ГОСПОДАРСЬКИЙ СУД міста КИЄВА 01030, м.Київ, вул.Б.Хмельницького,44-В, тел. (044) 284-18-98, E-mail: inbox@ki.arbitr.gov.ua
07.06.2016Справа №910/7258/16
За позовом: Фізичної особи - підприємця ОСОБА_1
до відповідача: Товариства з обмеженою відповідальністю "Домінос піцца Юкрейн"
про: усунення перешкод у користуванні та розпорядженні майном
Суддя О.С. Комарова
Представники сторін:
від позивача ОСОБА_3 (представник за довіреністю);
від відповідача Ткаченко Ф.О. (представник за довіреністю).
У судовому засіданні 07 червня 2016 року, відповідно до положень ст. 85 Господарського процесуального кодексу України, було оголошено вступну та резолютивну частину рішення.
Позивач, Фізична особа - підприємець ОСОБА_1, 19.04.2016 року звернувся до Господарського суду м. Києва з позовною заявою б/н від 18.04.2016 року до відповідача, Товариства з обмеженою відповідальністю "Домінос піцца Юкрейн" про усунення перешкод у користуванні та розпорядженні майном.
Позовні вимоги обґрунтовані тим, що Договори оренди № 1,2, 3, на думку Позивача, є нікчемними, а тому Позивач вважає, що Відповідач користується Приміщенням безпідставно, і, таким чином, Відповідач перешкоджає Позивачу у користуванні та розпорядженні Приміщенням.
Ухвалою Господарського суду міста Києва від 21.04.2016 року порушено провадження у справі № 910/7258/16 та призначено розгляд справи на 17.05.2016 року.
Через відділ діловодства суду від 12.05.2016 року від позивача надійшло клопотання про приєднання документів до матеріалів справи, яке було долучене судом до матеріалів справи.
У судовому засіданні 17.05.2016 року представник позивача позовні вимоги підтримав, дав пояснення по суті спору. Представник відповідача у судове засідання 17.05.2016 року не з'явився, вимог ухвали суду про порушення провадження у справі не виконав, про причини неявки до суду не повідомив, про час та місце проведення судового засідання повідомлений належним чином.
Ухвалою суду від 17.05.2016 року розгляд справи відкладено до 07.06.2016 року.
У судовому засіданні 07.06.2016 року представник позивача позовні вимоги підтримав, дав пояснення по суті спору. Представник відповідача заперечив проти задоволення позовних вимог, на підтвердження чого подав відзив на позовну заяву, який було долучено до матеріалів справи.
Клопотання щодо фіксації судового процесу учасниками процесу не заявлялось, у зв'язку з чим, розгляд справи здійснювався без застосування засобів технічної фіксації судового процесу відповідно до статті 81-1 Господарського процесуального кодексу України.
Дослідивши матеріали справи, заслухавши пояснення представників сторін, суд, -
Фізична особа - підприємець ОСОБА_1 (надалі - позивач, Орендодавець) є власником нежитлового будинку - магазину (літ. А), загальною площею 139,9 кв.м., що знаходиться за адресою: АДРЕСА_1, на підставі Свідоцтва від 28.12.2011р., виданого Біловол С.М. приватним нотаріусом Київського міського нотаріального округу, за реєстровим № 2641, зареєстрованого в державному реєстрі прав 03.02.2012р. за реєстраційним номером 35935419. Свідоцтво видано на підставі Акту державного виконавця № 533/4 від 27.12.2011р. про реалізацію предмета іпотеки за ціною 1 285 600,00 гривень, затвердженого відділом примусового виконання ращень Державної виконавчої служби України 27.12.2011р.
15 лютого 2012 року між позивачем та Товариством з обмеженою відповідальністю „Домінос піцца юкрейн" (надалі - відповідач, орендар) було укладено Договори оренди №1, №2 №3, за умовами яких Орендодавець передав Орендарю у тимчасове платне користування будівлю, загальною площею 139,9 кв.м., розташовану за адресою: АДРЕСА_1 (надалі по тексту - Приміщення).
Відповідно до п. 2.1, 2.2 договору-1 строк користування орендарем приміщенням відповідно до договору становить 30 місяців. Строк починається з дати підписання акту приймання-передачі приміщення і закінчується відповідного числа відповідного місяця відповідного року або в день підписання акту повернення приміщення.
