ГОСПОДАРСЬКИЙ СУД міста КИЄВА 01030, м.Київ, вул.Б.Хмельницького,44-В, тел. (044) 284-18-98, E-mail: inbox@ki.arbitr.gov.ua
18.04.2016Справа №910/17685/15
За позовом Товариства з обмеженою відповідальністю «АВІС»
До Товариства з обмеженою відповідальністю «Ферреро Україна»
Про визнання правочину недійсним
Суддя Спичак О.М.
Представники сторін:
від позивача: не з'явився
від відповідача: Лімакова О.Ю. - по дов., Бойко Л.М. - по дов., Бебель Ю.М. - по дов., Римар С.Ю. - по дов.
Товариство з обмеженою відповідальністю «АВІС» звернулось до Господарського суду міста Києва з позовом до Товариства з обмеженою відповідальністю «Ферреро Україна» про визнання недійсним правочину, вчиненого щодо одностороннього розірвання договору дистрибуції №UA-DA000205 від 01.09.2014., який укладений між Товариством з обмеженою відповідальністю «Ферреро Україна» та Товариством з обмеженою відповідальністю «АВІС».
Рішенням від 15.09.2015р. Господарського суду міста Києва у справі №910/17685/15 в позові відмовлено.
Постановою від 01.12.2015р. Київського апеляційного господарського суду рішення від 15.09.2015р. Господарського суду міста Києва у справі №910/17685/15 залишено без змін.
Постановою від 24.02.2016р. Вищого господарського суду України постанову від 01.12.2015р. Київського апеляційного господарського суду та рішення від 15.09.2015р. Господарського суду міста Києва у справі №910/17685/15 скасовано, справу передано на новий розгляд до суду першої інстанції.
Згідно автоматизованого розподілу справи між суддями від 02.03.2016р. справу №910/17685/15 передано на розгляд судді Спичаку О.М.
Ухвалою суду від 03.03.2016р. справу № 910/17685/15 прийнято до свого провадження, розгляд справи призначено на 25.03.2016р.
Представник позивача в судове засідання 25.03.2016р. не з'явився, вимоги ухвали суду від 25.03.2016р. не виконав, про причини неявки суд не повідомив, про дату та час розгляду справи був повідомлений належним чином.
У судовому засіданні представник відповідача подав відзив на позовну заяву.
Також у даному засіданні представник відповідача подав клопотання про залишення позову без розгляду у зв'язку з невиконанням позивачем вимог ухвали суду від 03.03.2016р.
Відповідно до п.5 ч. 1 ст.80 Господарського процесуального кодексу України, господарський суд залишає позов без розгляду, якщо позивач без поважних причин не подав витребувані господарським судом матеріали, необхідні для вирішення спору, або представник позивача не з'явився на виклик у засідання господарського суду і його нез'явлення перешкоджає вирішенню спору.
Перелік підстав припинення провадження у справі (стаття 80 ГПК) та залишення позову без розгляду (стаття 81 ГПК) є вичерпним і розширеному тлумаченню не підлягає.
Таким чином, суд залишає позов без розгляду у разі ненадання позивачем документів, необхідних для вирішення спору по суті, тобто ненадання яких перешкоджає вирішенню спору.
Зважаючи на те, що ненадання позивачем пояснень не унеможливлює вирішення спору по суті, суд не знаходить підстав для задоволення клопотання про залишення позову без розгляду.
У зв'язку з неявкою в судове засідання представника позивача, ухвалою від 25.03.2016р. розгляд справи було відкладено на 18.04.2016р.
Представник позивача в судове засідання не з'явився, вимоги ухвалу суду не виконав, про причини неявки суд не повідомив, про дату та час слухання справи був повідомлений належним чином.
Стаття 22 Господарського процесуального кодексу України передбачає, що прийняття участі у судовому засіданні є правом сторони. При цьому, норми вказаної статті зобов'язують сторони добросовісно користуватись належними їм процесуальними правами.
Пунктом 3.9.2 Постанови №18 від 26.12.2011р. Пленуму Вищого господарського суду України «Про деякі питання практики застосування Господарського процесуального кодексу України судами першої інстанції» у випадку нез'явлення в засідання господарського суду представників обох сторін або однієї з них справа може бути розглянута без їх участі, якщо неявка таких представників не перешкоджає вирішенню спору.
