ГОСПОДАРСЬКИЙ СУД міста КИЄВА 01030, м.Київ, вул.Б.Хмельницького,44-В, тел. (044) 284-18-98, E-mail: inbox@ki.arbitr.gov.ua
17.05.2016Справа №910/6972/16
За позовом Публічного акціонерного товариства по газопостачанню та газифікації
«Запоріжгаз»
До Публічного акціонерного товариства «Укртрансгаз»
Про визнання п. 4.2. договору № 1109011047/Н15 від 27.09.2011 недійсним
Суддя Сівакова В.В.
Представники сторін:
від позивача Богдан С.В. - по дов. № 19/0245 від 13.01.2016
від відповідача Некрасов Д.А. - по дов. № 2-80 від 21.03.2016
На розгляд Господарського суду міста Києва передані вимоги Публічного акціонерного товариства по газопостачанню та газифікації «Запоріжгаз» до Публічного акціонерного товариства «Укртрансгаз» про визнання недійсним пункт 4.2. договору на транспортування природного газу магістральними трубопроводами № 1109011047/Н15 від 27.09.2011 на підставі ст. 215 Цивільного кодексу України.
Ухвалою Господарського суду міста Києва від 18.04.2016 порушено провадження у справі № 910/6972/16 та розгляд справи призначено на 10.05.2016.
В судовому засіданні 10.05.2016 на підставі ст. 77 Господарського процесуального кодексу України було оголошено перерву до 17.05.2016.
Від позивача 17.05.2016 на адресу суду надійшли додаткові пояснення щодо позовних вимог.
Відповідач у поданому 17.05.2016 до відділу діловодства суду відзиві на позовну заяву проти позовних вимог заперечує посилаючись на те, що договір укладений у відповідності до типового договору на транспортування природного газу магістральними трубопроводами, затвердженого постановою НКРЕ № 1579 від 22.09.2011. Зазначає, що позивач посилається на нормативні акти, що регулюють відносини між ним та безпосередньо споживачами природного газу. Вважає, що підстави для визнання п. 4.2. договору недійсним відсутні.
Позивач в судовому 17.05.2016 позовні вимоги підтримав повністю.
Відповідач в судовому засіданні 17.05.2016 проти задоволення позовних вимог заперечував повністю.
В судовому засіданні 17.05.2016, відповідно до ст. 85 Господарського процесуального кодексу України, оголошено вступну та резолютивну частини рішення.
Розглянувши матеріали справи та заслухавши пояснення представників позивача і відповідача, Господарський суд міста Києва
27.09.2011 між Дочірньою компанією «Укртрансгаз» Національної акціонерної компанії «Нафтогаз України» (газотранспортне підприємство, відповідач) та Публічним акціонерним товариством по газопостачанню та газифікації «Запоріжгаз» (замовник, позивач) укладено договір на транспортування природного газу магістральними трубопроводами № 1109011047/Н15 (далі - договір).
17.01.2013 між Публічним акціонерним товариством «Укртрансгаз», який є правонаступником Дочірньої компанії «Укртрансгаз» Національної акціонерної компанії «Нафтогаз України» та Публічним акціонерним товариством по газопостачанню та газифікації «Запоріжгаз» укладено додаткову угоду № 1 до договору, відповідно до якої договір викладено в новій редакції.
Відповідно до п. 1.1. договору газотранспортне підприємство зобов'язується надати замовнику послуги з транспортування магістральними трубопроводами природного газу замовника від пунктів приймання-передачі газу в магістральні трубопроводи до пунктів призначення - газорозподільних станцій (далі - ГРС), а замовник зобов'язується внести плату за надані послуги з транспортування природного газу магістральними трубопроводами в розмірі, у строки та порядку, передбачені умовами договору.
Згідно з п. 4.2. договору кількість протранспортованого газотранспортним підприємством газу замовника до мережі газорозподільного підприємства визначається вузлами обліку газу, які встановлені на ГРС. Прилади обліку газу повинні відповідати вимогам, установленим для таких приладів обліку спеціально уповноваженим органом у сфері метрології.
