ГОСПОДАРСЬКИЙ СУД міста КИЄВА 01030, м.Київ, вул.Б.Хмельницького,44-В, тел. (044) 284-18-98, E-mail: inbox@ki.arbitr.gov.ua
27.04.2016Справа №910/4554/16
За позовомТовариства з обмеженою відповідальністю «Бізтех»
доДержавного науково-дослідного інституту з лабораторної діагностики та ветеринарно-санітарної експертизи
за участю третьої особи, яка не заявляє самостійних вимог на предмет спору, на стороні
відповідачаГоловного управління Державної казначейської служби України в м. Києві
провизнання недійсним договору в частині та стягнення 44 356 919,05 грн.
Суддя Босий В.П.
Представники сторін:
від позивача:Степаненко О.М.
від відповідача:Кондратенко Т.М., Шульга Л.М.
від третьої особи:не з'явився
Обставини справи:
Товариство з обмеженою відповідальністю «Бізтех» (надалі - «Товариство») звернулося до господарського суду міста Києва з позовом до Державного науково-дослідного інституту з лабораторної діагностики та ветеринарно-санітарної експертизи (надалі - «Інститут») про визнання недійсним договору в частині та стягнення 44 356 919,05 грн.
Позовні вимоги обґрунтовані тим, що положення укладеного між сторонами договору №0313/03 від 21.03.2013 р. в частині встановлення умови оплати відповідачем наданих послуг в залежності від бюджетного фінансування (зокрема, його пункти 1.3, 4.2, 4.3, 6.1.1 та 7.4) є недійсними, оскільки не відповідають нормам чинного законодавства України. Крім того, позивач вказує на утворення у відповідача заборгованості за надані на виконання умов такого договору послуги у розмірі 16 200 000,00 грн., а також необхідність стягнення з відповідача процентів за користування грошовими коштами у розмірі 13 910 695,89 грн., інфляційних у розмірі 12 905 395,76 грн. та 3% річних у розмірі 1 340 827,40 грн. за неналежне виконання грошового зобов'язання.
Ухвалою господарського суду міста Києва від 18.03.2016 р. порушено провадження у справі та призначено її до розгляду на 04.04.2016 р., залучено до участі у справі Головне управління Державної казначейської служби України в м. Києві в якості третьої особи, яка не заявляє самостійних вимог на предмет спору, на стороні відповідача.
Ухвалою господарського суду міста Києва від 04.04.2016 р. розгляд справи відкладено на 18.04.2016 р. у зв'язку із неявкою третьої особи та неподанням витребуваних доказів.
18.04.2016 р. представником відповідача до канцелярії суду подано відзив на позовну заяву, в якому відповідач проти задоволення позовних вимог заперечував з огляду на те, що Інститут є розпорядником грошових коштів, які отримує виключно відповідно до бюджетного призначення, з чим позивач був обізнаний під час укладення договору, і підписавши такий договір погодився зі всіма викладеними в ньому умова, в тому числі й спірними пунктами. Крім того, проти стягнення грошових коштів відповідач заперечував у зв'язку з тим, що несплата решти вартості наданих послуг спричинена відсутністю бюджетного фінансування.
Ухвалою господарського суду міста Києва від 18.04.2016 р. розгляд справи відкладено на 27.04.2016 р. у зв'язку із неявкою представника позивача, третьої особи та неподанням витребуваних доказів.
Представник позивача в судове засідання з'явився, надав пояснення по суті спору, позовні вимоги підтримав повністю.
В судове засідання представники відповідача з'явилися, вимоги ухвал суду виконали, надали пояснення по справі, проти задоволення позовних вимог заперечували з огляду на викладені у відзиві на позовну заяву обставини.
Представник третьої особи в судове засідання не з'явився, про причини неявки суд не повідомив, хоча про час та місце розгляду справи був належним чином повідомлений, що підтверджується повідомленням про вручення поштового відправлення №0103038091763.
В судовому засіданні судом оголошено вступну та резолютивну частини рішення.
У судових засіданнях складалися протоколи згідно статті 81-1 Господарського процесуального кодексу України та здійснювалася фіксація судового процесу технічними засобами.