Позивач зазначив, що на виконання умов договору-1 оренди, орендодавець передав, а орендар прийняв в строкове платне користування будівлю загальною площею 139,9 кв.м., що знаходиться за адресою: АДРЕСА_1. Приміщення передавалось у задовільному стані відповідно до умов договору. На момент передачі приміщення претензій щодо якості та зовнішнього вигляду приміщення у Відповідача не було, що підтверджується актом приймання-передачі приміщення від 15.02.2012 року, який складено та підписано уповноваженими представниками сторін (належним чином засвідчена копія акту приймання-передачі приміщення міститься в матеріалах справи).
Надалі, актом приймання-передачі приміщення від 14.08.2014 року орендар повернув, а орендодавець прийняв будівлю загальною площею 139,9 кв.м., що знаходиться за адресою: АДРЕСА_1. На момент передачі приміщення претензій щодо якості та зовнішнього вигляду приміщення у позивача не було. Сторони претензій одна до одної не мали.
Відповідно до п.п. 2.1, 2.2 договору-2 строк користування орендарем приміщенням відповідно до договору становить 30 місяців, починаючи з 15.08.2014 року. Строк оренди починає спливати з дати підписання акту приймання-передачі приміщення і закінчується відповідного числа відповідного місяця відповідного року або в день підписання акту повернення приміщення.
Позивач зазначив, що на виконання умов договору-2 оренди, орендодавець передав, а орендар прийняв в строкове платне користування будівлю загальною площею 139,9 кв.м., що знаходиться за адресою: АДРЕСА_1. Приміщення передавалось у задовільному стані відповідно до умов договору-2. На момент передачі приміщення претензій щодо якості та зовнішнього вигляду приміщення у Відповідача не було, що підтверджується актом приймання-передачі приміщення від 15.08.2014 року, який складено та підписано уповноваженими представниками сторін (належним чином засвідчена копія акту приймання-передачі приміщення міститься в матеріалах справи).
Таким чином, станом на момент звернення до суду із позовом приміщення відповідачем позивачу не поверталось, оскільки на цей момент приміщення перебуває у користуванні відповідача на підставі договору-2 оренди та є чинним, продовжує діяти до 15.02.2017 року.
Відповідно до п.п. 2.1, 2.2 договору-3 строк користування орендарем приміщенням відповідно до договору становить 24 місяця, починаючи з 15.02.2017 року. Строк оренди починає спливати з дати підписання акту приймання-передачі приміщення і закінчується відповідного числа відповідного місяця відповідного року або в день підписання акту повернення приміщення.
Позивач зазначив, що відповідач, скориставшись тим, що позивач через нетривалий час проживання в Україні ще не знав усіх нюансів, пов'язаних із укладанням господарських договорів, у тому числі й договорів оренди нерухомого майна, та на власну вигоду приховав та ухилився від належного оформлення договірних відносин оренди, що фактично призвело до їх нікчемності, а тому позивач просив суд, на підставі нікчемності договорів, усунути перешкоди у користуванні та розпорядженні майном позивача, а саме будинку - магазину (літ. А), загальною площею 139,9 кв.м., що знаходиться за адресою: АДРЕСА_1, та перебуває у власності позивача на підставі Свідоцтва від 28.12.2011р., виданого Біловол С.М. приватним нотаріусом Київського міського нотаріального округу, за реєстровим № 2641, зареєстрованого в державному реєстрі прав 03.02.2012р. за реєстраційним номером 35935419, шляхом звільнення відповідачем спірного приміщення через нікчемність договорів оренди.
Позивач стверджує, що під Договорами оренди № 1, 2, З приховується інша угода - договір оренди строком на 7 років, який підлягає нотаріальному посвідченню та державній реєстрації, а за відсутності нотаріального посвідчення та державної реєстрації Позивач вважає Договори оренди 1, 2, 3 нікчемними, а тому Відповідач користується Приміщенням безпідставно, і таким чином Відповідач перешкоджає Позивачу у користуванні та розпорядженні Приміщенням.
Відповідач у своєму відзиві на позовну заяву заперечив проти позову, відхиляє позовні вимоги з огляду на їх невідповідність обставинам справи та необґрунтованість. Позивач у позовній заяві зазначає, що між сторонами укладено договір оренди строком на 84 календарних місяця (7 років). До вказаного висновку Позивач дійшов шляхом арифметичного складання (додавання) строків Договору оренди № 1, Договору оренди № 2 та Договору оренди № З, що в сумі, за розрахунком Позивача, становить 84 календарних місяця (7 років), однак, на думку відповідача, сторони уклали три різні окремі договори. Умови таких договорів не є однаковими, у тому числі у частині строків оренди, розміру орендної плати, порядку її оплати тощо. Вказана обставина підтверджується письмовими доказами Договорами оренди № 1, 2, 3 зі змісту яких вбачається, що умови вказаних договорів відрізняються і не є однаковими.
