Справа: № 826/20173/15 Головуючий у 1-й інстанції: Мазур А.С.
Суддя-доповідач: Бужак Н.П.
31 травня 2016 року м. Київ
Київський апеляційний адміністративний суд у складі колегії суддів:
Головуючого судді: Бужак Н. П.
Суддів: Межевича М.В., Твердохліб В.А.
За участю секретаря: Івченка М.В.
розглянувши у судовому засіданні апеляційну скаргу представника громадянки Сомалі ОСОБА_3 - ОСОБА_4 на постанову Окружного адміністративного суду міста Києва від 31 березня 2016 року у справі за адміністративним позовом Громадянки Сомалі ОСОБА_3 до Державної міграційної служби України, третя особа: Головне управління державної міграційної служби України в Київській області про визнання протиправним та скасування рішення, зобов'язання вчинити дії,-
Громадянка Сомалі ОСОБА_3 звернулась до Окружного адміністративного суду міста Києва з позовом до Державної міграційної служби України, третя особа: Головне управління державної міграційної служби України в Київській області про визнання протиправним та скасування рішення відповідача № 441-15 від 30.07.2015 року про відмову у визнанні громадянки Сомалі ОСОБА_3 біженцем або особою, яка потребує додаткового захисту; зобов'язання відповідача повторно розглянути заяву громадянки Сомалі ОСОБА_3 про визнання біженцем або особою, що потребує додаткового захисту, відповідно до вимог чинного законодавства.
Відповідно до постанови Окружного адміністративного суду міста Києва від 31 березня 2016 року в задоволенні позову відмовлено.
Не погоджуючись із зазначеним рішенням суду, представник позивачки - ОСОБА_4 подав апеляційну скаргу, в якій просить скасувати постанову суду першої інстанції та прийняти нове рішення, яким позовні вимоги задовольнити в повному обсязі.
В судове засідання сторони не з'явились, про час на місце розгляду справи повідомлені належним чином. Предстанвик апелянта просив оголосити перерву в судовому засіданні, пославшись на відпустку.
Проте, виходячи з наданих до суду доказів щодо причини неявки представника апелянта в судове засідання, колегія вважає, що вони не є поважними в розумінні вимог закону.
Враховуючи, що в матеріалах справи достатньо письмових доказів для правильного вирішення апеляційної скарги, а особиста участь сторін в судовому засіданні - не обов'язкова, колегія суддів відповідно до ч. 4 ст. 196 КАС України визнала можливим проводити розгляд справи за відсутності представників сторін.
Згідно ст. 41 КАС України фіксування судового засідання за допомогою звукозаписувального технічного засобу не здійснювалося.
Перевіривши матеріали справи, доводи апеляційної скарги, колегія суддів вважає, що апеляційна скарга не підлягає задоволенню, виходячи з наступного.
Судом першої інстанції встановлено, що громадянка Сомалі ОСОБА_3 ІНФОРМАЦІЯ_1, сімейний стан - не одружена, за національністю - сомалійка, віросповідання - іслам.
За різними версіями позивачки, вона прибула в Україну нелегально, в січні 2012 року, 07.03.2012 року, 23.03.2012 року перетнувши кордон з Росії в Україну.
28.08.2012 року ОСОБА_3 змінила місце свого фактичного проживання із м.Луганськ на м.Біла Церква Київської області. У протоколі співбесіди від 03.12.2014 року вказала, що про факт переїзду в письмовому вигляді територіальний орган міграційної служби не повідомляла.
Протягом 28.08.2012 - 02.12.2014 років позивачка проживала в м.Біла Церква Київської області по довідці про звернення за захистом в Україні, термін дії якої закінчився ще 15.09.2012 року.
Проте до Управління ДМС України в Київській області ОСОБА_3 не зверталась, оскільки, як слідує з протоколу співбесіди від 11.02.2015 року, чекала дзвінок юриста ХІАС.
Первинне звернення позивачки в органи міграційної служби (21.03.2012 року) та хронологія переведення її особової справи з Державної міграційної служби у Луганській області до Головного управління Державної міграційної служби в Київській області встановлені в постанові Окружного адміністративного суду м. Києва від 20.01.2014 року № 826/14383/13-а, яка не оскаржувалась та набрала законної сили.