Розглянувши подані документи і матеріали, заслухавши пояснення представників учасників судового процесу, всебічно і повно з'ясувавши фактичні обставини, на яких ґрунтується позов, об'єктивно оцінивши докази, які мають значення для розгляду справи і вирішення спору по суті, господарський суд міста Києва, -
21.03.2013 р. між Інститутом (замовник) та Товариством (виконавець) був укладений договір №0313/03 (надалі - «Договір»), відповідно до п. 1.1 якого виконавець зобов'язується надати замовникові носії інформації з записом (послуги з технічного обслуговування обладнання та адміністрування програмного комплексу «Єдина інформаційна аналітична система Державної ветеринарної та фіто санітарної служби України» (перша черга)), категорія 72.20.1 Державного класифікатора продукції та послуг ДК 016-97 (комп'ютерні програми) у відповідності із календарним планом (додаток №2), а саме:
- передача ліцензій на право використання комп'ютерною програмою «Ветеринарний контроль» без права передачі майнових прав за етапом 1 Календарного плану (додаток №2) згідно із специфікацією (додаток №3) та ліцензійним договором (додаток №4);
- передача ліцензій на право використання комп'ютерною програмою «Ветеринарно-санітарна експертиза» без права передачі майнових прав за етапом 2 Календарного плану (додаток №2) згідно із специфікацією (додаток №3) та ліцензійним договором (додаток №5);
- передача ліцензій на право використання комп'ютерною програмою «Ветеринарні засоби» без права передачі майнових прав за етапом 1 Календарного плану (додаток №2) згідно із специфікацією (додаток №3) та ліцензійним договором (додаток №6)
надалі - ліцензії, а замовник зобов'язується прийняти та оплатити ліцензії на умовах та у строки, передбачені цим договором.
Пунктом 1.3 Договору визначено, що обсяги закупівлі можуть бути зменшені залежно від реального бюджетного фінансування видатків.
За змістом п. 4.1 Договору розрахунки за ліцензії здійснюються окремо за кожним етапом календарного плану (додаток №2) після проведення дослідної експлуатації відповідної комп'ютерної програми на комплексі технічних засобів замовника за місцем знаходження пілотних об'єктів автоматизації.
Відповідно до п. 4.2 Договору розрахунки за ліцензії здійснюються протягом 5 банківських днів з моменту підписання акту про передачу ліцензій про право використання комп'ютерної програми замовником відповідно до календарного плану та пункту 5.6 цього договору залежно від реального бюджетного фінансування видатків.
Згідно з п. 4.3 Договору при відсутності на реєстраційному рахунку замовника коштів, виділених на погашення взятого замовником бюджетного зобов'язання, сплата здійснюється в міру надходження коштів на реєстраційний рахунок замовника.
Пунктом 6.1.1 Договору сторонами погоджено, що замовник зобов'язується в межах отриманого фінансування оплатити отримані ліцензії.
За змістом п. 7.4 Договору у випадку відсутності або припинення бюджетного фінансування замовник не несе майнової відповідальності перед виконавцем.
Спір у справі виник у зв'язку із оспорювання позивачем законності пунктів 1.3, 4.2, 4.3, 6.1.1 та 7.4 Договору в частині виникнення у відповідача обов'язку оплатити надані послуги в залежності від отримання бюджетного фінансування.
Відповідно до ч. 1 ст. 215 Цивільного кодексу України підставою недійсності правочину є недодержання в момент вчинення правочину стороною (сторонами) вимог, які встановлені частинами 1-3, 5 та 6 ст. 203 цього кодексу.
Недійсним є правочин, якщо його недійсність встановлена законом (нікчемний правочин). У цьому разі визнання такого правочину недійсним судом не вимагається.
Якщо недійсність правочину прямо не встановлена законом, але одна із сторін або інша заінтересована особа заперечує його дійсність на підставах, встановлених законом, такий правочин може бути визнаний судом недійсним (оспорюваний правочин).
Частинами 1-3, 5 та 6 ст. 203 Цивільного кодексу України встановлено, що зміст правочину не може суперечити цьому Кодексу, іншим актам цивільного законодавства, а також інтересам держави і суспільства, його моральним засадам; особа, яка вчиняє правочин, повинна мати необхідний обсяг цивільної дієздатності; волевиявлення учасника правочину має бути вільним і відповідати його внутрішній волі; правочин має бути спрямований на реальне настання правових наслідків, що обумовлені ним.
