Справа № 265/2685/16-ц
Провадження № 2-о/265/216/16
11 травня 2016 року місто Маріуполь
Орджонікідзевський районний суд міста Маріуполя Донецької області у складі:
головуючого судді Костромітіна О. О., при секретарі Куксенко А.С.,
розглянувши у відкритому судовому засіданні в залі суду у місті Маріуполі цивільну справу за заявою ОСОБА_1 в інтересах ОСОБА_2 про встановлення факту смерті особи,
заінтересована особа: Орджонікідзевський відділ державної реєстрації актів цивільного стану Маріупольського міського управління юстиції у Донецькій області, -
ОСОБА_1 в інтересах ОСОБА_2. звернулася до суду із заявою про встановлення факту смерті, в обґрунтування якої зазначила, що ІНФОРМАЦІЯ_5 помер заповідач ОСОБА_3, про що Шахтарським міськрайонним відділом записів цивільного стану Державної реєстраційної палати Міністерства юстиції Донецької народної республіки видано свідоцтво про смерть серії НОМЕР_1 від 22 грудня 2015 року та зроблено актовий запис № 1201. 26 квітня 2016 року ОСОБА_2 звернулася до Орджонікідзевського ДРАЦС Маріупольського МУЮ з метою реєстрації смерті ОСОБА_3, де отримала відмову у здійсненні державної реєстрації, оскільки заявником для підтвердження факту смерті особи пред'явлено документ, виданий на території, де органи державної влади України тимчасово не здійснюють свої повноваження. Встановлення факту смерті ОСОБА_3 необхідно для отримання оформлення ОСОБА_2 спадкових прав, оскільки померлий ОСОБА_3 залишив на її ім'я заповіт, яким заповідав їй своє майно.
ОСОБА_1 у судове засідання не прибула, надавши заяву про вирішення справи у її відсутність, якою заявлені вимоги підтримала
Представник заінтересованої особи - Орджонікідзевського відділу ДРАЦС Маріупольського МУЮ у Донецькій області також у судове засідання не прибув, надавши заяву про розгляд справи у його відсутність. Вирішення вимог заяви ОСОБА_1 в інтересах ОСОБА_2 покладав на розсуд суду.
Дослідивши докази у справі, суд вважає заяву такою, що підлягає задоволенню з наступних підстав.
У відповідності до п. 8 ч. 1 ст. 256 ЦПК України, суд розглядає справи про встановлення факту смерті особи в певний час у разі неможливості реєстрації органом державної реєстрації актів цивільного стану факту смерті.
Підставою для встановлення факту смерті є підтверджені доказами обставини, які достовірно свідчать про смерть громадянина в певний час і за певних обставин.
Згідно із ч. 1 ст. 257-1 ЦПК України заява про встановлення факту народження особи на тимчасово окупованій території України, визначеній Верховною Радою України, може бути подана батьками, родичами, їхніми представниками або іншими законними представниками дитини до будь-якого суду за межами такої території України незалежно від місця проживання заявника.
Встановлено, що ОСОБА_2, ІНФОРМАЦІЯ_1, є спадкоємцем за заповітом, посвідченим приватним нотаріусом Заря В.В. 07.10.2013 року, відповідно до якого ОСОБА_3, який народився ІНФОРМАЦІЯ_3 в селі Кругле Лабінського району Краснодарського краю та проживає за адресою: АДРЕСА_1, заповів ОСОБА_2 та ОСОБА_5
Як вбачається з свідоцтва про смерть серії НОМЕР_1 від 22 грудня 2015 року, виданим Шахтарським міськрайонним відділом записів цивільного стану Державної реєстраційної палати Міністерства юстиції Донецької народної республіки, актовий запис № 1201, ОСОБА_3 помер ІНФОРМАЦІЯ_5.
Відповідно до довідки про причину смерті, виданої центром первинної медико-санітарної допомоги м.Шахтарськ, ОСОБА_3 помер внаслідок хронічної серцево-суддиної недостатності, атеросклеротичного кардіосклерозу з артеріальною гіпертензією.
Згідно свідоцтва про поховання, виданого транспортним підприємство «Партнер», ОСОБА_3 ІНФОРМАЦІЯ_5 був похований на цинтарі в м.Шахтарськ.