Представники відповідача під час розгляду справи у судовому засіданні 18.04.2016р. проти задоволення позовних вимог надали заперечення.
За висновками суду, незважаючи на те, що позивач не з'явився у судове засідання 18.04.2016р., справа може бути розглянута за наявними у ній документами у відповідності до вимог ст.75 Господарського процесуального кодексу України, а неявка вказаного учасника судового спору не перешкоджає вирішенню справи по суті.
В судовому засіданні 18.04.2016р. на підставі ст. 85 Господарського процесуального кодексу України оголошено вступну та резолютивну частини рішення суду.
Розглянувши матеріали справи, заслухавши пояснення представника відповідача, Господарський суд міста Києва, -
01.09.2014р. між Товариством з обмеженою відповідальністю «Ферреро Україна» (компанія) та Товариством з обмеженою відповідальністю «АВІС» (дистриб'ютор) було укладено договір дистрибуції №UA-DA000205, відповідно до п. 1.1. якого компанія зобов'язується поставити дистриб'ютору, а дистриб'ютор зобов'язується оплатити, прийняти товари, які є власністю компанії, та виконувати інші обов'язки, передбачені цим Договором.
Згідно п 1.2 договору №UA-DA000205 від 01.09.2014р. загальний асортиментний перелік товарів, що поставлятиметься за цим договором, визначається та встановлюється у прайс-листі компанії, що є додатком № 7 та становить невід'ємну частину договору. При кожній поставці кількість та асортимент товарів визначається сторонами у видаткових накладних, що складають невід'ємну частину договору.
Пунктом 2.2.2 договору №UA-DA000205 від 01.09.2014р. визначено, що дистриб'ютор зобов'язується здійснювати закупівлю повного асортименту товарів виключно у компанії та активно розповсюджувати повний (100%) асортимент товарів компанії, використовуючи при цьому торгових агентів.
За умовами п.2.2.3 укладеного між сторонами правочину дистриб'ютор зобов'язаний мати у наявності на своєму складі та реалізовувати повний (100%) асортимент товарів, що зазначений в прайс-листі компанії.
Пунктом 2.2.4 договору №UA-DA000205 від 01.09.2014р. встановлено обов'язок дистриб'ютора щодня надавати компанії інформацію щодо продажу товару та залишку товару на складі по кожній асортиментній позиції (SKU) у кількісному та грошовому вимірі та щотижня надавати компанії інформацію щодо прогнозування продажів товарів на наступні 4 (чотири) тижні та інформацію щодо кінцевих строків реалізації товарів, що знаходяться на його складах. Такі ж відомості дистриб'ютор має вказувати у замовленні на поставку товару (п.10.1.3 договору №UA-DA000205 від 01.09.2014р.).
Відповідно до п.2.2.15 договору №UA-DA000205 від 01.09.2014р. дистриб'ютор зобов'язується дотримуватися правила щодо наявності на складі дистриб'ютора на момент розміщення замовлення товарного запасу в обсязі не менше 3-х (трьох) тижнів запланованого обсягу продажу по кожній асортиментній позиції (SKU), за виключенням сезонного асортименту.
Умовами п.4.1 договору сторони погодили, що постачання товарів здійснюється окремими партіями в межах трьох періодів поставки (сесія):
1 сесія - 36-52 тиждень 2014 року;
2 сесія - 01-18 тиждень 2015 року;
3 сесія - 19-35 тиждень 2015 року.
Загальна кількість товарів, що рекомендована дистриб'ютору до продажу своїм клієнтам, визначається Планом продажів, який розробляється компанією на базі аналізу стану ринку на кожну сесію та узгоджується сторонами у додатку №8, що становить невід'ємну частину договору (п.4.2 договору №UA-DA000205 від 01.09.2014р.).
У пункті 10.1.4 договору сторони погодили, що замовлення передається через систему «ОПТИМУМ» згідно розкладу, який встановлюється компанією за погодженням з дистриб'ютором на певний період часу, в окремих випадках - по факсу, поштою або через представника компанії. У випадку несвоєчасного розміщення замовлення своєчасна поставка товару не є гарантованою.
