21.04.2016р. ухвалою Господарського суду міста Києва було залучено до участі в розгляді справи №910/6405/16 в якості відповідача-2 - Товариство з обмеженою відповідальністю «Кримська девелоперська компанія», повторно витребувано від учасників судового процесу документи на виконання вимог ухвали суду від 11.04.2016р., розгляд справи відкладено на 24.05.2016р., попереджено позивача про передбачені п. 5 ч. 1 ст. 81 Господарського процесуального кодексу України правові наслідки, явку представників учасників судового процесу визнано обов'язковою.
Позивач в судове засідання 24.05.2016р. повторно не з'явився, вимоги попередніх ухвал суду в даній справі не виконав, заяв чи клопотань не подав і не надіслав, про причини неявки суд не повідомив, про дату, час та місце проведення судового засідання був повідомлений належним чином.
Відповідач-1 та третя особа в судове засідання 24.05.2016р. не з'явились, вимоги попередніх ухвал суду в даній справі не виконали, про причини неявки суд не повідомили, про дату, час та місце проведення судового засідання були повідомлені належним чином.
Відповідач-2 в судове засідання 24.05.2016р. з'явився, та через відділ діловодства суду подав письмовий відзив на позовну заяву.
Відповідно до ч. 1 ст. 77 Господарського процесуального кодексу України, господарський суд відкладає розгляд справи, коли за якихось обставин спір не може бути вирішено в даному засіданні. Такими обставинами, зокрема, є нез'явлення в судове засідання представників сторін, інших учасників судового процесу, неподання витребуваних доказів.
З огляду на наведене вище, ухвалою від 24.05.2016р. розгляд справи було відкладено на 07.06.2016р.
30.05.2016р. представником відповідача 2 подано клопотання про долучення документів до матеріалів справи.
03.06.2016р. третьою особою через канцелярію суду подано пояснення по суті спору.
Представником позивача у судовому засіданні 07.06.2016р. заявлено клопотання про відкладення розгляду справи для надання можливості виконати в повному обсязі вимоги попередніх ухвал суду.
Представник відповідача 2 проти вказаного клопотання заперечував.
Розглянувши означене клопотання заявника, судом було відмовлено в його задоволенні з наступних підстав.
Стаття 22 Господарського процесуального кодексу України передбачає, що прийняття участі у судовому засіданні є правом сторони. При цьому, норми вказаної статті зобов'язують сторони добросовісно користуватись належними їм процесуальними правами. Аналогічними правами у відповідності до ст.27 Господарського процесуального кодексу України наділено третіх осіб без самостійних вимог на предмет спору.
Статтею 77 вказаного Кодексу України передбачено, що господарський суд відкладає в межах строків, встановлених ст.69 цього Кодексу розгляд справи, коли за якихось обставин спір не може бути вирішено в даному засіданні.
У ст.69 Господарського процесуального кодексу України зазначено, що спір має бути вирішено господарським судом у строк не більше двох місяців від дня одержання позовної заяви. У виняткових випадках за клопотанням сторони, з урахуванням особливостей розгляду спору, господарський суд ухвалою може продовжити строк розгляду спору, але не більш як на п'ятнадцять днів.
Відкладення розгляду справи є правом та прерогативою суду, основною умовою для якого є не відсутність у судовому засіданні представників сторін, третіх осіб, а неможливість вирішення спору у відповідному судовому засіданні.
Одночасно, застосовуючи відповідно до ч.1 ст.4 Господарського процесуального кодексу України, ст.17 Закону України «Про виконання рішень та застосування практики Європейського суду з прав людини» при розгляді справи ч.1 ст.6 Конвенції про захист прав людини і основоположних свобод, суд зазначає, що право особи на справедливий і публічний розгляд його справи упродовж розумного строку кореспондується з обов'язком добросовісно користуватися наданими законом процесуальними правами, утримуватись від дій, що зумовлюють затягування судового процесу, та вживати надані процесуальним законом заходи для скорочення періоду судового провадження (п.35 рішення від 07.07.1989р. Європейського суду з прав людини у справі «Юніон Еліментарія Сандерс проти Іспанії» (Alimentaria Sanders S.A. v. Spain).
Обов'язок швидкого здійснення правосуддя покладається, в першу чергу, на відповідні державні судові органи. Розумність тривалості судового провадження оцінюється в залежності від обставин справи та з огляду на складність справи, поведінки сторін, предмету спору. Нездатність суду ефективно протидіяти недобросовісно створюваним учасниками справи перепонам для руху справи є порушенням ч.1 ст.6 даної Конвенції (рішення Європейського суду з прав людини від 08.11.2005р. у справі «Смірнова проти України»).
Як зазначено вище, господарський суд має право відкласти розгляд справи лише у межах строків, передбачених ст.69 Господарського процесуального кодексу України.
Суд наголошує, що строк вирішення спору фактично сплив, а отже у суду відсутня можливість відкладення розгляду спору на іншу дату.
Розгляд справи №910/6405/16 здійснюється з 07.04.2016р., тобто, у заявника було більш ніж достатньо часу для виконання вимог суду та надання документів на підтвердження заявлених позовних вимог, а подальше відкладення може призвести до порушення приписів господарського процесуального законодавства України та вимог ч.1 ст.6 Конвенції про захист прав людини і основоположних свобод щодо розумних строків судового розгляду спору.
При цьому, суд зазначає, що жодних обставин, які унеможливлювали б виконання у строки вимог ухвал суду, позивачем в обгрунтування свого клопотання наведено не було.
Отже, враховуючи наведене вище, клопотання позивача про відкладення розгляду справи було залишено судом без задоволення.
