Провадження № 22-ц/774/3392/16 Справа № 201/14806/15-ц Головуючий у 1 й інстанції - Демидова С. О. Доповідач - Черненкова Л.А.
Категорія 47
23 травня 2016 року м. Дніпропетровськ Колегія суддів судової палати у цивільних справах апеляційного суду Дніпропетровської області в складі:
головуючого судді - Черненкової Л.А.
суддів - Петешенкової М.Ю., Пономарь З.М.
при секретарі - Черкас Є.О.
розглянувши у відкритому судовому засіданні апеляційну скаргу Дніпропетровської місцевої прокуратури № 2 в інтересах держави в особі Дніпропетровської міської ради на рішення Жовтневого районного суду м. Дніпропетровська від 14 грудня 2015 року по справі за позовом ОСОБА_2 до Дніпропетровської міської ради, треті особи: Дніпропетровська філія державного підприємства «Інформаційний центр» Міністерства юстиції України, реєстраційна служба Дніпропетровського міського управління юстиції про визнання права постійного користування земельною ділянкою та виключення запису про право користування земельною ділянкою, -
15 вересня 2015 року ОСОБА_2 звернувся до суду із вказаним позовом, за яким просив суд визнати за ним право постійного користування даною земельною ділянкою з підстав набуття ним 13 квітня 2007 року права власності на житловий будинок, що розташований за адресою: АДРЕСА_1, який розташований на цій земельній ділянці; виключити з Державного реєстру прав на нерухоме майно запис про право громадянки ОСОБА_3 постійного користування земельною ділянкою, в розмірі 0,0913 га., яка розташована за адресою АДРЕСА_1 та перебувала у її постійному користуванні на підставі державного акту на право постійного користування землею, серія НОМЕР_2 від 10 червня 1998 року. В обґрунтування своїх позовних вимог посилався на те, що 21 травня 1998 року на підставі рішення виконавчого комітету Дніпропетровської міської ради народних депутатів № 898 ОСОБА_3 у постійне користування надано земельну ділянку площею 0,0913 га, що розташована на території АДРЕСА_1. Дана ділянка була надана для ведення особистого підсобного господарства, що підтверджується державним актом на право постійного користування землею серія НОМЕР_2 від 10 червня 1998 року. На підставі того ж рішення виконавчого комітету Дніпропетровської міської ради народних депутатів громадянці ОСОБА_3 передано у приватну власність земельну ділянку площею 0,0999 га., що розташована на території АДРЕСА_1, зазначена земельна ділянка передана для обслуговування житлового будинку, господарських будівель та споруд, що підтверджується державним актом на право приватної власності на землю серія НОМЕР_3 від 10 червня 1998 року. 13 квітня 2007 року між ОСОБА_3 та позивачем було укладено договір дарування земельної ділянки на підставі якого ОСОБА_2 було подаровано та передано у власність земельну ділянку площею 0,0999 га., призначену для обслуговування житлового будинку, господарських будівель та споруд, яка розташована на території АДРЕСА_1. Окрім того, 13 квітня 2007 року між ОСОБА_3 та позивачем було укладено договір дарування домоволодіння, на підставі зазначеного договору позивачу було подаровано та передано у власність домоволодіння, що знаходиться в АДРЕСА_1. Домоволодіння, яке було подароване, розташоване на земельній ділянці площею 1912 кв.м. (з яких 999 кв.м. знаходиться у приватній власності, 913 кв.м. у постійному користуванні). ІНФОРМАЦІЯ_1 ОСОБА_3 померла. В зв'язку з тим, що позивач з 2007 року володіє будинком та спорудами, які розташовані на земельній ділянці, що знаходиться за адресою АДРЕСА_1, просив суд задовольнити його позов.
Рішенням Жовтневого районного суду м. Дніпропетровська від 14 грудня 2015 року ухвалено: позовні вимоги ОСОБА_2 - задовольнити частково; визнати право постійного користування земельною ділянкою за ОСОБА_2 з підстав набуття ним 13 квітня 2007 року права власності на житловий будинок, що розташований за адресою АДРЕСА_1, який розташований на даній земельній ділянці; в іншій частині позовних вимог відмовити.
В апеляційній скарзі Дніпропетровська місцева прокуратура № 2 в інтересах держави в особі Дніпропетровської міської ради просить рішення суду скасувати та ухвалити нове рішення, яким відмовити у задоволенні позову у повному обсязі, стягнути понесені апелянтом судові витрати з ОСОБА_2 на їх користь, посилаючись на порушення судом норм матеріального права.