Таким чином, 03.12.2014 року ОСОБА_3 звернулась до Управління ДМС України в Київській області із заявою-анкетою про визнання її біженцем або особою, яка потребує додаткового захисту, де зазначила про побоювання за своє життя та здоров'я, через постійні погрози зі сторони озброєного угрупування "Аль-Шабаб".
Управлінням ДМС України в Київській області 28.05.2015 року за результатами розгляду особової справи позивача, складено висновок про відмову у визнанні біженцем або особою, яка потребує додаткового захисту. Згідно зазначеного висновку відповідно до абз.4 ч.1 ст.6 Закону України "Про біженців та осіб, які потребують додаткового або тимчасового захисту" міграційним органом рекомендовано прийняти рішення про відмову у визнанні позивача біженцем або особою, яка потребує додаткового захисту, у зв'язку з відсутністю у заявниці обґрунтованих побоювань стати жертвою переслідувань за ознаками раси, віросповідання, національності, громадянства (підданства), належності до певної соціальної групи або політичних переконань, а також, щодо її загрози, безпеці чи свободи в країні походження через побоювання застосування до неї смертної кари або виконання вироку про смертну кару чи тортур, нелюдського або такого, що принижує гідність, поводження чи покарання.
На підставі цього рішенням ДМС України від 30.07.2015 року № 441-15 зазначений висновок підтримано та відмовлено ОСОБА_3 у визнанні біженцем або особою, яка потребує додаткового захисту відповідно до абз.4 ч.1 ст.6 Закону України "Про біженців та осіб, що потребують додаткового або тимчасового захисту", як особі, стосовно якої встановлено, що умови, передбачені п.п.1, 13 ч.1 ст.1 цього Закону, відсутні.
Повідомленням Управління ДМС України в Київській області від 26 серпня 2015 року № 23 позивачку повідомлено про відмову у визнанні її біженцем або особою, яка потребує додаткового захисту.
Вважаючи таку відмову протиправною, а свої права порушеними та з метою їх відновлення позивачка за захистом звернулась з відповідним позовом до суду.
Колегія суддів апеляційної інстанції погоджується з висновком суду першої інстанції щодо відмови у задоволенні позовних вимог, з огляду на наступне.
Спірні правовідносини регулюються Конституцією України, Законом України «Про біженців та осіб, які потребують додаткового або тимчасового захисту» від 08.07.2011 року №3671-VI , який визначає порядок регулювання суспільних відносин у сфері визнання особи біженцем, особою, яка потребує додаткового або тимчасового захисту, втрати та позбавлення цього статусу, а також встановлення правового статусу біженців та осіб, які потребують додаткового захисту і яким надано тимчасовий захист в Україні.
Пунктом 1 ч.1 ст.1 Закону України «Про біженців та осіб, які потребують додаткового або тимчасового захисту» визначено, що біженець - особа, яка не є громадянином України і внаслідок обґрунтованих побоювань стати жертвою переслідувань за ознаками раси, віросповідання, національності, громадянства (підданства), належності до певної соціальної групи або політичних переконань перебуває за межами країни своєї громадянської належності та не може користуватися захистом цієї країни або не бажає користуватися цим захистом внаслідок таких побоювань, або, не маючи громадянства (підданства) і перебуваючи за межами країни свого попереднього постійного проживання, не може чи не бажає повернутися до неї внаслідок зазначених побоювань.
Відповідно до п.13 ч.1 ст.1 наведеного Закону особа, яка потребує додаткового захисту, - особа, яка не є біженцем відповідно до Конвенції про статус біженців 1951 року і Протоколу щодо статусу біженців 1967 року та цього Закону, але потребує захисту, оскільки така особа змушена була прибути в Україну або залишитися в Україні внаслідок загрози її життю, безпеці чи свободі в країні походження через побоювання застосування щодо неї смертної кари або виконання вироку про смертну кару чи тортур, нелюдського або такого, що принижує гідність, поводження чи покарання або загальнопоширеного насильства в ситуаціях міжнародного або внутрішнього збройного конфлікту чи систематичного порушення прав людини і не може чи не бажає повернутися до такої країни внаслідок зазначених побоювань.