Відповідач 1 та третя особа у судове засідання 07.06.2016р. не з'явились, представників не направили, всіма правами, що передбачені Господарським процесуальним кодексом України, не скористались, проте, були належним чином повідомлені про дату час розгляду спору.
Згідно із п.3.9.2 Постанови №18 від 26.12.2011р. Пленуму Вищого господарського суду України «Про деякі питання практики застосування Господарського процесуального кодексу України судами першої інстанції» у випадку нез'явлення в засідання господарського суду представників обох сторін або однієї з них справа може бути розглянута без їх участі, якщо неявка таких представників не перешкоджає вирішенню спору.
За таких обставин, незважаючи на те, що відповідач 1 та третя особа участі в процесі розгляду спору 07.06.2016р. не приймали, за висновками суду, наявні у матеріалах справи документи достатні для прийняття повного та обґрунтованого судового рішення у відповідності до вимог ст.75 Господарського процесуального кодексу України, а неявка вказаних учасників судового спору не перешкоджає вирішенню справи по суті.
В судовому засіданні 07.06.2016р. на підставі приписів ст.ст.82-85 Господарського процесуального кодексу України судом проголошено вступну та резолютивну частини рішення.
Розглянувши подані документи і матеріали, заслухавши пояснення представників позивача та відповідача 2, всебічно і повно з'ясувавши фактичні обставини, на яких ґрунтується позов, об'єктивно оцінивши докази, які мають значення для розгляду справи і вирішення спору по суті, Господарський суд міста Києва, -
За змістом ст.509 Цивільного кодексу України, ст.173 Господарського кодексу України зобов'язанням є правовідношення, в якому одна сторона (боржник) зобов'язана вчинити на користь другої сторони (кредитора) певну дію (передати майно, виконати роботу, надати послугу, сплатити гроші тощо) або утриматися від певної дії, а кредитор має право вимагати від боржника виконання його обов'язку.
За приписами ст.ст.11, 509 Цивільного кодексу України зобов'язання виникають, зокрема, з договору.
Зі ст.626 Цивільного кодексу України вбачається, що договором є домовленість двох або більше сторін, спрямована на встановлення, зміну або припинення цивільних прав та обов'язків.
Відповідно до ст.ст.6, 627 Цивільного кодексу України сторони є вільними в укладенні договору, виборі контрагента та визначенні умов договору з урахуванням вимог цього кодексу, інших актів цивільного законодавства, звичаїв ділового обороту, вимог розумності та справедливості.
В силу норм ч.2 ст.1069 Цивільного кодексу України права та обов'язки сторін, пов'язані з кредитуванням рахунка, визначаються положеннями про позику та кредит (параграфи 1 і 2 глави 71 цього кодексу), якщо інше не встановлено договором або законом.
Статтею 1054 Цивільного кодексу України передбачено, що за кредитним договором банк або інша фінансова установа (кредитодавець) зобов'язується надати грошові кошти (кредит) позичальникові у розмірі та на умовах, встановлених договором, а позичальник зобов'язується повернути кредит та сплатити проценти.
26.04.2012р. між Публічним акціонерним товариством «Дельта Банк» (кредитор) та Товариством з обмеженою відповідальністю «Кримська девелоперська компанія» (позичальник) укладено кредитний договір №К-2010395 із змінами і доповненнями, за умовами п. 1.1.1 якого кредитор надає позичальникові кредит окремими частинами на визначених кредитним договором умовах в межах мультивалютної невідновлювальної відкличної кредитної лінії з максимальним лімітом заборгованості за кредитом в гривні 284 407 297,34 грн. та за кредитом в доларах США 15 713 047,72 доларів США, зі сплатою за користування кредитом 11,23% річних та кінцевим терміном погашення заборгованості не пізніше 10.03.2018 року.
У відповідності до п. 1.1.2 кредитного договору повернення кредиту здійснюється в валюті наданого кредиту відповідно до змін максимального ліміту заборгованості згідно графіку, але в будь-якому разі не пізніше кінцевого терміну погашення заборгованості за кредитом (п. 1.1.1 кредитного договору).
За умовами п. 2.7 кредитного договору з урахуванням змін та доповнень, сплата процентів за користування кредитом здійснюються у валюті наданих траншів щомісячно до 25 числа місяця наступного за місяцем нарахування, а також в день повернення заборгованості у відповідній валюті за кредитом.
Вказані обставини було встановлено рішенням від 13.10.2015р. Господарського суду міста Києва по справі №910/21732/15 за позовом Публічного акціонерного товариства «Дельта Банк» до Товариства з обмеженою відповідальністю «Кримська девелоперська компанія» про стягнення 305 366 340,29 грн., яке залишено без змін постановою від 08.12.2015р. Київського апеляційного господарського суду та постановою від 24.02.2016р. Вищого господарського суду України.
Наразі, суд зазначає, що статтею 35 Господарського процесуального кодексу України передбачено підстави звільнення від доказування. Зокрема, господарським процесуальним законодавством визначено, що обставини, встановлені рішенням суду у господарській, цивільній або адміністративній справі, що набрало законної сили, крім встановлених рішенням третейського суду, не доказуються при розгляді інших справ, у яких беруть участь ті самі особи або особа, щодо якої встановлено ці обставини.
При цьому не має значення, в якому саме процесуальному статусі виступали відповідні особи у таких інших справах - позивачів, відповідачів, третіх осіб тощо. Аналогічну позицію щодо преюдиціальної дії рішень суду наведено у п.2.6 Постанови №18 від 26.12.2011р. Пленуму Вищого господарського суду України «Про деякі питання практики застосування Господарського процесуального кодексу України судами першої інстанції».