Окрім того, відповідач зазначив, що сторонами не вчинено жодного правочину з оформленням відповідного акту щодо передачі Приміщення позивачем відповідачу у користування на строк 84 місяці (7 років); не вчинено жодного правочину з оформленням відповідного акту щодо передачі Приміщення позивачем відповідачу у користування на строк 24 місяці відповідно до умов договору-3 оренди. Твердження про безперервність орендних відносин щодо Приміщення спростовується письмовими доказами - Актом повернення за Договором оренди № 1 та Актом передачі за Договором оренди № 2, із яких вбачається що строк оренди (орендні відносини) за Договором оренди № 1 був припинений 14 серпня 2014 р. (у зв'язку із закінченням), строк оренди (орендні відносини) за Договором оренди № 2 розпочався 15 серпня 2014 року.
Проаналізувавши матеріали справи, заслухавши пояснення представників сторін, суд дійшов висновку, що позовні вимоги є необґрунтованими і задоволенню не підлягають з огляду на наступне.
Відповідно до ст. 509 Цивільного кодексу України зобов'язання виникають з підстав, встановлених ст. 11 цього Кодексу.
Нормами ст. 11 Цивільного кодексу України встановлено, що підставами виникнення цивільних прав та обов'язків, зокрема, є договори та інші правочини, завдання майнової (матеріальної) та моральної шкоди іншій особі, інші юридичні факти.
Відповідно до статті 526 Цивільного кодексу України зобов'язання має виконуватися належним чином відповідно до умов договору та вимог цього Кодексу, інших актів цивільного законодавства.
За приписами ст. 193 Господарського кодексу України суб'єкти господарювання та інші учасники господарських відносин повинні виконувати господарські зобов'язання відповідно до закону, інших правових актів, договору, а за відсутності конкретних вимог щодо виконання зобов'язання - відповідно до вимог, що у певних умовах звичайно ставляться.
Частиною 1 статті 509 Цивільного кодексу України передбачено, що зобов'язанням є правовідношення, в якому одна сторона (боржник) зобов'язана вчинити на користь другої сторони (кредитора) певну дію (передати майно, виконати роботу, надати послугу, сплатити гроші тощо) або утриматися від певної дії, а кредитор має право вимагати від боржника виконання його обов'язку.
Відповідно до ч. 1 ст. 530 Цивільного кодексу України, якщо у зобов'язанні встановлений строк (термін) його виконання, то воно підлягає виконанню у цей строк (термін).
Частиною 1 статті 626 Цивільного кодексу України визначено, що договором є домовленість двох або більше сторін, спрямована на встановлення, зміну або припинення цивільних прав та обов'язків.
За змістом ст.ст. 6, 627 Цивільного кодексу України сторони є вільними в укладенні договору, виборі контрагента та визначенні умов договору з урахуванням вимог Цивільного кодексу України, інших актів цивільного законодавства, звичаїв ділового обороту, вимог розумності та справедливості.
Приписами ст. 628 Цивільного кодексу України визначено, що зміст договору становлять умови (пункти), визначені на розсуд сторін і погоджені ними, та умови, які є обов'язковими відповідно до актів цивільного законодавства.
Відповідно до статей 42, 43 Господарського кодексу України підприємництво - це самостійна, ініціативна, систематична, на власний ризик господарська діяльність, що здійснюється суб'єктами господарювання (підприємцями) з метою досягнення економічних і соціальних результатів та одержання прибутку. Підприємці мають право без обмежень самостійно здійснювати будь-яку підприємницьку діяльність, яку не заборонено законом.
Статтею 759 Цивільного кодексу України визначено, що за договором найму (оренди) наймодавець передає або зобов'язується передати наймачеві майно у користування за плату на певний строк.
Відповідно до ч. 1 ст. 760 Цивільного кодексу України предметом договору найму може бути річ, яка визначена індивідуальними ознаками і яка зберігає свій первісний вигляд при неодноразовому використанні (неспоживна річ).
Згідно з ч. 1 ст. 761 Цивільного кодексу України право передання майна у найм має власник речі або особа, якій належать майнові права.
Відповідно до ч. 1 ст. 763 Цивільного кодексу України договір найму укладається на строк, встановлений договором.
За умовами ст. 283 Господарського кодексу України, за договором оренди одна сторона (орендодавець) передає другій стороні (орендареві) за плату на певний строк у користування майно для здійснення господарської діяльності.