В силу вимог ст. 6 Закону України «Про біженців та осіб, які потребують додаткового або тимчасового захисту» не може бути визнана біженцем або особою, яка потребує додаткового захисту, особа: яка вчинила злочин проти миру, воєнний злочин або злочин проти людства і людяності, як їх визначено у міжнародному праві; яка вчинила злочин неполітичного характеру за межами України до прибуття в Україну з метою бути визнаною біженцем або особою, яка потребує додаткового захисту, якщо таке діяння відповідно до Кримінального кодексу України належить до тяжких або особливо тяжких злочинів; яка винна у вчиненні дій, що суперечать меті та принципам Організації Об'єднаних Націй; стосовно якої встановлено, що умови, передбачені пунктами 1 чи 13 частини першої статті 1 цього Закону, відсутні; яка до прибуття в Україну була визнана в іншій країні біженцем або особою, яка потребує додаткового захисту; яка до прибуття в Україну з наміром бути визнаною біженцем або особою, яка потребує додаткового захисту, перебувала в третій безпечній країні. Дія цього абзацу не поширюється на дітей, розлучених із сім'ями, а також на осіб, які народилися чи постійно проживали на території України, а також їх нащадків (дітей, онуків).
Частиною 1 ст.7 вищезазначеного Закону визначено, що оформлення документів для вирішення питання щодо визнання біженцем або особою, яка потребує додаткового захисту, проводиться на підставі заяви про визнання біженцем або особою, яка потребує додаткового захисту. Така заява особисто подається іноземцем чи особою без громадянства або її законним представником до центрального органу виконавчої влади, що реалізує державну політику у сфері біженців та осіб, які потребують додаткового або тимчасового захисту, за місцем тимчасового перебування заявника.
Згідно із ч.4 ст.8 Закону України «Про біженців та осіб, які потребують додаткового або тимчасового захисту» рішення про оформлення або відмову в оформленні документів для вирішення питання щодо визнання біженцем або особою, яка потребує додаткового захисту, приймається на підставі письмового висновку працівника, який веде справу, і оформлюється наказом уповноваженої посадової особи центрального органу виконавчої влади, що реалізує державну політику у сфері біженців та осіб, які потребують додаткового або тимчасового захисту.
Разом з тим, відповідно до ч.6 ст.8 вказаного Закону рішення про відмову в оформленні документів для вирішення питань щодо визнання біженцем або особою, яка потребує додаткового захисту, приймаються за заявами, які є очевидно необґрунтованими, тобто якщо у заявника відсутні умови, зазначені пунктами 1 чи 13 частини першої статті 1 цього Закону, а також якщо заяви носять характер зловживання: якщо заявник з метою визнання його біженцем або особою, яка потребує додаткового захисту, видає себе за іншу особу, а так само за заявами, поданими особами, яким було відмовлено у визнанні біженцем або особою, яка потребує додаткового захисту, у зв'язку з відсутністю підстав, передбачених для визнання біженцем або особою, яка потребує додаткового захисту, встановлених пунктами 1 чи 13 частини першої статті 1 цього Закону, якщо зазначені умови не змінилися.
Як вбачається з матеріалів справи, рішенням від 30.07.2015 року № 441-15 ДМС України відмовлено громадянці Сомалі ОСОБА_3 у визнанні біженцем або особою, яка потребує додаткового захисту, оскільки відсутні умови, передбачені п.п.1 та 13 ч.1 ст.1 Закону України «Про біженців та осіб, які потребують додаткового або тимчасового захисту».
Відповідно до Конвенції про статус біженця 1951 року та Протоколу щодо статусу біженців 1967 року, Женева, 1992, Управлінням Верховного комісара Організації Об'єднаних Націй у справах біженців видано Керівництво по процедурам та критеріям визначення статусу біженців, (далі Керівництво), згідно якого процес визначення статусу біженця проходить в два етапи: 1) визначення фактів, які відносяться до справи та 2) встановлення чи відповідають такі факти положенням Конвенції про статус біженця 1951 року та Протоколу щодо статусу біженців 1967 року.
Згідно з Конвенцією про статус біженців 1951 року і Протоколом щодо статусу біженця 1967 року поняття «біженець» включає в себе 4 основних підстави, за наявності яких особі може бути наданий статус біженця: 1) особа повинна знаходиться за межами країни своєї національної належності або, якщо особа не має визначеного громадянства, - за межами країни свого колишнього місця проживання; 2) неможливість або побоювання користуватися захистом країни походження; 3) особа повинна мати цілком обґрунтовані побоювання стати жертвою переслідувань; 4) побоювання стати жертвою переслідування повинно бути пов'язане з причинами, які вказані в Конвенції про статус біженців, а саме: а) расова належність; б) релігія; в) національність (громадянство); г) належність до певної соціальної групи; д) політичні погляди.