Преюдиціальність - це обов'язковість фактів, установлених судовим рішенням, що набуло законної сили, в одній справі для суду при розгляді інших справ. Преюдиціально встановлені факти не підлягають доказуванню, адже їх істину вже встановлено у рішенні чи вироку, і немає необхідності встановлювати їх знову, тобто піддавати сумніву істинність і стабільність судового акта, який вступив в законну силу. Наведеної позиції також дотримується Вищий господарський суд України у постановах від 30.01.2013р. по справі №5020-660/2012 та від 06.03.2014р. по справі №910/11595/13.
Отже, рішення від 13.10.2015р. Господарського суду міста Києва по справі №910/21732/15, яке залишено без змін постановою від 08.12.2015р. Київського апеляційного господарського суду та постановою від 24.02.2016р. Вищого господарського суду України, має преюдиціальне значення, а встановлені ним факти, зокрема, щодо укладання між позивачем та відповідачем 2 кредитного договору №К-2010395 від 26.04.2012р. повторного доведення не потребують.
Виконання зобов'язання може забезпечуватися неустойкою, порукою, гарантією, заставою, притриманням, завдатком (ст.546 Цивільного кодексу України).
Статтею 553 Цивільного кодексу України встановлено, що за договором поруки поручитель поручається перед кредитором боржника за виконання ним свого обов'язку.
Як свідчать матеріали справи, 24.07.2014р. між Публічним акціонерним товариством «Дельта Банк» (кредитор), Товариством з обмеженою відповідальністю «Кримська девелоперська компанія» (позичальник) та Товариством з обмеженою відповідальністю «Грін Грейн» (поручитель) було укладено договір поруки №П-2010395-2, відповідно до п.1.1 якого поручитель зобов'язується перед кредитором в повному обсязі солідарно відповідати за виконання позичальником зобов'язань щодо повернення суми кредиту, сплати процентів за користування кредитом, комісій, а також можливих штрафних санкцій та пені, у розмірі та у випадках, передбачених договором мультивалютної відновлювальної відкличної кредитної лінії №К-2010395, що укладений 26.04.2012р. між кредитором та позичальником, за умовами якого позичальник зобов'язаний повернути кредитору отриманий кредит у розмірі 284 407 279, 34 грн. та 15 713 047, 72 доларів США зі сплатою процентів у розмірі, у строки та на умовах, зазначених в договорі кредиту та договорах про внесення змін та доповнень до договору кредиту, що укладені на момент укладання цього договору та /або можуть бути укладені в майбутньому, з кінцевим терміном повернення кредиту до 10.03.2018р. включно або в термін, що вказаний в п.1.1 договору кредиту, а також сплачувати можливі штрафні санкції у розмірі та у випадках, передбачених договором кредиту та цим договором, а також інші витрати на здійснення забезпеченої порукою вимоги.
Відповідно до ст.628 Цивільного кодексу України, ст.180 Господарського кодексу України зміст договору становлять умови (пункти), визначені на розсуд сторін і погоджені ними, та умови, які є обов'язковими відповідно до актів цивільного законодавства.
За приписом ст.638 Цивільного кодексу України, ст.180 Господарського кодексу України істотними умовами договору є умови про предмет договору, умови, що визначені законом як істотні або є необхідними для договорів даного виду, а також усі ті умови, щодо яких за заявою хоча б однієї із сторін має бути досягнуто згоди.
При цьому, за змістом п.3 ст.180 Господарського кодексу України при укладенні господарського договору сторони зобов'язані у будь-якому разі погодити предмет, ціну та строк дії договору.
У відповідно до п.2.1 договору №П-2010395-2 від 24.07.2014р. зміст забезпеченого порукою зобов'язання становлять: погашення основної суми заборгованості за договором кредиту в сумах та терміни, зазначеними в договорі кредиту; сплаті процентів за користування кредитом в розмірі, у строки (терміни) та на умовах, визначених в договорі кредиту; сплаті можливих штрафних санкцій, визначених договором кредиту; сплаті інших витрат на здійснення забезпеченої порукою вимоги.
Загальний обсяг відповідальності поручителя за цим договором не може перевищувати 8 915 000 дол.США (п.2.2 договору №П-2010395-2 від 24.07.2014р.).
У п.6.2 укладеного між сторонами правочину зазначено, що договір набирає чинності з дати його укладання. Дія цього договору припиняється на підставах, передбачених чинним законодавством, але не пізніше 31.03.2015р.
За змістом п.2.6 Постанови №11 від 29.05.2013р. Пленуму Вищого господарського суду України «Про деякі питання визнання правочинів (господарських договорів) недійсними» не може бути визнаний недійсним правочин, який не вчинено (договір, який не укладено). У зв'язку з наведеним господарським судам необхідно встановлювати, чи є оспорюваний правочин вчиненим та з якого моменту (статті 205 - 210, 640 Цивільного кодексу України, частини друга - п'ята, сьома статті 180 Господарського кодексу України тощо).
Таким чином, з огляду на наведене вище, враховуючи, що позивач звернувся до суду з позовом про визнання договору поруки №П-2010395-2 від 24.07.2014р. недійсним, керуючись приписами чинного на момент укладання договору цивільного та господарського законодавства України, господарський суд дійшов висновку, що сторонами було досягнуто згоди щодо всіх істотних умов договору поруки, підписано та скріплено печатками текст договору, а отже, спірний правочин було вчинено 24.07.2014р.