Отже, на підставі викладених вище норм, сторонами 15 лютого 2012 року було укладено Договори оренди №1, №2 №3, за умовами яких Орендодавець передав Орендарю у тимчасове платне користування будівлю, загальною площею 139,9 кв.м., розташовану за адресою: АДРЕСА_1, однак позивач вважає укладені договори нікчемними, так як загальний термін їх дії складає 84 місяця, тобто 7 років, а відповідно до ст.ст. 793, 794 Цивільного кодексу України договір найму будівлі або іншої капітальної споруди (їх окремої частини) строком на три роки і більше підлягає нотаріальному посвідченню. Право користування нерухомим майном, яке виникає на підставі договору найму будівлі або іншої капітальної споруди (їх окремої частини), укладеного на строк не менш як три роки, підлягає державній реєстрації відповідно до закону.
Відповідно до вказаних норм спірні договори нотаріально посвідчені не були та процес державної реєстрації не проходили, тому, як наслідок, визнаються позивачем недійсними, на підставі чого позивач звернувся до суду з відповідним позовом про усунення перешкод у користуванні та розпорядженні власним майном.
Згідно зі ст. 391 Цивільного кодексу України власник майна має право вимагати усунення перешкод у здійсненні ним права користування та розпоряджання своїм майном.
Відповідно до ст. 396 Цивільного кодексу України особа, яка має речове право на чуже майно, має право на захист цього права, у тому числі і від власника майна, відповідно до положень глави 29 цього Кодексу.
Відповідно до положень статей 391, 396 Цивільного кодексу України позов про усунення порушень права, не пов'язаних із позбавленням володіння, підлягає задоволенню у разі, якщо позивач доведе, що він є власником або особою, яка володіє майном (має речове право) з підстави, передбаченої законом або договором, і що діями відповідача, не пов'язаними з позбавленням володіння, порушується його право власності чи законного володіння.
Негаторний позов пред'являється у випадках, коли власник має своє майно у володінні, але дії інших осіб перешкоджають йому вільно його використовувати або розпоряджатися ним. Характерною ознакою негаторного позову є протиправне вчинення третьої особою перешкод власникові у реалізації ним повноважень розпорядження та користування належним йому майном.
Позивачем негаторного позову може бути власник або титульний володілець, у якого знаходиться річ і щодо якої відповідач ускладнює здійснення повноважень користування або розпорядження, а відповідачем та особа, яка перешкоджає позивачеві у здійсненні його законного права користування чи розпоряджання річчю.
Предмет негаторного позову становить вимога володіючого майном власника до третіх осіб про усунення порушень його права власності, що перешкоджають йому належним чином користуватися, розпоряджатися цим майном тим чи іншим способом.
Підставою негаторного позову є посилання позивача на належне йому право користування і розпорядження майном, а також факти, що підтверджують дії відповідача у створенні позивачеві перешкод щодо здійснення цих правомочностей. При цьому, для задоволення вимог власника достатньо встановити факт об'єктивно існуючих перешкод у здійсненні власником своїх правомочностей. Таким чином, право власності як абсолютне право має захищатися лише при доведенні самого факту порушення.
З правового аналізу вказаної норми вбачається, що вона регулює захист права власності не у будь-якому випадку, а саме в разі його порушення шляхом вчинення перешкод у здійсненні власником його правомочностей з користування та/або розпорядження майном. Цей спосіб захисту спрямований на усунення порушення прав власника, які не пов'язані з позбавленням володіння майном.
Аналогічну правову позицію наведено у постанові від 13.10.2015р. Вищого господарського суду України у справі №916/445/14.
Тобто, у разі, якщо відповідачем вчинялись би дії, які перешкоджали б доступу позивача до належного йому на праві власності нерухомого майна, останній мав право та можливість захистити свої права як власника частини будівлі шляхом подання негаторного позову.
Частиною 1 ст. 638 Цивільного кодексу України встановлено, що договір є укладеним, якщо сторони в належній формі досягли згоди з усіх істотних умов договору. Істотними умовами договору є умови про предмет договору, умови, що визначені законом як істотні або є необхідними для договорів даного виду, а також усі ті умови, щодо яких за заявою хоча б однієї із сторін має бути досягнуто згоди.
Нормами ст. 180 Господарського кодексу України визначено, що зміст господарського договору становлять умови договору, визначені угодою його сторін, спрямованою на встановлення, зміну або припинення господарських зобов'язань, як погоджені сторонами, так і ті, що приймаються ними як обов'язкові умови договору відповідно до законодавства. Господарський договір вважається укладеним, якщо між сторонами у передбачених законом порядку та формі досягнуто згоди щодо усіх його істотних умов. Істотними є умови, визнані такими за законом чи необхідні для договорів даного виду, а також умови, щодо яких на вимогу однієї із сторін повинна бути досягнута згода. При укладенні господарського договору сторони зобов'язані у будь-якому разі погодити предмет, ціну та строк дії договору.