Пунктом 1 постанови пленуму Верховного Суду України «Про судову практику розгляду цивільних справ про визнання правочинів недійсними» №9 від 06.11.2009 р. визначено, що при розгляді справ про визнання правочинів недійсними суди залежно від предмета і підстав позову повинні застосовувати норми матеріального права, якими регулюються відповідні відносини, та на підставі цих норм вирішувати справи.
Частиною 1 ст. 203 Цивільного кодексу України встановлено, що зміст правочину не може суперечити цьому Кодексу, іншим актам цивільного законодавства, а також моральним засадам суспільства.
Згідно з приписами ч. 4 п. 2.1 постанови пленуму Вищого господарського суду України «Про деякі питання визнання правочинів (господарських договорів) недійсними» №11 від 29.05.2013 р. вирішуючи спори про визнання правочинів (господарських договорів) недійсними, господарський суд повинен встановити наявність фактичних обставин, з якими закон пов'язує визнання таких правочинів (господарських договорів) недійсними на момент їх вчинення (укладення) і настання відповідних наслідків, та в разі задоволення позовних вимог зазначати в судовому рішенні, в чому конкретно полягає неправомірність дій сторони та яким нормам законодавства не відповідає оспорюваний правочин.
Пунктом 2.9 вказаної постанови визначено, що на підставі статті 215 ЦК України недійсними можуть визнаватися не лише правочини, які не відповідають цьому Кодексу, а й такі, що порушують вимоги інших законодавчих актів України, указів Президента України, постанов Кабінету Міністрів України, інших нормативно-правових актів, виданих державними органами, у тому числі відомчих, зареєстрованих у встановленому порядку.
Відповідно до п. 2 постанови пленуму Верховного Суду України № 9 від 06.11.2009 р. «Про судову практику розгляду цивільних справ про визнання правочинів недійсними» зміст правочину не може суперечити Цивільному кодексу України, іншим законам України, які приймаються відповідно до Конституції України та Цивільного кодексу України, міжнародним договорам, згода на обов'язковість яких надана Верховною Радою України, актам Президента України, постановам Кабінету Міністрів України, актам інших органів державної влади України, органів влади Автономної Республіки Крим у випадках і в межах, встановлених Конституцією України та законом, а також моральним засадам суспільства. Зміст правочину не повинен суперечити положенням також інших, крім актів цивільного законодавства, нормативно-правових актів, прийнятих відповідно до Конституції України.
Отже, відповідно до положень чинного законодавства України, визнання правочину недійсним ставиться в залежність від його відповідності вимогам чинного законодавства та актам органів державної влади.
Заявляючи позов про визнання недійсним договору, позивач має довести наявність тих обставин, з якими закон пов'язує визнання угод недійсними і настанням відповідних наслідків.
Підставою для недійсності оспорюваних пунктів Договору позивач вказує на те, що встановлення строку оплати наданих послуг з вказівкою на умову отримання відповідачем бюджетного призначення суперечить приписам ст.ст. 212, 617 та 901 Цивільного кодексу України.
Статтею 217 Цивільного кодексу України передбачено правові наслідки недійсності окремих частин правочину, згідно з якою недійсність окремої частини правочину не має наслідком недійсності інших його частин і правочину в цілому, якщо можна припустити, що правочин був би вчинений і без включення до нього недійсної частини.
Згідно з ч. 1 ст. 212 Цивільного кодексу України особи, які вчиняють правочин, мають право обумовити настання або зміну прав та обов'язків обставиною, щодо якої невідомо, настане вона чи ні (відкладальна обставина).
За змістом ч. 1 ст. 901 Цивільного кодексу України за договором про надання послуг одна сторона (виконавець) зобов'язується за завданням другої сторони (замовника) надати послугу, яка споживається в процесі вчинення певної дії або здійснення певної діяльності, а замовник зобов'язується оплатити виконавцеві зазначену послугу, якщо інше не встановлено договором.