Згідно із ст.1 Господарського процесуального кодексу України підприємства, установи, організації, інші юридичні особи (у тому числі іноземні), громадяни, які здійснюють підприємницьку діяльність без створення юридичної особи і в установленому порядку набули статусу суб'єкта підприємницької діяльності, мають право звертатися до господарського суду згідно з встановленою підвідомчістю господарських справ за захистом своїх порушених або оспорюваних прав і охоронюваних законом інтересів.
Статтею 20 Господарського кодексу України передбачено, що кожний суб'єкт господарювання та споживач має право на захист своїх прав і законних інтересів.
Захист цивільних прав та інтересів судом здійснюється у спосіб встановлений законом або договором.
Перелік основних способів захисту цивільних прав та інтересів визначається ч.2 ст.16 Цивільного кодексу України, до яких, зокрема, відноситься визнання правочину недійсним. Аналогічні положення містить ст.20 Господарського кодексу України.
Правочин є правомірним, якщо його недійсність прямо не встановлена законом або якщо він не визнаний судом недійсним (ст.204 Цивільного кодексу України).
За приписом ст.215 Цивільного кодексу України підставою недійсності правочину є недодержання в момент вчинення правочину стороною (сторонами) вимог, які встановлені частинами першою - третьою, п'ятою та шостою статті 203 цього кодексу, а саме: зміст правочину не може суперечити цьому кодексу, іншим актам цивільного законодавства, а також моральним засадам суспільства; особа, яка вчиняє правочин, повинна мати необхідний обсяг цивільної дієздатності; волевиявлення учасника правочину має бути вільним і відповідати його внутрішній волі; правочин має бути спрямований на реальне настання правових наслідків, що обумовлені ним; правочин, що вчиняється батьками (усиновлювачами), не може суперечити правам та інтересам їхніх малолітніх, неповнолітніх чи непрацездатних дітей.
З урахуванням викладеного, недійсність правочину зумовлюється наявністю дефектів його елементів: дефекти (незаконність) змісту правочину; дефекти (недотримання) форми; дефекти суб'єктного складу; дефекти волі - невідповідність волі та волевиявлення.
Пунктом 2.1. Постанови №11 від 29.05.2013р. Пленуму Вищого господарського суду України «Про деякі питання визнання правочинів (господарських договорів) недійсними» визначено, що вирішуючи спори про визнання правочинів (господарських договорів) недійсними, господарський суд повинен встановити наявність фактичних обставин, з якими закон пов'язує визнання таких правочинів (господарських договорів) недійсними на момент їх вчинення (укладення) і настання відповідних наслідків.
Відповідно до статей 215 та 216 Цивільного кодексу України суди розглядають справи за позовами: про визнання оспорюваного правочину недійсним і застосування наслідків його недійсності, про застосування наслідків недійсності нікчемного правочину.
За приписами ч.1 ст.207 Господарського кодексу України господарське зобов'язання, що не відповідає вимогам закону, або вчинено з метою, яка завідомо суперечить інтересам держави і суспільства, або укладено учасниками господарських відносин з порушенням хоча б одним з них господарської компетенції (спеціальної правосуб'єктності), може бути на вимогу однієї із сторін, або відповідного органу державної влади визнано судом недійсним повністю або в частині.
За змістом Постанови №9 від 06.11.2009р. Пленуму Верховного Суду України «Про судову практику розгляду цивільних справ про визнання правочинів недійсними» відповідність чи невідповідність правочину вимогам законодавства має оцінюватися судом відповідно до законодавства, яке діяло на момент вчинення правочину.
Згідно із ст.4-3 Господарського процесуального кодексу України судочинство у господарських судах здійснюється на засадах змагальності. Сторони та інші особи, які беруть участь у справі, обґрунтовують свої вимоги і заперечення поданими суду доказами.
Відповідно до ст.33 вказаного Кодексу кожна сторона повинна довести ті обставини справи, на які вона посилається, як на підставу своїх вимог та заперечень.
За приписами ст.43 Господарського процесуального кодексу України господарський суд оцінює докази за своїм внутрішнім переконанням, що ґрунтується на всебічному, повному і об'єктивному розгляді в судовому процесі всіх обставин справи в їх сукупності, керуючись законом, ніякі докази не мають для господарського суду заздалегідь встановленої сили.
За таких обставин, приймаючи до уваги положення Цивільного кодексу України, Господарського кодексу України та Господарського процесуального кодексу України, позивачем при зверненні до суду з вимогами про визнання договору недійсним повинно бути доведено наявність тих обставин, з якими закон пов'язує визнання угод недійсними.
Обґрунтовуючи позовні вимоги про визнання договору №П-2010395-2 від 24.07.2014р. недійсним, заявник посилався на те, що майнові вимоги банку за кредитним договором №К-2010395 від 26.04.2012р. було передано в заставу Національному банку України, яким передбачено, що майнові права за кредитними договорами не можуть бути обтяжені іншими зобов'язаннями. Одночасно, заявником наголошено, що Постановою №692/БТ «Про віднесення АТ «Дельта Банк» до категорії проблемних» Публічне акціонерне товариство «Дельта Банк» віднесено до категорії проблемних та заборонено передавати в забезпечення третім особам майно та активи банку без погодження з куратором банку. Крім того, за твердженнями позивача поручитель за спірним правочином був також кредитором банку та пов'язаною з ним особою, а отже, внаслідок укладання договору №П-2010395-2 від 24.07.2014р. фактично забезпечувались його права, як кредитора та надавались переваги. До того ж, заявником наголошено, що після введення в Публічному акціонерному товариству «Дельта Банк» відповідача направлялось повідомлення про нікчемність договору поруки на підставі приписів ст.38 Закону України «Про систему гарантування вкладів фізичних осіб». Вказані обставини у сукупності і стали підставою для звернення до суду з розглядуваним позовом.