В судове засідання суду апеляційної інстанції позивач ОСОБА_2 не з'явився, хоча належним чином сповіщений про дату, час і місце судового розгляду справи. Представник позивача ОСОБА_4 23 травня 2016 року в 15:10 годин звернувся до апеляційного суду з клопотанням про перенесення розгляду справи на іншу дату у зв'язку з тим, що справа в апеляційному суді призначена на 14:40 годин, однак у зазначену годину не розглянута у зв'язку з накладкою судових засідань, а у нього о 15:00 годині призначення слухання справи в іншому суді. Колегія суддів не визнає зазначені причини неявки представника позивача в судове засідання поважними, оскільки відсутні докази повторної його неявки до суду. З урахуванням положень статті 305 ЦПК України та строків розгляду справи, колегія суддів вважає за можливе розглянути справу у відсутності вказаного позивача та його представника.
Колегія суддів, заслухавши доповідь судді, пояснення сторін, що з'явилися, перевіривши матеріали справи і обговоривши доводи апеляційної скарги в її межах та межах позовних вимог, дійшла висновку, що апеляційна скарга підлягає задоволенню з наступних підстав.
Відповідно до ст.213 ЦПК України рішення суду повинно бути законним і обґрунтованим. Законним є рішення, яким суд, виконавши всі вимоги цивільного судочинства, вирішив справу згідно із законом. Обґрунтованим є рішення, ухвалене на основі повно і всебічно з'ясованих обставин, на які сторони посилаються як на підставу своїх вимог і заперечень, підтверджених тими доказами, які були досліджені в судовому засіданні.
Рішення суду першої інстанції вказаним вимогам закону не відповідає.
Судом першої інстанції встановлено, що 21 травня 1998 року на підставі рішення виконавчого комітету Дніпропетровської міської ради народних депутатів № 898 ОСОБА_3 у постійне користування надано земельну ділянку площею 0,0913 га, що розташована на території АДРЕСА_1. Дана ділянка була надана для ведення особистого підсобного господарства, що підтверджується державним актом на право постійного користування землею серія НОМЕР_2 від 10 червня 1998 року. На підставі того ж рішення виконавчого комітету Дніпропетровської міської ради народних депутатів громадянці ОСОБА_3 передано у приватну власність земельну ділянку площею 0,0999 га., що розташована на території АДРЕСА_1, зазначена земельна ділянка передана для обслуговування житлового будинку, господарських будівель та споруд, що підтверджується державним актом на право приватної власності на землю серія НОМЕР_3 від 10 червня 1998 року. 13 квітня 2007 року між ОСОБА_3 та позивачем було укладено договір дарування земельної ділянки на підставі якого ОСОБА_2 було подаровано та передано у власність земельну ділянку площею 0,0999 га., призначену для обслуговування житлового будинку, господарських будівель та споруд, яка розташована на території АДРЕСА_1. Окрім того, 13 квітня 2007 року між ОСОБА_3 та позивачем було укладено договір дарування домоволодіння, на підставі зазначеного договору позивачу було подаровано та передано у власність домоволодіння, що знаходиться в АДРЕСА_1. Домоволодіння, яке було подароване розташоване на земельній ділянці площею 1912 кв.м.(з яких 999 кв.м. знаходиться у приватній власності, 913 кв.м. у постійному користуванні). Згідно витягу про реєстрацію права власності на нерухоме майно за позивачем зареєстровано право власності на домоволодіння АДРЕСА_1. ІНФОРМАЦІЯ_1 ОСОБА_3 померла, що підтверджується свідоцтвом про смерть серія НОМЕР_4.
Задовольняючи позов частково, районний суд виходив з того, що відповідно до вимог статей 120,141 ЗК України, статті 377 ЦК України суд вважає за можливе позовні вимоги ОСОБА_2 в частині визнання за ним право постійного користування земельною ділянкою в розмірі 0,0913 га, яка розташована за адресою АДРЕСА_1 задовольнити. Стосовно позовних вимог про виключення з Державного реєстру речових прав на нерухоме майно запису про право ОСОБА_3 постійного користування земельною ділянкою в розмірі 0,0913 га, суд виходить з відсутності підстави для задоволення позовних вимог позивача, оскільки діючим законодавством передбачено інший порядок.