Відповідно до п.17.1.1 договору №UA-DA000205 від 01.09.2014р. задля надання інформації, зазначеної в п. 2.2.4. договору, дистриб'ютор зобов'язаний встановити систему «ОПТИМУМ», запропоновану компанією, та забезпечити безперебійність роботи системи, коректність даних у цій системі та своєчасність їх надходження у відповідності до додатку №6 до договору, що є невід'ємною частиною договору.
Як визначено в п.5 Додатку №6 від 01.09.2014 року до договору, з метою перевірки виконання дистриб'ютором плану зі збільшення кількості покупців (клієнтів) згідно п.2.2.6 договору, а також рівня виконання заявок клієнтів згідно з п.2.2.12 договору всі дані повинні бути завантажені в інформаційно-аналітичну систему «ОПТИМУМ» до 07-00 10 числа місяця, наступного за звітним періодом. Дані, що надійшли після зазначеного часу, до розрахунку братись не будуть.
Пунктом 2.3 договору передбачено, що у разі порушення дистриб'ютором пунктів 2.2.1 - 2.2.15 цього договору компанія має право негайно в односторонньому порядку розірвати договір шляхом надіслання письмового повідомлення на адресу дистриб'ютора.
Відповідно до п. 18.1 договору №UA-DA000205 від 01.09.2014р. компанія має право у будь-який час розірвати договір шляхом направлення дистриб'ютору письмового повідомлення у випадку, зокрема, якщо дистриб'ютор порушить будь-яке із зобов'язань, які були прийняті ним за договором.
Відповідно до додатку №8 від 01.09.2014 року до договору дистрибуції №UA-DA000205 від 01.09.2014р. план продажів на період 1 сесії 2014 року становить 1000,69 центнерів, що складається із:
- у вересні 2014 року - 241,69 центнерів;
- у жовтні 2014 року - 245,30 центнерів;
- у листопаді 2014 - 248,89 центнерів;
- у грудні 2014 року - 264,81 центнерів.
Як свідчать матеріали справи, 19.01.2015р. між ним та відповідачем було підписано акт про надання маркетингових послуг та нарахування винагороди, відповідно до якого за звітний період з 01.09.2014р. по 28.12.2014 року (1 сесія), дистриб'ютор з дотриманням умов договору надав, а компанія прийняла маркетингові послуги на зі стимулювання збуту та просування товарів компанії на ринку, за які нараховує дистриб'ютору винагороду у вигляді Бонусу, а саме: нарахування мотиваційних виплат у вигляді бонусу за виконання Плану продажів товарів компанії за звітний період, узгодженого сторонами у додатку № 8 до договору на суму 894 321,46 грн.
Мотиваційні виплати у вигляді бонусу за виконання Плану продажів товарів компанії за звітний період, узгодженого сторонами у додатку №8 до договору, оплачено компанією на користь дистриб'ютора, що підтверджується банківською випискою по рахунку позивача у Публічному акціонерному товаристві «ПУМБ» від 29.01.2015 р.
За твердженнями заявника, 22.01.2015 р. останній отримав лист №1316-01 від 22.01.2015 р. Товариства з обмеженою відповідальністю «Ферреро Україна», в якому останній повідомив позивача про розірвання договору дистрибуції №UA-DA000205 від 01.09.2015 року з 01.02.2015 року, у зв'язку з тим, що позивачем було порушено умови п.2.2.15 договору в частині дотримання правил щодо наявності на складі дистриб'ютора на момент розміщення замовлення товарного запасу в обсязі не менше 3-х (трьох) тижнів запланованого обсягу продажу по кожній асортиментній позиції (SKU), за виключенням сезонного асортименту.
Статтею 202 Цивільного кодексу України передбачено, що правочини можуть бути односторонніми та дво- чи багатосторонніми (договори). Одностороннім правочином є дія однієї сторони, яка може бути представлена однією або кількома особами. Односторонній правочин може створювати обов'язки лише для особи, яка його вчинила. Односторонній правочин може створювати обов'язки для інших осіб лише у випадках, встановлених законом, або за домовленістю з цими особами. До правовідносин, які виникли з односторонніх правочинів, застосовуються загальні положення про зобов'язання та про договори, якщо це не суперечить актам цивільного законодавства або суті одностороннього правочину.