Оцінюючи подані сторонами докази за своїм внутрішнім переконанням, що ґрунтується на всебічному, повному і об'єктивному розгляді в судовому засіданні всіх обставин справи в їх сукупності, та враховуючи, що кожна сторона повинна довести ті обставини, на які вона посилається як на підставу своїх вимог і заперечень, господарський суд вважає, що позовні вимоги не підлягають задоволенню, виходячи з наступних підстав.
Статтею 75 Закону України «Про банки і банківську діяльність» Національний банк України зобов'язаний прийняти рішення про віднесення банку до категорії проблемних за умови його відповідності хоча б одному з таких критеріїв: 1) банк протягом звітного місяця допустив зменшення на 5 і більше відсотків:щоденного розміру регулятивного капіталу нижче встановленого нормативно-правовими актами Національного банку України мінімального розміру регулятивного капіталу - п'ять і більше разів та/або значення нормативу достатності (адекватності) регулятивного капіталу нижче встановленого нормативно-правовими актами Національного банку України нормативного значення цього нормативу - два і більше разів; 2) банк не виконав вимогу вкладника або іншого кредитора, строк якої настав п'ять і більше робочих днів тому, та/або встановлено факти невідображення в бухгалтерському обліку документів клієнтів банку, що не виконані банком у встановлений законодавством України строк; 3) системне порушення банком законодавства, що регулює питання запобігання та протидії легалізації (відмиванню) доходів, одержаних злочинним шляхом, або фінансуванню тероризму; 4) банк протягом звітного місяця допустив зменшення на 5 і більше відсотків значення хоча б одного з нормативів ліквідності нижче мінімальних нормативних значень, встановлених нормативно-правовими актами Національного банку України, що розраховуються: за щоденними розрахунками - п'ять і більше разів; щодекади - два і більше разів; 4 1) обсяг негативно класифікованих активів банку (крім санаційного) становить 40 відсотків і більше загальної суми активів, за якими має оцінюватися ризик та формуватися резерв згідно з нормативно-правовими актами Національного банку України; 5) систематичне незабезпечення ефективності функціонування та/або адекватності системи управління ризиками, що створює загрозу інтересам вкладників чи інших кредиторів банку. За приписами п.8 ч.1 ст.2 Закону України «Про систему гарантування вкладів фізичних осіб» неплатоспроможний банк - це банк, щодо якого Національний банк України прийняв рішення про віднесення до категорії неплатоспроможних у порядку, передбаченому Законом України «Про банки і банківську діяльність». Національний банк України має право віднести банк до категорії проблемних з інших підстав, визначених нормативно-правовими актами Національного банку України.
Як вбачається з матеріалів справи, 30.10.2014р. правлінням Національного банку України прийнято постанову №692/БТ «Про віднесення Публічного акціонерного товариства «Дельта банк» до категорії проблемних».
У ч.1 ст.76 Закону України «Про банки і банківську діяльність» передбачено, що Національний банк України зобов'язаний прийняти рішення про віднесення банку до категорії неплатоспроможних у разі: 1) неприведення банком своєї діяльності у відповідність із вимогами законодавства, у тому числі нормативно-правових актів Національного банку України, після віднесення його до категорії проблемних, але не пізніше ніж через 180 днів з дня визнання його проблемним; 2) зменшення розміру регулятивного капіталу або нормативів капіталу банку до однієї третини від мінімального рівня, встановленого законом та/або нормативно-правовими актами Національного банку України; 3) невиконання банком протягом 10 робочих днів поспіль 10 і більше відсотків своїх зобов'язань перед вкладниками та іншими кредиторами; 4) одноразове грубе або систематичне порушення банком законодавства у сфері готівкового обігу, що створює загрозу інтересам вкладників чи інших кредиторів банку.
Частиною 1 ст.77 Закону України «Про банки і банківську діяльність» передбачено, що банк може бути ліквідований: 1) за рішенням власників банку; 2) у разі відкликання Національним банком України банківської ліцензії з власної ініціативи або за пропозицією Фонду гарантування вкладів фізичних осіб. Національний банк України має право відкликати банківську ліцензію з власної ініціативи у разі, якщо: 1) виявлено, що документи, надані для отримання банківської ліцензії, містять недостовірну інформацію; 2) банк не виконав жодної банківської операції протягом року з дня отримання банківської ліцензії; 3) встановлено систематичне порушення банком законодавства у сфері запобігання та протидії легалізації (відмиванню) доходів, одержаних злочинним шляхом, або фінансуванню тероризму, що створює загрозу інтересам вкладників чи інших кредиторів банку.
Національний банк України приймає рішення про відкликання у банку банківської ліцензії та ліквідацію банку за пропозицією Фонду гарантування вкладів фізичних осіб протягом п'яти днів з дня отримання такої пропозиції Фонду.
Як вбачається з матеріалів справи, на підставі постанови №150 від 02.03.2015р. правління Національного банку України «Про віднесення Публічного акціонерного товариства «Дельта Банк» до категорії неплатоспроможних» Виконавчою дирекцією Фонду гарантування вкладів фізичних осіб прийнято рішення №51 від 02.03.2015р. «Про запровадженні тимчасової адміністрації у Публічному акціонерному товаристві «Дельта Банк». Тимчасову адміністрацію було введено строком на три місяці з 03.03.2015р. по 02.06.2015р. (включно).