Оскільки укладений між сторонами Договір за своєю правовою природою є договором надання послуг та є оплатним, обов'язок відповідача за Договором оплатити надані послуги виникає в силу положень закону та п. п. 4.1-4.5 Договору.
Відповідно до ч. 1 ст. 530 Цивільного кодексу України якщо у зобов'язанні встановлений строк (термін) його виконання, то воно підлягає виконанню у цей строк (термін). Зобов'язання, строк (термін) виконання якого визначений вказівкою на подію, яка неминуче має настати, підлягає виконанню з настанням цієї події.
Разом з тим, сторони у п. 4.2, 4.3 та 6.1.1 Договору визначили строк виконання відповідачем зобов'язання з оплати наданих послуг вказівкою на умову отримання замовником відповідних бюджетного фінансування, однак така подія не може бути визнана такою, що неминуче має настати, оскільки, відкладальна обставина має характер такої обставини, що може і не настати - наявність бюджетного фінансування.
Відповідач вказує, що Інститут є суб'єктом господарювання, діяльність якого фінансується за рахунок коштів Державного бюджету України, у зв'язку з чим виконання ним фінансових зобов'язань залежить від бюджетних призначень та реального фінансування видатків.
В той же час, за змістом ст. 617 Цивільного кодексу України особа, яка порушила зобов'язання, звільняється від відповідальності за порушення зобов'язання, якщо вона доведе, що це порушення сталося внаслідок випадку або непереборної сили. Не вважається випадком, зокрема, недодержання своїх обов'язків контрагентом боржника, відсутність на ринку товарів, потрібних для виконання зобов'язання, відсутність у боржника необхідних коштів.
Суд відзначає, що встановлення п.п. 4.2, 4.3 та 6.1.1 Договору строку виконання відповідачем зобов'язання з оплати наданих послуг вказівкою на умову отримання замовником відповідних бюджетного фінансування як на подію, яка може не настати, суперечить приписам ст. 617 Цивільного кодексу України, виходячи зі змісту якої випадкові обставини недодержання своїх обов'язків контрагентом боржника чи відсутність у боржника необхідних коштів не звільняють боржника від відповідальності за порушення зобов'язання (аналогічна позиція викладена в постанові Верховного Суду України від 15.05.2012 р. у справі № 11/446 та постанові Вищого господарського суду України від 03.12.2012 р. у справі № 5011-16/4107-2012).
Більш того, згідно зі ст. 96 Цивільного кодексу України юридична особа самостійно відповідає за своїми зобов'язаннями, а норми чинного цивільного і господарського законодавства України не містять винятків про зміну чи нівелювання зобов'язань при фінансуванні зобов'язання за рахунок бюджетних коштів.
При цьому, за змістом п. 7.4 Договору у випадку відсутності або припинення бюджетного фінансування замовник не несе майнової відповідальності перед виконавцем.
Тобто, вказаним пунктом Договору прямо передбачено звільнення відповідача від відповідальності перед позивачем щодо невиконання обов'язку з оплати наданих послуг у випадку відсутності або припинення бюджетного фінансування.
Відповідно до частини першої статті 9 Конституції України чинні міжнародні договори, згода на обов'язковість яких надана Верховною Радою України, є частиною національного законодавства України. Також відповідно до статті 17 Закону України «Про виконання рішень і застосування практики Європейського суду з прав людини» суди застосовують при розгляді справ Конвенцію про захист прав людини і основоположних свобод та практику Європейського суду з прав людини як джерело права.
Зі змісту рішення Європейського суду з прав людини від 18.10.2005 р. у справі «Терем ЛТД, Чечеткін та Оліус проти України» вбачається, що відсутність бюджетних коштів, передбачених у видатках Державного бюджету України, не виправдовує бездіяльність боржника.
За таких обставин, суд приходить до висновку про те, що не відповідають вимогам ст.ст. 617, 901 Цивільного кодексу України та з урахуванням вимог ст. 217 Цивільного кодексу України підлягають визнанню недійсними:
- пункт 1.3 Договору в частині словосполучення «залежно від реального бюджетного фінансування видатків»;
- пункт 4.2 Договору в частині словосполучення «залежно від реального бюджетного фінансування видатків»;
- пункт 4.3 Договору повністю;
- підпункт 6.1.1 пункту 6.1 Договору в частині словосполучення «в межах отриманого фінансування»;
- пункт 7.4 Договору повністю.