Проте, судом встановлено, що договори № 1, 2 та 3 від 15.02.2012 року були підписані обома сторонами без будь-яких зауважень та заперечень. Договори № 1 та № 2 виконувались з боку обох сторін, про що свідчать відповідні акти приймання-передачі приміщення. Строк оренди приміщення за договором № 3 ще не настав. Сторонами було досягнуто згоди щодо усіх істотних умов зазначених договорів.
За таких обставин, приймаючи до уваги наведене вище, з огляду на всі фактичні обставини справи, суд дійшов висновку про відсутність порушень з боку відповідача у вигляді вчинення перешкод в доступі до належного позивачу на праві власності майна, у зв'язку з чим, суд вважає спірні договори чинними та такими, що не суперечать чинному законодавству з огляду на наступне.
Правочин є правомірним, якщо його недійсність прямо не встановлена законом або якщо він не визнаний судом недійсним (ст.204 Цивільного кодексу України).
За змістом статті 203 Цивільного кодексу України, зміст правочину не може суперечити Цивільному Кодексу, іншим актам цивільного законодавства, а також моральним засадам суспільства. Особа, яка вчиняє правочин, повинна мати необхідний обсяг цивільної дієздатності. Волевиявлення учасника правочину має бути вільним і відповідати його внутрішній волі. Правочин має вчинятися у формі, встановленій законом. Правочин має бути спрямований на реальне настання правових наслідків, що обумовлені ним. Правочин, що вчиняється батьками (усиновлювачами), не може суперечити правам та інтересам їхніх малолітніх, неповнолітніх чи непрацездатних дітей.
У пункті 2.1 Постанови Пленуму Вищого господарського суду України "Про деякі питання визнання правочинів (господарських договорів) недійсними" № 11 від 29.05.2013 зазначено, що вирішуючи спори про визнання правочинів (господарських договорів) недійсними, господарський суд повинен встановити наявність фактичних обставин, з якими закон пов'язує визнання таких правочинів (господарських договорів) недійсними на момент їх вчинення (укладення) і настання відповідних наслідків.
За приписами ч. 1 ст. 207 Господарського кодексу України господарське зобов'язання, що не відповідає вимогам закону, або вчинено з метою, яка завідомо суперечить інтересам держави і суспільства, або укладено учасниками господарських відносин з порушенням хоча б одним з них господарської компетенції (спеціальної правосуб'єктності), може бути на вимогу однієї із сторін, або відповідного органу державної влади визнано судом недійсним повністю або в частині.
За змістом постанови Пленуму Верховного Суду України "Про судову практику розгляду цивільних справ про визнання правочинів недійсними" № 9 від 06.11.2009 р. відповідність чи невідповідність правочину вимогам законодавства має оцінюватися судом відповідно до законодавства, яке діяло на момент вчинення правочину.
Приписи п. 7 постанови Пленуму Верховного Суду України "Про судову практику розгляду цивільних справ про визнання правочинів недійсними" №9 від 06.11.2009 р. передбачають, що угода може бути визнана недійсною лише з підстав і з наслідками, передбаченими законом. Отже, в кожній справі про визнання угоди недійсною суд повинен встановити наявність тих обставин, з якими закон пов'язує визнання угоди недійсною і настання певних юридичних наслідків.
Відповідно до положень абз. 5 п. 5 постанови Пленуму Верховного Суду України "Про судову практику розгляду цивільних справ про визнання правочинів недійсними" №9 від 06.11.2009 р. відповідно до статей 215 та 216 ЦК України вимога про визнання оспорюваного правочину недійсним та про застосування наслідків його недійсності, а також вимога про застосування наслідків недійсності нікчемного правочину може бути заявлена як однією зі сторін правочину, так і іншою заінтересованою особою, права та законні інтереси якої порушено вчиненням правочину.
За приписом ст. 215 Цивільного кодексу України підставою недійсності правочину є недодержання в момент вчинення правочину стороною (сторонами) вимог, які встановлені частинами першою - третьою, п'ятою та шостою статті 203 цього кодексу, а саме: зміст правочину не може суперечити цьому кодексу, іншим актам цивільного законодавства, а також моральним засадам суспільства; особа, яка вчиняє правочин, повинна мати необхідний обсяг цивільної дієздатності; волевиявлення учасника правочину має бути вільним і відповідати його внутрішній волі; правочин має бути спрямований на реальне настання правових наслідків, що обумовлені ним; правочин, що вчиняється батьками (усиновлювачами), не може суперечити правам та інтересам їхніх малолітніх, неповнолітніх чи непрацездатних дітей.