26 квітня 2016 року Орджонікідзевським відділом державної реєстрації актів цивільного стану Маріупольського МУЮ було відмовлено ОСОБА_2 у проведенні державної реєстрації смерті ОСОБА_3, у зв'язку з тим, що для підтвердження факту смерті особи пред'явлено документ, виданий на території, де органи державної влади України тимчасово не здійснюють свої повноваження.
Відповідно до ст. 3 ЦПК України, кожна особа має право в порядку, встановленому цим Кодексом, звернутися до суду за захистом своїх порушених, невизнаних або оспорюваних прав.
Відповідно до ч. 1 ст.17 Закону України "Про державну реєстрацію актів цивільного стану", державна реєстрація смерті проводиться органом державної реєстрації актів цивільного стану на підставі: 1) документа встановленої форми про смерть, виданого закладом охорони здоров'я або судово-медичною установою; 2) рішення суду про встановлення факту смерті особи в певний час або про оголошення її померлою.
Відповідно до п.8 ч.1ст. 256 ЦПК України суд розглядає справи про встановлення факту смерті особи в певний час у разі неможливості реєстрації органом державної реєстрації актів цивільного стану факту смерті.
Відповідно до роз'яснень, даних в п. 13 Постанови Пленуму Верховного Суду України №5 від 31 березня 1995 року «Про судову практику в справах про встановлення фактів, що мають юридичне значення», суд встановлює факт смерті особи за умови підтвердження доказами, що ця подія мала місце у певний час та за певних обставин.
Стаття 3 Закону України «Про забезпечення прав і свобод громадян та правовий режим на тимчасово окупованій території України» містить поняття тимчасово окупованої території України, до якої відноситься у тому числі й сухопутна територія Автономної Республіки Крим та міста Севастополя, внутрішні води України цих територій.
За положеннями ч. 2, 3 ст. 9 Закону України «Про забезпечення прав і свобод громадян та правовий режим на тимчасово окупованій території України», будь-які органи, їх посадові та службові особи на тимчасово окупованій території та їх діяльність вважаються незаконними, якщо ці органи або особи створені, обрані чи призначені у порядку, не передбаченому законом. Будь-який акт (рішення, документ), виданий органами та/або особами, передбаченими частиною другою цієї статті, є недійсним і не створює правових наслідків.
Проте, оцінюючи надані заявником документи про смерть, суд виходить з того, що смерть особи є юридичним фактом, що має наслідком припинення, зміну та виникнення багатьох правовідносин, а тому має безпосереднє значення для реалізації різними особами своїх прав.
Відповідно до ст.ст. 3, 8, 9 Конституції України в Україні визнається і діє принцип верховенства права, утвердження і забезпечення прав і свобод людини є головним обов'язком держави, а чинні міжнародні договори, згода на обов'язковість яких надана Верховною Радою України, є частиною національного законодавства України.
Стосовно окупованих територій у практиці Міжнародного суду ООН сформульовані так звані «намібійські винятки»: документи, видані окупаційною владою, повинні визнаватися, якщо їх невизнання веде за собою серйозні порушення або обмеження прав громадян. Так, у Консультативному висновку Міжнародного суду ООН від 21 червня 1971 року «Юридичні наслідки для держав щодо триваючої присутності Південної Африки у Намібії» зазначено, що держави - члени ООН зобов'язані визнавати незаконність і недійсність триваючої присутності Південної Африки в Намібії, але «у той час як офіційні дії, вчинені урядом Південної Африки від імені або щодо Намібії після припинення дії мандата є незаконними і недійсними, ця недійсність не може бути застосовна до таких дій як, наприклад, реєстрація народжень, смертей і шлюбів».