Під час вирішення питання щодо визнання або відмови у визнані біженцем, або особою, яка потребує додаткового захисту, мають враховуватися усі чотири підстави.
За змістом пункту 45 Керівництва з процедур та критеріїв визначення статусу біженців Управління Верхового комісара Організації Об'єднаних Націй у справах біженців особа повинна вказати переконливу причину, чому вона особисто побоюється стати жертвою переслідування.
Пунктом 66 Керівництва з процедур та критеріїв визначення статусу біженців Управління Верхового комісара Організації Об'єднаних Націй передбачено, що для того, щоб вважатися біженцем, особа повинна надати свідчення повністю обґрунтованих побоювань стати жертвою переслідувань за конвенційними ознаками.
Згідно із Позицією УВКБ ООН "Про обов'язки та стандарти доказів у заявах біженців" від 1998 року факти, в підтвердження заяв біженців, визначаються шляхом надання підтвердження або доказів викладеного. Докази можуть бути як усні, так і документальні. Загальними правовими принципами доказового права обов'язок доказу покладається на особу, яка висловлює це твердження. Таким чином, у заяві про надання статусу біженця заявник повинен довести достовірність своїх тверджень і точність фактів, на яких ґрунтується його заява.
Крім того, порядок оформлення документів для вирішення питання щодо визнання біженцем або особою, яка потребує додаткового захисту визначено ст. 7 Закону України «Про біженців та осіб, які потребують додаткового або тимчасового захисту».
Згідно з ч. 1 цієї статті оформлення документів для вирішення питання щодо визнання біженцем або особою, яка потребує додаткового захисту, проводиться на підставі заяви про визнання біженцем або особою, яка потребує додаткового захисту. Така заява особисто подається іноземцем чи особою без громадянства або її законним представником до центрального органу виконавчої влади, що реалізує державну політику у сфері біженців та осіб, які потребують додаткового або тимчасового захисту, за місцем тимчасового перебування заявника. В заяві про визнання біженцем особа викладає основні відомості про себе та обставини, що змусили його залишити країну походження.
З відповідей наданих позивачкою та протоколів співбесід, громадянка Сомалі ОСОБА_3 причиною залишення країни громадянської належності зазначила те, що у Сомалі йде війна, там немає можливості для навчання та нормального проживання. При цьому, жодного факту особистого переслідування за жодною з конвенційних ознак не надала, вказавши лише, що основною небезпекою, яка б могла їй загрожувати в разі продовження проживання в Сомалі це є терористичне угрупування Аль-Шабаб, представники якого ґвалтують дівчат.
Однак, жодних доказів на підтвердження можливої загрози життю ОСОБА_3 ні під час звернення до органу міграційної служби, ні під час розгляду та перевірки її заяви міграційним органом, а також під час розгляду справи судом першої та апеляційної інстанцій, не надано.
Також, позивачка не належала до жодних політичних, релігійних чи будь-яких інших громадських організацій.
Крім того, як вірно було зазначено судом першої інстанції, позивачка до прибуття в Україну перебував в Російській Федерації та за захистом у вказаній країні не звертався, а тому ставить під сумнів реальність побоювань стати жертвою переслідувань за ознаками зазначеними в пунктах 1, 13 частини першої статті 1 Закону України №3671-VI.
Суд апеляційної інстанції звертає увагу, що побоювання ОСОБА_3 стати жертвою переслідувань жодними достовірними доводами не підтверджується, інформаційні матеріали носять загальний характер і не підтверджують існування розумної можливості того, що позивачу буде причинено шкоду або неприйнятні страждання у разі його повернення в країну походження та, як наслідок, свідчать про відсутність умов для визнання його біженцем або особою, яка потребує додаткового захисту.
Так, ч. 7 ст. 7 Закону передбачено, що до заяви про визнання біженцем або особою, яка потребує додаткового захисту, додаються документи, що посвідчують особу заявника, а також документи та матеріали, що можуть бути доказом наявності умов для визнання біженцем або особою, яка потребує додаткового захисту.