У випадку, якщо замовник та/або його споживачі безпосередньо підключені до магістрального трубопроводу газотранспортного підприємства через ГРС, кількість протранспортованого газотранспортним підприємством газу замовнику та/або його споживачам визначається приладами обліку газу, які встановлені на ГРС.
Газотранспортне підприємство на підставі письмового запиту замовника (у разі коли замовник та/або його споживачі безпосередньо підключені до магістрального трубопроводу) допускає його уповноважених представників до зчитувань показників приладів обліку газу на ГРС, але не частіше одного разу на тиждень.
Спір виник внаслідок того, що позивач вважає, що умови п. 4.2. договору суперечать нормам законодавства та не дають реального відображення про транспортованого природного газу споживачам та не встановлюють способу визначення реальних обсягів спожитого природного газу різними категоріями споживачів, в даному випадку населенню та релігійним організаціям. Отже, договір в цьому пункті має бути визнаний недійсним.
Оцінюючи подані сторонами докази за своїм внутрішнім переконанням, що ґрунтується на всебічному, повному і об'єктивному розгляді в судовому засіданні всіх обставин справи в їх сукупності, суд вважає, що вимоги позивача не підлягають задоволенню з наступних підстав.
Згідно ст. 32 Господарського процесуального кодексу України доказами у справі є будь-які фактичні дані, на підставі яких господарський суд у визначеному законом порядку встановлює наявність чи відсутність обставин, на яких ґрунтуються вимоги і заперечення сторін, а також інші обставини, які мають значення для правильного вирішення господарського спору.
Положеннями частини 7 статті 179 Господарського кодексу України визначено, що господарські договори укладаються за правилами, встановленими Цивільним кодексом України з урахуванням особливостей, встановлених Господарським кодексом.
Згідно зі ст. 3 ст. 7 Закону України «Про засади функціонування ринку природного газу» (чинного на момент укладення договору) газотранспортні, газорозподільні та газодобувні підприємства під час здійснення транспортування та розподілу природного газу газопроводами, які перебувають у їхній власності чи користуванні на законних підставах, зобов'язані за зверненням суб'єктів ринку природного газу забезпечити їм доступ до цих мереж на підставі укладених договорів.
Відповідно до ст. 13 Закону України «Про засади функціонування ринку природного газу» транспортування природного газу здійснюється відповідно до договору. За договором транспортування природного газу газотранспортне підприємство зобов'язується транспортувати природний газ, довірений йому замовником, магістральними трубопроводами до пункту приймання-передачі газу та передати його замовнику, а замовник зобов'язується сплатити газотранспортному підприємству встановлену в договорі вартість транспортування.
Пунктом приймання-передачі газу є об'єкт Єдиної газотранспортної системи України, на якому здійснюється передача природного газу між учасниками газового ринку, обладнаний вузлом обліку природного газу.
Обов'язкові умови для газотранспортних підприємств та споживачів послуг, що надаються такими підприємствами, встановлюються в типовому договорі про транспортування природного газу.
Згідно з п. 1 ст. 4 Закону України «Про засади функціонування ринку природного газу» державне регулювання діяльності суб'єктів ринку природного газу, в тому числі суб'єктів природних монополій та суб'єктів господарювання, які діють на суміжних ринках, здійснюється Кабінетом Міністрів України, національною комісією, що здійснює державне регулювання у сфері енергетики, та центральними органами виконавчої влади в межах їх повноважень.
Стаття 1 Закону України «Про засади функціонування ринку природного газу» визначає, що газотранспортне підприємство це - суб'єкт господарювання, що на підставі ліцензії здійснює транспортування природного газу магістральними газопроводами, які перебувають у його власності чи користуванні, та виконує щодо них функції з оперативно-технологічного управління;
Предметом спірного договору є надання послуг з транспортування магістральними трубопроводами природного газу замовника від пунктів приймання-передачі газу в магістральні трубопроводи до пунктів призначення - газорозподільних станцій.
Відповідно до п. 1.2. договору газ замовника, транспортування якого за цим договором здійснює газотранспортне підприємство, призначений для задоволення потреб населення та юридичних осіб, яким природний газ відпускається за роздрібними цінами, диференційованими від річних обсягів споживання, які затверджені НКРЕ для населення.