Також позивачем заявлено вимогу про стягнення з відповідача заборгованості у розмірі 16 200 000,00 грн., утвореної внаслідок неналежного виконання грошового зобов'язання за Договором.
Як вже було встановлено судом, договір є договором надання послуг, а тому права та обов'язки сторін визначаються в тому числі положеннями глави 63 Цивільного кодексу України.
Вказаний договір є підставою для виникнення у їх сторін господарських зобов'язань, а саме майново-господарських зобов'язань згідно ст. ст. 173, 174, 175 Господарського кодексу України, ст. ст. 11, 202, 509 Цивільного кодексу України, і згідно ст. 629 Цивільного кодексу України є обов'язковим для виконання сторонами.
Частиною 1 ст. 173 Господарського кодексу України визначено, що господарським визнається зобов'язання, що виникає між суб'єктом господарювання та іншим учасником (учасниками) відносин у сфері господарювання з підстав, передбачених цим Кодексом, в силу якого один суб'єкт (зобов'язана сторона, у тому числі боржник) зобов'язаний вчинити певну дію господарського чи управлінсько-господарського характеру на користь іншого суб'єкта (виконати роботу, передати майно, сплатити гроші, надати інформацію тощо), або утриматися від певних дій, а інший суб'єкт (управнена сторона, у тому числі кредитор) має право вимагати від зобов'язаної сторони виконання її обов'язку.
Згідно з ч. 1 ст. 901 Цивільного кодексу України за договором про надання послуг одна сторона (виконавець) зобов'язується за завданням другої сторони (замовника) надати послугу, яка споживається в процесі вчинення певної дії або здійснення певної діяльності, а замовник зобов'язується оплатити виконавцеві зазначену послугу, якщо інше не встановлено договором.
Із матеріалів справи (акти про передачу прав користування згідно Договору від 20.05.2013 р.,) вбачається, що на виконання умов Договору позивачем було надано, а відповідачем прийнято послуги на загальну суму 34 300 000,00 грн.
Частиною 1 статті 903 Цивільного кодексу України встановлено, що якщо договором передбачено надання послуг за плату, замовник зобов'язаний оплатити надану йому послугу в розмірі, у строки та в порядку, що встановлені договором.
Згідно з частиною 1 статті 530 Цивільного кодексу України якщо у зобов'язанні встановлений строк (термін) його виконання, то воно підлягає виконанню у цей строк (термін).
Відповідачем частково сплачено на користь позивача вартість наданих послуг у розмірі 18 100 000,00 грн., що підтверджується банківськими виписками з рахунку позивача.
За таких обставин, строк виконання грошового зобов'язання відповідача по оплаті наданих послуг у розмірі 16 200 000,00 грн. на момент звернення позивача із позовом до суду настав.
Відповідно до статті 193 Господарського кодексу України суб'єкти господарювання та інші учасники господарських відносин повинні виконувати господарські зобов'язання належним чином відповідно до закону, інших правових актів, договору, а за відсутності конкретних вимог щодо виконання зобов'язання - відповідно до вимог, що у певних умовах звичайно ставляться.
Згідно із статтями 525, 526 Цивільного кодексу України зобов'язання має виконуватись належним чином, відповідно до умов договору та вимог цього Кодексу, інших актів цивільного законодавства, а за відсутності таких умов та вимог - відповідно до звичаїв ділового обороту та інших вимог, що звичайно ставляться. Одностороння відмова від виконання зобов'язання або одностороння зміна його умов не допускається, якщо інше не встановлено договором або законом.
Частиною 1 ст. 625 Цивільного кодексу України визначено, що боржник не звільняється від відповідальності за неможливість виконання ним грошового зобов'язання.
Відповідно до ст. 33 Господарського процесуального кодексу України кожна сторона повинна довести ті обставини, на які вона посилається як на підставу своїх вимог і заперечень. Докази подаються сторонами та іншими учасниками судового процесу.