Статтею 211 Цивільного кодексу України передбачено, що якщо у правочині не вказане місце його вчинення, то місцем вчинення одностороннього правочину є місце вираження волі сторони.
За змістом п. 2.6 Постанови № 11 від 29.05.2013 р. Пленуму Вищого господарського суду України «Про деякі питання визнання правочинів (господарських договорів) недійсними» не може бути визнаний недійсним правочин, який не вчинено (договір, який не укладено). У зв'язку з наведеним господарським судам необхідно встановлювати, чи є оспорюваний правочин вчиненим та з якого моменту (статті 205 - 210, 640 Цивільного кодексу України, частини друга - п'ята, сьома статті 180 Господарського кодексу України тощо).
На виконання вказівок Вищого господарського суду України, які у відповідності до ст.11112 Господарського процесуального кодексу України є обов'язковими для суду першої інстанції під час нового розгляду справи, господарським судом встановлено, що лист №1316-01 від 22.01.2015 р. за своєю правовою природою є одностороннім правочином, що фактично є вчиненим з моменту вираження Товариством з обмеженою відповідальністю «Ферреро Україна» волі до настання певних юридичних наслідків, зокрема, розірвання договору №UA-DA000205 від 01.09.2015р.
Під час розгляду справи у судовому засіданні 18.04.2016р. представниками відповідача було зазначено, що лист №1316-01 від 22.01.2015р. було отримано Товариством з обмеженою відповідальністю «АВІС» 22.01.2015р. засобами кур'єрського зв'язку.
У даному випадку, вказаний односторонній правочин слід вважати вчиненим 22.01.2015р., тобто, коли останній було направлено контрагенту - Товариству з обмеженою відповідальністю «АВІС». При цьому, судом прийнято до уваги, що дата відправлення та дата отримання вказаного листа є тотожними.
Враховуючи, що позивач звернувся до суду з позовом про визнання частково недійсним одностороннього правочину про розірвання договору №UA-DA000205 від 01.09.2015р., господарським судом було встановлено, що останній було вчинено 22.01.2015р.
Згідно із ст.1 Господарського процесуального кодексу України підприємства, установи, організації, інші юридичні особи (у тому числі іноземні), громадяни, які здійснюють підприємницьку діяльність без створення юридичної особи і в установленому порядку набули статусу суб'єкта підприємницької діяльності, мають право звертатися до господарського суду згідно з встановленою підвідомчістю господарських справ за захистом своїх порушених або оспорюваних прав і охоронюваних законом інтересів.
Статтею 20 Господарського кодексу України передбачено, що кожний суб'єкт господарювання та споживач має право на захист своїх прав і законних інтересів.
Захист цивільних прав та інтересів судом здійснюється у спосіб встановлений законом або договором.
Перелік основних способів захисту цивільних прав та інтересів визначається ч. 2 ст. 16 Цивільного кодексу України, до яких, зокрема, відноситься визнання правочину недійсним. Аналогічні положення містить ст.20 Господарського кодексу України.
Правочин є правомірним, якщо його недійсність прямо не встановлена законом або якщо він не визнаний судом недійсним (ст.204 Цивільного кодексу України).
За приписом ст.215 Цивільного кодексу України підставою недійсності правочину є недодержання в момент вчинення правочину стороною (сторонами) вимог, які встановлені частинами першою - третьою, п'ятою та шостою статті 203 цього кодексу, а саме: зміст правочину не може суперечити цьому кодексу, іншим актам цивільного законодавства, а також моральним засадам суспільства; особа, яка вчиняє правочин, повинна мати необхідний обсяг цивільної дієздатності; волевиявлення учасника правочину має бути вільним і відповідати його внутрішній волі; правочин має бути спрямований на реальне настання правових наслідків, що обумовлені ним; правочин, що вчиняється батьками (усиновлювачами), не може суперечити правам та інтересам їхніх малолітніх, неповнолітніх чи непрацездатних дітей.
Відповідно до статей 215 та 216 Цивільного кодексу України суди розглядають справи за позовами: про визнання оспорюваного правочину недійсним і застосування наслідків його недійсності, про застосування наслідків недійсності нікчемного правочину.