Рішенням №71 від 08.04.2015р. Виконавчої дирекції Фонду гарантування вкладів фізичних осіб «Про внесення змін до рішення виконавчої дирекції Фонду №51 від 02.03.2015р. «Про запровадженні тимчасової адміністрації у Публічному акціонерному товаристві «Дельта Банк» строк запровадження тимчасової адміністрації було визначено до 02.09.2015р.
Відповідно до рішення №147 від 03.08.2015р. Виконавчої дирекції Фонду гарантування вкладів фізичних осіб «про продовження строків здійснення тимчасової адміністрації в АТ «Дельта банк» тимчасову адміністрацію у позивача було продовжено до 01.10.2015р.
02.10.2015р. на підставі постанови №664 від 02.10.2015р. правління Національного банку України «Про відкликання банківської ліцензії та ліквідацію Публічного акціонерного товариства «Дельта Банк» Виконавчою дирекцією Фонду гарантування вкладів фізичних осіб прийнято рішення №181 «Про початок процедури ліквідації АТ «Дельта Банк» та делегування повноважень ліквідатора банку».
Статтею 1 Закону України «Про систему гарантування вкладів фізичних осіб» визначено, що цим законом встановлюються правові, фінансові та організаційні засади функціонування системи гарантування вкладів фізичних осіб, повноваження Фонду гарантування вкладів фізичних осіб (далі - Фонд), порядок виплати Фондом відшкодування за вкладами, а також регулюються відносини між Фондом, банками, Національним банком України, визначаються повноваження та функції Фонду щодо виведення неплатоспроможних банків з ринку і ліквідації банків.
Метою вказаного нормативно-правового акту є захист прав і законних інтересів вкладників банків, зміцнення довіри до банківської системи України, стимулювання залучення коштів у банківську систему України, забезпечення ефективної процедури виведення неплатоспроможних банків з ринку та ліквідації банків.
Відносини, що виникають у зв'язку із створенням і функціонуванням системи гарантування вкладів фізичних осіб, виведенням неплатоспроможних банків з ринку та ліквідації банків, регулюються цим Законом, іншими законами України, нормативно-правовими актами Фонду та Національного банку України.
Відповідно до п.4 ч.2 ст.37 Закону України «Про систему гарантування вкладів фізичних осіб», Фонд безпосередньо або уповноважена особа Фонду у разі делегування їй повноважень має право повідомляти сторони за договорами, зазначеними у частині другій статті 38 цього Закону, про нікчемність цих договорів та вчиняти дії щодо застосування наслідків нікчемності договорів.
Частиною 3 ст.38 Закону України «Про систему гарантування вкладів фізичних осіб» передбачено, що правочини (у тому числі договори) неплатоспроможного банку є нікчемними з таких підстав: 1) банк безоплатно здійснив відчуження майна, прийняв на себе зобов'язання без встановлення обов'язку контрагента щодо вчинення відповідних майнових дій, відмовився від власних майнових вимог; 2) банк до дня визнання банку неплатоспроможним взяв на себе зобов'язання, внаслідок чого він став неплатоспроможним або виконання його грошових зобов'язань перед іншими кредиторами повністю чи частково стало неможливим; 3) банк здійснив відчуження чи передав у користування або придбав (отримав у користування) майно, оплатив результати робіт та/або послуги за цінами, нижчими або вищими від звичайних (якщо оплата на 20 відсотків і більше відрізняється від вартості товарів, послуг, іншого майна, отриманого банком), або зобов'язаний здійснити такі дії в майбутньому відповідно до умов договору; 4) банк оплатив кредитору або прийняв майно в рахунок виконання грошових вимог у день, коли сума вимог кредиторів банку перевищувала вартість майна; 5) банк прийняв на себе зобов'язання (застава, порука, гарантія, притримання, факторинг тощо) щодо забезпечення виконання грошових вимог у порядку іншому, ніж здійснення кредитних операцій відповідно до Закону України "Про банки і банківську діяльність"; 6) банк уклав кредитні договори, умови яких передбачають надання клієнтам переваг (пільг), прямо не встановлених для них законодавством чи внутрішніми документами банку; 7) банк уклав правочини (у тому числі договори), умови яких передбачають платіж чи передачу іншого майна з метою надання окремим кредиторам переваг (пільг), прямо не встановлених для них законодавством чи внутрішніми документами банку; 8) банк уклав правочин (у тому числі договір) з пов'язаною особою банку, якщо такий правочин не відповідає вимогам законодавства України; 9) здійснення банком, віднесеним до категорії проблемних, операцій, укладення (переоформлення) договорів, що призвело до збільшення витрат, пов'язаних з виведенням банку з ринку, з порушенням норм законодавства.
Посилаючись на приписи п.7 ч.3 ст.38 Закону України «Про систему гарантування вкладів фізичних осіб» позивачем на адресу відповідачів було скеровано повідомлення №3262 від 12.6.2015р. та №3310 від 15.06.2015р. про нікчемність, в тому числі, договору поруки №П-2010395-2 від 24.07.2014р.
Наразі, обґрунтовуючи позовні вимоги заявник також посилається на те, що на момент укладання спірного правочину відповідач 1 був кредитором Публічного акціонерного товариства «Дельта банк», а отже, з огляду на неплатоспроможність банку останній був позбавлений можливості роз поряджати коштами на своєму рахунку, а укладання договору №П-2010395-2 від 24.07.2014р. є забезпеченням майном банку грошових вимог самого поручителя. Вказані обставини на думку заявника вказують на те, що шляхом укладання оспорюваного договору відповідачу 1 було надано певні переваги та пільги як кредитору банку.