Матеріалами справи підтверджується наявність у відповідача грошового зобов'язання по сплаті на користь позивача на підставі Договору за надані послуги станом на момент звернення до суду із позовною заявою у розмірі 16 200 000,00 грн. Відповідачем вказана заборгованість не спростована, доказів її погашення не надано.
Відповідно до ст. 610 Цивільного кодексу України порушенням зобов'язання є його невиконання або виконання з порушенням умов, визначених змістом зобов'язання (неналежне виконання).
Відповідачем обставин, з якими чинне законодавство пов'язує можливість звільнення його від відповідальності за порушення зобов'язання, не наведено.
За таких обставин, позовні вимоги Товариства про стягнення з Інституту заборгованості у розмірі 16 200 000,00 грн. є правомірними та обґрунтованим.
Крім того, позивачем заявлено вимогу про стягнення з відповідача процентів за користування грошовими коштами у розмірі 13 910 695,89 грн., інфляційних у розмірі 12 905 395,76 грн. та 3% річних у розмірі 1 340 827,40 грн. за неналежне виконання грошового зобов'язання у період з 28.05.2013 р. по 29.02.2016 р.
Згідно статті 536 Цивільного кодексу України за користування чужими грошовими коштами боржник зобов'язаний сплачувати проценти, якщо інше не встановлено договором між фізичними особами. Розмір процентів за користування чужими грошовими коштами встановлюється договором, законом або іншим актом цивільного законодавства.
Відтак, право позивача на нарахування та отримання процентів за користування чужими грошовими коштами передбачено законом.
У зв'язку з тим, що розмір таких процентів не передбачений укладеним між сторонами Договором та положеннями Цивільного кодексу України чи інших актів цивільного законодавства, що регулюють відносини послуг, не передбачений, позивач посилається на положення статті 1048 Цивільного кодексу України.
При цьому, в п. 6.2 постанови пленуму Вищого господарського суду України «Про деякі питання практики застосування законодавства про відповідальність за порушення грошових зобов'язань» №14 від 17.12.2013 р. роз'яснено, що проценти, зазначені у ст. 536 Цивільного кодексу України, - це плата за користування чужими коштами, в тому числі безпідставно одержаними, збереженими грішми (ст. 1214 Цивільного кодексу України); підставами для застосування до правовідносин сторін ст. 536 Цивільного кодексу України є, по-перше, факт користування чужими коштами, по-друге - встановлення розміру відповідних процентів договором або чинним законодавством (наприклад, ст.ст. 1048, 1054, 1061 Цивільного кодексу України).
Частиною 1 ст. 1048 Цивільного кодексу України передбачено, що позикодавець має право на одержання від позичальника процентів від суми позики, якщо інше не встановлено договором або законом, а якщо договором не встановлений розмір процентів, їх розмір визначається на рівні облікової ставки Національного банку України.
Проте, в даному випадку, спірні грошові кошти перебували у відповідача через неналежне виконання ним своїх зобов'язань за договором про надання послуг, а не на підставі договору позики.
Правовий аналіз визначення договору позики (ст. 1046 Цивільного кодексу України) та змісту правовідносин, що склались між сторонами за договором про надання послуг, не дають можливості зробити висновок про те, що це подібні за змістом цивільні відносини, а тому відсутні підстави для застосування аналогії закону, передбаченої ст. 8 Цивільного кодексу України.
Таким чином, зі змісту Договору не вбачається, а позивачем не підтверджено наявність у відповідача обов'язку сплачувати позивачу проценти за користування чужими грошовими коштами відповідно до ст. 536 Цивільного кодексу України. Чинним законодавством не передбачено можливість застосування до договору про надання послуг положень про позику, договори про надання послуг і позики є різними за своєю правовою природою та регулюють різні види правовідносин, а тому, застосування до спірних правовідносин положення ст. 1048 Цивільного кодексу України є безпідставним.
Аналогічні висновки містяться у постанові Вищого господарського суду України від 16.11.2015 р. у справі № 922/2938/15.
З огляду на викладене суд приходить до висновку про необхідність відмови в задоволенні в частині стягнення з відповідача процентів за користування грошовими коштами у розмірі 13 910 695,89 грн.