Проте погодитись із такими висновками суду першої інстанції не можна, оскільки суд встановивши обставини справи, не з'ясував, які спірні правовідносини виникли між сторонами, і не застосував до них діючі норми права.
Відповідно до статей 7, 19, 23, 56 ЗК УРСР в редакції від 18.12.1990 року земельні ділянки для ведення особистого підсобного господарства громадянам за рішенням сільської, селищної, міської Ради народних депутатів передавалися безоплатно у власність, в межах населених пунктів, у розмірах, вказаних у земельно-облікових документах, або надавалися безоплатно у власність у розмірі не більше 0,6 гектара. За бажанням громадян їм додатково могли бути надані земельні ділянки у користування. При цьому загальна площа цих ділянок не повинна перевищувати 1 гектара.
Право власності або право постійного користування землею посвідчувалося державними актами, які видавалися і реєструвалися сільськими, селищними, міськими, районними радами.
Відповідно до вимог ст.ст.81, 92, 93 Земельного Кодексу України фізичні особи набувають право на землю внаслідок приватизації або за договором оренди. Право постійного користування земельною ділянкою із земель державної та комунальної власності надається підприємствам, установам та організаціям, що належать до державної та комунальної власності; громадським організаціям інвалідів України, їх підприємствам (об'єднанням), установам та організаціям; релігійним організаціям України, статути (положення) яких зареєстровано у встановленому законом порядку, виключно для будівництва і обслуговування культових та інших будівель, необхідних для забезпечення їх діяльності; публічним акціонерним товариствам залізничного транспорту загального користування; вищим навчальним закладам незалежно від форми власності; співвласникам багатоквартирних будинків для їх обслуговування.
Таким чином, на момент прийняття судом оскаржуваного рішення чинним законодавством України передача у постійне користування земельних ділянок фізичним особам не передбачена.
За змістом ч. 1 ст. 122 ЗК України реалізацію права комунальної власності на земельні ділянки покладено на відповідні органи місцевого самоврядування, які мають право їх передавати у власність або користування для всіх потреб. В тому числі, укладати договори на право користування земельною ділянкою.
Право користування земельною ділянкою державної або комунальної власності не може бути відчужено її землекористувачем іншим особам (крім випадків переходу права власності на будівлі та споруди), внесено до статутного капіталу, передано у заставу. Укладення договорів про надання права користування земельною ділянкою для сільськогосподарських потреб або для забудови здійснюється відповідно до Цивільного кодексу України з урахуванням вимог цього Кодексу.
Суд першої інстанції дійшов помилкового висновку щодо задоволення позовних вимог, не звернувши уваги на те, що кожна особа наділена правом звернення до власника земельної ділянки для оформлення своїх прав на користування нею, яке посвідчується Державним актом на право користування земельною ділянкою та таке право користування припиняється у зв'язку зі смертю особи, тобто право користування земельною ділянкою не може переходити спадкоємцю оскільки діє лише доки особа наділена цивільно-правовою дієздатністю.
Придбавши у власність домоволодіння, що знаходиться в АДРЕСА_1, на підставі договору дарування домоволодіння від 13 квітня 2007 року, посвідченого державним нотаріусом Першої дніпропетровської державної нотаріальної контори зареєстрованого в реєстрі за № 5-1217 та зареєстрованого в комунальному підприємстві «ДМБТІ» 14.05.2007 року за реєстраційним номером 18416304 (а.с.10-11), позивач згідно з вимогами земельного законодавства своє право на земельну ділянку для ведення особистого підсобного господарства за вказаною адресою не оформив.
У встановленому законом порядку питання про набуття права на земельну ділянку позивачем відповідними органами не вирішено.
Суд першої інстанції помилково застосував норми ст. 120 Земельного Кодексу України та ст. 377 Цивільного Кодексу України до правовідносин, що виникли у даному випадку, а тому зробив необґрунтований висновок про задоволення безпідставного позову.
Стаття 120 ЗК України передбачає, що у разі набуття права власності на жилий будинок, будівлю або споруду, що перебувають у власності, користуванні іншої особи, припиняється право власності, право користування земельною ділянкою, на якій розташовані ці об'єкти. До особи, яка набула право власності на жилий будинок, будівлю або споруду, розміщені на земельній ділянці, що перебуває у власності іншої особи, переходить право власності на земельну ділянку або її частину, на якій вони розміщені, без зміни її цільового призначення. Якщо жилий будинок, будівля або споруда розміщені на земельній ділянці, що перебуває у користуванні, то в разі набуття права власності на ці об'єкти до набувача переходить право користування земельною ділянкою, на якій вони розміщені, на тих самих умовах і в тому ж обсязі, що були у попереднього землекористувача.