Згідно з до ч. 4 ст. 179 Господарського кодексу України при укладенні господарських договорів сторони можуть визначати зміст договору на основі типового договору, затвердженого Кабінетом Міністрів України, чи у випадках, передбачених законом, іншим органом державної влади, коли сторони не можуть відступати від змісту типового договору, але мають право конкретизувати його умови.
Укладаючи спірний договір сторони керувались постановою НКРЕ № 1579 від 22.09.2011 «Про затвердження типового договору на транспортування природного газу магістральними трубопроводами».
Позивач в своїй позовній заяві посилається на наказ Міністерства палива та енергетики України № 618 від 27.12.2005 «Про затвердження Правил обліку природного газу під час його транспортування газорозподільними мережами, постачання та споживання» (далі - Правила № 618).
Згідно з п. 2 Правил № 618 вони поширюються на суб'єктів господарювання, які здійснюють господарську діяльність з постачання та транспортування природного газу розподільними мережами, споживачів газу, крім населення, суб'єктів господарювання, які здійснюють господарську діяльність з проектування, налагоджування вузлів обліку газу, а також з розроблення та виготовлення засобів вимірювальної техніки, які призначені для використання на вузлах обліку газу.
Правила не застосовуються щодо умов визначення об'єму газу та порядку перевірок технічного стану комерційних вузлів обліку газу у разі підключення об'єктів системи газопостачання споживача до магістральних трубопроводів газотранспортних підприємств та до трубопроводів газовидобувних підприємств.
Також в обґрунтування позовних вимог позивач посилається на Правила надання населенню послуг з газопостачання», що затверджені постановою Кабінету Міністрів України № 2246 від 09.12.1999 (далі - Правила № 2246), які в свою чергу регулюють відносини між газопостачальними підприємствами, газорозподільними підприємствами та фізичними особами (населенням) - споживачами газу.
Так, за змістом п. 10 Правил № 2246 визначається, що розрахунок населення за надані послуги з газопостачання здійснюється починаючи з 1 січня 2007 року за роздрібними цінами, диференційованими залежно від обсягів споживання та/або видів (напрямів) споживання, що встановлені НКРЕ, за показаннями лічильників газу, а у разі їх відсутності - за нормами споживання природного газу.
Крім цього позивач посилається на п. 3.14 Правила користування природним газом для юридичних осіб, затверджених постановою НКРЕ № 1181 від 13.09.2012 (далі - Правила № 1181), згідно з яким обсяг споживання/розподілу/транспортування газу підтверджується підписаним сторонами актом приймання-передачі (актом про надані послуги), що оформлюється згідно з даними комерційного обліку природного газу.
Проте Правила № 1181 регулюють відносини, які виникають між газопостачальними, газорозподільними, газотранспортними підприємствами та споживачами природного газу (крім населення).
Таким чином, заявляючи вимоги про визнання п. 4.2. договору недійсним, позивач обґрунтовує свої доводи посилаючись на нормативні акти, які регулюють зовсім інші відносини, що складаються між ним та безпосередньо споживачами природного газу.
При цьому позивач зазначає на невідповідність в договорі, яка прослідковується на наведеному ним прикладі, який зводиться до різних показників протранспортованого газу Відповідачем від пунктів приймання-передачі газу в магістральні трубопроводи до пунктів призначення - газорозподільних станцій (ГРС) та позивачем через ГРС до споживачів.
Підписуючи редакцію договору позивач фактично погодився з передбаченими ним умовами, в тому числі і з п. 4.2. договору. Позивач на момент укладення договору не скористався наданим йому законом правом, за наявності заперечень щодо окремих умов договору, скласти протокол розбіжностей (ч. 4 ст. 181 Господарського кодексу України).
У відповідності до ст. 204 Цивільного кодексу України правочин є правомірним, якщо його недійсність прямо не встановлена законом або якщо він не визнаний судом недійсним.
