03 червня 2016 року Чернігів Справа № 825/855/16
Чернігівський окружний адміністративний суд у складі:
Головуючого судді Добрянського В.В.,
суддів Д'якова В.І., Лобана Д.В.,
за участю секретаря Шевченко А.В.,
позивача ОСОБА_1,
представника відповідачів Поліської К.С.,
розглянувши у відкритому судовому засіданні, в приміщенні суду справу за адміністративним позовом ОСОБА_1 до Міністерства внутрішніх справ України, Управління Міністерства внутрішніх справ України в Чернігівській області, Головного управління національної поліції в Чернігівській області про визнання незаконним та скасування наказу, зобов'язання вчинити певні дії,
У травні 2016 року ОСОБА_1 звернувся до суду з адміністративним позовом, в якому просить:
- визнати незаконним та скасувати наказ Міністерства внутрішніх справ України від 06.11.2015 № 2388о/с в частині звільнення ОСОБА_1 з органів внутрішніх справ в запас Збройних сил за п. 64 «г» (через скорочення штатів) Положення про проходження служби рядовим і начальницьким складом органів внутрішніх справ;
- поновити ОСОБА_1 в кадрах МВС України;
- зобов'язати ГУ НП України в Чернігівській області прийняти ОСОБА_1 на службу до поліції шляхом видачі наказу про зарахування в розпорядження Головного Управління національної поліції України в Чернігівській області для подальшого проходження служби у відповідності до ст. 67 Закону України «Про національну поліцію».
Позовні вимоги обґрунтовані тим, що наказом Міністерства внутрішніх справ України від 06.11.2015 № 2388о/с позивача безпідставно звільнено з органів внутрішніх справ в запас Збройних сил за п. 64 «г» (через скорочення штатів) Положення про проходження служби рядовим і начальницьким складом органів внутрішніх справ, оскільки на підставі наказу УМВС України в Чернігівській області № 169о/с від 01.07.2014 позивач був звільнений з посади дільничного інспектора міліції сектору дільничних інспекторів міліції Ріпкинського РВ УМВС України в Чернігівській області та прикомандирований до Радульської селищної ради Ріпкинського району Чернігівської області із залишенням у кадрах МВС України.
Позивач в судовому засіданні позовні вимоги підтримав та просив задовольнити в повному обсязі, посилаючись на обставини викладені в позовній заяві.
Представник відповідачів - УМВС України в Чернігівській області та ГУ національної поліції у Чернігівській області у судовому засіданні проти позову заперечував, наполягав на відмові в задоволенні позовних вимог ОСОБА_1 з огляду на їх безпідставність та необгрунтованість. Надав суду письмові заперечення, в яких зазначив, що посилання позивача на те, що Національна поліція зобов'язана прийняти на службу всіх працівників міліції є помилковими та не відповідають положенням ч. 1 пункту 9 розділу XI «Прикінцеві та перехідні положення» Закону України «Про Національну поліцію». При цьому зазначив, що Національна поліція України не є правонаступником міліції в силу закону.
Представник Міністерства внутрішніх справ України в судове засідання не з'явився, проте надав суду письмові заперечення проти позовних вимог ОСОБА_1, в яких зазначив, що оскільки позивача не було прийнято на службу в органи Національної поліції, то відповідно до норм пунктів 8,10 Розділу XI «Прикінцеві та перехідні положення» Закону України «Про Національну поліцію» його було законно звільнено зі служби в органах внутрішніх справ, оскільки останні ліквідуються, а їхні функції переходять до органів Національної поліції. Також зазначив, що органи Національної поліції не є правонаступниками органів внутрішніх справ України. Оскільки позивач не проходив службу в органах Національної поліції, то і не в праві вимагати зарахування до складу її кадрів.
Заслухавши пояснення позивача, представника відповідачів, дослідивши матеріали справи, доводи позовної заяви та заперечень на неї, суд приходить до висновку, що позовні вимоги не підлягають задоволенню, виходячи з наступних підстав.
Судом встановлено, що з 27.10.2003 ОСОБА_1 був прийнятий на службу в органи внутрішніх справ України, яку проходив в Ріпкинському районному відділі УМВС України в Чернігівській області на посаді дільничного інспектора міліції.
Відповідно до протоколу територіальної виборчої комісії від 25.05.2014 та рішення 29 сесії 6 скликання від 07.07.2014 Радульської селищної ради Ріпкинського району Чернігівської області позивач обраний Радульським селищним головою.