Проте, позивачкою не надано жодних відомостей про її утиски у країні походження та документів, які б підтверджували, що у неї склались умови, які зазначені у пунктах 1 та 13 частини першої статті 1 Закону та доказів, що підтверджують реальну загрозу її життю та свободі з підстав переслідування за ознакою раси, віросповідання, національності, громадянства, належності до певної соціальної групи або політичних переконань.
За таких обставин судом встановлено, що відповідач дійшов обґрунтованого висновку про відсутність фактів та обставин, які можна розцінювати як переконливі докази побоювань стати жертвою переслідувань за ознаками раси, віросповідання, національності, громадянства (підданства), належності до певної соціальної групи або політичних переконань.
Згідно з ч. 6 ст. 5 Закону України «Про біженців та осіб, які потребують додаткового або тимчасового захисту» центральний орган виконавчої влади, що реалізує державну політику у сфері біженців та осіб, які потребують додаткового або тимчасового захисту, може прийняти рішення про відмову в прийнятті заяви про визнання біженцем або особою, яка потребує додаткового захисту, в разі, якщо заявник видає себе за іншу особу або якщо заявнику раніше було відмовлено у визнанні біженцем або особою, яка потребує додаткового захисту, за відсутності умов, передбачених пунктами 1 чи 13 частини першої статті 1 цього Закону, якщо зазначені умови не змінилися.
Частиною тринадцятою статті 10 Закону встановлено, що у разі якщо центральний орган виконавчої влади, що реалізує державну політику у сфері біженців та осіб, які потребують додаткового або тимчасового захисту, прийняв рішення про відмову у визнанні біженцем або особою, яка потребує додаткового захисту, уповноважена посадова особа цього центрального органу виконавчої влади протягом семи робочих днів з дня його отримання надсилає або видає особі, стосовно якої прийнято зазначене рішення, письмове повідомлення з викладенням причин відмови і роз'ясненням порядку оскарження такого рішення.
Отже, колегія суддів приходить до висновку про правомірність оскаржуваного рішення № 441-15 від 30.07.2015 року, оскільки воно прийняте ДМС України з дотриманням вимог національного законодавства та актів міжнародного права у справах захисту прав та свобод людини.
Таким чином, колегія суддів вважає, що суд першої інстанції повно та всебічно, оцінивши фактичні обставини справи, з дотриманням норм матеріального та процесуального права та дійшов вірного висновку про відмову у задоволенні адміністративного позову.
Відповідно до ст. 159 КАС України судове рішення повинно бути законним і обґрунтованим. Законним є рішення, ухвалене судом відповідно до норм матеріального права при дотриманні норм процесуального права. Обґрунтованим є рішення, ухвалене судом на підставі повно і всебічно з'ясованих обставин у адміністративній справі, підтверджених такими доказами, які були досліджені в судовому засіданні.
Доводи апеляційної скарги не спростовують висновків суду першої інстанції, а тому не можуть бути підставою для скасування постанови Окружного адміністративного суду міста Києва від 31 березня 2016 року.
Враховуючи вищевикладене, колегія суддів приходить до висновку, що постанова суду є законною і обґрунтованою, ухвалена з дотриманням норм матеріального та процесуального права, а тому підстав для її скасування не має.
Згідно зі ст.ст. 198, 200 КАС України, суд апеляційної інстанції залишає скаргу без задоволення, а постанову суду - без змін, якщо визнає, що суд першої інстанції правильно встановив обставини справи та ухвалив судове рішення з додержанням норм матеріального і процесуального права.
Керуючись ст. ст. 41, 160, 198, 200, 205, 206, 212, 254 КАС України, колегія суддів, -
Апеляційну скаргу представника Громадянки Сомалі ОСОБА_3 - ОСОБА_4 залишити без задоволення, а постанову Окружного адміністративного суду міста Києва від 31 березня 2016 року - без змін.
Ухвала суду набирає законної сили з моменту її проголошення, проте на неї може бути подано касаційну скаргу до Вищого адміністративного суду України у порядку та в строки, визначені ст. 212 КАС України.
Головуючий суддя: Бужак Н.П.
Судді: Межевича М.В.
Твердохліб В.А.
Головуючий суддя Бужак Н.П.
Судді: Твердохліб В.А.
Межевич М.В.