Проте, за висновками суду, вказані вище твердження заявника є безпідставними та такими, що позбавлені належного доказового обґрунтування. При цьому, господарський суд вважає за необхідне зауважити наступне.
Згідно з ч.1 ст.2 Закону України «Про банки і банківську діяльність» кредитор банку - це юридична або фізична особа, яка має документально підтверджені вимоги до боржника щодо його майнових зобов'язань.
Як вже зазначалось, відповідно до ст.33 вказаного Кодексу кожна сторона повинна довести ті обставини справи, на які вона посилається, як на підставу своїх вимог та заперечень.
Статтею 32 Господарського процесуального кодексу України передбачено, що доказами у справі є будь-які фактичні дані, на підставі яких господарський суд у визначеному законом порядку встановлює наявність чи відсутність обставин, на яких ґрунтуються вимоги і заперечення сторін, а також інші обставини, які мають значення для правильного вирішення господарського спору. Ці дані встановлюються такими засобами: письмовими і речовими доказами, висновками судових експертів; поясненнями представників сторін та інших осіб, які беруть участь в судовому процесі. В необхідних випадках на вимогу судді пояснення представників сторін та інших осіб, які беруть участь в судовому процесі, мають бути викладені письмово.
Господарський суд приймає тільки ті докази, які мають значення для справи. Обставини справи, які відповідно до законодавства повинні бути підтверджені певними засобами доказування, не можуть підтверджуватись іншими засобами доказування (ст.34 Господарського процесуального кодексу України).
У п.2.5 Постанови №18 від 26.12.2011р. Пленуму Вищого господарського суду України «Про деякі питання практики застосування Господарського процесуального кодексу України судами першої інстанції» зазначено, що вирішуючи питання відносно доказів, господарські суди повинні враховувати інститут допустимості засобів доказування, згідно з яким обставини справи, що відповідно до законодавства повинні бути підтверджені певними засобами доказування, не можуть підтверджуватись іншими засобами доказування.
Що ж до належності доказів, то нею є спроможність відповідних фактичних даних містити інформацію стосовно обставин, які входять до предмета доказування з даної справи.
За приписами ст.43 Господарського процесуального кодексу України господарський суд оцінює докази за своїм внутрішнім переконанням, що ґрунтується на всебічному, повному і об'єктивному розгляді в судовому процесі всіх обставин справи в їх сукупності, керуючись законом, ніякі докази не мають для господарського суду заздалегідь встановленої сили.
Однак, всупереч означених вище приписів чинного законодавства заявником не представлено до матеріалів справи належних та допустимих у розумінні ст.34 Господарського процесуального кодексу України доказів того, що Товариство з обмеженою відповідальністю «Грін Грейн» станом на момент укладання спірних правочинів було кредитором Публічного акціонерного товариства «Дельта банк», а внаслідок укладання відповідачу було надано переваги, що прямо не встановлені законодавством чи внутрішніми документами банку.
Твердження позивача про наявність у відповідача 1 на момент настання строку оплати за договорами грошових коштів на рахунку у Публічному акціонерному товаристві «Дельта банк» суд до уваги не приймає, як такі, що позбавлені належного доказового обґрунтування.
До того ж, судом зазначалось, що господарським судом розглядалась справа №910/21730/15 за позовом Публічного акціонерного товариства «Дельта Банк» до Товариства з обмеженою відповідальністю «Кримська девелоперська компанія» про стягнення 305 366 340,29 грн.
У рішенні від 13.10.2015р. Господарського суду міста Києва по справі №910/21732/15, яке залишено без змін постановою від 08.12.2015р. Київського апеляційного господарського суду та постановою від 24.02.2016р. Вищого господарського суду України, яке має преюдиціальне значення при розгляді справи №910/6405/16, встановлено, що на підставі договору №П-2010395-2 від 24.07.2014р. поруки поручителем погашено заборгованість позичальника за кредитним договором №К-2010395 від 26.04.2012р. Вказані обставини фактично спростовують посилання заявника на те, що оспорюваний правочин не було направлено на реальне настання правових наслідків.
Крім того, посилання заявника на те, що договір №П-2010395-2 від 24.07.2014р. було укладено з пов'язаною особою суд також не приймає, оскільки у відповідності до ч.1 ст.52 Закону України «Про банки та банківську діяльність» пов'язаними особами є: 1) керівники банку, керівник підрозділу внутрішнього аудиту, керівники та члени комітетів правління банку; 2) особи, які мають істотну участь у банку; 3) керівники юридичних осіб, які мають істотну участь у банку; 4) керівники та контролери споріднених осіб банку; 5) керівники та контролери афілійованих осіб банку; 6) афілійовані особи банку; 7) споріднені особи банку; 8) асоційовані особи будь-якої фізичної особи, зазначеної в пунктах 1 - 5 цієї частини; 9) юридичні особи, у яких асоційовані особи, визначені в пункті 8 цієї частини, є керівниками або контролерами.
Однак, наразі, заявником не представлено до матеріалів справи доказів, що вказували б на те, що спірний правочин було укладено з пов'язаними з Публічним акціонерним товариством «Дельта Банк» особами.
Щодо посилань позивача на передання майнових прав банку за договором №К-2010395 від 26.04.2012р. в заставу Національного банку України за договором №08/ЗМП від 03.03.2014р., за яким майнові права за кредитним договором мають бути не обтяжені іншими зобов'язаннями, суд вважає за необхідне зазначити наступне.
Як вказувалось вище, статтею 553 Цивільного кодексу України встановлено, що за договором поруки поручитель поручається перед кредитором боржника за виконання ним свого обов'язку.