Дані обставини підтверджуються копією трудової книжки позивача (а.с. 11-12).
Згідно наказу УМВС України в Чернігівській області № 169 о/с від 01.07.2014 ОСОБА_1 був звільнений з посади дільничного інспектора міліції сектору дільничних інспекторів міліції Ріпкинського РВ УМВС України в Чернігівській області та прикомандирований до Радульської селищної ради Ріпкинського району Чернігівської області із залишенням у кадрах МВС України, що підтверджується витягом з наказу (а.с. 13).
В результаті позачергових виборів Радульського селищного голови, які відбулись 25.10.2015, позивача було повторно обрано Радульським селищним головою, що підтверджується копією рішення першої сесії сьомого скликання Радульської селищної ради Ріпкинського району Чернігівської області від 13.11.2015 (а.с. 14).
Наказом МВС України від 06.11.2015 № 2388 о/с ОСОБА_1 було звільнено за пунктом 64 «г» (через скорочення штатів) з органів внутрішніх справ в запас Збройних Сил на підставі пунктів 10 та 11 Розділу XI Закону України «Про Національну поліцію» та відповідно до Положення про проходження служби рядовим і начальницьким складом органів внутрішніх справ (а.с. 16).
Про даний наказ позивача було повідомлено листом ГУ НП в Чернігівській області № 2/3-59 від 25.11.2015 (а.с. 15).
Надаючи правову оцінку обставинам справи, суд зважає на таке.
Спірні правовідносини регулюються Законом України від 02.07.2015 № 580-VIII «Про Національну поліцію» та Положенням про проходження служби рядовим і начальницьким складом органів внутрішніх справ, затвердженим постановою Кабінету Міністрів УРСР від 29.07.1991 № 114.
Відповідно до п. 64 «г» Положення про проходження служби особи середнього, старшого і вищого начальницького складу звільняються зі служби в запас (з постановкою на військовий облік) через скорочення штатів - при відсутності можливості подальшого використання на службі.
02.07.2015 року було прийнято Закон України «Про Національну поліцію», який було офіційно опубліковано 06.08.2015 року в офіційному віснику «Голос України», та який набрав чинності 07.11.2015 року.
У зв'язку з прийняттям зазначеного вище Закону України створюються органи Національної поліції та ліквідуються органи внутрішніх справ.
Так, у відповідності до статті 1 Закону України «Про Національну поліцію» Національна поліція України - це центральний орган виконавчої влади, який служить суспільству шляхом забезпечення охорони прав і свобод людини, протидії злочинності, підтримання публічної безпеки і порядку. Діяльність поліції спрямовується та координується Кабінетом Міністрів України через Міністра внутрішніх справ України згідно із законом.
Пунктом 8 Розділу XI «Прикінцеві та перехідні положення» Закону України «Про Національну поліцію» визначено, що з дня опублікування цього Закону всі працівники міліції (особи рядового і начальницького складу органів внутрішніх справ), а також інші працівники Міністерства внутрішніх справ України, його територіальних органів, закладів та установ вважаються такими, що попереджені у визначеному порядку про можливе майбутнє звільнення через скорочення штатів.
При цьому суд зазначає, що за загальним правилом пріоритетними є норми спеціальних законів, а норми трудового законодавства підлягають застосуванню лише у випадках, якщо нормами спеціальних законів не врегульовано спірних відносин, та коли про можливість такого застосування прямо зазначено у спеціальному законі.
Тобто, позивач був попереджений про звільнення через скорочення штатів в силу закону.
Вжиття роботодавцем заходів для працевлаштування працівника в новоутвореній установі відповідно до вказаного Закону не є обов'язком роботодавця. Крім того, згідно положень ст. 104 ЦК України ліквідація - це така форма припинення діяльності юридичної особи, за якої перестають існувати всі її права та обов'язки без переходу прав та обов'язків у порядку правонаступництва до інших юридичних осіб, тобто є припиненням всіх прав і обов'язків юридичної особи без визначення правонаступника.