Відповідно до частини 2 статті 625 Цивільного кодексу України боржник, який прострочив виконання грошового зобов'язання, на вимогу кредитора зобов'язаний сплатити суму боргу з урахуванням встановленого індексу інфляції за весь час прострочення, а також три проценти річних від простроченої суми, якщо інший розмір процентів не встановлений договором або законом.
Суд перевірив наданий позивачем розрахунок та вважає за можливе стягнути з відповідача інфляційні у розмірі 12 905 395,76 грн. та 3% річних у розмірі 1 340 827,40 за неналежне виконання грошового зобов'язання за Договором.
Відповідно до вимог ст. 49 Господарського процесуального кодексу України судові витрати покладаються на сторін пропорційно розміру задоволених позовних вимог.
На підставі викладеного та керуючись ст.ст. 49, 82-85 Господарського процесуального кодексу України, суд.
1. Позовні вимоги Товариства з обмеженою відповідальністю «Бізтех» задовольнити частково.
2. Визнати недійсним договір №0313/03 від 21.03.2013 р., укладений між Товариством з обмеженою відповідальністю «Бізтех» та Державним науково-дослідним інститутом з лабораторної діагностики та ветеринарно-санітарної експертизи, в частині, а саме:
- визнати недійсним пункт 1.3 Договору №0313/03 від 21.03.2013 р., укладений між Товариством з обмеженою відповідальністю «Бізтех» та Державним науково-дослідним інститутом з лабораторної діагностики та ветеринарно-санітарної експертизи, в частині словосполучення «залежно від реального бюджетного фінансування видатків»;
- визнати недійсним пункт 4.2 Договору №0313/03 від 21.03.2013 р., укладений між Товариством з обмеженою відповідальністю «Бізтех» та Державним науково-дослідним інститутом з лабораторної діагностики та ветеринарно-санітарної експертизи, в частині словосполучення «залежно від реального бюджетного фінансування видатків»;
- визнати недійсним пункт 4.3 Договору №0313/03 від 21.03.2013 р., укладений між Товариством з обмеженою відповідальністю «Бізтех» та Державним науково-дослідним інститутом з лабораторної діагностики та ветеринарно-санітарної експертизи, повністю;
- визнати недійсним підпункт 6.1.1 пункту 6.1 Договору №0313/03 від 21.03.2013 р., укладений між Товариством з обмеженою відповідальністю «Бізтех» та Державним науково-дослідним інститутом з лабораторної діагностики та ветеринарно-санітарної експертизи, в частині словосполучення «в межах отриманого фінансування»;
- визнати недійсним пункт 7.4 Договору №0313/03 від 21.03.2013 р., укладений між Товариством з обмеженою відповідальністю «Бізтех» та Державним науково-дослідним інститутом з лабораторної діагностики та ветеринарно-санітарної експертизи, повністю.
3. Стягнути з Державного науково-дослідного інституту з лабораторної діагностики та ветеринарно-санітарної експертизи (03151, м. Київ, вул. Донецька, 30; ідентифікаційний код 00699690) на користь Товариства з обмеженою відповідальністю «Бізтех» (04116, м. Київ, вул. Старокиївська, 26; ідентифікаційний код 36529128) заборгованість у розмірі 16 200 000 (шістнадцять мільйонів двісті тисяч) грн. 00 коп., інфляційні у розмірі 12 905 395 (дванадцять мільйонів дев'ятсот п'ять тисяч триста дев'яносто п'ять) грн. 76 коп., 3% річних у розмірі 1 340 827 (один мільйон триста сорок тисяч вісімсот двадцять сім) грн. 40 коп. та судовий збір у розмірі 148 767 (сто сорок вісім тисяч сімсот шістдесят сім) грн. 17 коп. Видати наказ.
4. В іншій частині в задоволенні позовних вимог відмовити.
Рішення господарського суду набирає законної сили після закінчення строку подання апеляційної скарги, якщо апеляційну скаргу не було подано. У разі подання апеляційної скарги рішення, якщо його не скасовано, набирає законної сили після розгляду справи апеляційним господарським судом.
Повне рішення складено 04.05.2016 р.
Суддя В.П. Босий