Згідно ст. 377 ЦК України, - до особи, яка набула право власності на житловий будинок (крім багатоквартирного), будівлю або споруду, переходить право власності, право користування на земельну ділянку, на якій вони розміщенні, без зміни її цільового призначення в обсязі та на умовах, встановлених для попереднього землевласника (землекористувача).
Вказані норми закону встановлюють перехід до нового власника жилого будинку, будівлі або споруди права користування земельною ділянкою, на якій вони розміщені. Водночас, земельна ділянка площею 0,0913 га, яку надано у постійне користування, відповідно до державного акту на право постійного користування землею призначена для ведення особистого підсобного господарства, та на ній відповідно до технічного паспорту на житловий будинок розміщено город, будь-які будівлі відсутні (а.с. 14), у той час як житловий будинок та господарчі споруди розміщуються на земельній ділянці площею 0,0999 га, призначеній для обслуговування житлового будинку, господарських будівель та споруд, яка перебуває у приватній власності позивача.
Таким чином, колегія суддів дійшла висновку, що судом першої інстанції неправильно застосовано норми матеріального права, а саме застосовано норми ст. 120 Земельного кодексу України та ст. 377 Цивільного кодексу України, які не підлягають застосуванню до встановлених правовідносин та, натомість, не застосовано закон, який підлягав застосуванню, вказане рішення містить висновки суду, що не відповідають встановленим на підставі досліджених доказів обставинам.
Вирішуючи спір, суд у порушення вимог ст. ст. 213, 214, 215 ЦПК України на зазначені вимоги закону уваги не звернув, у достатньому обсязі не визначився з характером спірних правовідносин та правовою нормою, яка підлягає застосуванню.
Колегія суддів дійшла висновку, що рішення суду першої інстанції, як незаконне, підлягає скасуванню з ухваленням нового рішення відповідно до п.п.1-4 ч.1 ст. 309 ЦПК України про відмову у задоволенні позову у зв'язку з безпідставністю заявлених вимог.
Спірні правовідносини виникли щодо визнання права постійного користування земельною ділянкою, яка призначена для ведення особистого підсобного господарства, з підстав набуття позивачем 13 квітня 2007 року права власності на житловий будинок.
Колегія суддів встановила і це підтверджується матеріалами справи, що 21 травня 1998 року на підставі рішення виконавчого комітету Дніпропетровської міської ради народних депутатів № 898 ОСОБА_3 у постійне користування надано земельну ділянку площею 0,0913 га, що розташована на території АДРЕСА_1. Дана ділянка була надана для ведення особистого підсобного господарства, що підтверджується державним актом на право постійного користування землею серія НОМЕР_2 від 10 червня 1998 року (а.с.12).
ОСОБА_3 померла ІНФОРМАЦІЯ_1 (а.с.9)
Право постійного користування земельною ділянкою це безстрокове, не відчужуване та не успадковуване право володіння і користування земельною ділянкою державної або комунальної власності, яке виникає на підставі державного акту на право постійного користування (ст. 92 ЗК України).