Заявляючи позов про визнання недійсним договору позивач має довести наявність тих обставин, з якими закон пов'язує визнання правочину недійсним і настанням відповідних наслідків.
Підставою недійсності правочину, у відповідності до ст. 215 Цивільного кодексу України, є недодержання в момент вчинення правочину стороною (сторонами) вимог, які встановлені частинами першою - третьою, п'ятою та шостою статті 203 цього Кодексу.
Статтею 203 Цивільного кодексу України визначаються загальні вимоги, додержання яких є необхідним для чинності правочину.
Так, частинами 1-3, 5 ст. 203 Цивільного кодексу України встановлено, що зміст правочину не може суперечити цьому Кодексу, іншим актам цивільного законодавства, а також моральним засадам суспільства; особа, яка вчиняє правочин, повинна мати необхідний обсяг цивільної дієздатності; волевиявлення учасника правочину має бути вільним і відповідати його внутрішній волі; правочин має бути спрямований на реальне настання правових наслідків, що обумовлені ним.
Відповідно до статті 33 та 34 Господарського процесуального кодексу України кожна сторона повинна довести ті обставини, на які вона посилається як на підставу своїх вимог і заперечень. Обставини справи, які відповідно до законодавства повинні бути підтверджені певними засобами доказування, не можуть підтверджуватись іншими засобами доказування.
Позивач не надав до суду доказів, які б підтверджували той факт, що умови договору суперечать нормам Цивільного кодексу України, іншим актам цивільного законодавства, а також моральним засадам суспільства; не довів відсутність необхідного обсягу цивільної дієздатності будь-якої з осіб, яка вчинила спірний правочин; відсутність вільного волевиявлення та невідповідність його внутрішній волі учасника спірного правочину; не спрямованість будь-якої зі сторін на реальне настання правових наслідків, обумовлених спірним правочином.
Згідно з п. 2.1. постанови Пленуму Вищого господарського суду України № 11 від 29.05.2013 «Про деякі питання визнання правочинів (господарських договорів) недійсними» вирішуючи спори про визнання правочинів (господарських договорів) недійсними, господарський суд повинен встановити наявність фактичних обставин, з якими закон пов'язує визнання таких правочинів (господарських договорів) недійсними на момент їх вчинення (укладення) і настання відповідних наслідків, та в разі задоволення позовних вимог зазначати в судовому рішенні, в чому конкретно полягає неправомірність дій сторони та яким нормам законодавства не відповідає оспорюваний правочин.
Враховуючи викладене, судом встановлено, що правові підстави для визнання п. 4.2. договору на транспортування природного газу магістральними трубопроводами № 1109011047/Н15 від 27.09.2011 недійсним відсутні.
Відповідно до ч. 1 ст. 15 Цивільного кодексу України кожна особа має право на захист свого цивільного права у разі його порушення, невизнання або оспорювання.
Згідно з ст. 16 Цивільного кодексу України кожна особа має право звернутися до суду за захистом свого особистого немайнового або майнового права та інтересу.
Відповідно до ст. 1 Господарського процесуального кодексу України підприємства, установи, організації, інші юридичні особи мають право звертатися до господарського суду згідно з встановленою підвідомчістю господарських справ за захистом своїх порушених або оспорюваних прав і охоронюваних законом інтересів.
Обов'язок доказування та подання доказів відповідно до ст. 33 Господарського процесуального кодексу України розподіляється між сторонами виходячи з того, хто посилається на певні юридичні факти, які обґрунтовують його вимоги та заперечення.
Це стосується позивача, який мав довести наявність тих обставин, на підставі яких він звернувся до господарського суду з позовними вимогами.
Зважаючи на вищенаведене, позовні вимоги Публічного акціонерного товариства по газопостачанню та газифікації «Запоріжгаз» є необґрунтованими та такими, що не підлягають задоволенню повністю.
Витрати по сплаті судового збору, відповідно до ст. 49 Господарського процесуального кодексу України, покладаються на позивача.
Керуючись ст. 49, ст.ст. 82-85 ГПК України,-
В позові відмовити повністю.
Повне рішення складено 24.05.2016.
СуддяВ.В. Сівакова