З урахуванням викладеного, недійсність правочину зумовлюється наявністю дефектів його елементів: дефекти (незаконність) змісту правочину; дефекти (недотримання) форми; дефекти суб'єктного складу; дефекти волі - невідповідність волі та волевиявлення.
Відповідно до п. 5 Постанови Пленуму Верховного суду України "Про судову практику розгляду цивільних справ про визнання правочинів недійсними" № 9 від 06.11.2009 року, якщо позивач посилається на нікчемність правочину для обґрунтування іншої заявленої вимоги, суд не вправі посилатися на відсутність судового рішення про встановлення нікчемності правочину, а повинен дати оцінку таким доводам.
Частиною 2 ст. 215 Цивільного кодексу України визначено, що недійсним є правочин, якщо його недійсність встановлена законом (нікчемний правочин). У цьому разі визнання такого правочину недійсним судом не вимагається.
Правочин вважається таким, що порушує публічний порядок, якщо він був спрямований на порушення конституційних прав і свобод людини і громадянина, знищення, пошкодження майна фізичної або юридичної особи, держави, Автономної Республіки Крим, територіальної громади, незаконне заволодіння ним. Правочин, який порушує публічний порядок, є нікчемним (ст. 228 Цивільного кодексу України).
Моментом недійсності нікчемного правочину є момент його вчинення. Але якщо недійсним правочином права та обов'язки передбачалися на майбутнє, можливість настання їх у майбутньому припиняється (ст. 236 Цивільного кодексу України).
Відповідно до ст. 216 Цивільного кодексу України нікчемний правочин не створює юридичних наслідків, крім тих, які пов'язані з його недійсністю.
В пункті 18 Постанови Пленуму Верховного Суду України "Про судову практику розгляду цивільних справ про визнання правочинів недійсними" № 9 від 06.11.2009 року визначено перелік правочинів, які є нікчемними як такі, що порушують публічний порядок, визначений статтею 228 ЦК: 1) правочини, спрямовані на порушення конституційних прав і свобод людини і громадянина; 2) правочини, спрямовані на знищення, пошкодження майна фізичної або юридичної особи, держави, Автономної Республіки Крим, територіальної громади, незаконне заволодіння ним. Такими є правочини, що посягають на суспільні, економічні та соціальні основи держави, зокрема: правочини, спрямовані на використання всупереч закону комунальної, державної або приватної власності; правочини, спрямовані на незаконне відчуження або незаконне володіння, користування, розпорядження об'єктами права власності українського народу - землею як основним національним багатством, що перебуває під особливою охороною держави, її надрами, іншими природними ресурсами (стаття 14 Конституції України); правочини щодо відчуження викраденого майна; правочини, що порушують правовий режим вилучених з обігу або обмежених в обігу об'єктів цивільного права тощо. Усі інші правочини, спрямовані на порушення інших об'єктів права, передбачені іншими нормами публічного права, не є такими, що порушують публічний порядок. При кваліфікації правочину за статтею 228 ЦК має враховуватися вина, яка виражається в намірі порушити публічний порядок сторонами правочину або однією зі сторін. Доказом вини може бути вирок суду, постановлений у кримінальній справі, щодо знищення, пошкодження майна чи незаконного заволодіння ним тощо. Наслідки вчинення правочину, що порушує публічний порядок, визначаються загальними правилами (стаття 216 ЦК).
Дослідивши договори оренди № 1, № 2 та № 3 від 15.02.2012 року, суд зазначає, що вказані договори містять всі необхідні істотні умови, передбачені нормами ст.638 Цивільного кодексу України та ст. 180 Господарського кодексу України. Зазначені договори було скріплено підписами та печатками повноважних осіб сторін даних правочинів та у подальшому договори № 1 та 2 були виконані, про що зазначалось вище.
Отже, на час укладення спірних договорів оренди від 15.02.2012 року сторони досягли взаємної згоди щодо усіх їх істотних умов та вказані договори були укладені у повній відповідності із вимогами законодавства.
Враховуючи вищевикладене, суд дійшов висновку про те, що спірні договори оренди № 1, 2 та 3 від 15.02.2012 року укладались за взаємною згодою та за відсутності законодавчих заборон на укладення таких правочинів, у відповідності до принципу свободи договору.