За приписами ч.1 ст.207 Господарського кодексу України господарське зобов'язання, що не відповідає вимогам закону, або вчинено з метою, яка завідомо суперечить інтересам держави і суспільства, або укладено учасниками господарських відносин з порушенням хоча б одним з них господарської компетенції (спеціальної правосуб'єктності), може бути на вимогу однієї із сторін, або відповідного органу державної влади визнано судом недійсним повністю або в частині.
Пунктом 2.1. Постанови №11 від 29.05.2013р. Пленуму Вищого господарського суду України «Про деякі питання визнання правочинів (господарських договорів) недійсними» визначено, що вирішуючи спори про визнання правочинів (господарських договорів) недійсними, господарський суд повинен встановити наявність фактичних обставин, з якими закон пов'язує визнання таких правочинів (господарських договорів) недійсними на момент їх вчинення (укладення) і настання відповідних наслідків.
За положеннями абз. 5 п. 5 Постанови №9 від 06.11.2009р. Пленуму Верховного Суду України «Про судову практику розгляду цивільних справ про визнання правочинів недійсними» відповідно до статей 215 та 216 ЦК України вимога про визнання оспорюваного правочину недійсним та про застосування наслідків його недійсності, а також вимога про застосування наслідків недійсності нікчемного правочину може бути заявлена як однією зі сторін правочину, так і іншою заінтересованою особою, права та законні інтереси якої порушено вчиненням правочину.
З урахуванням викладеного, недійсність правочину зумовлюється наявністю дефектів його елементів: дефекти (незаконність) змісту правочину; дефекти (недотримання) форми; дефекти суб'єктного складу; дефекти волі - невідповідність волі та волевиявлення.
За змістом Постанови №9 від 06.11.2009р. Пленуму Верховного Суду України «Про судову практику розгляду цивільних справ про визнання правочинів недійсними» відповідність чи невідповідність правочину вимогам законодавства має оцінюватися судом відповідно до законодавства, яке діяло на момент вчинення правочину.
Згідно із ст.4-3 Господарського процесуального кодексу України судочинство у господарських судах здійснюється на засадах змагальності. Сторони та інші особи, які беруть участь у справі, обґрунтовують свої вимоги і заперечення поданими суду доказами.
Відповідно до ст.33 вказаного Кодексу кожна сторона повинна довести ті обставини справи, на які вона посилається, як на підставу своїх вимог та заперечень.
За приписами ст.43 Господарського процесуального кодексу України господарський суд оцінює докази за своїм внутрішнім переконанням, що ґрунтується на всебічному, повному і об'єктивному розгляді в судовому процесі всіх обставин справи в їх сукупності, керуючись законом, ніякі докази не мають для господарського суду заздалегідь встановленої сили.
За таких обставин, приймаючи до уваги положення Цивільного кодексу України, Господарського кодексу України та Господарського процесуального кодексу України, позивачем при зверненні до суду з вимогами про визнання правочину недійсним повинно бути доведено наявність тих обставин, з якими закон пов'язує визнання угод недійсними.
Обґрунтовуючи заявлені позовні вимоги, позивач посилався на те, що ним щомісячно проводилась інвентаризація товарно-матеріальних цінностей, що знаходяться на складі Товариства, а саме, за твердженнями заявника, станом на 22.09.2014р. на складі дистриб'ютора знаходилися кондитерські вироби під торговельними марками Групи компаній «Ферреро» загальною вагою 445,57 центнерів; станом на 20.10.2014р. на складі дистриб'ютора знаходилися кондитерські вироби під торговельними марками Групи компаній «Ферреро» загальною вагою 374,77 центнерів; станом на 24.11.2014р. на складі дистриб'ютора знаходилися кондитерські вироби під торговельними марками Групи компаній «Ферреро» загальною вагою 467,67 центнерів; станом на 22.12.2014р. на складі дистриб'ютора знаходилися кондитерські вироби під торговельними марками Групи компаній «Ферреро» загальною вагою 496,70 центнерів, в підтвердження чого, позивачем до матеріалів справи надано інвентаризаційні описи, копії яких наявні в матеріалах справи. Разом з цим, з матеріалів справи вбачається, що планом продажу, який узгоджений сторонами у додатку №8 до договору передбачено заплановані обсяги продажу на період 1 сесії 2014 року - 1000,69 центнерів, що складається із: у вересні 2014 року - 241,69 центнерів; у жовтні 2014 року - 245,30 центнерів; у листопаді 2014 року - 248,89 центнерів; у грудні 2014 року - 264,81 центнерів. Отже, на думку позивача, ним були дотримані правила щодо наявності на складі дистриб'ютора на момент розміщення замовлення товарного запасу в обсязі, не менше 3-х (трьох) тижнів запланованого обсягу продажу по кожній асортиментній позиції (SKU), за виключенням сезонного асортименту, передбаченого п. 2.2.15 договору. Вказані обставини, на думку заявника, вказують на недійсність правочину вчиненого щодо одностороннього розірвання договору дистрибуції №UA-DA000205 від 01.09.2014.