Європейський суд з прав людини послідовно розвиває цей принцип у своїй практиці. Так, якщо у справі «Лоізіду проти Туречиини» (Loizidou v. Turkey, 18.12.1996, §45) ЄСПЛ обмежився коротким посиланням на відповідний пункт названого висновку Міжнародного суду, то у справах «Кіпр проти Туреччини» (Cyprus v. Turkey, 10.05.2001) та «Мозер проти Республіки Молдови та Росії» (Mozer v. the Republic of Moldova and Russia, 23.02.2016) він приділив значну увагу аналізу цього висновку та подальшої міжнародної практики. При цьому ЄСПЛ констатував, що «Консультативний висновок Міжнародного Суду, що розуміється в сукупності з виступами і поясненнями деяких членів суду, чітко показує, що в ситуаціях, подібних до тих, що наводяться в цій справі, зобов'язання ігнорувати, не брати до уваги дії існуючих de facto органів та інститутів [окупаційної влади] далеко від абсолютного. Для людей, що проживають на цій території, життя триває. І це життя потрібно зробити більш стерпним і захищеним фактичною владою, включаючи їх суди; і виключно в інтересах жителів цієї території дії згаданої влади, які мають відношення до сказаного вище, не можуть просто ігноруватися третіми країнами або міжнародними організаціями, особливо судами, в тому числі й цим [ЄСПЛ]. Вирішити інакше означало б зовсім позбавляти людей, що проживають на цій території, всіх їх прав щоразу, коли вони обговорюються в міжнародному контексті, що означало б позбавлення їх навіть мінімального рівня прав, які їм належать» (Cyprus v. Turkey, 10.05.2001, §96). При цьому, за логікою цього рішення, визнання актів окупаційної влади в обмеженому контексті захисту прав мешканців окупованих територій ніяким чином не легітимізує таку владу (Cyprus v. Turkey, 10.05.2001, §92). Спираючись на сформульований у цій справі підхід, ЄСПЛ у справі «Мозер проти Республіки Молдови та Росії» наголосив, що «першочерговим завданням для прав, передбачених Конвенцією, завжди має бути їх ефективна захищеність на території всіх Договірних Сторін, навіть якщо частина цієї території знаходиться під ефективним контролем іншої Договірної Сторони [тобто є окупованою]» (Mozer v. the Republic of Moldova and Russia, 23.02.2016, §142).
Таким чином, суд вважає можливим застосувати названі загальні принципи («Намібійські винятки»), сформульовані в рішеннях Міжнародного суду ООН та Європейського суду з прав людини, в контексті оцінки документів про смерть особи, виданих закладами, що знаходяться на окупованій території, як доказів, оскільки суд розуміє, що можливості збору доказів смерті особи на окупованій території можуть бути істотно обмеженими, у той час як вс тановлення цього факту має істотне значення для реалізації цілої низки прав людини, включаючи право власності (спадкування), право на повагу до приватного та сімейного життя тощо. Крім того, чинним законодавством не передбачено іншого порядку його встановлення.
Встановлення факту смерті ОСОБА_3 необхідно ОСОБА_2 для отримання свідоцтва про смерть, подальшого оформлення спадкових прав тощо.
У відповідності з ч. ч. 3, 4 ст. 49 ЦК України державній реєстрації підлягають народження фізичної особи та її походження, громадянство, шлюб, розірвання шлюбу у випадках, передбачених законом, зміна імені, смерть. Реєстрація актів цивільного стану провадиться відповідно до закону. Народження фізичної особи та її походження, усиновлення, позбавлення та поновлення батьківських прав, шлюб, розірвання шлюбу, зміна імені, смерть підлягають обов'язковому внесенню до Державного реєстру актів цивільного стану громадян в органах юстиції в порядку, визначеному Кабінетом Міністрів України.
За таких певних обставин та в сенсі наведених норм, суд приходить до висновку про обґрунтованість заяви ОСОБА_1 та вважає можливим встановити факт смерті ОСОБА_3, померлого ІНФОРМАЦІЯ_5.
Керуючись ст.ст. 10, 11, 60, 212-215, 234, 256, 257-1, 259 ЦПК України, суд
Заяву ОСОБА_1 в інтересах ОСОБА_2 про встановлення факту смерті особи, заінтересована особа: Орджонікідзевський відділ державної реєстрації актів цивільного стану Маріупольського міського управління юстиції у Донецькій області - задовольнити.
Встановити факт смерті ОСОБА_3, ІНФОРМАЦІЯ_3, уродженця с.Кругле Лабінського району Краснодарського краю Російської Федерації, померлого ІНФОРМАЦІЯ_5 у віці 85 років, місце смерті: Україна, Донецька область, м.Шахтарськ, причина смерті: хронічна серцево-суддина недостатність, атеросклеротичний кардіосклероз з артеріальною гіпертензією.
Відповідно до ч. 4 ст. 257-1 ЦПК України допустити рішення суду до негайного виконання.
Рішення суду може бути оскаржене в апеляційному порядку до Апеляційного суду Донецької області у місті Маріуполі через Орджонікідзевський районний суд міста Маріуполя шляхом подачі в десятиденний строк з дня проголошення рішення апеляційної скарги.
Оскарження рішення суду не зупиняє його виконання.
Суддя