Згідно роз'яснень в постанові Пленуму Верховного Суду України від 16 квітня 2004 року N 7 «Про практику застосування судами земельного законодавства при розгляді цивільних справ» в п.18 ґ) - при переході права власності на будівлі та споруди за цивільно-правовими угодами, укладеними до 1 січня 2002 р., згідно з положеннями чинної до цієї дати статті 30 ЗКдо набувача від відчужувача переходить належне йому право власності або право користування земельною ділянкою, на якій розташовані будівлі та споруди, якщо інше не передбачалось у договорі відчуження. Після 31 грудня 2001 р. в таких випадках право власності на земельну ділянку або її частини могло переходити відповідно до статті 120 ЗК 2001 рокуна підставі цивільно-правових угод, а право користування - на підставі договору оренди, укладених відповідно відчужувачем або набувачем. До особи, яка придбала житловий будинок, будівлю або споруду після 31 грудня 2003 р., згідно зі статтею 377 ЦК, а з часу внесення змін до статті 120 ЗК Законом України від 27 квітня 2007 р. N 997-V- і згідно зі статтею 120 ЗК, переходило право власності на земельну ділянку, на якій вони розміщені, без зміни її цільового призначення, у розмірах, встановлених договором; а якщо договором це не було визначено, до набувача переходило право власності на ту частину земельної ділянки, яка зайнята житловим будинком, будівлею або спорудою, та на частину земельної ділянки, яка необхідна для її обслуговування. При переході права власності на будинок або його частину за договором довічного утримання до набувача переходило право на земельну ділянку, де вони розташовані, на умовах, на яких ця ділянка належала відчужувачу. В разі переходу права власності на будівлі та споруди до кількох осіб право на земельну ділянку визначалось пропорційно часткам осіб у вартості будівлі та споруди, якщо інше не передбачено в договорі відчуження останніх, а при переході права власності на будівлі та споруди до фізичних або юридичних осіб, які не могли мати у власності земельні ділянки, до них переходило право користування земельною ділянкою. З 1 січня 2010 р. до особи, яка набула право власності на житловий будинок (крім багатоквартирного), будівлю або споруду, переходить право власності, право користування на земельну ділянку, на якій вони розміщені, без зміни її цільового призначення в обсязі та на умовах, встановлених для попереднього землевласника (землекористувача) відповідно до статті 377 ЦК і статті 120 ЗК в редакції Закону України від 5 листопада 2009 р. N 1702-VI.
Виходячи із вказаних норм закону та роз'яснень Пленуму Верховного Суду України, колегія суддів вважає безпідставними позовні вимоги про визнання права постійного користування земельною ділянкою, яка призначена для ведення особистого підсобного господарства з підстав набуття позивачем 13 квітня 2007 року права власності на житловий будинок, оскільки законом не передбачено за такими підставами визнання права користування земельною ділянкою, яка призначена для ведення особистого підсобного господарства.
Позовні вимоги про виключення з Державного реєстру прав на нерухоме майно запис про право громадянки ОСОБА_3 постійного користування земельною ділянкою, в розмірі 0,0913 га., яка розташована за адресою АДРЕСА_1 та перебувала у її постійному користуванні на підставі державного акту на право постійного користування землею, серія НОМЕР_2 від 10 червня 1998 року є безпідставним, оскільки позивач не набув права на спірну ділянку, а тому наявність вказаного запису в Державному реєстрі не порушує його права, свободи та інтереси.
Аналізуючи докази у справі, колегія суддів встановила, що підстави для задоволення позову відсутні.
Згідно ч. 5 ст. 88 ЦПК України, якщо суд апеляційної інстанції змінює рішення або ухвалює нове, суд відповідно змінює розподіл судових витрат.
З огляду на це, з урахуванням відмови у задоволенні позовних вимог, судові витрати понесені позивачем йому не компенсуються, сплачений апелянтом прокуратурою судовий збір за подачу апеляційної скарги в сумі 1071,84 грн. підлягає стягненню з позивача на користь апелянта.
Керуючись ст.ст.303,307, п.п.1-4 ч.1 ст.309, ст.316, ч.1 ст.218 ЦПК України, колегія суддів, -
Апеляційну скаргу Дніпропетровської місцевої прокуратури № 2 в інтересах держави в особі Дніпропетровської міської ради - задовольнити.
Рішення Жовтневого районного суду м. Дніпропетровська від 14 грудня 2015 року - скасувати з ухваленням нового рішення.
Відмовити у задоволенні позову ОСОБА_2 до Дніпропетровської міської ради, треті особи: Дніпропетровська філія державного підприємства «Інформаційний центр» Міністерства юстиції України, реєстраційна служба Дніпропетровського міського управління юстиції про визнання права постійного користування земельною ділянкою та виключення запису про право користування земельною ділянкою.
Стягнути з ОСОБА_2 (ІПН НОМЕР_1) на користь прокуратури Дніпропетровської області (код ЄДРПОУ 02909938, м. Дніпропетровськ, пр. К.Маркса, 38, МФО 820172, р/р 35217020000291 в ДКСУ в м. Київ) сплачений судовий збір в сумі 1071,84 грн. (одна тисяча сімдесят одна гривня 84 копійки).
Рішення апеляційного суду набирає законної сили з моменту його проголошення, однак може бути оскаржено шляхом подачі касаційної скарги протягом двадцяти днів до Вищого спеціалізованого суду України з розгляду цивільних і кримінальних справ.
Головуючий суддя Л.А. Черненкова
Судді З.М. Пономарь
М.Ю. Петешенкова