Разом з тим, приписами пунктів 9, 10, 11 Прикінцевих та перехідних положень Закону України «Про Національну поліцію» передбачено, що працівники міліції, які виявили бажання проходити службу в поліції, за умови відповідності вимогам до поліцейських, визначеним цим Законом, упродовж трьох місяців з дня опублікування цього Закону можуть бути прийняті на службу до поліції шляхом видання наказів про призначення за їх згодою чи проходження конкурсу на посади, що заміщуються поліцейськими, у будь-якому органі (закладі, установі) поліції. Посади, що пропонуються особам, зазначеним у цьому пункті, можуть бути рівнозначними, вищими або нижчими щодо посад, які ці особи обіймали під час проходження служби в міліції.
Працівники міліції, які відмовилися від проходження служби в поліції та/або не прийняті на службу до поліції в тримісячний термін з моменту попередження про наступне вивільнення, звільняються зі служби через скорочення штатів.
Таким чином, суд вважає, що оскаржуваний наказ МВС України від 06.11.2015 № 2388 о/с є законним, прийнятим у встановленому законодавством порядку, у спосіб та у межах наданих повноважень.
Заява від позивача про прийом на роботу (службу) станом на 07.11.2015 до підрозділів поліції не надходила.
При цьому органи Національної поліції не є правонаступниками органів внутрішніх справ України.
Постановою Кабінету Міністрів України від 16 вересня 2015 року № 730 «Про утворення територіальних органів Національної поліції та ліквідацію територіальних органів Міністерства внутрішніх справ» було затверджено Перелік територіальних органів Міністерства внутрішніх справ, що ліквідуються.
Пунктом 1 статті 40 Кодексу законів про працю України передбачено, що трудовий договір, укладений на невизначений строк, а також строковий трудовий договір до закінчення строку його чинності можуть бути розірвані власником або уповноваженим ним органом у випадку змін в організації виробництва і праці, в тому числі ліквідації, реорганізації, банкрутства або перепрофілювання підприємства, установи, організації, скорочення чисельності або штату працівників.
Абзацом третім п. 19 постанови Пленуму Верховного Суду України від 06.11.1992 № 9 «Про практику розгляду судами трудових спорів» передбачено, що при ліквідації підприємства (установи, організації) правила п.1 ст.40 Кодексу законів про працю України можуть застосовуватись і в тих випадках, коли після припинення його діяльності одночасно утворюється нове підприємство. В цих випадках працівник не вправі вимагати поновлення його на роботі на заново утвореному підприємстві, якщо він не був переведений туди в установленому порядку.
Це ж саме передбачено і в роз'ясненнях Міністерства юстиції України від 25.01.2011 «Гарантії працівників у разі ліквідації або реорганізації підприємства, установи, організації».
Крім того, відповідно до ч. 1 ст. 47 Закону України «Про Національну поліцію» призначення на посади поліцейських здійснюють посадові особи органів (закладів, установ) поліції відповідно до номенклатури посад, яку затверджує Міністерство внутрішніх справ України.
Частиною 1 статті 48 зазначеного Закону України передбачено, що призначення та звільнення з посад поліцейських здійснюється наказами посадових осіб, зазначених у статті 47 цього Закону.
Згідно положень ч. 1 ст. 51 Закону України «Про Національну поліцію» для забезпечення прозорого добору (конкурсу) та просування по службі поліцейських на підставі об'єктивного оцінювання професійного рівня та особистих якостей кожного поліцейського, відповідності їх посаді, визначення перспективи службового використання в органах поліції утворюються постійні поліцейські комісії.
Частиною 1 статті 52 Закону України «Про Національну поліцію» передбачено, що з метою добору осіб, здатних професійно виконувати повноваження поліції та посадові обов'язки за відповідною вакантною посадою, у випадках, передбачених цим Законом, проводиться конкурс на службу в поліції та/або на зайняття вакантної посади.
У той же час частиною 7 статті 52 Закону України «Про Національну поліцію» передбачено, що конкурс проводиться відповідною поліцейською комісією.
Пунктом 15 частини 1 статті 3 Кодексу адміністративного судочинства України передбачено, що публічна служба - це діяльність на державних політичних посадах, професійна діяльність суддів, прокурорів, військова служба, альтернативна (невійськова) служба, дипломатична служба, інша державна служба, служба в органах влади Автономної Республіки Крим, органах місцевого самоврядування.
Статтею 43 Конституції України громадянам гарантується захист від незаконного звільнення.
У свою чергу, як зазначалося вище, 02.07.2015 Верховною Радою України прийнято Закон України «Про Національну поліцію», який набрав чинності з 07.11.2015.