Статтею 234 Цивільного кодексу України визначено, що фіктивним є правочин, який вчинено без наміру створення правових наслідків, які обумовлювалися цим Правочином. Фіктивний правочин визнається судом недійсним. Правові наслідки визнання фіктивного правочину недійсним встановлюються законом.
Відповідно до п. 3.11 постанови Пленуму Вищого господарського суду України «Про деякі питання визнання правочинів (господарських договорів) недійсними» від 29.05.2013 року № 11, фіктивний правочин є недійсним незалежно від мети його укладення, оскільки сторони не мають на увазі настання правових наслідків, що породжуються відповідним правочином. Таким може бути визнаний будь-який правочин, в тому числі нотаріально посвідчений. Якщо сторонами не вчинено ніяких дій на виконання фіктивного правочину, господарський суд приймає рішення лише про визнання фіктивного правочину недійсним без застосування будь-яких наслідків. У разі коли на виконання правочину було передано якесь майно, такий правочин не може розцінюватися як фіктивний. Саме лише невчинення сторонами тих чи інших дій на виконання правочину не означає його фіктивності. Визнання фіктивного правочину недійсним потребує встановлення господарським судом умислу його сторін.
З урахуванням того, що фіктивний правочин не спрямований на набуття, зміну чи припинення цивільних прав та обов'язків, він не створює цивільно-правових наслідків незалежно від того, чи він був визнаний судом недійсним. У розгляді відповідних справ суд має враховувати, що ознака фіктивності має бути притаманна діям усіх сторін правочину. Якщо хоча б одна з них намагалася досягти правового результату, то даний правочин не може визнаватися фіктивним. Позивач, який вимагає визнання правочину недійсним, повинен довести, що всі учасники правочину не мали наміру створити правові наслідки на момент його вчинення.
Відповідно до постанови Пленуму Верховного суду України № 9 від 06.11.2009 р. "Про судову практику розгляду цивільних справ про визнання правочинів недійсними" для визнання правочину фіктивним необхідно встановити наявність умислу всіх сторін правочину. Наявність умислу у сторін угоди означає, що вони усвідомлювали або повинні були усвідомлювати протиправність угоди, що укладалася, та сторони прагнули або свідомо допускали ненастання правових наслідків, обумовлених договором.
Отже, для визнання зобов'язання таким, що вчинено фіктивно, закон вимагає наявність наступних умов:
- вина осіб, що проявляється у формі умислу, який спрямований на вчинення фіктивного договору;
- такий умисел повинен виникнути у сторін до моменту укладення договору;
- метою укладення такого договору є відсутність правових наслідків, обумовлених договором.
Відсутність хоча б однієї з цих умов не дає підстав стверджувати, що зобов'язання вчинялося фіктивно.
Суд зазначає, що однією з обов'язкових умов визнання договору недійсним є порушення у зв'язку з його укладенням прав та охоронюваних законом інтересів позивача. Якщо за результатами розгляду справи факту такого порушення не встановлено, а позивач посилається на формальне порушення закону у суду немає правових підстав для задоволення позову. Вказана правова позиція Верховного суду України міститься у постанові, прийнятої за наслідками розгляду справи №6-94цс13 від 25.12.2013 року.
Відповідно до статті 111-28 Господарського процесуального кодексу України висновок Верховного Суду України щодо застосування норми права, викладений у його постанові, прийнятій за результатами розгляду справи з підстав, передбачених пунктами 1 і 2 частини першої статті 111-16 цього Кодексу, є обов'язковим для всіх суб'єктів владних повноважень, які застосовують у своїй діяльності нормативно-правовий акт, що містить відповідну норму права. Висновок щодо застосування норм права, викладений у постанові Верховного Суду України, має враховуватися іншими судами загальної юрисдикції при застосуванні таких норм права.
Матеріалами справи та доводами сторін підтверджено, що доводи позивача про безперервність орендних відносин щодо Приміщення спростовується письмовими доказами - Актом повернення за Договором оренди № 1 та Актом передачі за Договором оренди № 2, із яких вбачається що строк оренди за Договором оренди № 1 був припинений 14 серпня 2014 р. (у зв'язку із закінченням), строк оренди за Договором оренди № 2 розпочався 15 серпня 2014 року.
14 серпня 2014 року Приміщення перебувало у володінні, користуванні та розпорядженні Позивача, оскільки в цей день Приміщення було повернене Позивачу та прийняте останнім за Актом повернення за Договором оренди № 1.
Відповідно до пунктів 6.6.1, 6.6.2. Договору оренди № 1 Орендар повинен повернути Приміщення Орендодавцеві в останній день оренди; повернення Приміщення Орендарем та його передача Орендодавцеві здійснюється на підставі акта приймання-передачі, який підписується сторонами.