Враховуючи зазначене, Товариство з обмеженою відповідальністю «АВІС» звернулось до господарського суду міста Києва з позовом до Товариства з обмеженою відповідальністю «Ферреро Україна» про визнання недійсним правочину, вчиненого щодо одностороннього розірвання договору дистрибуції №UA-DA000205 від 01.09.2014., який укладений між Товариством з обмеженою відповідальністю «Ферреро Україна» та Товариством з обмеженою відповідальністю «АВІС».
Оцінюючи подані сторонами докази за своїм внутрішнім переконанням, що ґрунтується на всебічному, повному і об'єктивному розгляді в судовому засіданні всіх обставин справи в їх сукупності, та враховуючи, що кожна сторона повинна довести ті обставини, на які вона посилається як на підставу своїх вимог і заперечень, господарський суд вважає, що позовні вимоги не підлягають задоволенню, виходячи з наступних підстав.
Відповідно до положень ст. 651 Цивільного кодексу України, зміна або розірвання договору допускається лише за згодою сторін. Якщо інше не встановлено договором або законом. Частиною 3 зазначеної статті Цивільного кодексу України, передбачено, що у разі односторонньої відмови від договору у повному обсязі або частково, якщо право на таку відмову встановлено договором або законом, договір є відповідно розірваним або зміненим.
Так, судом встановлено, що пунктом 2.3. договору дистрибуції №UA-DA00025 від 01.09.2014 р. передбачено, що у разі порушення дистриб'ютором п.п.2.2.1-2.2.15 цього договору компанія має право негайно в односторонньому порядку розірвати договір шляхом надіслання письмового повідомлення на адресу дистриб'ютора.
Як зазначалось вище, 22.01.2015 р. заявником було отримано лист №1316-01 від 22.01.2015 р. Товариства з обмеженою відповідальністю «Ферреро Україна», в якому останній повідомив позивача про розірвання договору дистрибуції №UA-DA000205 від 01.09.2015 року з 01.02.2015 року, у зв'язку з тим, що позивачем було порушено умови п.2.2.15 договору в частині дотримання правил щодо наявності на складі дистриб'ютора на момент розміщення замовлення товарного запасу в обсязі не менше 3-х (трьох) тижнів запланованого обсягу продажу по кожній асортиментній позиції (SKU), за виключенням сезонного асортименту.
Тобто, з наведеного вище вбачається, що відповідачем було реалізовано у передбаченому законом і договором №UA-DA000205 від 01.09.2015 р. право на розірвання договору в односторонньому порядку.
Наразі, суд зазначає, що доказами у справі є будь-які фактичні дані, на підставі яких господарський суд у визначеному законом порядку встановлює наявність чи відсутність обставин, на яких грунтуються вимоги і заперечення сторін, а також інші обставини, які мають значення для правильного вирішення господарського спору (ч.1 ст.32 Господарського процесуального кодексу України).
За приписами ст.36 Господарського процесуального кодексу України письмовими доказами є документи і матеріали, які містять дані про обставини, що мають значення для правильного вирішення спору. Письмові докази подаються в оригіналі або в належним чином засвідченій копії. Якщо для вирішення спору має значення лише частина документа, подається засвідчений витяг з нього.
Згідно зі ст.34 вказаного нормативно-правового акту господарський суд приймає тільки ті докази, які мають значення для справи. Обставини справи, які відповідно до законодавства повинні бути підтверджені певними засобами доказування, не можуть підтверджуватись іншими засобами доказування.