Пунктом 10 Прикінцевих та перехідних положень вищевказаного Закону передбачено, що працівники міліції, які відмовилися від проходження служби в поліції та/або не прийняті на службу до поліції в тримісячний термін з моменту попередження про наступне вивільнення, звільняються зі служби в органах внутрішніх справ через скорочення штатів.
Тобто, вищевказаною спеціальною нормою законодавства передбачені умови, за наявності яких працівники міліції звільняються зі служби в органах внутрішніх справ через скорочення штатів.
Разом з тим, за загальним правилом пріоритетними є норми спеціального законодавства, а трудове законодавство підлягає застосуванню у випадках, якщо нормами спеціального законодавства не врегульовано спірні правовідносини або коли про це йдеться у спеціальному законі.
Враховуючи те, що нормами спеціального законодавства - Законом України «Про Національну поліцію» врегульовано питання звільнення працівників органів внутрішніх справ через скорочення штатів та відсутня відсилочна норма на положення Кодексу законів про працю України, тому при вирішенні даного спору підлягає застосуванню спеціальна норма - Закон України «Про Національну поліцію».
З огляду на вищезазначене, судом не приймаються до уваги посилання позивача на ст. 118 КЗпП, оскільки вона в даному випадку застосуванню не підлягає.
При цьому, вжиття роботодавцем заходів для працевлаштування працівника у новостворену установу, у відповідності до Закону України «Про Національну поліцію», не є обов'язком ГУ НП України у Чернігівській області.
Згідно з частиною 2 статті 19 Конституції України органи державної влади та органи місцевого самоврядування, їх посадові особи зобов'язані діяти лише на підставах, в межах повноважень та у спосіб, що передбачені Конституцією та законами України.
Як передбачає частина 2 статті 8 Кодексу адміністративного судочинства України суд застосовує принцип верховенства права з урахуванням судової практики Європейського Суду з прав людини.
Обов'язковою для застосування в Україні є практика Європейського суду з прав людини, яка статтею 17 Закону України «Про виконання рішень та застосування практики Європейського суду з прав людини» визнана джерелом права.
Згідно з пунктом 1 статті 6 Конвенції про захист прав людини і основоположних свобод (ратифіковано Україною 17.07.1997 року, набула чинності для України 11.09.1997 року) «Кожен має право на ... розгляд його справи упродовж розумного строку ... судом, який вирішить спір щодо його прав та обов'язків цивільного характеру...».
Вирішуючи питання стосовно застосування частини 1 статті 6 Конвенції про захист прав людини і основоположних свобод, суд бере до уваги, що в рішенні Європейського суду з прав людини по справі «Бендерський проти України» (Заява № 22750/02§42) суд нагадує, що відповідно до практики, яка відображає принцип належного здійснення правосуддя, судові рішення мають в достатній мірі висвітлювати мотиви, на яких вони базуються. Межі такого обов'язку можуть різнитися залежно від природи рішення та мають оцінюватись в світлі обставин кожної справи. Право може вважатися ефективним, тільки якщо зауваження сторін насправді «заслухані», тобто належним чином вивчені судом.
Відповідно до ч. 2 ст. 71 Кодексу адміністративного судочинства України в адміністративних справах про протиправність рішень, дій чи бездіяльності суб'єкта владних повноважень обов'язок щодо доказування правомірності свого рішення, дії чи бездіяльності покладається на відповідача, якщо він заперечує проти адміністративного позову.
Відповідно до статті 86 Кодексу адміністративного судочинства України суд оцінює докази, які є у справі, за своїм внутрішнім переконанням, що ґрунтується на їх безпосередньому, всебічному, повному та об'єктивному дослідженні.
На підставі викладеного, суд приходить до висновку, що позовні вимоги позивача не підлягають задоволенню.
Керуючись ст. 122, 158 - 163, 167 Кодексу адміністративного судочинства України, суд
В задоволенні адміністративного позову ОСОБА_1 - відмовити в повному обсязі.
Постанова суду набирає законної сили в порядку статей 167,186 Кодексу адміністративного судочинства України та може бути оскаржена до Київського апеляційного адміністративного суду протягом десяти днів з дня отримання її копії.
Апеляційна скарга подається до адміністративного суду апеляційної інстанції через суд першої інстанції, який ухвалив оскаржуване судове рішення.
Головуючий суддя В.В. Добрянський
Судді В.І. Д'яков
Д.В. Лобан