Окрім того, лише після припинення орендних відносин за Договором оренди № 1 виникли орендні відносини за Договором оренди № 2 - 15 серпня 2014 року приміщення було передано Позивачем (Орендодавцем) Відповідачу (Орендарю) за Актом передачі за Договором оренди № 2.
Орендні відносини за Договором оренди № 2 на момент звернення до суду тривають, оскільки відповідно до пунктів 6.6.1., 6.6.2. Договору оренди № 2 Орендар повинен повернути Приміщення Орендодавцеві в останній день оренди; повернення Приміщення Орендарем та його передача Орендодавцеві здійснюється на підставі акта приймання-передачі (акта повернення), який підписується сторонами. Відповідно до акту приймання-передачі приміщень від 15.08.2014 року орендодавець передав, а орендар прийняв зазначене вище нерухоме майно в тимчасове платне користування.
Таким чином, враховуючи спростування наявними в матеріалах справи доказами доводів позивача стосовно того, що договори є нікчемними, оскільки не пройшли процедуру реєстрації, передбачену ст. 793, 794 Цивільного кодексу України, суд дійшов висновку про те, що підстав для визнання спірних договорів оренди № 1, № 2 та № 3 від 15.02.2012 року нікчемними судом не встановлено, а позивачем не доведено належними та допустимими доказами на підтвердження наявності обставин, з якими закон пов'язує нікчемність (недійсність) правочинів, оскільки при укладенні цих договорів було дотримано всіх вимог, встановлених чинним законодавством України. А отже, суд звертає увагу на відсутність підстав для усунення перешкод у користуванні та розпорядженні вищезазначеним майном позивача, яке було передано в оренду з дотриманням вимог чинного законодавства.
Згідно із ст. 4-3 Господарського процесуального кодексу України судочинство у господарських судах здійснюється на засадах змагальності. Сторони та інші особи, які беруть участь у справі, обґрунтовують свої вимоги і заперечення поданими суду доказами.
Статтею 32 Господарського процесуального кодексу України визначено, що доказами у справі є будь-які фактичні дані, на підставі яких господарський суд у визначеному законом порядку встановлює наявність чи відсутність обставин, які мають значення для правильного вирішення господарського спору.
Відповідно до ст.ст. 33, 34 Господарського процесуального кодексу України, кожна сторона повинна довести ті обставини, на які вона посилається як на підставу своїх вимог і заперечень, докази подаються сторонами та іншими учасниками судового процесу, господарський суд приймає тільки ті докази, які мають значення для справи, обставини справи, які відповідно до законодавства повинні бути підтверджені певними засобами доказування, не можуть підтверджуватись іншими засобами доказування.
Відповідно до п. 2 Постанови Пленуму Вищого господарського суду України № 6 від 23.03.2012 р. "Про судове рішення" рішення господарського суду має ґрунтуватись на повному з'ясуванні такого: чи мали місце обставини, на які посилаються особи, що беруть участь у процесі, та якими доказами вони підтверджуються; чи не виявлено у процесі розгляду справи інших фактичних обставин, що мають суттєве значення для правильного вирішення спору, і доказів на підтвердження цих обставин; яка правова кваліфікація відносин сторін, виходячи з фактів, установлених у процесі розгляду справи, та яка правова норма підлягає застосуванню для вирішення спору.
За приписами ст. 43 Господарського процесуального кодексу України господарський суд оцінює докази за своїм внутрішнім переконанням, що ґрунтується на всебічному, повному і об'єктивному розгляді в судовому процесі всіх обставин справи в їх сукупності, керуючись законом, ніякі докази не мають для господарського суду заздалегідь встановленої сили.
Підсумовуючи вищенаведене, виходячи із заявлених позивачем вимог та наявних у справі доказів, суд дійшов висновку про відсутність підстав для задоволення позовних вимог.
Судові витрати, відповідно до ст. 49 Господарського процесуального кодексу України, покладаються на позивача.
Керуючись ст.ст. 4-3, 33, 34, 43, 49, ст. 82-85 Господарського процесуального кодексу України, Господарський суд міста Києва, -
У задоволенні позову відмовити повністю.
Рішення набирає законної сили в порядку, встановленому ст. 85 Господарського процесуального кодексу України. Рішення може бути оскаржено до суду апеляційної інстанції в порядку та в строки, передбачені нормами ст.ст. 91, 93 Господарського процесуального кодексу України.
Повний текст рішення складено 13.06.2016 року.
Суддя О.С. Комарова