Будь-які подані учасниками процесу докази (в тому числі, зокрема, й стосовно інформації у мережі Інтернет) підлягають оцінці судом на предмет належності і допустимості. Вирішуючи питання щодо доказів, господарські суди повинні враховувати інститут допустимості засобів доказування, згідно з яким обставини справи, що відповідно до законодавства повинні бути підтверджені певними засобами доказування, не можуть підтверджуватись іншими засобами доказування. Що ж до належності доказів, то нею є спроможність відповідних фактичних даних містити інформацію стосовно обставин, які входять до предмета доказування з даної справи (п.2.5 Постанови №18 від 26.12.2011р. Пленуму Вищого господарського суду України «Про деякі питання практики застосування Господарського процесуального кодексу України судами першої інстанції»).
Як зазначалось вище, п.17.1.1 договору №UA-DA000205 від 01.09.2015 р. передбачено, що для надання інформації, визначеної у п.2.2.4 договору (щодо продажу та залишку товару на складі по кожній асортиментній позиції (SKU) у кількісному та грошовому вимірі та інформацію щодо кінцевих строків реалізації товарів, що знаходяться на його складах) дистриб'ютор зобов'язаний встановити систему «ОПТИМУМ», запропоновану компанією, та забезпечити безперебійність роботи системи, коректність даних у цій системі та своєчасність їх надходження у відповідності до додатку №6 до договору, що є невід'ємною частиною договору.
Наразі, представлені до матеріалів справи видаткові накладні та інвентаризаційні описи суд до уваги не приймає в якості належних та допустимих у розумінні ст.34 Господарського процесуального кодексу України доказів наявності певного залишку продукції на складі позивача, оскільки видаткові накладні за своєю правовою природою лише підтверджують факт отримання дистриб'ютором товару та його кількість, відповідно до кожної асортиментної позиції, та ніяким чином не можуть вказувати на обсяги залишків продукції. Одночасно, представлені інвентаризаційні описи також не є беззаперечним доказом наявності на складі на момент розміщення замовлення товарного запасу у розумінні умов договору №UA-DA000205 від 01.09.2015 р.
Отже, виходячи з представлених до матеріалів справи документів, у суду відсутні підстави достеменно стверджувати про наявність на складі на момент розміщення замовлення товарного запасу в обсязі не менше трьохтижневого запланованого обсягу продажу по кожній асортиментній позиції (БКІІ), за виключенням сезонного асортименту (п.2.2.15. договору), оскільки умовами договору сторони визначили єдиний спосіб контролю та надання інформації щодо продажу та залишку товару за допомогою системи «ОПТИМУМ».
Таким чином, приймаючи до уваги все вищенаведене, суд дійшов висновку щодо відсутності підстав вважати односторонній правочин таким, що суперечить нормам чинного законодавства, та відповідно відмови в задоволенні позовних вимог.
Всі інші доводи та міркування учасників судового процесу залишені судом без задоволення та не прийняті до уваги як необґрунтовані та безпідставні.
Відповідно до ст. 49 Господарського процесуального України судові витрати залишаються за позивачем.
За приписами п.4.4 Постанови №7 від 21.02. 2013р. «Про деякі питання практики застосування розділу VI Господарського процесуального кодексу України» у випадках скасування рішення господарського суду і передачі справи на новий розгляд розподіл судового збору у справі, в тому числі й сплаченого за подання апеляційної та/або касаційної скарги або заяви про перегляд рішення за нововиявленими обставинами, здійснює господарський суд, який приймає рішення за результатами нового розгляду справи, керуючись загальними правилами розподілу судових витрат.
Враховуючи результати апеляційного та касаційного оскарження рішень по справі, враховуючи кінцеві висновки суду щодо відсутності підстав для задоволення позовних вимог, судові витрати за оскарження судових актів залишаються за позивачем.
Керуючись, ст. ст. 32, 33, 49, 82 - 85 ГПК України, Господарський суд міста Києва, -
1. У задоволенні позовних вимог відмовити.
Рішення господарського суду набирає законної сили після закінчення строку подання апеляційної скарги, якщо апеляційну скаргу не було подано. У разі подання апеляційної скарги рішення, якщо його не скасовано, набирає законної сили після розгляду справи апеляційним господарським судом.
Повне рішення складено
25.04.2016 р.
Суддя О.М. Спичак