Тобто, з аналізу наведеної правової норми вбачається, що порука за своєю правовою природою не є обтяженням майнових прав, а отже, посилання позивача в якості підстави позову на заборону щодо обтяження майнових прав банку за договором застави, який укладено з Національним банком України, ніяким чином не вказує на невідповідність спірного правочину вимогам чинного на момент його укладання законодавства, а свідчить лише про невірне трактування заявником норм цивільного законодавства та договору застави.
Стосовно тверджень позивача, які підтримані з боку Національного банку України, щодо відсутності у Публічного акціонерного товариства «Дельта банк» права укладання, в тому числі, спірного правочину, з огляду на обмеження, які було введено для банку постановою №692/БТ від 30.10.2014р. правління Національного банку України прийнято постанову «Про віднесення Публічного акціонерного товариства «Дельта банк» до категорії проблемних», суд зазначає, що у відповідності ст.75 Закону України «Про банки та банківську діяльність» рішення Національного банку України про віднесення банку до категорії проблемного є банківською таємницею, а отже, при укладанні договору №П-2010395-2 від 24.07.2014р. контрагенти позивача ніяким чином не могли знати про наявність обмежень повноважень Публічного акціонерного товариства «Дельта банк».
При цьому, суд зауважує, що за своєю правовою природою постанова №692/БТ від 30.10.2014р. правління Національного банку України є актом індивідуальної дії, який вирізняться споміж інших юридичних актів тим, що стосується конкретної особи. Загальною рисою, яка відрізняє індивідуальні акти управління, є їх виражений правозастосовний характер. Головною рисою таких актів є їхня конкретність, а саме: чітке формулювання конкретних юридичних волевиявлень суб'єктами права, які видають такі акти; розв'язання за їх допомогою конкретних, а саме індивідуальних, справ або питань, що виникають у сфері державного управління; чітка визначеність адресата - конкретної особи або осіб; виникнення конкретних адміністративно-правових відносин, обумовлених цими актами. Тобто такі, що передбачають конкретні приписи, звернені до окремого суб'єкта чи юридичної особи, застосовуються одноразово і після реалізації вичерпують свою дію. Аналогічну правову позицію наведено у п.3.17.1 Постанови №18 від 26.12.2011р. Пленуму Вищого господарського суду України «Про деякі питання практики застосування Господарського процесуального кодексу України судами першої інстанції».
Постанова №692/БТ від 30.10.2014р. правління Національного банку України Національного банку України була прийнята стосовно Публічного акціонерного товариства «Дельта банк», а не обох контрагентів за спірним правочином, внаслідок чого не може мати юридичних наслідків для відповідачів.
До того, спірний правочин було укладено 24.07.2014р., тоді як постанову «Про віднесення Публічного акціонерного товариства «Дельта банк» до категорії проблемних» було прийнято лише 30.10.2014р., тобто, більш як на три місяці пізніше після укладання договору.
При цьому, посилання заявника на те, що спірний договір було укладено не 24.07.2014р., а пізніше, суд вважає такими, що позбавлені належного доказового обґрунтування та зазначає, що твердження позивача про реєстрацію договору №П-2010395-2 від 24.07.2014р. у бухгалтерському обліку банку лише 30.12.2014р. не є беззаперечним свідченням укладання правочину саме в цей час.
Відповідно до п.3.1 Інструкції з бухгалтерського обліку кредитних, вкладних (депозитних) операцій та формування і використання резервів під кредитні ризики в банках України, яку затверджено Постановою №481 від 27.12.2007р. правління Національного банку України банк відображає в бухгалтерському обліку забезпечення за кредитом (майно, у тому числі майнові права на грошові кошти, які розміщені на вклад (депозит), за позабалансовими рахунками такою проводкою: а) отриману заставу за справедливою вартістю: дебет, рахунки для обліку отриманої застави; кредит, контррахунок; б) отриману гарантію (поручительство): дебет, рахунки для обліку отриманої застави; кредит, контррахунок.
Проте, означеною інструкцію строку такого облікування не визначено. Крім того, суд зазначає, що невиконання посадовими особами позивача, що відповідають за бухгалтерський облік Публічного акціонерного товариства «Дельта банк» певних дій ніяким чином не може впливати на момент укладання договору, а тим паче на його відповідність вимогам чинного законодавства.
За таких обставин, приймаючи до уваги всі фактичні обставини справи, враховуючи, що твердження позивача стосовно недійсності договору поруки №П-2010395-2 від 24.07.2014р. є доказово необґрунтованими та юридично неспроможними, господарський суд дійшов висновку, що позовні вимоги Публічного акціонерного товариства «Дельта банк» про визнання недійсним договору поруки №П-2010395-2 від 24.07.2014р., укладеного між позивачем, Товариством з обмеженою відповідальністю «Грін Грейн» та Товариством з обмеженою відповідальністю «Кримська девелоперська компанія» підлягають залишенню без задоволення.
Всі інші доводи та міркування учасників судового процесу залишені судом без задоволення та не прийняті до уваги як необґрунтовані та безпідставні.
Згідно приписів ст.49 Господарського процесуального кодексу України судовий збір залишається за позивачем.
На підставі викладеного та керуючись ст.ст. 43, 49, 75, 82-85 Господарського процесуального кодексу України, суд -
Відмовити в задоволенні позову.
Рішення господарського суду набирає законної сили після закінчення строку подання апеляційної скарги, якщо апеляційну скаргу не було подано. У разі подання апеляційної скарги рішення, якщо його не скасовано, набирає законної сили після розгляду справи апеляційним господарським судом.
Повне рішення складено 13.06.2016.
Суддя Т.М. Ващенко